Самарський Віктор Борисович
| Самарський Віктор Борисович | |
|---|---|
 Віктор Самарський, 2005 рік | |
| Народився |
10 серпня 1969 (54 роки) Червона Поляна, Горностаївський район, Херсонська область, Українська РСР, СРСР |
| Громадянство |
 Україна |
| Діяльність | музейний експерт, історик, громадський діяч |
| Alma mater | Сімферопольський державний університет |
| Посада | директор музеюd |
| Рід | Самарські, Франк |
| Нагороди |
|
Віктор Борисович Самарський (нар. 10.08.1969) — український музейний експерт[1], громадський діяч, історик[2], етнограф, музейний працівник. Директор музею «Платар» (2002—2005), директор ТОВ «Іринівська» (2002—2005)[3]. Віце-президент на громадських засадах благодійної організації «Слов'янський фонд»/Парк «Київська Русь». Член Українського керамічного товариства[4]
Біографія[ред. | ред. код]
Віктор Борисович Самарський народився у селі Червона Поляна Горностаївського району Херсонської області, у родині службовців. Нащадок дворянських родів Самарських та Франк.
У 1986 році закінчив Червонополянську середню школу Херсонської області.
З серпня 1986 і до призову в радянську армію, у листопаді 1987, працював старшим піонерським вожатим в Червонополянській середній школі.
1987—1989 рр. — служив в армії. Спочатку в спеціалізованому навчальному центрі зв'язку в м. Баку (Азербайджанська РСР). По закінченні центру, як один з найкращих радіотелеграфістів, направлений на проходження служби в 7-му Гвардійську загальновійськову армію, до міста Єреван (Вірменія), для забезпечення зв'язку командуючого армією. 8 грудня 1988 року, зразу після жахливого землетрусу, відряджений у м. Спітак. Де, до лютого 1989 року, забезпечував оперативний зв'язок військового коменданта Спітака з вищим керівництвом Вірменської РСР та СРСР. Наприкінці грудня 1989 року В. Самарський був демобілізований та повернувся до рідного села.
1990—1991 рр. — Віктор Самарський працює інструктором по спорту в радгоспі «Гороностаївський», Херсонської області. Згідно тодішнім радянським традиціям, інструктор по спорту в сільських районах, — це секретар місцевої комсомольської організації.
1992—2001 рр. — науковий співробітник, завідувач відділом, заступник директора в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні.
В 1990 році, В. Самарський вступає на заочне відділення філологічного факультету Сімферопольського державного університету., який закінчує у 1996 році.
У другій половині 1991 року, Віктор Самарський, переїздить на проживання до смт. Опішня Полтавської області. Там незабаром влаштовується на роботу до Музею-заповідника українського гончарства науковим співробітником. Згодом, в структурі музею створюється Аудіовізуальний фонд українського гончарства і В. Самарського призначають його завідувачем. Вітор Борисович, разом зі співробітниками фонду, починає формувати збірку кіно-фотоматеріалів з історії гончарства. Паралельно з основною діяльністю, В.Самарський займається науковою роботою. В етнографічних експедиціях досліджує історію розвитку гончарства України. І насамперед, Південної України. Дослідження розвитку гончарного виробництва на Півдні України, стає темою його дисертаційної роботи на науковий ступінь кандидата історичних наук. Екзамени на перекваліфікацію та кандидатський мінімум, як пошукач, здає в Полтавському педагогічному університеті. Відсутність фінансів та інші фактори не дали змоги підготувати та захистити дисертацію. У 2001 році Віктор Самарський переїздить з Опішні до Києва.
Тоді ж випадково знайомиться з київським бізнесменом та колекціонером Сергієм Платоновим. Незабаром Сергій Миколайович пропонує Віктору зайнятися створенням приватного музею старожитностей на основі його колекції. В.Самарський розуміючи, що така колекція, як у Платонова, має слугувати для всіх, погоджуеться на цю пропозицію і з головою поринає в створення нового музейного закладу.
2002—2005 рр. — директор Музею історичної культурної спадщини «Платар»[5].
На момент початку створення музею, колекція Платонових налічувала кілька тисяч предметів старовини різного періоду. Переважно це були античні ювелірні прикраси та кераміка. Наприкінці 2002 року Сергій Платонов об'єднує свою колекцію з колекцією голови ради директорів «Індустріального союзу Донбассу» Сергієм Тарутою. Так з'являється музей «Платар».
Віктор Самарський, у співпраці з провідними українськими вченими-археологами В. І. Клочко, М. Ю. Відейко, Н. Б. Бурдо, Л. С. Клочко, О. В. Симоненко, М. Є. Левадою, Р. В. Стояновим, починають наукове опрацювання предметів
За три неповних роки, з колекції напівкримінального походження, В.Самарському вдалося створити повноцінний музей високого світового рівня. Експонати пройшли науковий опис, були інвентаризовані. І зрештою, 2004 року, був виданий науковий каталог «Платару». Але одним цим робота не обмежувалась. Крім постійного експонування в Києві, проводились виїзні виставки в регіонах: Вінниця, Херсон, Миколаїв, Запоріжжя.
