Перчаткін Борис Георгійович
| Перчаткін Борис Георгійович | |
|---|---|
| Перчаткин Борис Георгиевич | |
| Релігія: | Християнство |
| Течія: | П'ятдесятництво |
| Титулування: | Секретар[1] |
| Дата народження: | 1 липня 1946 (77 років) |
| Місце народження: | Миргород, Полтавська область, Українська РСР, СРСР |
| Країна: |
 СРСР США |
Перчаткін Борис Георгійович (народився 1 липня 1946[2] в Миргороді[1]) — найвідоміший учасник находкинського релігійного еміграційного руху кінця 1970-х — початку 1980-х[1], правозахисник, який пролобіював у США прийняття в 1989 році «Поправки Лаутенберга», внаслідок чого до США емігрувало близько 1 млн осіб із країн колишнього СРСР[3].
Біографія[ред. | ред. код]
Борис Перчаткін народився у сім'ї військового льотчика, який загинув в автокатастрофі невдовзі після народження Бориса. Мати Бориса через деякий час після смерті першого чоловіка знову вийшла заміж за військового, якого в 1953 заарештували за невиконання наказу під час заколотів і дали 25 років посилання у Воркутинські табори. У 16-річному віці Борис знайшов п'ятидесятницьку церкву у місті Находка, до якої приєднався. Пізніше він збирав інформацію про гоніння на віруючих в СРСР і активно ділився нею із зарубіжними журналістами[4].
У 1976 Перчаткін спільно зі своїми соратниками Василем Патрушевим, Бурлаченком В. А. та Володимиром Степановим встановили зв'язок з дисидентами в Москві та отримали рекомендації «направити хвилю еміграції в організоване русло». У цьому ж році відбувся приїзд у Знахідку представника Московської Гельсінської групи Вороніної Л. В. Починаючи з цього року Перчаткін активно домагався масового виїзду п'ятидесятників з СРСР[1]. У цьому ж році Перчаткін надіслав звернення до ООН, до Всесвітньої ради церков і глав держав, які підписали Гельсінські угоди, в яких він розповів про постійні переслідування віруючих в СРСР[2].
У 1977 спільно з Миколою Горетим виступив на захист заарештованих дисидентів Олександра Гінзбурга, Юрія Орлова та Анатолія Щаранського, звернувшись до християн світу від імені п'ятидесятників[1]. У тому ж році спільно з іншими християнами з різних конфесій взяв участь у публічному голодуванні, метою якого було отримання дозволу на виїзд переслідуваних християн із СРСР[5].
20 грудня 1978 року Перчаткін намагався через Находкінський поштамт відправити вітальну новорічну телеграму президенту США Джиммі Картеру з проханням про увагу до тих, хто не має свободи віросповідання[1][2][6].
З 1979 проводив організаційну роботу зі створення в СРСР Центру еміграційно налаштованих віруючих, претендуючи на роль його керівника. У 1980 був обраний секретарем створеної Ради церков радянських п'ятидесятників, налаштованих на еміграцію[1]. Наприкінці 1979 року Перчаткін написав заяву «У Конгрес та уряду США, урядам Канади, Австралії, Англії, ФРН, Франції та Італії», в якій розповів про радянську дійсність, про програмні положення КПРС з питань релігії в СРСР і виклав радянське законодавство про релігійні культах[2].
Він був найактивнішим членом комітету віруючих, які подали заяву на еміграцію. Радянська влада організувала цькування Перчаткіна та його сім'ї за допомогою публікації в центральній міській газеті статей «Лицемір оптом та вроздріб», «Переконання з розрахунку», «Поки не пізно» та інші[1].
21 серпня 1980 Перчаткін був заарештований у Находці, і наприкінці березня 1981 засуджений за статтею 190.1 КК РРФСР за поширення «завідомо хибних вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний устрій» на 2 роки позбавлення волі[7]. За повідомленням радіостанції «Голос Америки», під час слідства та на суді до Перчаткіна застосовувалися хімікати, від яких він непритомнів[1].
Торішнього серпня 1982 Перчаткін звільнився і надалі продовжив домагатися права на еміграцію з СРСР. У лютому 1983 його знову заарештували, а потім засудили за частиною 2 статті 218 КК РРФСР на 1,5 роки за незаконне носіння холодної зброї[1].
В 1987 Перчаткін склав доповідь для Конгресу США «Про стан релігії в СРСР». Ця доповідь була прочитана в Конгресі США і Перчаткін був запрошений на зустріч із держсекретарем США Шульцем[3] для розмови про релігійну міграцію, а також з Головою Верховного Суду США Ренквістом[3] та заступником держсекретаря США з питань релігії. У травні 1988 року, коли до СРСР з офіційним візитом приїжджав Президент США Рональд Рейган для зустрічі з Горбачовим, Перчаткін був запрошений на зустріч із дружиною Рейгана — Ненсі Рейган — у складі делегації з 40 осіб для обговорення питання про релігійну свободу в СРСР. 30 травня 1988 року Перчаткін на цій зустрічі представляв радянських протестантів. Протягом приблизно двох годин він розповідав Ненсі Рейган про стан справ зі свободою релігії в СРСР, після чого Ненсі Рейган запросила Перчаткіна прочитати доповідь про становище релігії в СРСР до Конгресу США[8].
