Портал:Війна/Вибраний конфлікт/Архів
2023[ред. код]
1 березня[ред. код]
Велика Північна війна — війна коаліцій Швеції та Московії за панування у Північній, Центральній та Східній Європі. Початковими лідерами анти-шведського союзу були Петро I, Фредерік IV та Август II Фрідріх. Фрідріх IV та Август II зазнали поразки від Швеції при Карлі XII і вимушені були вийти з союзу у відповідно 1700 та 1706 роках, але знову приєдналися до нього у 1709 році після поразки Карла XII у Полтавській битві. Георг I та Ганноверське курфюрство приєдналися до коаліції у 1714 та у 1717 роках, відповідно, а Фрідріх-Вільгельм I та Королівство Пруссія приєдналися до неї у 1715 році.
Війна почалася, коли союз Данії-Норвегії, Саксонії та Московії, побачивши можливість, коли Швецією правив молодий Карл XII, оголосив війну Шведській імперії і розпочав потрійну атаку на Гольштейн-Готторпське герцогство, шведську Лівонію та шведську Інгерманландію. Швеція відбила данські та російські напади на Травендал (серпень 1700) та Нарву (листопад 1700) відповідно, і в контратаці виштовхнула сили Августа II через Річ Посполиту до Саксонії, у результаті скинувши Августа ІІ з трону (вересень 1706) і змусивши його визнати поразку Альтранштедським договором (жовтень 1706). Договір також передбачав екстрадицію та страту Йоганна Рейнгольда фон Паткуля, архітектора альянсу. Тим часом сили Петра I оговталися від поразки під Нарвою і зайняли позицію в балтійських провінціях Швеції, де вони закріпили доступ Росії до Балтійського моря, заснувавши у 1703 році Санкт-Петербург. Карл XII переїхав із Саксонії до Росії аби протистояти Петру І, однак кампанія закінчилася у 1709 році знищенням головної шведської армії у вирішальній Полтавській битві та засланням Карла в османське місто Бендери. Османська імперія розгромила російсько-молдавську армію в прутському поході, однак підписаний пізніше мирний договір врешті-решт не мав великих наслідків для позиції Росії.
Після поразки під Полтавою анти-шведська коаліція ожила, і згодом до неї приєдналися Ганновер та Пруссія. Решта шведських сил були виселені із уражених чумою областей на південь та схід від Балтійського моря, кінцевим результатом чого стало падіння Риги у 1710 році. Члени коаліції розділили більшість шведських домініонів між собою, знищивши шведський dominium maris baltici. На Західну Швецію вторглися Данія-Норвегія, а зі сходу — Росія, яка окупувала Фінляндію у 1714 році. Швеція перемогла данських нападників у битві при Хельсінгборзі (1710). Карл XII відкрив норвезький фронт, але був убитий у Фредрікстені в 1718 році.
Війна закінчилася поразкою Швеції, зробивши Росію новою домінуючою силою в Балтійському регіоні і новою великою силою в європейській політиці.::::::::Докладніше
1 червня[ред. код]
Громадянська війна в Сальвадорі (ісп. guerra civil de El Salvador) — дванадцятирічний збройний конфлікт, який відбувався між урядом Сальвадору та Фронтом національного звільнення імені Фарабундо Марті (FMLN), коаліцією або «парасольковою організацією» лівих прокомуністичних рухів. Переворот 15 жовтня 1979 року, за яким послідували урядові вбивства протестуючих проти перевороту, розглядається багатьма дослідниками як початок громадянської війни. Офіційно війна закінчилася лише 16 січня 1992 року підписанням Чапультепекських мирних угод у Мехіко.
За даними ООН, у період з 1979 по 1992 рік війна забрала життя понад 75 000 людей, приблизно 8 000 людей зниклі безвісти. Порушення найосновніших прав людини — зокрема викрадення, катування та вбивство підозрюваних прихильників FMLN силами державної безпеки та воєнізованими ескадронами смерті — були поширеним явищем.
Уряд Сальвадору вважався союзником США в контексті Холодної війни. Під час адміністрацій Картера і Рейгана Сполучені Штати надавали уряду Сальвадору від 1 до 2 мільйонів доларів економічної допомоги на день. Американці також забезпечували значну підготовку сальвадорським військовим та надавали обладнання. У травні 1983 року повідомлялося, що американські військові офіцери працювали у складі Верховного командування Сальвадору і приймали важливі стратегічні та тактичні рішення.
Тактика боротьби з повстанцями, яку використовував уряд Сальвадору, часто була спрямована на цивільних некомбатантів. Загалом, за оцінками Організації Об'єднаних Націй, партизани FMLN були відповідальними за 5 відсотків звірств, скоєних під час громадянської війни, тоді як 85 відсотків були скоєні силами безпеки Сальвадору. Відповідальність за ці звірства епохи громадянської війни була скасована законом про амністію 1993 року. Однак у 2016 році Верховний суд Сальвадору постановив, що закон є неконституційним і що уряд Сальвадору може притягнути до відповідальності підозрюваних у воєнних злочинах.::::::::Докладніше
1 жовтня[ред. код]
Велика турецька війна (нім. Großer Türkenkrieg) — загальна назва серії збройних конфліктів у 1683—1699 роках між Османською імперією та Священною лігою за контроль над землями Південної і Східної Європи. Велася на території сучасних Угорщини, Австрії, Сербії, Молдавії, Румунії, України та Росії. До складу Ліги, що очолювалася Священною Римською імперією, входили Венеційська республіка, Річ Посполита, Бранденбург-Пруссія, Угорщина, Хорватія, Савоя, Мальтійський орден і Московське царство. На боці Ліги воювали також повстанці з поневолених Османами народів — сербів, албанців, греків і болгар. Османську імперію традиційно підтримували її васали — Кримське ханство і Волоське князівство. По обидва боки сторін воювали Молдавське князівство, Трансильванія і Військо Запорозьке.
