Ріад ас-Сольх
| Ріад ас-Сольх араб. رياض الصلح | |||
 | |||
| |||
|---|---|---|---|
| 25 вересня 1943 — 10 січня 1945 | |||
| Попередник: | Петро Трад | ||
| Наступник: | Абдул Хамід Караме | ||
| |||
| 14 грудня 1946 — 14 лютого 1951 | |||
| Попередник: | Сааді аль-Мунла | ||
| Наступник: | Хуссейн аль-Уейні | ||
| Народження: |
1894[1][2] Сідон, Ліван | ||
| Смерть: |
17 липня 1951[1] Амман, Йорданія | ||
| Причина смерті: | політичне вбивство | ||
| Країна: | Ліван | ||
| Релігія: | сунізм | ||
| Освіта: | Паризький університет, Сорбонна і Collège Saint Joseph – Antourad | ||
| Партія: | Committee of Union and Progressd | ||
| Батько: | Reda Al Solhd | ||
| Шлюб: | Fayza Al Jabirid | ||
| Діти: | Leila Al Solhd, Mona Al Solhاd і Lamia Al Solhd | ||
| Автограф: | 
| ||
Ріад ас-Сольх (араб. رياض الصلح; 17 серпня 1894 — 17 липня 1951) — ліванський політик, перший прем'єр-міністр незалежного Лівану, загалом обіймав посаду голови уряду двічі.
Народився 1984 року в Сайді. Його сім'я належить до відомого сунітського південноліванського землевласницького роду[3][4]. Його батько, Реда ас-Сольх, відомий арабський націоналістичний лідер, був віцегубернатором Набатії та Сайди[5]. 1915 року Реду ас-Сольха османський суд засудив до заслання в Ізмір[5]. Пізніше він обіймав посаду губернатора Османської імперії в Салоніках[5]. Окрім того, він очолював міністерство закордонних справ в уряді эмира Фейсала в Дамаску[6].
Ріад ас-Сольх вивчав право й політологію в Сорбонні. Більшу частину своїх юнацьких років він провів у Стамбулі, позаяк його батько був депутатом парламенту Османської імперії[6].
Ріад ас-Сольх обіймав посаду прем'єр-міністра Лівану двічі. Вперше йогому доручили сформувати уряд одразу ж після здобуття Ліваном незалежності 1943 року[7][8]. Сольх і Бішара ель-Хурі склали та втілили в листопаді 1943 року Національний пакт, чим створили офіційні рамки для кооперації різних конфесій у Лівані[9][10][11]. Національний пакт був неписаною джентльменською угодою[12]. Він установлював, що президент, прем'єр-міністр і спікер парламенту в Лівані мали представляти три основні конфесійні групи на основі перепису 1932 року, а саме християн-маронітів, мусульман-сунітів і мусульман-шиїтів відповідно[12]. Під час своєї першої каденції на посаді прем'єр-міністра Сольх також обіймав посаду міністра постачання та резервів від 3 липня 1944 до 9 січня 1945 року[13].
Сольх знов очолював уряд від 14 грудня 1946 до 14 лютого 1951 року[14], і знову за президентства ель-Хурі[15]. Прем'єр-міністр критикував короля Йорданії Абдаллу та відіграв значну роль у визнанні політичним комітетом Ліги арабських держав палестинського уряду[16].
У березні 1950 року на Сольха було скоєно замах, в якому, однак, політик не постраждав[5][17]. Той замах скоїв член Сирійської соціальної націоналістичної партії[5].
Тим не менше, за кілька місяців після виходу у відставку з посади прем'єр-міністра, 17 липня 1951 року, його застрелили в амманському аеропорті «Марка» члени Сирійської соціальної націоналістичної партії[3][14]. Напад скоїли троє озброєних людей, які вбили ас-Сольха, помстившись йому за страту Антуна Саади, одного з засновників і лідерів партії[18][19][20].
Був одружений з Файзою аль-Ябірі та мав п'ятьох дочок і сина, Реду, який помер немовлям[5].
Його старша дочка, Алія (1935—2007), продовжувала справу свого батька з боротьби за вільний і безпечний Ліван. Вона пропагувала багату культурну спадщину своєї країни за кордоном.
Інші дочка, Лала Ламія (нар. 1937), вийшла заміж за марокканського принца Мулая Абдаллу, дядька короля Мохаммеда VI[21].
Муана ас-Сольх раніше була заміжня за саудівським принцом Талалом бін Абдулазізом[22][23]. Вона є матір'ю Валіда ібн Талала[22][24].
Бахія Сольх аль-Асад заміжня за Саїдом аль-Асадом, колишнім послом Лівану у Швейцарії та колишнім членом парламенту.
Його молодша дочка Лейла ас-Сольх була однією з двох перших жінок-міністрів у кабінеті Омара Караме[25].