26 липня 1988 Перчаткін емігрував до США[8] разом із усією своєю семьей[1]. 4 серпня він виступив у Конгресі США з доповіддю про геноцид віруючих в СРСР[1][8][9], яку він згодом обговорював з конгресменами, сенаторами та дипломатами[8]. Підсумком цих обсуждений[10] стало прийняття 1989 року «Поправки Лаутенберга», названої так на ім'я сенатора-демократа від штату Нью-Джерсі Френка Лаутенберга. У перше десятиліття дії цієї поправки нею в'їхало до США близько 350 000 релігійних мігрантів[8][4], а період до 2010 року — близько 1 млн.[3]. Масовий виїзд п'ятидесятників із Нахідки розпочався 1988 року, коли виїхало 152 дорослих, за винятком малолітніх дітей. У 1989 з Знахідки емігрувало 45 дорослих п'ятдесятників[1].
Будучи в США, Перчаткін створив свій інтернет-сайт, на якому він описував подробиці свого арешту та ув'язнення в ході боротьби за еміграцію[1][11] та організував християнську правозахисну організацію ARRC[3] (American-Russian Relief Committee)[12]. Також він випустив автобіографічну книгу «Вогняні стежки», що неодноразово перевидавалася[1].
Згадки[ред. | ред. код]
Бориса Перчаткіна серед інших політв'язнів згадав Андрій Сахаров у своїй статті «Відповідальність вчених», написаній 1981 року[13].
Джерела[ред. | ред. код]
- Островская О.П. Судьбы участников эмиграционного движения пятидесятников на дальнем востоке в 1970-1980-х гг. : [рос.] // Владивосток – точка возвращения: прошлое и настоящее русской эмиграции. Материалы Второй международной научной конференции : Збірник статей. — Хабаровск : Дальневосточный юридический институт Министерства внутренних дел Российской Федерации, 2017. — 23 июня. — ISBN 978-5-9753-0229-8.
- Гура В.О. Історія та есхатологічні мотиви релігійної еміграції пізніх протестантів із СРСР 1987–2017 рр. : [укр.] // "Гілея: науковий вісник" : Збірник наукових праць. — Київ, 2018. — Вип. 135. — С. 171-175. — ISSN 2076-1554.
- Семёнова, Виктория (3 січня 2020). Борис Перчаткин — о том, как помогал верующим из СССР попасть в США. usa.one (рос.). Процитовано 25 вересня 2023.
- Романович, Михаил. Правозащитник, Борис Перчаткин, смертельно болен - Статьи - Материалы - Церковь Спасение, г. Барановичи, Беларусь. spasenie.by (рос.). Процитовано 26 вересня 2023.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Островская, 2017.
- ↑ а б в г Он спас 1 млн человек. Сегодня они не могут собрать ему на операцию. Как же так?. www.nashaamerica.com (рос.). Архів оригіналу за 26 вересня 2023. Процитовано 26 вересня 2023.
- ↑ а б в г д Романович.
- ↑ а б Семёнова.
- ↑ Dissidents fast across USSR : [арх. 26 вересня 2023] : [англ.] // The Ukrainian Weekly : Газета. — Джерсі-Сіті : Ukrainian National Assotiation, 1977. — Vol. LXXXIV, № 222 (9 October). — С. 2.
- ↑ Андрей Дементьев. АВЕН-ЕЗЕР. Евангельское движение в Приморье 1898-1990 годы. — 1500 прим. — ISBN 978-5-93577-054-2. Архівовано з джерела 25 вересня 2023
- ↑ Chronology of Soviet Dissidence: January 1970 through December 1982 [Архівовано 2023-10-02 у Wayback Machine.] Карточка отчёта [Архівовано 2023-10-02 у Wayback Machine.]
- ↑ а б в г д Гура, 2018.
- ↑ Фото. russiainphoto.ru (рос.). Архів оригіналу за 26 вересня 2023. Процитовано 26 вересня 2023.
- ↑ Футорный Виталий. 25-летие начала исхода : [рос.] // Диаспора. Славянская общественная газета. : Газета. — Сакраменто, 2013. — Т. 16, вып. 15 (11 августа). — С. 9.
- ↑ Персональный сайт Бориса Перчаткина. Архів оригіналу за 26 вересня 2023. Процитовано 25 вересня 2023.
- ↑ Europe, United States Congress Commission on Security and Cooperation in (2007). Unregistered Religious Groups in Russia: Hearing Before the Commission on Security and Cooperation in Europe, One Hundred Ninth Congress, First Session, April 14, 2005 (англ.). U.S. Government Printing Office. ISBN 978-0-16-077910-7.
- ↑ Сахаров. Ответственность учёных. Архів оригіналу за 2 жовтня 2023. Процитовано 25 вересня 2023.
Зовнішні посилання[ред. | ред. код]
- Michael Rowe. The Soviet pentecostal emigration movement : [англ.]. — 2008. — 2 January. — С. 337—339. — DOI:10.1080/09637498308431098.
- Catherine Wanner. Religion and Refugee Resettlement: Evolving Connections to Ukraine since World War II : [англ.]. — Brill, 2010. — Vol. 44 (January). — С. 44—66. — ISSN 2210-2396. — DOI:10.1163/221023910X512796.
|
