Добра стаття

Телескоп

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Телескоп (значення).
50-сантиметровий телескоп в обсерваторії Ніцци

Телеско́п (від грец. τῆλε — «далеко» + σκοπεῖν — «бачити, дивитися») — прилад для спостереження віддалених (частіше за все — астрономічних) об'єктів[1]. Перші прототипи створили незалежно один від одного у 1608 році три винахідники: Ганс Ліпперсгей, Захарій Янсен та Якоб Метьюс[en][2]. 1609 року конструкцію вдосконалив Галілео Галілей.

Оптичні телескопи були створені першими і за понад 400 років було створено багато оптичних схем та їх модифікацій. Деякі з них використовують систему лінз, інші — систему дзеркал, а частина є комбінованими (оптична схема складається з комбінації дзеркал та лінз).

Спостереження за допомогою телескопів XVI, XVII, XVIII століть були виключно візуальними, оскільки інші методи реєстрації зібраного телескопом світла на той момент ще не були винайдені. Наприкінці XIX століття з розповсюдженням фотографії почали використовуватися фотопластинки, які були розповсюдженим інструментом до 1990-х років[3]. Потужний поштовх до розвитку нових типів телескопів відбувся з середини 20 століття з винайденням напівпровідникових матеріалів, які призвели до створення ПЗЗ-камер. Також, починаючи з 1960-х років, почалися запуски телескопів на навколоземну орбіту, завдяки чому виник окремий клас космічних телескопів.

Нині термін «телескоп» вживається не тільки для позначення оптичних телескопів. Низка астрономічних приладів для спостережень у діапазонах електромагнітних хвиль, невидимих для людського ока (гамма, рентгенівському, ультрафіолетововому, інфрачервоному та радіодіапазоні) також називаються телескопами. Телескопи розрізняють за діапазоном довжин хвиль, типом конструкції (телескопи у видимому світлі - за оптичною схемою) та місцем розташування.

Станом на 2024 рік найбільшим дзеркальним телескопом був 10,4-метровий Великий телескоп Канарських островів[4], а найбільшим лінзовим - 102-сантиметровий рефрактор в Єкрській обсерваторії[5].

Призначення[ред. | ред. код]

Основне призначення будь-якого оптичного телескопа, незалежно від конструкції - збирати світло від віддалених об'єктів[6][7]. Світло фокусується за допомогою системи дзеркал або лінз та потрапляє до детектора — людського ока, фотопластинки, ПЗЗ-камери, спектрографа тощо[6].

Основною оптичною складовою телескопа є об'єктив, який збирає світло й будує зображення об'єкта або ділянки неба. Об'єктив з'єднується з іншими частинами телескопу за допомогою корпусу. Механічна конструкція, яка підтримує корпус й забезпечує його поворот у двох площинах для наведення на певну ділянку неба, називається монтуванням. Якщо приймачем світла є око (під час візуальних спостережень), то обов'язково потрібен окуляр, через який розглядається зображення, побудоване об'єктивом. Для фотографічних, фотоелектричних, спектральних спостережень окуляр не потрібен. Фотографічну пластинку, вхідну діафрагму електрофотометра, щілину спектрографа та ін. встановлюють безпосередньо у фокальній площині телескопа[8].

Назва[ред. | ред. код]

Галілео Галілей, один з винахідників телескопу, використовував латинський термін perspicillum[9].

Термін «телескоп» придумав грецький поет-богослов Джованні Демісіані на бенкеті, що відбувся 14 квітня 1611 р.[10] Слово було створено шляхом об'єднання грец. τήλε (далеко) і σκοπέω (спостерігати, розглядати)[11]; тобто «телескоп» дослівно означає «далекоглядний»[10]. Серед архаїзмів української мови є далекогля́д[12], далековид[13].

Історія[ред. | ред. код]

Докладніше: Історія телескопа
Копія телескопа Ньютона — Вікінса, третього телескопа-рефлектора, створеного Ньютоном, який був представлений в 1766 році після реставрації Томасом Хітом[14].

Найперші відомі робочі телескопи з'явилися 1608 року; їх створення приписують Гансу Ліпперсгею, він же першим подав заявку на патент винаходу телескопа[15]. Серед багатьох інших, які стверджували, що винайшли телескоп, були Захарій Янсен — голландський окулярний майстер із Мідделбургу, і Якоб Метьюс[en] з Алкмару. Конструкція цих ранніх рефракторів складалася з опуклої лінзи об'єктива й увігнутого окуляра. Галілео Галілей застосував таку конструкцію наступного року. У 1611 році Йоганн Кеплер описав, як можна зробити телескоп з опуклою лінзою об'єктива й опуклою лінзою окуляра, а в 1655 році астрономи, включно з Християном Гюйгенсом, почали будувати потужні, але неповороткі телескопи Кеплера зі з'єднаними окулярами.
Найсуттєвішим недоліком ранніх рефлекторів була хроматична аберація, внаслідок якої зображення світил мали веселкову облямівку, що обмежувало роздільну здатність приладу.

Ісаак Ньютон побудував перший «практичний» рефлектор в 1668 році. Він складався з увігнутого сферичного дзеркала та невеликого плоского діагонального дзеркала для відбиття світла в окуляр, встановлений збоку телескопа. Рефлектор Ньютона був позбавлений хроматичної аберації, але натомість страждав від сферичної аберації, внаслідок якої зображення все одно були розмитими.
Оптичні схеми рефлекторів, позбавлені сферичної аберації, запропонували Джеймс Грегорі (1663) і Лоран Кассегрен (1672). В їх конструкціях первинне дзеркало було увігнутим параболічним, а вторинне дзеркало відбивало світло в отвір у центрі головного дзеркала. У схемі Кассегрена вторинне дзеркало було опуклим гіперболоїдом і формувалося перевернуте зображення. У схемі Грегорі вторинне дзеркало було увігнутим еліпсоїдом і зображення було прямим (неперевернутим).

Ахроматичні об'єктиви з двох лінз із різними показниками заломлення, які значно знижували хроматичну аберацію, дозволили зробити рефрактори меншими. Перший такий об'єктив спроектував і замовив виготовлення Честер Мур Голл 1733 року, але він не публікував своїх результатів. Джон Доллонд відтворив винахід Голла 1754 року й запатентував його 1758 року. Його сімейне підприємство почало виготовляти й продавати ахроматичні дублети[16][17].

Важливими подіями в історії рефлекторних телескопів було створення Джоном Гедлі великих параболічних дзеркал у 1721 році[джерело?]; процес сріблення дзеркал, який запровадив Леон Фуко в 1857 році[18]; прийняття довгострокового алюмінієвого покриття на дзеркала рефлекторів у 1932 році[19].

До кінця XIX століття основною метою телескопічних спостережень було вивчення видимих положень небесних світил. Важливу роль відігравали спостереження комет і деталей на планетних дисках. Усі ці спостереження здійснювалися візуально, і рефрактор із дволінзовим об'єктивом задовольняв потреби астрономів.

Орбітальний телескоп «Габбл» після сервісного обслуговування 1997 року, під час відокремлення від шатлу «Дискавері».

Починаючи з кінця XIX ст. і особливо у XX ст. характер астрономічної науки зазнав суттєвих змін. Більшість досліджень зсунулася в галузь астрофізики й зоряної астрономії. Основним предметом дослідження стали фізичні характеристики Сонця, планет, зір, зоряних систем. З'явилися нові приймачі випромінювання — фотографічна пластинка і фотоелемент. Почала широко застосовуватися спектроскопія. Були відкриті нові діапазони електромагнітного спектру[20][21][22]. Як наслідок, з'явилися нові типи телескопів.