Дякуючи зусиллям археологів-трипіллєзнавців М. Ю. Відейка та Н. Б. Бурдо був підготовлений та виданий, під егідою Міністерства культури України, двотомник «Енциклопедія Трипільської цивілізації», 2004 рік.. Також, у жовтні 2004 року, був проведений Всесвітній науковий конгрес «Трипільська цивілізація».
У тому ж 2004 році, захворів на рак Сергій Платонов. 16 лютого 2005 він відійшов у вічність..
У березні 2005, разом з Національним музеєм-заповідником «Софія Київська», Віктор Самарський підготував виставку пам'яті Сергія Платонова «На зорі світових цивілізацій. Трипільська культура в Україні».
У квітні, через відмову співвласників «Платару» С.Тарути та М.Платонова виконати свої зобов'язання по оплаті проробленої роботи, Віктор Самарський змушений був звільнитися з «Платару».
Деякий час працює завідувачем відділу в музеї-квартирі Павла Тичини в Києві. Паралельно, щоб якось виживати, консультує приватних колекціонерів.
2007—2008 рр. — заступник директора з наукової роботи та виставкової діяльності[6][7], Дирекція художніх виставок України Міністерства культури України.
На початку 2007 року, на запрошення начальника відділу музейної справи Міністерства культури України Нестеренко Л. М., йде працювати заступником директора з наукової роботи та виставкової діяльності Дирекції художніх виставок України. У співпраці, як з окремими художниками, так і з керівництвом Національної спілки художників України, займається популяризацією українського мистецтва.
2008 р. — голова журі Другого Всеукраїнського музейного фестивалю[8].
Восени 2008 року, В.Самарського, запрошують очолити Експертну раду (журі) Другого Всеукраїнського музейного фестивалю, який проводиться раз на три роки у м. Дніпропетровську. Цей фестиваль запам'ятався музейникам України насамперед неупередженним ставленням членів Експертної ради при конкурсному оцінюванні. Не останню роль, у такому справедливому підході, зіграв і голова журі Віктор Самарський, не дивлячись на певний тиск з боку радника тодішнього міністра культури В.Вовкуна Лідії Лихач.
У грудні 2008, Віктор Самарський звільняється з роботи в Дирекції художніх виставок України.
Продовжує займатися консультаціями і громадською діяльністю в сфері музейництва та культури. Так, у 2009 році, допомагає у створенні Музею видатного єврейського письменника Шолом-Алейхема.
2011 р. — дотепер — віце — президент на громадських засадах благодійної організації «Слов'янський фонд» / Парк «Київська Русь»
Напочатку 2010, знайомиться з президентом благодійної організації «Слов'янський фонд» та ініціатором створення Парку «Київська Русь» Володимиром Янченком, з яким співпрацює і досі.
Публікації[ред. | ред. код]
- Співавтор «Енциклопедії трипільської цивілізації».
- Наукові статті з історії розвитку гончарства Півдня України 18-20 стст.
- Папета Сергій, Самарський Віктор. Відрядження на Волинь // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. — Опішне: Українське Народознавство, 1995. — Кн.2. — С. 147—154.
- Самарський Віктор. Гончарство Півдня Україна (історико-етнографічне дослідження). — Рукопис. — Ф.1. — Оп.2. — Од. зб. 42. — 43 с.
- Самарський В. Перша книжка про Вікентія Хвойку / Віктор Самарський // Уряд. кур'єр. — 2006.
- Микитенко Л. Гончарство Васильківського та Обухівського районів Київської області / Людмила Микитенко, Віктор Самарський // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. — Опішне: Українське народознавство, 1996. — Кн. 3. — С. 135—142.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Музейника звільнили через участь у міжнародному проекті? Радіо Свобода. Архів оригіналу за 11 лютого 2017. Процитовано 7 лютого 2017.
- ↑ «ЧОРНА АРХЕОЛОГІЯ» — порятунок чи грабунок? Радіо Свобода. Архів оригіналу за 11 лютого 2017. Процитовано 7 лютого 2017.
- ↑ ЗОЛОТО КНЯЗІВ У «НОВИХ» УКРАЇНЦІВ позичала Софія Ротару для зйомок кліпу. Тепер його можна побачити у Вінниці. Архів оригіналу за 16 вересня 2017. Процитовано 30 квітня 2019.
- ↑ Український Керамологічний Журнал. www.ceramology.gov.ua. Архів оригіналу за 22 січня 2018. Процитовано 9 лютого 2017.
- ↑ Українські музеї поза Європою?. Архів оригіналу за 11 лютого 2017. Процитовано 7 лютого 2017.
- ↑ Незабаром відкриття виставки «Магія краси»[недоступне посилання]
- ↑ «Кераміка України. Традиції тисячоліть». Архів оригіналу за 13 жовтня 2008. Процитовано 7 лютого 2017.
- ↑ Музеї в стилі «модерн»