Петраковський Анатолій Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Петраковський Анатолій Йосипович
Народження 28 листопада 1901(1901-11-28)
село Нижня Сафронівка, Новоодеський район, Миколаївська область
Смерть 3 вересня 1969(1969-09-03) (67 років)
Ростов-на-Дону
Країна  СРСР
Рід військ піхота
Освіта Військова академія Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації
Роки служби 1922—1956
Партія КПРС
Звання  Генерал-майор
Війни / битви Радянсько-фінська війна, німецько-радянська війна, Радянсько-японська війна
Нагороди
Герой Радянського Союзу
Орден Леніна Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора
Орден Червоного Прапора Орден Суворова II ступеня Орден Кутузова II ступеня

Петрако́вський Анато́лій Йо́сипович (28 грудня 1901, село Нижня Сафронівка, Новоодеський район, Миколаївська область, Україна — 3 вересня 1969, Ростов-на-Дону) — Генерал-майор ЗС СРСР, Герой Радянського Союзу, учасник Радянсько-фінської війни та німецько-радянської війни.

Біографія[ред. | ред. код]

Петраковський Анатолій Йосипович народився в селі Нижня Сафронівка, Новоодеський район, Миколаївська область 28 грудня 1901 в сім'ї селянина — українця. Закінчив 6 класів. У вересні 1922 року вступив до лав Червоної Армії і проходив службу червоноармійцем у складі 3-го стрілецького полку Окремої Кавказької Червонопрапорної армії. З жовтня 1923 р. — курсант владикавказьких піхотних курсів червоних командирів, по закінченні з квітня 1924 був старшиною 39-го стрілецького полку 13-ї Дагестанської стрілецької дивізії в Дербенті. Вирішивши стати військовим, Петраковський Анатолій Йосипович у 1924–1927 роках навчається у Владикавказькій піхотній школі комскладу. По її закінчені повертається у 13-у Дагестанську стрілецьку дивізію, де був старшиною 39-го стрілецького полку, командиром взводу, помічником політрука роти, командира роти, начальником продовольчо-фуражного постачання полку, старшим ад'ютантом батальйону й командиром батальйону 37-го стрілецького полку[1].

Під час радянсько-фінляндської війни 1939–1940 років командував батальйоном 554-го стрілецького полку 138-ї стрілецької дивізії 7-ї армії Північно-Західного фронту. Вже в ході війни проявляється талант полководця: 11 лютого 1940 року батальйон під командуванням капітана А. І. Петраковського прорвав дві лінії дротяних загороджень і увірвався в окопи противника, потім відбив до 5 контратак противника й утримав захоплений рубіж в районі 1,5 км на захід населеного пункту Хотин. За цей бій йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 320)[2]. З лютого 1940 року перебував на посаді командира 768-го стрілецького полку цієї ж дивізії. Служба переривається лікуванням та відпусткою через хворобу, а в липні того ж року капітан направляється на навчання до Військової академії РСЧА ім. М. В. Фрунзе[1].

Німецько-радянську війну А. І. Петраковський зустрів у званні підполковника. 20 серпня 1941 року, пізно ввечері його терміново викликали в Управління по командному й начальницькому складу РСЧА і зачитали наказ наркома про його призначення командиром 395-ї Шахтарської стрілецької дивізії Харківського військового округу, яку належало ще сформувати. Пунктом формування став Луганськ. Однією з умов входження до дивізії було те, що червоноармійці, відокремлені командири, помкомвзводу й старшини повинні були бути з числа тих, хто в Червоній Армії відслужив 2, щонайбільше 3 роки тому. Виліт до Харкова затримався до 22 серпня через несприятливі погодні умови, але йому було визначено конкретну дату формування: 15 жовтня 1941 рік[2]. По завершенні формування на початку жовтня дивізія була переправлена на Південний фронт, де увійшла до складу 9-ї армії і брала участь у Донбаській оборонній операції, вела оборонні бої під Маріуполем[1].