Зокрема, було виявлено, що окрім наявності хроматичних аберацій, лінзи в телескопах-рефракторах поглинають ультрафіолетове та інфрачервоне випромінювання. Фотографічні емульсії та фотоелементи чутливі в ширшій області спектру, ніж око, і тому хроматична аберація під час роботи з цими приймачами позначається сильніше[23][24]. Як наслідок, набули розповсюдження телескопи-рефлектори, де замість лінз використовується система дзеркал[25].

Дзеркала рефлекторів у XVIII — XIX століттях робили зі спекулуму (олов'яної бронзи)[26][27]. У середині XIX сторіччя оптики перейшли на скляні дзеркала, які після механічної обробки вкривають тонкою плівкою металу, що має великий коефіцієнт відбиття (до 1930-х років використовували срібло, потім перейшли на алюміній)[28].

Епоха радіотелескопів (разом з радіоастрономією) зародилася з випадкового відкриття Карлом Янським космічного радіовипромінювання у 1931 році[29][30]. У 20 столітті було розроблено багато видів телескопів у широкому діапазоні довжин хвиль — від радіо до гамма-променів. Оскільки земна атмосфера непрозора для гамма-, рентгенівського та ультрафіолетового випромінювання, телескопи, що працюють у цих діапазонах, є виключно космічними, а перші з них були запушені на навколоземну орбіту в 1965[31], 1970[32][33] та 1968[34][35] роках відповідно.

Докладніше: Космічний телескоп та Список космічних телескопів

Класифікація телескопів[ред. | ред. код]

Типи телескопів розрізняють за характеристиками, що наведені нижче.

За типом оптичної системи[36]:

  1. Лінзові (рефрактори)
  2. Дзеркальні (рефлектори)
  3. Дзеркально-лінзові (катадіоптричні)

За діапазоном довжин хвиль:

  1. Оптичний
  2. Інфрачервоний
  3. Субміліметровий
  4. Мікрохвильовий
  5. Радіотелескоп
  6. Ультрафіолетовий
  7. Рентгенівський
  8. Гамма-телескоп

За місцем розташування:

  1. Наземні
  2. Повітряні
  3. Космічні

Типи оптичних систем телескопів[ред. | ред. код]

Лінзові телескопи (рефрактори)[ред. | ред. код]

Докладніше: Рефрактор

Рефрактор (лат. refractor від refringo — заломлювати[37]) — це телескоп, об'єктив якого складається з лінзи або системи лінз, що заломлюють світло[38].

Оскільки кут заломлення світла в лінзі залежить від довжини хвилі (це явище має назву дисперсія світла), тому недоліком перших рефракторів була значна хроматична аберація. Її можна скоригувати за допомогою системи додаткових лінз, таких як ахромати чи апохромати[39][40].

Апертура об'єктива визначає світлосилу телескопа[джерело?], а відношення фокусної відстані об'єктива та окуляра — максимально можливе збільшення. Кутове збільшення рефрактора задано формулою[41]:

,

де  — фокусна відстань об'єктива,  — фокусна відстань окуляра. Отже, об'єктив рефратора повинен мати більшу фокусну відстань, ніж окуляр.

Театральний бінокль, що має оптичну схему, подібну до телескопа Галілея.
Оптична схема Кеплера — рефрактор із шукачем. Показано окремі лінзи та механізм фокусування.

Телескоп Галілея[ред. | ред. код]

Хоча такий оптичний прилад розробили 1608 року нідерландські майстри, але Галілей був першим, хто 1609 року застосував його для спостережень за астрономічними об'єктами. Тому оптичну схему телескопа названо його ім'ям[42]. Складається з двох лінз зі спільним фокусом на одній оптичній осі: опуклої (збиральної) лінзи об'єктива та увігнутої (розсіювальної) лінзи окуляра. Формується пряме (неперевернуте) зображення. Такий тип конструкції (у мініатюрному варіанті) застосовується, наприклад, у театральному біноклі, який забезпечує приблизно чотирикратне збільшення[43].

Телескоп Кеплера[ред. | ред. код]

Цей телескоп складається з двох опуклих лінз — об'єктива та окуляра — на одній оптичній осі зі спільним фокусом[41].

Зображення віддаленого об'єкта, сформоване об'єктивом, є реальним, зменшеним і перевернутим. Це зображення спостерігається через окуляр. Перевернуте зображення є недоліком цього типу телескопа, але не принциповим для астрономічних спостережень. Якщо перевернуте зображення небажано, застосовується модифікація телескопа, яка називається тригранником. У триграннику зображення перевертається за допомогою набору з чотирьох плоских дзеркал, які зазвичай утворюють стінки двох скляних призм.[джерело?]

Безкорпусні телескопи

Безкорпусний телескоп — це тип рефракторного телескопа з дуже великою фокусною відстанню, у якому окуляр та об'єктив не кріпляться до суцільного твердого корпусу. Замість цього об'єктив встановлювали на стовп, вежу чи іншу конструкцію на кульовий шарнір, що обертається. Астроном стояв на землі й тримав окуляр, який з'єднувався з об'єктивом з допомогою мотузки або дроту. Натягнувши мотузку і переміщуючи окуляр, астроном міг навести телескоп на об'єкт у небі[44].

У 1675 році Християн Гюйгенс і його брат Константин Гюйгенс-молодший вирішили застосувати об'єктиви з дуже великою фокусною відстанню, повністю відмовившись від зовнішньої труби, яка служила для захисту об'єктива від зовнішніх впливів, таких як світло, вологість і бруд. У безкорпусному телескопі Гюйгенса об'єктив встановлювався всередині залізного кільця, розташованого на кульовому шарнірі для забезпечення можливості обертання. Потім цю конструкцію встановлювали на вежу чи будівлю. Окуляр зазвичай тримав у руці астроном, який задля стійкості спирав свої лікті на дерев'яну опору. Об'єктив і окуляр фіксувалися на одній лінії за допомогою натягнутої з'єднувальної мотузки (дроту)[45]. Християн Гюйгенс у 1684 році опублікував опис безкорпусного телескопа у своїй книзі «Astroscopia Compendiaria», і цей винахід приписували йому і його братові Константину, хоча подібні конструкції застосовував Адрієн Озу; також ідею іноді приписують Крістоферу Рену[46].

Декілька великих відкриттів було зроблено саме за допомогою безкорпусних телескопів. У 1684 році астроном Джованні Доменіко Кассіні використав один із своїх безкорпусних телескопів, який він встановив на території Паризької обсерваторії, щоб знайти Діону і Тефію, два супутники Сатурна[47]. У 1722 році Джеймс Бредлі виміряв діаметр Венери за допомогою безкорпусного телескопа, фокусна відстань якого становила 212 футів (65 м)[48]. У 1726 році Франческо Б'янкіні[it] намагався створити карту поверхні Венери і визначити період її обертання за допомогою безкорпусного телескопа з діаметром об'єктива 2,6 дюйма (66 мм) і фокусною відстанню 100 футів (30,5 метрів)[49].

Безкорпусні телескопи швидко втратили свою популярність. На початку 18 століття їх замінили телескопи-рефлектори завдяки своїй компактній конструкції та якіснішому зображенню. Остаточна відмова від цих телескопів відбулася наприкінці 1750-х років, коли стався прорив у виробництві лінз, який дозволив створювати лінзи з короткою фокусною відстанню, таким чином потіснивши винаходи Гюйгенса. Безкорпусні телескопи швидко припинили використовувати через складність роботи з ними[50].