Війна почалася 1683 року з нападу Османської імперії на землі Габсбургів, імператорів Священної Римської імперії. Османи майже захопили Відень, але союз християнських володарів розбив їх біля міста. 1684 року Папа Римський Інокентій XI ініціював створення Священної Ліги для боротьби проти нападників. Під час другої битви при Могачі 1687 року Габсбурги знову розбили велике військо противника в Угорщині.
Але на східному фронті османи спромоглися розбити війська Речі Посполитої й захопити Поділля. Московія, що вперше приєдналася до союзу європейських країн 1686 року, розпочала серію російсько-турецьких воєн — в ході Кримських й Азовського походів їй вдалося відібрати у Османської імперії Азов. 1697 року Габсбурги розбили османські сили під Зентою, а 1698 року Річ Посполита перемогла османів під Підгайцями .
1699 року Османська імперія була змушена підписати Карловицький мир, за яким передавала Габсбургам більшу частину Угорщини, Трансильванію, Словенію. Річ Посполита повернула собі Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. Далмація і Морея перейшли у володіння Венеції, а Азов і Запорожжя — Московії. Поразка Османської імперії поклала край її гегемонії у південно-східній Європі. Новим лідером регіону стала Габсбурзька монархія.::::::::Докладніше
2024[ред. код]
1 січня[ред. код]
Лівонська війна — велика війна східноєвропейських і скандинавських держав у 1558–1583 роках за контроль над Лівонією. Відбувалася на території сучасних Естонії, Латвії, Білорусі та Росії. Учасниками війни були Московія, Лівонія, Литва (з 1569 року — Річ Посполита), Данія, а також Швеція.
Війна почалася в січні 1558 року з нападу Московії на Лівонську конфедерацію і захоплення Дерпта, Нарви та інших міст. Майже одночасно, 1561 року, до північної Лівонії вторглися шведи, які заснували в ній Естонське герцогство. Члени конфедерації виявилися неспроможними зупинити загарбників й 1561 року уклали Віленську унію з Великим князівством Литовським. За умовами цього союзу Литва вступала у війну на боці лівонців. Замість конфедерації створювали литовські протекторати — Лівонське герцогство і Герцогство Курляндії і Семигалії.
Внаслідок підписання литовсько-лівонського союзу Московське царство розпочало наступ на Литву й 1563 року захопило Полоцьк. Під тиском ворога ВКЛ було змушене укласти 1569 року Люблінську унію з Польським королівством, об'єднавшись у конфедерацію — Республіку Обох Націй (Річ Посполиту). Московія, намагаючись закріпити свої успіхи в Лівонії, 1570 року створила на завойованих землях власний протекторат — Лівонське королівство. Того ж року проти Московського царства виступила Швеція й завдала йому поразок на московській території.
1578 року союзне польсько-литовсько-русько-шведське військо розбило московську армію у битві під Венденом, внаслідок якої Москва втратила наступальну ініціативу у війні. Союзники вторглися у володіння супротивника й взяли в облогу Псков. 1582 року цар Іван Грозний здався Речі Посполитій на умовах Ям-Запольського миру та відмовився від усіх завоювань у Лівонії та Полоцьку. 1583 року Москва підписала Плюсський мир зі шведами, які отримали Інгрію та північну Лівонію з Естонським герцогством. Внаслідок війни припинила існування Лівонська конфедерація, землі якої опинилися розподіленими між Річчю Посполитою, Швецією та Данією-Норвегією. Річ Посполита і Швеція поступово стали лідерами регіону, а Московське царство вступило в період тривалої політично-економічної кризи.::::::::Докладніше
1 квітня[ред. код]
Американські індіанські війни — (англ. American Indian Wars) — використовувана у військово-історичній літературі назва серії збройних конфліктів, що відбувалися на території Північної Америки протягом XVII-XX століть в період колонізації Америки.
Війни американських індіанців, також знані як Американські прикордонні війни, війни Першої нації у Канаді (фр. Guerres des Premières Nations) та Індіанські війни — це серія війн, що велися європейськими урядами та колоністами, а пізніше урядами США та Канади, а також американськими та канадськими поселенцями проти різних племен американських індіанців та Першої нації. Ці конфлікти відбувалися в Північній Америці з часів перших колоніальних поселень у XVII столітті до початку XX століття. Індіанські війни були наслідком найрізноманітніших факторів. Під час протиборства із супротивниками європейські держави та їхні колонії залучали до ведення бойових дій союзні індіанські племена, які допомагали їм вести війну проти колоніальних поселень протилежної сторони. Після Американської революції багато конфліктів перетворилися на локальні і відбувалися в межах окремих штатів або регіонів і часто причиною були суперечки щодо використання земель; деякі конфлікти супроводжувалися масовими репресіями проти мирного населення.
Після 1780 року, в міру поступового просування поселенців на захід по Північній Америці, збройні конфлікти збільшувались у розмірах, тривалості та інтенсивності протистояння між поселенцями та різними племенами індіанців та першої нації. Кульмінація настала у війні 1812 року, коли великі індіанські коаліції на Середньому Заході та Півдні виступили єдиним фронтом проти США, але зазнали поразки. Конфлікти з поселенцями ставали набагато рідше і зазвичай вирішувались за договором, часто шляхом продажу або обміну територією між федеральним урядом та певними племенами. Закон про переселення індіанців 1830 року дозволив американському уряду забезпечити вивезення індіанців зі сходу від річки Міссісіпі до Індіанської території на захід від американських кордонів, зокрема багато було переселено до території Оклахоми..::::::::Докладніше