У середині жовтня дивізія входить до складу 18-ї армії цього ж фронту й бере участь у київських оборонній та наступальній операції, потім влітку 1942 р. — у Воронезько-Ворошиловградській оборонній операції. Дається взнаки командно-адміністративна система в армії, наслідком якої липні 1942 року стало відсторонення від посади «за систематичне невиконання наказів командувача 18-ю армією і ухилення від бою». Після розгляду справи, яку проводила Військова рада за присутністю С. М. Будьонного і Л. М. Кагановича він був допущений до посади командувача оперативною групою військ на Пшадському напрямку Північно-Кавказького фронту. З вересня того ж року — заступник командувача 47-ю армією, з листопада — командувач Туапсинським оборонним районом[1].

Ставши заступником командувача 18-ю армією, у лютому 1943 року, брав участь у Краснодарській наступальної операції і у визволенні м. Краснодар. А. І. Петраковський, в чині генерал-майора, у серпні 1943 року брав участь у битві за Дніпро, командуючи 57-м стрілецьким корпусом 37-ї армії 2-го Українського фронту[1]. У бойовій характеристиці того часу зазначалось:

Як командир корпусу проявив себе з негативного боку. З покладеними на нього завданнями по керівництву військами не справляється. Часто приймає непродумані рішення, що вносять плутанину в управління військами. У складних умовах бою втрачається і керування військами організувати не може ...[1]

Через хворобу з січня 1944 А. І. Петраковський перебував на лікуванні, а з березня — у резерві Ставки. В цьому ж році продовжив навчання у Вищій військовій академії ім. К. Є. Ворошилова, по закінчені якої у червні 1945 року призначений заступником командувача 16-ю армією Далекосхідного фронту, яка згодом була включена до складу 2-го Далекосхідного фронту. У ході радянсько-японської війни 1945 року війська армії в ході Південно-Сахалінської операції звільнили Південний Сахалін та взяли участь у Курильській десантній операції[1].

Після війни генерал-майор А. І. Петраковський проходив службу у Військовій академії ім. М. В. Фрунзе, Згодом він начальник курсу навчального відділення Курсів удосконалення командирів стрілецьких дивізій при цій академії. З квітня 1949 року очолив військове управління штабу Радянської військової адміністрації в Німеччині, з березня 1950 року — військовий відділ Керуючого справами Радянської контрольної комісії в Німеччині. У січня 1951 року А. І. Петраковський переведений до Одеського військового округу на посаду начальника Управління бойової та фізичної підготовки штабу. У травні 1952 року отримав призначення начальника військової кафедри Свердловського юридичного інституту. В листопаді 1956 року А. І. Петраковський виходить у відставку. Помер 3 вересня 1969 року у місті Ростов-на-Дону.

Нагороди[ред. | ред. код]

Нагороджений 2 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 2-го ступеня, Кутузова 2-го ступеня, медалями[1].

Пам'ять[ред. | ред. код]

Петраковський Анатолій Йосипович почесний громадянин міста Красний Луч[3] із травня 1965 року та Луганська із жовтня 1968 року[4].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж и Петраковский Анатолий Иосифович[недоступне посилання з липня 2019]
  2. ↑ а б Петраковский Анатолий Иосифович. Архів оригіналу за 6 жовтня 2013. Процитовано 22 серпня 2013.
  3. ↑ Николай Романов Почетные краснолучане Краеведческое издание Донецьк: Східний видавничий дім, 2004, с.31
  4. ↑ ПОЧЕТНЫЕ ГРАЖДАНЕ ЛУГАНСКА. Архів оригіналу за 17 березня 2019. Процитовано 22 серпня 2013.

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Великая Отечественная: Комкоры. Том 1. Биогр. словарь. М.-Жуковский, 2006
  • Гречко А. А. Битва за Кавказ. ВИМО. М. 1969
  • Протасов В. Д. Бессмертны имена твоих сынов, Россия. Москва. МГОУ. 2004
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Петраковський_Анатолій_Йосипович&oldid=41337692