У травні 2014 року в Лейденській обсерваторії в Лейдені була представлена робоча копія безкорпусного телескопа Гюйгенса. Його замовив Ганс де Рейк, голландський популяризатор науки. Телескоп представили під час першої щорічної весняної лекції Kaiser Lente Lezingen — місцевих лекцій з астрономії. На відміну від оригінальних телескопів, цей має лише 4-метрову фокусну відстань, що значно полегшує роботу з ним[50]

Інші оптичні схеми рефракторів[ред. | ред. код]

Цей розділ потребує доповнення.
Докладніше: Ахромат , Апохромат , Апланат та Анастигмат

Дзеркальні телескопи (рефлектори)[ред. | ред. код]

Докладніше: Рефлектор (телескоп)
Порівняння розмірів головних дзеркал астрономічних телескопів (реалізованих і запланованих).

Об'єктив рефлектора являє собою сферичне, параболічне або гіперболічне первинне дзеркало, поверхня якого визначає світлосилу телескопа. Зображення предмета відбивається так званим вторинним дзеркалом, а потім спостерігається через окуляр[38][51].

Основні переваги рефлекторів — відсутність хроматичної аберації, простіше виготовлення великих дзеркал і зручніше розташування труби. Це пояснюється тим, що світло відбивається в них дзеркалами, тому труба теоретично має лише половину довжини, а важке дзеркало розміщене з боку спостерігача, а не на зовнішньому кінці труби, як лінза рефрактора. Окрім того, велике дзеркало рефлектора виготовити значно легше, ніж дволінзовий ахромат: потрібно обробити з оптичною точністю[1 1] одну поверхню дзеркала (замість чотирьох поверхонь лінз). Також дзеркало можна зробити порожнистим, що значно зменшує його масу і тим самим забезпечує можливість створення значно більшого за розміром телескопу. Усе це призвело до того, що рефлектор став основним інструментом астрофізики[23][24].

Первинне дзеркало параболічної форми має порівняно малу площу та велику фокусну відстань. Поверхня сферичної форми забезпечує достатнє наближення зображення, хоча його якість дещо нижча. Проте сферичне дзеркало має перевагу з точки зору більш простих вимог при його створенні, а отже, нижчих виробничих витрат[51].

Проте сферичне дзеркало не збирає паралельний пучок променів в одну точку, воно дає у фокусі дещо розмите зображення. Це викривлення називається сферичною аберацією. Якщо дзеркалу надати форму параболоїда обертання, то сферична аберація зникає. Паралельний пучок, спрямований на такий параболоїд уздовж його осі, збирається у фокусі практично без викривлень (якщо не брати до уваги неминучого розмиття через дифракцію). Отже, у сучасних рефлекторах активно використовуються дзеркала, які мають форму гіперболоїда або еліпсоїда[52].

Телескоп Ньютона[ред. | ред. код]

Докладніше: Ньютонівський телескоп
Рефлекторний телескоп Ньютона.

Телескоп складається з труби, у якій розміщено увігнуте головне та плоске вторинне дзеркала. Первинне дзеркало має параболічну форму і розміщене в нижній частині труби. Воно приймає вхідне світло і відбиває його у свою фокус, де розміщено невелике вторинне дзеркало, яке відбиває промені в окуляр. Оптична система з двох дзеркал та окуляра переміщає точку фокусування за бічну поверхню труби телескопа, звідки спостерігати за зображенням набагато зручніше. У такій системі зображення є переверненим, але для більшості астрономічних спостережень це не має значення. Однак, окуляр можна доповнити призмами, які розвертають зображення.

Телескоп Кассегрена[ред. | ред. код]

Дзеркальний телескоп Кассегрена.
Докладніше: Телескоп Кассегрена

Телескоп розробив французький астроном Лоран Кассегрен у 1672 році. Схема є модифікацією схеми Ньютона, в якій усунуто сферичну аберацію[53]. Світло, що потрапляє в телескоп, відбивається від увігнутого параболічного дзеркала в напрямку до фокусної точки цього дзеркала. Перш ніж потрапити в головний фокус, промені світла знову відбиваються від меншого опуклого гіперболічного дзеркала, яке фокусує їх біля отвору в центрі головного дзеркала[54][36].

Телескоп Грегорі[ред. | ред. код]

Докладніше: Грегоріанський телескоп

Оптична схема Грегорі була опублікована в 1663 році, за 5 років до побудови рефлектора Ньютона. Однак сам Джеймс Грегорі не створив робочого прототипу за своїми кресленнями, бо не мав ані практичних навичок, а ні знайомих оптиків. Це зробив Роберт Гук в 1673 році[55].

Телескоп Річі — Кретьєна[ред. | ред. код]

Докладніше: Телескоп Річі — Кретьєна

Схему теоретично розробили на початку 1910 років Джордж Вілліс Річі та Анрі Кретьєн[fr]. Вона структурно подібна до схеми Кассегрена, але застосовано увігнуте гіперболічне дзеркало як первинне та опукле гіперболічне як вторинне. Це виправляє аберацію параболічних дзеркал третього порядку, яка називається комою. Поблизу фокуса може бути встановлено коригувальний елемент, який значною мірою усуває астигматизм. Однак, система вимоглива до виготовлення.
Перший телескоп побудовано 1927 року. За цією схемою побудовано більшість великих телескопів другої половині XX-го сторіччя, зокрема, космічний телескоп Габбла[36], пара телескопів «Джеміні» (8,1 м), телескоп Субару (8,2 м), Дуже великий телескоп (4 × 8,2 м)[56], Великий телескоп Канарських островів (10,4 м).

Тридзеркальний анастигмат[ред. | ред. код]

Докладніше: Тридзеркальний анастигмат

Складніша оптична схема, що має три дзеркала — два увігнуті й одне опукле. Ця схема дозволяє мінімізувати три основні оптичні аберації — сферичну аберацію, кому та астигматизм[57][58]. Таку оптичну схему застосовано в космічних телескопах Джеймс Вебб, Евклід, телескоп Ненсі Грейс Роман. Станом на 2024 рік тривало будівництво великих наземних телескопів за цією схемою — Надзвичайно великий телескоп, Великий синоптичний оглядовий телескоп[59][60][61].

Система Куде

Не вид телескопа, а система коригування шляху променя після проходження через вторинне дзеркало — найчастіше говорять про фокус Куде конкретного телескопа. Великі телескопи можуть мати кілька доступних точок фокусування залежно від того, які космічні об'єкти спостерігають та що вимірюють (сфотографувати їх, отримати спектр тощо). Розміщуючи додаткові дзеркала, система Coudé спрямовує промені до фіксованої точки фокусу на полярній осі кріплення телескопа[36].

Система Несміта

Конструкційно подібна до системи Кассегрена, однак містить діагональне дзеркало, яке виводить пучок світла за межі корпусу телескопу. Така система дозволяє зробити нерухомими деякі елементи телескопу при зміні осі схилень[36].

Інші[ред. | ред. код]

Існує ще декілька інших оптичних схем для телескопів-рефлекторів, зокрема Гершеля (Ломоносова), Шварцшильда. Окремим типом є рідкодзеркальний телескоп, в якому параболічне дзеркало формується за рахунок швидкого обертання циліндричної посудини з ртуттю.

Комбіновані типи[ред. | ред. код]

Телескоп Шмідта — Кассегрена

Телескоп Шмідта — Кассегрена.

