Старовійт Микола Михайлович
| Старовійт Микола Михайлович | |||
|---|---|---|---|
 Поручник | |||
 | |||
| Загальна інформація | |||
| Народження |
11 грудня 1898 Григорівка | ||
| Смерть |
3 березня 1973 (74 роки) Лос-Анджелес | ||
| Громадянство |
 Російська імперія →.svg){kind=small} УНР →  США | ||
| Національність | українець | ||
| Військова служба | |||
| Роки служби | 1918–1921 | ||
| Приналежність |
Російська імперія → УНР | ||
| Вид ЗС |
 Армія УНР | ||
| Рід військ |
 Сухопутні війська | ||
| Формування |
9-й уланський Бузький полк 1-й Чорноморський полк 3-тя Залізна дивізія 4-та Київська дивізія 1-ша Запорізька дивізія Подільська повстанська група бригада «Вільна Україна» | ||
| Війни / битви |
Радянсько-українська війна (Перший зимовий похід) (Другий зимовий похід) | ||
| Командування | |||
|
4-та сотня 8-го Чорноморського полку 3-ї дивізії 1-ша сотня 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії 1-ша сотня Подільської групи 3-й курінь бригади «Вільна Україна» | |||
| Нагороди та відзнаки | |||
| |||
Старовійт Микола Михайлович (11 грудня 1898, Григорівка — 3 березня 1973, Лос-Анджелес) — український мемуарист, один з найвпливовіших представників української інтелігенції у Лос-Анджелесі. Під час Української революції — військовик Армії УНР. Лицар Воєнного хреста УНР та Хреста Симона Петлюри.
Життєпис[ред. | ред. код]
Старовійт Микола Михайлович народився 11 грудня 1898 року в селі Григорівка Конотопського повіту Чернігівської губернії.
Військову службу Старовійт розпочав у Російській армії. Служив однорічником у 9-му уланському Бузькому полку, звідки був направлений на навчання до 5-ї Київської школи прапорщиків. У листопаді 1917 року, разом з іншими учнями школи, відмовився евакуюватись до Єйська на Кубань і залишився у Києві.
22 грудня 1917 року військовик скінчив Українську юнацьку школу, у 1918 році — Інструкторську школу старшин. Після закінчення школи старшин Старовійт був скерований до 37-го Стародубського полку Армії Української Держави. Невдовзі перевівся до 1-го Чорноморського полку, у складі якого взяв участь в Антигетьманському повстанні 1918 року.
У 1919 році, із влиттям 8-го Чорноморського полку до складу 3-ї дивізії Армії УНР, Микола Старовійт був призначений командиром 4-ї сотні. Тоді військовик важко захворів на тиф і вибув із лав війська. Після одужання він зголосився до 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії, де став командиром 1-ї сотні. З полком Микола Михайлович пройшов усі бої аж до переходу на західний берег Збруча. Після відступу Армії УНР був інтернований у таборі Александрув-Куявський у Польщі. У 1921 році переведений на посаду молодшого старшини Запорізького ім. Івана Мазепи куреня 1-ї Запорізької дивізії.
В кінці 1921 року Микола Старовійт взяв участь Другому зимовому поході, в ході якого командував 1-ю сотнею Подільської групи[1][2] Після провалу зимового походу знову був інтернований у Польщі. Станом на 23 грудня 1921 року перебував у складі 4-ї Київської дивізії у таборі Щипйорно[1]. Про похід Старовійт у 1967 році написав детальну книгу спогадів «У листопадовому рейді»[3][4].
Під час Другої світової війни Микола Михайлович згодився до новосформованої Української національної армії Української Держави, де командував 3-м куренем протипанцерної бригади «Вільна Україна».[5]
Нагороджений Хрестом Симона Петлюри, Воєнним Хрестом і відзнакою «Хрест Залізного Стрільця». На еміграції Старовійт був підвищений у званні до майора. У США військовик став одним з найвпливовіших представників української політичної еміграції у Лос-Анджелесі.
Помер 3 березня 1973 року. Похований на православному кладовищі Святого Андрія у Саут-Браунд-Буці, штат Нью-Джерсі.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Лицарі Зимових походів. 1919—1922 рр./ Я.Тинченко. — К.: «Темпора», 2017. — сс. 218, 622. ISBN 978-617-569-302-5
- ↑ Думки про правду. До історії повстання української нації. — Дрогобич: «Відродження», 2009. — с. 274. ISBN 978-966-538-221-8 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 5 березня 2016. Процитовано 4 листопада 2018.
- ↑ Український історик — Нью-Йорк, Мюнхен, 1974. — № 1-3 (41-43) — рік XI. — c. 174
- ↑ Війни і збройні конфлікти у Східній Європі в ХХ — на початку ХХІ століть/ Заг. ред. проф. Г. М. Стародубець. — Житомир: Полісся, 2015. — сс. 53-54.
- ↑ Чорні запорожці: Мемуари / Дяченко П. Г. — Київ: Стікс, 2010. — с. 283. ISBN 978-966-2401-00-4
Джерела[ред. | ред. код]
- Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української народної республіки (1917—1921). Книга 2. — К.: «Темпора», 2011.
- З-під Конотопа до Аризони: невигадані історії вояків армії УНР / Павло Подобєд. — Івано-Францівськ: «Місто НВ», 2016. — сс. 264—266. ISBN 978-966-428-496-4
- Посмертна згадка // «Свобода», — Джерсі Сіті, США, № 118 — с.4, 26 червня 1973.
|
Це незавершена стаття про військового чи військову Збройних сил України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
|
Це незавершена стаття про діяча української діаспори. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |