Смерть як побічний ефект
| Смерть як побічний ефект | |
| Формат творчої роботи | роман |
|---|---|
| Автор | Ана Марія Шуа |
«Смерть як побічний ефект» (ісп. La muerte como efecto secundario) — це четвертий роман аргентинської письменниці Аною Марією Шуа, дія якого відбувається в Буенос-Айресі в майбутньому. Він був опублікований у 1997 році. Роман отримав премію Сіґфрідо Радаеллі, яку присуджує Club de los XIII[1], і муніципальну премію в категорії «Роман», а також був перекладений кількома мовами.[2] Його класифікують як «дивний» роман.[3][4]
Сюжет[ред. | ред. код]
Події розгортаються у віддаленому майбутньому. Центральною віссю сюжету є стосунки любові й ненависті між Ернесто Коллоді, єдиною дитиною, розлученоим у віці п'ятдесяти років, і його батьком, який усе життя висміював його. Уже старого і хворого батька поміщають до Будинку одужання, де продовжать його агонію; Ернесто вдається витягнути його звідти, щоб він спокійно помер, переживаючи комічні та трагічні пригоди, які він розповість своїй колишній коханій.[5]
Шуа досягає переконливого характеру, конфліктуючи між економікою, хворобою батька та коханням жінки, сперечаючись між тим, що він має робити, і тим, що він робить. З ним є ще його сестра, яка ніколи не покидала батьківського дому, і божевільна мати.[3]
Що стосується опису місця, то це майбутній Буенос-Айрес, розділений між окупованими районами, закритими та «нічиєю землею»; з безперервним насильством і нульовою владою з боку держави. Все знімається телевізійними камерами, перетворюючи життя і смерть на велике видовище.
Ернесто встановлює стосунки, роблячи вигляд, що він сценарист, хоча інша його професія — гример. Бути сценаристом дає йому «привілей мати роботу»,[6] що стосується своєї роботи гримером, то він визначає її як "дивну професію, яку я дуже люблю, хоча я повинен це визнати, іноді, з деякою скромністю: царинагомосексуалістів або жінок.[6] Незважаючи на наявність двох професій, економічного успіху персонаж не досяг.
Коллоді-старший є уособленням фізичної сили, яка занурює інших у слабку роль і має владу успадкованих грошей, оскільки суспільство не дозволяє соціального просування. Коллоді-старший, незважаючи на близьку смерть, думає не про спадок своїх дітей, а про бізнес, і тому він позичає гроші Ернесто під дуже вигідний для нього відсоток. Потреба Ернесто перейти під патріакальне правління та бути прийнятим батьком спонукає його спланувати викрадення з Дому відновлення.[7]
Усі аргументи сценарію, наведеного в романі, можливі: гноблення, психологічне та грошове управління.[7]
Місто Буенос-Айрес[ред. | ред. код]
Буенос-Айрес — місто в облозі, на карті якого позначено «захоплені райони», небезпечні для тих, хто не їздить у броньованих машинах, і закриті райони з будинками, захищеними електрифікованими гратами та приватною охороною. Ці запобіжні заходи вимагають професійні банди грабіжників, які грабують, крадуьб і вбивають без провокації.[8]
У місті панують безробіття, безпорадність і несправедливість, тому економічні ресурси є своєрідним захистом, уявною безпекою та добробутом. Смерть — це шоу, і журналісти прагнуть зафіксувати вбивства чи самогубства, щоб продати їх у новинах.[8]
Так званий «Будинок відновлення» — це державна вигадка для загарбання майна людей похилого віку. Усі лідери — навіть президент — не в змозі привернути увагу громадян, навіть «поєднуючи інтелектуальну журналістику з музичними номерами та майстерністю коміка»,[6] вигадані «Матері площі Травня» зведені до простої туристичної пам'ятки з Буенос-Айреса,[6] до чистої розваги, щоб забути про щоденні проблеми.[9]
Після того, як пана Коллоді відправили до реабілітаційного будинку, він піддається «найболючішому з принижень: хворобі та старості»[6] після операції з приводу раку кишечника, і саме там люди в їхній ситуації, вони залишені померти за контрактом про доставку всіх своїх активів для покриття витрат, які вони там понесли. Після втечі старого вони спробують вивести його з вечірки під дулом зброї, щоб повернути в Будинок відновлення.[9]
Любов і розбите серце[ред. | ред. код]
Історії Ернесто та його батька є приводом та фоном для того, щоб він передав історію своїй відсутній коханій. Ернесто розмовляє з нею у своїх листах, наче вона присутня: «Тобі це цікаво? Я слідую?».[6]
Ернесто показаний там слабким персонажем, як фізично, так і психологічно, він є архетипом вічного сина, який має комплекси через облисіння та остеоартроз. І демонструє розчарування через те, що він продовжує писати їй, навіть якщо сам факт цього є наближенням до неї, щоб спокусити її і знову покохати.[8]
Він називає її на «ти», тому читач занурюється в його бажання, ностальгію і меланхолію, а також у його докори, скарги і звинувачення в своєрідному чистилищі.[8]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Hiperbreves: Ana María Shua en Literaturas. Consultado el 16 de julio de 2012.
- ↑ Currículum [Архівовано 2018-08-31 у Wayback Machine.] en Página oficial de Ana María Shua. Consultado el 16 de julio de 2012.
- ↑ а б Ana María Shua: La muerte como efecto secundario en Tecnoculto. 05 de febrero de 2005.
- ↑ Ficha de libro [Архівовано 2023-01-19 у Wayback Machine.] en Que de libros. Consultado el 16 de julio de 2012.
- ↑ La muerte como efecto secundario en Editorial Planeta. Consultado el 16 de julio de 2012.
- ↑ а б в г д е Shua, Ana María, 1997
- ↑ а б La cultura de lo aparente en «La muerte como efecto secundario» en Axxon, por María Gabriela Luque. Consultado el 16 de julio de 2012.
- ↑ а б в г Visiones apocalípticas en una novela argentina: La muerte como efecto secundario de Ana María Shua en Revista Iberoamericana. Volumen LXVI. Julio-septiembre de 2000.
- ↑ а б El río de los sueños: Aproximaciones críticas a la obra de Ana María Shua [Архівовано 2023-01-19 у Wayback Machine.] en Portal Educacional Das Américas. Consultado el 16 de julio de 2012.
Бібліографія[ред. | ред. код]
- Shua, Ana María (1997). La muerte como efecto secundario. Buenos Aires: Sudamericana.