Має передню коригувальну пластину (меніск) дуже складної форми в площині вторинного дзеркала (по суті тороїдальний дифузор, кругла центральна частина плоска для розміщення вторинного дзеркала), яка виправляє різні дефекти телескопа. Пластина розташована навпроти головного дзеркала, тому промені спочатку проходять крізь неї, а лише потім потрапляють на головне дзеркало. Завдяки складній формі меніск тонший за систему Максутова—Кассегрена[62].

Телескоп Максутова — Кассегрена

Телескоп Максутова - Кассегрена.

Історично спадкоємець телескопа Шмідта-Кассегрена. Для спрощення оптичні поверхні коригуючої пластини (меніска перед основним дзеркалом) мають сферичну форму, тому їх відносно легко виготовити. Головне дзеркало також сферичне. У результаті виходить відносно дешева продукція. Систему Максутова — Кассегрена можна застосовувати для фотографування великих ділянок неба, і вона дуже популярна серед астрономів-аматорів через свою простоту. Цей тип також придатний для наземного спостереження. Система обмежена саме масивністю меніска, тому телескопи, як правило, мають відносно менші діаметри і, отже, мають меншу проникну здатність[63].

Телескоп Шмідта — Ньютона

Має в площині вторинного дзеркала фронтальну коригуючу пластину (меніск) дуже складної форми — таку ж, як і в системі Шмідта — Кассегрена, — із подібними функціями: мінімізувати деякі аберації, пов'язані зі стандартним ньютонівським об'єктивом. До того ж, конструкція мінімізує кому, яка є аберацією, властивою ньютонівській схемі, що робить її ідеальною для фотографії глибокого неба. Коректорна лінза має тонку конструкцію і дозволяє телескопу вирівнювати температуру навколишнього середовища швидше, ніж коректор меніска в системі Максутова — Ньютона[64]. Вторинне дзеркало перебуває в одній структурній одиниці з меніском, але відхиляє промінь із труби перпендикулярно осі об'єкта, як класичний ньютонівський телескоп. Телескоп Шмідта—Ньютона має головне дзеркало без отвору, що спрощує його конструкцію. Однак це призводить до того, що головна труба майже вдвічі довша порівняно з оптичною довжиною (фокусною відстанню)[65].

Телескоп Клевцова

Має коригувальний елемент, розташований перед вторинним дзеркалом. Вторинне дзеркало конструктивно становить одне ціле з коригуючим меніском. Меніск має форму кільцевої лінзи з центральним отвором, через який проходить промінь від другого дзеркала до окуляра. Промінь проходить через активну частину меніска, перш ніж впасти на вторинне дзеркало[66].

Телескопи за діапазоном довжин хвиль[ред. | ред. код]

Усі небесні об'єкти з температурою вище абсолютного нуля випромінюють певний спектр електромагнітного випромінювання[67]. Для вивчення Всесвіту вчені використовують кілька різних типів телескопів для виявлення цих різних типів випромінювання в електромагнітному спектрі.

Рентгенівський та гамма-телескопи[ред. | ред. код]

Докладніше: Гамма-телескоп та Рентгенівський телескоп
Гамма-обсерваторія Комптона, виведена на орбіту космічним кораблем «Спейс Шаттл» у 1991 році
see caption
Фокусуюче рентгенівське дзеркало телескопа Хітомі, що складається з понад двохсот концентричних алюмінієвих оболонок

Рентгенівські та гамма-телескопи з більшою енергією утримуються від повного фокусування та використовують маски з кодованою апертурою: візерунки тіні, яку створює маска, можна реконструювати для формування зображення.

Рентгенівські та гамма-телескопи зазвичай встановлюються на високолітаючих повітряних кулях[68][69] або супутниках, що обертаються навколо Землі, оскільки земна атмосфера непрозора для цієї частини електромагнітного спектру. Прикладом цього типу телескопа є космічний гамма-телескоп Фермі, який був запущений у червні 2008 року[70][71].

Виявлення гамма-променів дуже високої енергії з меншою довжиною хвилі та вищою частотою, ніж звичайні гамма-промені, потребує подальшої спеціалізації. Прикладом такого типу обсерваторії є наземний телескоп VERITAS[72][73].

Рентгенівські промені набагато важче зібрати та сфокусувати, ніж електромагнітне випромінювання з більшою довжиною хвилі. Рентгенівські телескопи можуть застосовувати дзеркала косого падіння, такі як телескопи Вольтера, що складаються з кільцеподібних «близьких» дзеркал із важких металів. Вони здатні відбивати лише промені, що близькі до дотичних. Дзеркала зазвичай являють собою перетин повернутої параболи та гіперболи або еліпса. У 1952 році Ганс Вольтер описав 3 схеми телескопів із застосуванням таких дзеркал[74][75]. Прикладами космічних обсерваторій, які застосовують цей тип телескопа, є обсерваторія Ейнштейна[en][76], ROSAT[77] і рентгенівська обсерваторія Чандра[78][79]. У 2012 році було запущено рентгенівський телескоп NuSTAR, у якому застосовано оптичну схему Вольтера на кінці довгої щогли, що розгортається, щоб забезпечити фокусування фотонів з енергією 79 кеВ[80][81].

Ультрафіолетовий[ред. | ред. код]

Ультрафіолетовий телескоп — телескоп, який використовується для дослідження ультрафіолетової частини електромагнітного спектра, між частиною, що сприймається як видиме світло, і частиною, зайнятою рентгенівськими променями. Ультрафіолетове випромінювання має довжину хвиль від 10 до 400 нм. Стратосферний озоновий шар Землі поглинає всі хвилі, коротші за 300 нм. Оскільки він лежить на висоті 20—40 км над рівнем моря, астрономи змушені вдаватися до ракет і супутників, щоб проводити спостереження з висоти[82][83].

Оптичний[ред. | ред. код]

Докладніше: Оптичний телескоп
Оптичні телескопи (рефрактори).

Оптичні телескопи є основним інструментом для астрономічних досліджень та дозволяють вивчати небесні об'єкти, використовуючи оптичні принципи для збору та фокусування світла з космосу.

Конструктивно оптичний телескоп являє собою трубу (суцільну, каркасну або фермову), встановлену на монтуванні. Основна схема полягає в тому, що первинний світлозбірний елемент — об'єктив — фокусує світло від віддаленого об'єкта у фокальній площині, де воно формує реальне зображення. Це зображення можна переглянути через окуляр, який діє як збільшувальне скло[84]. Оптична система телескопа складається з декількох оптичних елементів (лінз, дзеркал)[85].

Телескопи, побудовані на основі лінзової оптичної системи (діоптричної), називають рефракторами. Телескопи, у яких застосовують дзеркала (катоптрики), називають рефлекторами. Телескопи, що мають змішану оптичну систему (дзеркально-лінзову) називають катадіоптричними[86].

Першим оптичним приладом для астрономічних спостережень був телескоп-рефрактор який винайшли Ганс Ліппершей і Захаріас Янссен із Мідделбурга, а також оптик Якоб Метіус з Алкмару у 1608 р. у подальшому його вдосконалив Галілео Галілей (1609 р.), якого вважають першим, хто застосував телескоп для астрономічних спостережень[87].

