Совісний суд

Совісний суд — місцева судова інстанція у Російській імперії в останній чверті XVIII — першій половині XIX ст.

Історичний огляд

Система совісних судів створена 1775 року в губерніях і намісництвах на підставі «Установлення для управління губерній». В Україні з'явились 1780 року.

До складу суду входили судді й шість засідателів, яких обирали по два від кожного стану (дворянського, міського й сільського) строком на 3 роки і затверджував губернатор або намісник.

Суди розглядали земельно-майнові суперечки, сімейні сварки, злочини малолітніх, душевнохворих. До компетенції суду належали також справи про чаклунство, марновірство, бродяжництво, образу батьків дітьми (з 1826).

У цивільних справах суди виконували функцію примирення сторін за допомогою посередників, яких призначали сторони спору. Совісні суди, караючи за скоєні злочини, залучали також до осуду порушників громадськість, родину і церкву.

Вирок і рішення для виконання направлялися до нижчого земського суду або городничому, а в кримінальних справах — губернатору.

Рішення совісного суду в майнових суперечках не мала законної сили, а судді не мали повноважень приводити рішення в дію. Якщо добровільна згода фігурантів не досягалась, позов передавали в суд загальної юрисдикції.

Діяльність совісних судів контролювали губернський прокурор і губернське правління.

Оскаржували рішення суду у Вищому совісному суді, а з 1830 — у сенаті.

1852 року згідно з «Положенням про штати совісних судів» були ліквідовані у 18 губерніях, а їх справи передані у місцеві судові палати. В Україні 1852 року ліквідували Таврійський совісний суд, 1858 року — Київський, Волинський, Подільський, Полтавський і Харківський. Проте посада совісного судді зберігалася, які діяли при палатах карного і цивільного судів. 1866 функції совісних суддів передали товаришам (заступникам) голів карної і цивільної палат.

Справи про чаклунство

Згідно зі ст. 399 «Установлення для управління губерній» держава перебирала на себе функцію боротьби із забобонами. Чаклунство та чарування віднесли до категорії справ совісного судочинства, оскільки це перебувало у площині людського ошуканства та невігластва. Наприклад, за виливання води на розпутті, закопування овечих голів на кладовищі тощо Київський та інші совісні суди присуджували чаклунам публічне церковне шеститижневе покаяння, а тим, хто до них звертався — двотижневе.

Справи про чаклунство

1790 року Київський совісний суд розглянув справу про вчинок міщанина Микити Сторожила. Він, завітавши до свого зятя, сотенного писаря Чернявського, сипонув в очі дружини землю з вузлика. Сторожил пояснив, що вузлик розв'язався випадково. А цією землею, мовляв, він нібито лікує подагру. Для цього збирає її на второваних шляхах та змішує з сіркою. Проте Чернявський засвідчив, що, кидаючи землю, той промовляв: «Нехай тобі лихо і земля!». М. Сторожилові було присуджене публічне церковне покаяння.

Серед справ, які розглянув Київський совісний суд, була справа про ворожку Ірину Ошумчиху, яка мешкала на подвір'ї бориспільського протопопа Назарія Яворського. До неї звертались не тільки місцеве населення, але і священнослужитель, і військовий товариш Афендик.
Навчившись від матері, ворожка кидала хліб у воду, щоб дізнатись про кількість вкраденого добра, можливість його повернення, справжнього крадія тощо.
Свідки під присягою засвідчили результативність ворожіння І. Ошумчихи і в один голос стверджували, що вона допомогла знайти різну пропажу (зокрема, зниклі кінь, речі, гроші).
Київський совісний суд визнав дії І. Ошумчихи протизаконними, але водночас і такими, що не мали злих намірів і не становили загрози суспільству, та ухвалив рішення про присудження ворожці публічного церковного покаяння і передання її на поруки.

1837 року Волинський совісний суд розглянув передану Дубенським повітовим судом справу про вкидання селянкою Христиною Романюковою до покинутої криниці трьох хлібин, що нібито мало збільшити надої в корів. Однак суд не побачив у цих діях недоброго наміру або чаклування, то лише попередив селянку.

1838 р. Волинський совісний суд розглянув передану Рівненським земським судом справу про селянку Тетяну Дідухову з села Пісків, яка займалась чаклунством. Односельці схвалювали поведінку Т. Дідухової, але совісний суд визнав її винною в діях, що суперечили релігії, і поклали відповідальність на місцеву духовну консисторію застосувати до неї духовне покаяння.

1837 року Чернігівський совісний суд розглянув справу державного селянина із Борисоглібівки, знахаря Івана Царика, чиє «лікування» призвело до смерті унтер-офіцера Новомиргородського уланського полку Дмитра Сергієнка.
Дев'ятеро селян засвідчили знахарські здібності Царика, які ніколи не завдавали людям шкоди. А самого підсудного кваліфікували як добропорядну і завжди тверезу людину. Суд ухвалив звільнити Царика і заборонити ним займатися знахарством.

1782 року Київський совісний суд розглянув справу про підсусідка із села Бобровиці Козелецького повіту, шинкаря Гаврила Кошика і його сина. Якась бабка, як вдячність за піднесену чарочку горілки, порадила йому вчинити магічну дію, щоб шинок став більш прибутковим. Вона порадила таємно взяти землю з-під вулика, розчинити її у воді й помити нею весь посуд та підлогу в шинку. Після цього, мовляв, люди почнуть масово «зліталися» до закладу, мов бджоли до вулика. Оскільки пасику мав козелецький бургомістр Гонтаревський, то Кошик попросив свого сина, який служив у пана, принести землю з-під його вулика. Гонтаревський звинуватив Кошиків у чаклунстві і звернувся до суду. Суд визнав вчинення таких дій наслідком «простоти і невігластва» і присудив провести публічне церковне покаяння, щоб запобігти повторенню подібних дій з боку інших.

Література

• Гос. учреждения России в XVIII в. М., 1960
• Кизеветгер А. Совестные суды при Екатерине II. «Воспитание и правопорядок», 1992, № ½
• Государственность России, кн. 4. М., 2001.
• Шандра В. Совісні суди в Україні (остання чверть XVIII—середина XIX ст.). — К.: Інститут історії України НАН України. 2011. — 266 с.