Британський журналіст Патрік Сіл видав книжку «Боротьба за незалежність арабів» (2011), присвячену історії Близького Сходу від останніх років існування Османської імперії до 1950-их років, у якій зробив акцент на вплив постаті Сольха на здобуття незалежності Ліваном[6].
Площу в центрі Бейруту названо на честь Ріада ас-Сольха[26].
- ↑ а б Encyclopædia Britannica
- ↑ Bibliographie annuelle de l'histoire de France — Paris: Éd. du Centre national de la recherche scientifique, 1956. — ISSN 0067-6918; 2697-8733
- ↑ а б R. Hrair Dekmejian. Patterns of Political Leadership: Egypt, Israel, Lebanon. — SUNY Press, 1975. — С. 34. — ISBN 978-0-87395-291-0.
- ↑ Samir Khalaf. Lebanon's Predicament. — New York : Columbia University Press, 1987. — С. 91. Архівовано з джерела 12 листопада 2017
- ↑ а б в г д е Resolute fighter for freedom. gulfnews.com (англ.) .
- ↑ а б в Interview with Patrick Seale. The Global Dispatches (англ.) . Архів оригіналу за 22 листопад 2021. Процитовано 10 лютий 2022.
- ↑ Rulers of Lebanon. Jewish Virtual Library. Архів оригіналу за 19 серпень 2016. Процитовано 10 лютого 2022.
- ↑ Türedi, Almula. Lebanon: at the edge of another civil war // Perceptions. — С. 21—36. Архівовано з джерела 8 жовтня 2016. Процитовано 10 лютого 2022.
- ↑ Leila Tarazi Fawaz. An Occasion for War: Civil Conflict in Lebanon and Damascus in 1860. — University of California Press. — С. 222. — ISBN 978-0-520-08782-8.
- ↑ Philip G. Roeder; Donald S. Rothchild. Sustainable Peace: Power And Democracy After Civil Wars. — Cornell University Press. — ISBN 978-0-8014-8974-7.
- ↑ Hudson, Michael C. Democracy and Social Mobilization in Lebanese Politics. — . — Т. 1, № 2. — С. 245—263. Процитовано 10 лютого 2022.
- ↑ а б Vanessa E. Shields; Nicholas Baldwin. Beyond Settlement: Making Peace Last After Civil Conflict. — Associated University Presse, 2008. — ISBN 978-0-8386-4183-5.
- ↑ Former Ministers. Ministry of Economy and Trade. Архів оригіналу за 21 лютого 2013.
- ↑ а б Kamil Dib, «Warlords and Merchants, The Lebanese Business and Political Establishment», стор. 89
- ↑ Political leaders of Lebanon. Terra. Архів оригіналу за 8 червня 2003.
{{cite web}}: Недійсний|deadlink=404(довідка) - ↑ Shlaim, Avi. The Rise and Fall of the All-Palestine Government in Gaza // Journal of Palestine Studies : journal. — Т. 20, № 1. — С. 37—53. Процитовано 10 лютого 2022.
- ↑ Knudsen, Are. Acquiescence to Assassinations in Post-Civil War Lebanon? // Mediterranean Politics : journal. — 2010. — Т. 15, № 1. — С. 1—23. — DOI:. Процитовано 10 лютого 2022.
- ↑ Six major leaders killed in Lebanon since 1943. The Telegraph. 2 червня 1987. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 10 лютого 2022.
- ↑ Kliot, N. The Collapse of the Lebanese State. — . — Т. 23, № 1. Процитовано 10 лютого 2022.
- ↑ Tim Llewellyn. Spirit of the Phoenix: Beirut and the Story of Lebanon. — I.B. Tauris. — С. xiii. — ISBN 978-1-84511-735-1.
- ↑ Morocco Foreign Policy And Government Guide. — International Business Publications. — С. 84. — ISBN 978-0-7397-6000-0.
- ↑ а б Henderson, Simon (27 серпня 2010). The Billionaire Prince. Foreign Policy. Архів оригіналу за 13 жовтня 2012.
- ↑ Moubayed, Sami (1 лютого 2011). Lebanon cabinet: A tightrope act. Lebanon Wire. Архів оригіналу за 23 березня 2013. Процитовано 7 квітня 2013.
- ↑ Mamoun Fandy. (Un)civil War of Words: Media and Politics in the Arab World. — Greenwood Publishing Group, 2007. — С. 43. — ISBN 978-0-275-99393-1.
- ↑ Leila Al Solh (PDF). World Association of girl guides and girl scoutes. Архів оригіналу (PDF) за 2 квітня 2015. Процитовано 10 лютого 2022.
- ↑ The Killing Will Continue Until ,C*. Dar Al Hayat. 25 жовтня 2012. Архів оригіналу за 18 серпень 2016. Процитовано 10 лютого 2022.
|
| ||||||||||||||