Інфрачервоний[ред. | ред. код]

Було кілька ключових подій, які призвели до винаходу інфрачервоного телескопа:

  • У 1800 році Вільям Гершель відкрив інфрачервоне випромінювання[88].
  • У 1878 році Семюел Пірпойнт Ленглі створив перший болометр[89]. Це був дуже чутливий інструмент, який міг електрично виявляти неймовірно малі зміни температури в інфрачервоному спектрі.
  • Томас Едісон використав альтернативну технологію, свій тазиметр[en], щоб виміряти тепло в короні Сонця під час сонячного затемнення 29 липня 1878 року[90].
  • У 1950-х роках вчені використовували свинцево-сульфідні детектори для виявлення інфрачервоного випромінювання з космосу. Ці детектори охолоджували рідким азотом[91].
  • Між 1959 і 1961 роками Гарольд Джонсон створив фотометри ближнього інфрачервоного діапазону, які дозволили вченим вимірювати тисячі зірок.
  • У 1961 році Френк Лоу винайшов перший германієвий болометр. Цей винахід, охолоджуваний рідким гелієм, поклав початок розвитку поточного інфрачервоного телескопа[92]

Інфрачервоні телескопи можуть бути наземними, бортовими або космічними. Вони містять інфрачервону камеру зі спеціальним твердотільним інфрачервоним детектором, який необхідно охолоджувати до кріогенних температур[93].

Наземні телескопи першими почали використовувати для спостереження космічного простору в інфрачервоному діапазоні.[94] Їх популярність зросла в середині 1960-х років. Наземні телескопи мають обмеження, оскільки водяна пара в атмосфері Землі поглинає інфрачервоне випромінювання. Наземні інфрачервоні телескопи, як правило, розміщують на високих горах і в дуже сухому кліматі, щоб покращити видимість.

У 1960-х роках вчені використовували повітряні кулі, щоб підняти інфрачервоні телескопи на велику висоту. За допомогою повітряних куль вони змогли піднятися на висоту приблизно 25 миль (40 кілометрів). У 1967 році інфрачервоні телескопи були встановлені на ракетах[92]. Це були перші повітряні інфрачервоні телескопи. Відтоді такі літальні апарати, як повітряна обсерваторія Койпера (KAO), були пристосовані для перенесення інфрачервоних телескопів. Останнім повітряним інфрачервоним телескопом, який досяг стратосфери, стала Стратосферна обсерваторія інфрачервоної астрономії NASA (SOFIA) у травні 2010 року. Разом вчені США та Німецького аерокосмічного центру розмістили 17-тонний інфрачервоний телескоп на реактивному літаку Boeing 747[95].

Розміщення інфрачервоних телескопів у космосі повністю виключає перешкоди з боку земної атмосфери. Одним із найбільш значущих проектів інфрачервоних телескопів був інфрачервоний астрономічний супутник (IRAS), запущений у 1983 році. Він розкрив інформацію про інші галактики, а також інформацію про центр нашої галактики Чумацький Шлях[92]. NASA зараз має в космосі космічний корабель на сонячних батареях з інфрачервоним телескопом під назвою Wide-field Infrared Survey Explorer (WISE). Він був запущений 14 грудня 2009 року[96].

Субміліметровий телескоп та радіотелескоп[ред. | ред. код]

Докладніше: Радіотелескоп, Радіоастрономія та Субміліметрова астрономія
Радіотелескоп Very Large Array, Нью-Мексико, США.

Радіотелескопи[97] — це науковий інструмент, що використовує радіохвилі для спостереження за небесними об'єктами[98]. Він допомагає астрономам вивчати електромагнітне випромінювання, яке є частиною електромагнітного спектра, відмінного від видимого світла. Радіотелескопи дають змогу вивчати різні феномени, як-от галактики, космічні магнітні поля та інші об'єкти і явища, які випромінюють радіохвилі. Такі телескопи являють собою направленні антени, найчастіше параболічної форми. Оскільки їх радіодіапазон набагато ширший від оптичного, конструкції радіотелескопів можуть значно відрізнятися. До прикладу, тарілку іноді виготовляють із провідної дротяної сітки, отвори якої менші за довжину хвилі, яка спостерігається[99].

На відміну від оптичного телескопа, який створює збільшене зображення ділянки неба, що спостерігається, традиційна антена радіотелескопа містить один приймач і записує один змінний у часі сигнал, характерний для спостережуваної області. Цей сигнал може дискретизуватися на різних частотах. У деяких нових конструкціях радіотелескопів одна «тарілка» містить масив із кількох приймачів (також відомий як решітка фокальної площини).

Збираючи та співвідносячи сигнали, отримані одночасно кількома тарілками, можна обчислити зображення високої роздільної здатності. Такі багатотарілкові матриці відомі як астрономічні інтерферометри, а техніка називається апертурним синтезом[en]. «Віртуальні» отвори цих масивів подібні за розміром до відстані між телескопами[100].

Синтез апертури тепер також застосовується до оптичних телескопів з використанням оптичних інтерферометрів (матриць оптичних телескопів) та інтерферометрії з маскуванням апертури на телескопах з одним відбивачем.

Радіотелескопи також використовуються для збору мікрохвильового випромінювання, перевага якого полягає в тому, що воно може проходити крізь атмосферу та міжзоряні газопилові хмари.

Телескопи поза електромагнітним спектром[ред. | ред. код]

Нейтринні телескопи[ред. | ред. код]

Докладніше: Нейтринна обсерваторія

Нейтринні телескопи призначені для спостереження астрономічних об'єктів за допомогою нейтринних детекторів у спеціальних обсерваторіях[101]. Вони складаються з сотень і тисяч оптичних модулів, розподілених у великому об'ємі. Нейтрино утворюються в результаті певних видів радіоактивного розпаду, ядерних реакцій, таких як ті, що відбуваються на Сонці, астрофізичних явищ високих енергій, в ядерних реакторах, або коли космічні промені потрапляють на атоми в атмосфері. Оскільки нейтрино взаємодіють слабо, детектори нейтрино повинні мати велику масу мішені (часто тисячі тонн). Детектори також повинні використовувати екранування та ефективне програмне забезпечення для видалення фонового сигналу[102][103].

Детектори гравітаційних хвиль[ред. | ред. код]

Докладніше: Детектор гравітаційних хвиль

Цей тип детекторів використовується для реєстрації гравітаційних хвиль. Перші детектори почали з'являтися в 1960х роках, і мали своєрідну конструкцію та принцип роботи. Це були резонансні детектори, тобто металеві циліндри з чітко визначеними розмірами та, як наслідок, резонансною частотою. За задумкою, при проходженні гравітаційних хвиль через циліндр, його резонансна частота змінювалася, однак станом на 2024 рік немає жодних підтверджених спостережень з застосуванням цього типу детекторів основними інструментами[104].

Інший тип детекторів — лазерних інтерферометрів — є більш успішним, оскільки саме завдяки детектору цього типу під назвою LIGO в 2015 році було вперше зареєстровано злиття двох чорних дір[105][106]. З тих пір було відкрито ще ціла низка подібних астрономічних подій[107][108][109].

Детектори космічних променів[ред. | ред. код]

Докладніше: Обсерваторія космічних променів

Ці детектори використовуються для реєстрації космічних променів — частинок високої енергії, що приходять з космосу в атмосферу Землі. Деякі обсерваторії, призначені для пошуку високоенергетичних заряджених частинок, здатні також реєструвати гамма-промені та рентгенівські промені високої енергії[110]. Існує декілька основних типів детекторів для реєстрації космічних променів: сцинтиляційні, твердотілі[en], комптонівські, черенковські[111][112][113].

Монтування телескопів[ред. | ред. код]

Докладніше: Монтування телескопа

Складним технічним завданням є наведення телескопа на об'єкт і відстеження його. Адже внаслідок обертання Землі зорі та інші небесні об'єкти здійснюють видимий добових рух на небесній сфері[114].

Монтування телескопа завжди має дві взаємно-перпендикулярні осі, поворот довкола яких дозволяє навести його практично на будь-яку ділянку неба.

Азимутальне[ред. | ред. код]

Азимутальне монтування, що складається з вертикальної осі та горизонтальної осі, є найпростішим у конструкції та балансуванні. Його головний недолік полягає в тому, що він не здатний природним чином забезпечити екваторіальне відстеження (якщо тільки не було вирішено встановити телескоп на полюсі Землі): необхідна композиція рухів на двох осях, а швидкості, які потрібно надавати на кожній з осей, є сильно нелінійними. Проте вибір цього типу монтування сьогодні є систематичним для великих телескопів національних і міжнародних обсерваторій: тригонометричні розрахунки, які дозволяють забезпечити екваторіальне відстеження та компенсацію результуючого обертання поля, можуть здійснюватися будь-яким сучасним комп'ютером, тоді як розробка екваторіального монтування еквівалентного розміру була б дуже дорогою. Шляхом розрахунку та компенсації обертання вони також дають змогу стежити за об'єктами у відносному зміщенні відносно далеких зір, а також компенсувати зміщення небесних полюсів через прецесію рівнодення. Телескопи Keck, VLT, LBT, Subaru та інші, а також такі проекти, як E-ELT, використовують азимутальне монтування[115].

В альт-азимутальному монтуванні[116] одна з осей спрямована в зеніт, інша лежить у горизонтальній площині. Для того, щоб на азимутальному монтуванні утримати небесне тіло у полі зору, доводиться виконувати обертання навколо обох осей монтування (горизонтальної та вертикальної), до того ж цей рух має бути нерівномірним.

Але для телескопів великої маси вертикальне та горизонтальне розташування осей значно спрощує конструкцію та розрахунок деформацій. Тому найбільші земні телескопи застосовують саме таку схему (попри складніше керування задля відстеження руху світил). Серед великих телескопів таке монтування вперше було застосовано 1976 року в СРСР для 6-метрового рефлектора, який отримав назву БТА (рос. Большой Телескоп Азимутальный)[117].

Монтування Добсона — є одним з підтипів альт-азимутального монтування і є дуже популярним серед аматорів, оскільки його легко та дешево побудувати[118]. Для астрономів-аматорів азимутальне монтування просте у використанні, але не підходить для тривалих спостережень або великих збільшень[119]. Ручний поворот телескопа зазвичай використовується лише на астрономічних телескопах малого діаметру. Моторизоване  може використовуватися для відстеження небесного тіла, якщо ним керує бортовий або наземний комп'ютер. Оскільки вони відносно прості у використанні, саме азимутальні монтування з автоматичним позиціонуванням на небесному тілі, відомі як функція «Йти до» (англ. Go to) стали популярними, хоча ці системи також доступні на екваторіальних монтуваннях вищого класу. Алгоритми керування цих монтувань дозволяють налаштувати телескоп після наведення на щонайменше дві опорні зірки на початку сеансу спостережень. Це кріплення часто використовується на телескопах Кассегрена та похідних телескопах і зокрема традиційно асоціюється з Шмідтом-Кассегреном[en]. Любителі фотографування з довгою експозицією можуть у більшості випадків оснастити ці прилади пристроєм компенсації обертання поля — «де-ротатором»[120].

Екваторіальне[ред. | ред. код]

Докладніше: Екваторіальне монтування
Екваторіальний телескоп факультету астрономічних і геофізичних наук Національного університету Ла-Плати.

Основна проблема з використанням альт-азимутального кріплення полягає в тому, що обидві осі необхідно постійно регулювати, щоб компенсувати обертання Землі. Навіть якщо робити це під керуванням комп'ютера, зображення обертається зі швидкістю, яка змінюється залежно від схилення. Цей ефект (відомий як обертання поля) робить альт-азимутальне монтування непрактичним для фотографування з довгою експозицією за допомогою невеликих телескопів.

Найкращим рішенням для малих астрономічних телескопів є нахил альт-азимутального монтування так, щоб вісь азимута була паралельна осі обертання Землі; це називається екваторіальним монтуванням, скорочено EQ.

Більшість телескопів встановлюється на екваторіальному монтуванні, одна з осей якого спрямована на полюс світу (полярна вісь), а інша лежить у площині небесного екватора (вісь прямого сходження). Телескоп на екваторіальному монтуванні називається екваторіалом. Перевага екваторіального монтування полягає у тому, що відстеження світила в полі зору телескопа (після наведення) здійснюється обертанням лише навколо однієї осі, тож обертання є рівномірним[121]. Для такого обертання можна застосовувати простий механізм на зразок годинникового. Це особливо важливо під час тривалих спостережень, фотографування слабких об'єктів тощо.

Існує кілька типів екваторіального кріплення, серед яких можна виділити німецьке і вилкове[122].

Телескопи на літаках[ред. | ред. код]

Телескопи, встановлені на літальних апаратах, являють собою аерокосмічні оптичні або радіотелескопи, розміщені на спеціальних платформах на борту літаків. Вони виконують функції астрономічних інструментів, забезпечуючи можливість спостерігати небесні об'єкти і збирати дані в умовах, близьких до космічних, завдяки тому, що вони перебувають вище атмосфери Землі. Телескопи на літаках є важливими інструментами в астрономічних дослідженнях, доповнюючи спостереження, що проводяться на земних телескопах та космічних обсерваторіях. Вони дозволяють астрономам здійснювати нові відкриття та збирати цінні дані про Всесвіт. Яскравим прикладом такого телескопа є SOFIA, стратосферна обсерваторія для астрономічних спостережень у інфрачервоному діапазоні[123].

Телескопи на повітряних кулях[ред. | ред. код]

Телескопи на повітряній кулі — це унікальні телескопи, які розташовані в стратосфері над поверхнею Землі.

Так, наприклад, телескоп для отримання зображень на повітряній кулі надвисокого тиску SuperBIT[124] — це телескоп, який працює не в космосі чи на землі, а в стратосфері на висоті 33,5 кілометрів над поверхнею нашої планети. Телескоп використовує гелій як паливо і має парашутну систему для повернення на Землю. Над проєктом працювали фахівці з Торонтського університету, Принстонського університету, Даремського університету та NASA[125]. Фінальні випробування SuperBIT були проведені у 2019 році, а вартість телескопа склала близько 5 мільйонів доларів[126].

Телескоп SuperBIT був запущений у стратосферу з Нової Зеландії за допомогою масивного стратостата[127]. Він розпочав свою роботу наприкінці квітня 2023 року; подорожуючи навколо південної півкулі нашої планети, здійснює спостереження Всесвіту і створює відповідні зображення. Телескоп працює вночі, а вдень  він заряджає свої сонячні батареї. Учені також планують використовувати SuperBIT для вимірювання гравітаційного лінзування і сподіваються зрозуміти природу темної матерії. Вони сподіваються, що телескоп допоможе їм визначити, чи можуть частинки темної матерії відштовхуватися одна від одної. Телескоп створить карту скупчень темної матерії, реєструючи викривлення світлових променів[128].

21 квітня 2023 року на офіційному сайті Торонтського університету опубліковані перші зображення, виконані телескопом SuperBIT, серед яких туманність Тарантул і зіткнення двох галактик[129].

Запуск нової космічної обсерваторії Extreme Universe Space Observatory 2 (EUSO-2) в рамках програми наукових аеростатів NASA було здійснено в ніч на 13 травня 2023 року (за київським часом) з новозеландського аеропорту Ванака (англ. Wanaka). Проте приблизно через добу після запуску в повітряній кулі надвисокого тиску (Super pressure balloon, SPB) сталася аномалія та раптово з'явився витік. Після його виявлення та безрезультатних спроб усунення проблеми команда приблизно через півтори доби після старту припинила місію над Тихим океаном. Аеростат ніс корисне навантаження космічної обсерваторії EUSO-2, яке було призначене для виявлення міжгалактичних частинок космічних променів надвисоких енергій, що проникають крізь атмосферу Землі. Походження цих типів частинок значною мірою до цього часу вислизає від дослідників. На жаль, EUSO-2 припинила місію, і нових запусків аналогічних повітряних куль в 2023 році NASA вже не планує[130].

Космічні телескопи[ред. | ред. код]

Докладніше: Космічний телескоп

Атмосфера Землі пропускає випромінювання в оптичному (0,3-0,6 мкм), ближньому інфрачервоному (0,6-2 мкм) і радіо (1 мм-30 м) діапазонах. Однак зі зменшенням довжини хвилі прозорість атмосфери суттєво знижується, тому спостереження в ультрафіолетовому, рентгенівському і гамма-діапазонах можливо проводити лише з космосу[131]. Винятком є реєстрація гамма-випромінювання надвисоких енергій — тут підходять методи астрофізики космічних променів: високоенергійні гамма-фотони в атмосфері породжують вторинні електрони, які реєструються наземними установками з допомогою черенківського випромінювання[132]. Прикладом такого методу є телескоп C.A.C.T.U.S.[en].

В інфрачервоному діапазоні також наявне значне поглинання в атмосфері, однак у межах 2-8 мкм є певна кількість вікон прозорості (як і в міліметровому діапазоні), які і дозволяють проводити спостереження. Крім того, оскільки більшість ліній поглинання в інфрачервоному діапазоні належить молекулам води, інфрачервоні спостереження проводяться в сухих районах Землі (зрозуміло, на тих довжинах хвиль, де утворюються вікна прозорості у зв'язку з відсутністю води). Прикладом такого розміщення телескопа може бути Південнополярний телескоп на Південному географічному полюсі, котрий працює в субміліметровому діапазоні[133].

В оптичному діапазоні атмосфера прозора, проте через релеївське розсіювання вона по-різному пропускає світло різної частоти, що призводить до викривлення спектру світил (спектр зміщується у червоний бік). До того ж атмосфера завжди неоднорідна, у ній постійно наявні течії (вітри), що призводить до викривлення зображення. Тому роздільна здатність земних телескопів обмежена приблизно однією кутовою секундою, незалежно від апертури телескопа. Цю проблему можна частково вирішити, застосувавши адаптивну оптику, що дозволяє суттєво знизити вплив атмосфери на якість зображення, і піднявши телескоп на значну висоту, де атмосфера більш розріджена, — в гори або в повітря за допомогою літака чи стратостата. Але найкращі результати отримують при розміщенні телескопів у космосі[134]. Поза межами земної атмосфери викривлення повністю відсутнє, тому максимальна роздільна здатність телескопа теоретично визначається лише дифракційною межею: φ=λ/D (кутова роздільна здатність у радіанах дорівнює відношенню довжини хвилі до лінійної апертури)[135]. Наприклад, теоретична роздільна здатність космічного телескопа із дзеркалом діаметром 2,4 метра (як у телескопа Хаббл) на довжині хвилі 555 нм становить 0,05 кутової секунди (реальна роздільна здатність Хаббла вдвічі гірша — 0,1 секунди, проте все одно краща, аніж у земних телескопів).

Виведення телескопа в космос дозволяє збільшити роздільну здатність і для радіотелескопів, але з іншої причини. Кожний радіотелескоп сам по собі має дуже малу роздільну здатність. Це пояснюється тим, що довжина радіохвиль значно більша, ніж у видимого світла, тому дифракційна межа набагато більша. Навіть попри те, що розмір радіотелескопа у десятки разів перевищує розмір оптичного телескопа. Наприклад, при апертурі 100 метрів (у світі існує лише два радіотелескопи таких розмірів) роздільна здатність на довжині хвилі 21 см (лінія нейтрального водню) становить усього 7 кутових мінут, а на довжині хвилі 3 см — 1 кутова мінута, що недостатньо для астрономічних досліджень (для порівняння, роздільна здатність людського ока — 1 мінута, видимий діаметр Місяця — 30 мінут). Однак, об'єднавши два радіотелескопи в радіоінтерферометр, можна значно підвищити роздільну здатність. Якщо відстань між двома радіотелескопами (так звана база радіоінтерферометра) дорівнює L, то кутова роздільна здатність визначається вже не за формулою , а . Наприклад, при L=4200 км і λ=21 см максимальна роздільна здатність становитиме приблизно одну соту кутової секунди. Однак для земних телескопів максимальна база не може перевищувати діаметр Землі. Якщо ж запустити один із телескопів у далекий космос, можна значно збільшити базу, а отже, і роздільну здатність. Наприклад, роздільна здатність радіоінтерферометра із космічного телескопа Радіоастрон під час роботи разом із земним радіотелескопом (база 390 тис. км) мала становити від 8 до 500 кутових мікросекунд залежно від довжини хвилі (1,2—92 см)[136][відсутнє в джерелі]. Для порівняння — під кутом 8 мкс видно об'єкт розміром 3 м на відстані Юпітера чи об'єкт розміром із Землю на відстані в 4,5 світлових роки, тобто приблизно як до системи Альфа Центавра.

Найбільші телескопи у світі[ред. | ред. код]

Рефрактори[ред. | ред. код]

Розташування й апертури найвідоміших телескопів-рефракторів:

Рефлектори[ред. | ред. код]

Космічні телескопи[ред. | ред. код]

Проєкти майбутніх великих телескопів[ред. | ред. код]

Докладніше: Список найбільших оптичних телескопів

Оптично-інфрачервоні телескопи нового покоління, спостереження на яких планують почати до 2030 року:

Виробники аматорських телескопів[ред. | ред. код]

Список відомих виробників телескопів[163]

  • CELESTRON (США)
  • Meade (США)
  • SKY WATCHERS (Тайвань)
  • Orion (США)
  • Explore Scientific (США)
  • William Optics (Тайвань)

У культурі[ред. | ред. код]

Астрономія загалом широко представлена в культурі різних народів. Зокрема телескопи, як найбільш поширений астрономічний прилад, трапляються в кінематографі, літературі, музиці, іграх і архітектурі[164]. Серед витворів мистецтва різних типів, у яких наявні телескопи у вигляді зображень, предметів, які використовують головні герої, тощо[164]:

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Телескоп

Окремий факт зв'язку телескопів з місцевою культурою пов'язаний з будівництвом одного з найбільших телескопів у світі. Починаючи з 2014 року, релігійні переконання місцевих мешканців Гаваїв спричинили конфлікт інтересів з астрономами та інженерами, які почали будівництво Тридцятиметрового телескопу на горі Мауна-Кеа[165]. Цей сплячий вулкан займає важливе місце в культурі Гаваїв: вважається, що саме там зустрілися бог неба Вакеа та богиня землі Папа Ханау Моку, внаслідок чого виникли і ці острови[166]. Незважаючи на те, що функціонування інших телескопів обсерваторії Мауна-Кеа приносить додатковий прибуток в економіку регіону, місцеві мешканці розпочали довготривалу серію протестів проти будівництва саме цього телескопу[165][166].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ до 1/8 довжини світлової хвилі (0,07 мікрона для візуальних променів)
  2. ↑ Як декоративні елементи іноді використовуються не звичайні телескопи, а декоративні.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. ↑ Що таке ТЕЛЕСКОП - УСЕ (Універсальний словник-енциклопедія) - Словники - Словопедія. slovopedia.org.ua. Процитовано 7 січня 2024.
  2. ↑ The Gallileo Project. The Telescope. (англ.)
  3. ↑ Charon Discovery Image | Galleries - NASA Solar System Exploration. web.archive.org. 30 січня 2016. Процитовано 27 квітня 2024.
  4. ↑ New telescope is world’s largest ... for now. NBC News (англ.). 24 липня 2009. Процитовано 27 квітня 2024.
  5. ↑ Barnard, E. E. (1917-12). Focal length of the 40-inch telescope of the Yerkes Observatory. The Astronomical Journal. Т. 31. с. 24. doi:10.1086/104239. Процитовано 27 квітня 2024.
  6. ↑ а б The Purpose of a Telescope. Cosmic Pursuits (амер.). 2 квітня 2020. Процитовано 27 квітня 2024.
  7. ↑ What Is a Telescope Used For? (Answered). Little Astronomy (амер.). 21 лютого 2022. Процитовано 27 квітня 2024.
  8. ↑ І. Mokhun; Yu. Viktorovska; Yu. Galushko (2022). OPTICAL APPROACHES IN INFORMATION TECHNOLOGY (PDF). Chernivtsi National University.
  9. ↑ Jack, Albert (2015). They laughed at Galileo: how the great inventors proved their critics wrong. New York, NY: Skyhorse Publishing. ISBN 978-1-62914-758-1.
  10. ↑ а б Taylor, F. Sherwood (1949-07). The Naming of the Telescope. Nature (англ.). Т. 164, № 4158. с. 46—46. doi:10.1038/164046a0. ISSN 1476-4687. Процитовано 7 січня 2024.
  11. ↑ Телескоп // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 470. — ISBN 966-613-263-X.
  12. ↑ Далекогляд // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  13. ↑ Богуш Оксана Михайлівна. Українська астрономічна термінологія кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: ґенеза, структура, системна організація (PDF) (Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Науковий керівник Процик Ірина Романівна, кандидат філологічних наук, доцент).
  14. ↑ An account of the Royal Society's Newton Telescope, A. Rupert Hall and A.D.C. Simpson Notes Rec. R. Soc. Lond. 1996 50 1–11
  15. ↑ The history of the telescope Henry C. King, Harold Spencer Jones Publisher Courier Dover Publications ISBN 0-486-43265-3, ISBN 978-0-486-43265-6
  16. ↑ Lovell, D. J.; 'Optical anecdotes', pp.40-41
  17. ↑ Wilson, Ray N.; 'Reflecting Telescope Optics: Basic design theory and its historical development', p.14.
  18. ↑ «Inventor Biographies — Jean-Bernard-Léon Foucault Biography (1819—1868)» [Архівовано 22 травня 2012 у Wayback Machine.]. madehow.com. Retrieved 2013-08-01.
  19. ↑ «Bakich sample pages Chapter 2» (PDF). p. 3. Retrieved 2013-08-01. «John Donavan Strong, a young physicist at the California Institute of Technology, was one of the first to coat a mirror with aluminum. He did it by thermal vacuum evaporation. The first mirror he aluminized, in 1932, is the earliest known example of a telescope mirror coated by this technique.»
  20. ↑ X-Rays - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 27 квітня 2024.
  21. ↑ Beeson, Steven; Mayer, James W. (2008). Patterns of light: chasing the spectrum from Aristotle to LEDs. New York: Springer. ISBN 978-0-387-75106-1. OCLC 181090648.
  22. ↑ Rowan-Robinson, Michael (2013). Night vision: exploring the infrared universe. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-02476-2.
  23. ↑ а б Ф.Ю. Зігель (1985). Астрономи спостерігають. Наука.
  24. ↑ а б А.А. Токовинина (1986). Орбітальні і оптичні телескопи. Журнал «Космонавтика й астрономія».
  25. ↑ В.Л. Гінзбург (1970). Сучасна астрофізика. «Наука».
  26. ↑ A Cosmic Journey: A History of Scientific Cosmology. history.aip.org. Процитовано 7 січня 2024.
  27. ↑ speculum mirror. Cambridge Advanced Learner's Dictionary & Thesaurus. Cambridge University Press. Процитовано 28 квітня 2024.
  28. ↑ Harrington, Phil (27 липня 2021). Explore how telescope mirrors are made. Astronomy Magazine (амер.). Процитовано 7 січня 2024.
  29. ↑ Jansky, K.G. (1933-10). Electrical Disturbances Apparently of Extraterrestrial Origin. Proceedings of the IRE. Т. 21, № 10. с. 1387—1398. doi:10.1109/JRPROC.1933.227458. ISSN 0096-8390. Процитовано 7 січня 2024.
  30. ↑ Karl Jansky Summary (англ.).
  31. ↑ The Proton 1 & 2 satellite missions. web.archive.org. 23 січня 2022. Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 7 січня 2024.
  32. ↑ NASA - NSSDCA - Spacecraft - Details. web.archive.org. Архів оригіналу за 10 серпня 2018. Процитовано 7 січня 2024.
  33. ↑ The Uhuru Satellite. web.archive.org. 15 травня 2019. Архів оригіналу за 15 травня 2019. Процитовано 7 січня 2024.
  34. ↑ Orbiting Astronomical Observatory (OAO). web.archive.org. 4 лютого 2012. Архів оригіналу за 4 лютого 2012. Процитовано 7 січня 2024.
  35. ↑ Orbiting Astronomical Observatory OAO-2. web.archive.org. 2 жовтня 2016. Архів оригіналу за 2 жовтня 2016. Процитовано 7 січня 2024.
  36. ↑ а б в г д Г. З. Бутенко (2005). Оптичні телескопи ХХІ століття. Астрономічний календар. с. 204—208. Процитовано 12 серпня 2023.
  37. ↑ Рефрактор // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 402. — ISBN 966-613-263-X.
  38. ↑ а б Рефлектор // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 402. — ISBN 966-613-263-X.
  39. ↑ Geometric Optics. A Modern Course in University Physics—Optics, thermal & modern physics. 2023.
  40. ↑ Refraction and Dispersion of Light.
  41. ↑ а б М. В. Головко, І. П. Крячко (2018). АСТРОНОМІЯ Навчальний посібник для профільної школи (PDF). м. Київ: "КОНВІ ПРІНТ". с. 69. ISBN 978-617-7724-24-6.
  42. ↑ Galileo and the Telescope. Finding Our Place in the Cosmos: From Galileo to Sagan and Beyond (Articles and Essays). Washington, D.C. 20540 USA: Library of Congress. Процитовано 15 жовтня 2023.
  43. ↑ Galilean telescope | Optics, Astronomy, Astronomer | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  44. ↑ The The Galileo Project. The Telescope (англійською мовою) .
  45. ↑ King, Henry C. (2003). The history of the telescope. Mineola, NY: Dover Publications. ISBN 978-0-486-43265-6.
  46. ↑ Andrade, E. N. Da C. (1948-09). Christian Huygens and the Development of Science in the Seventeenth Century. Nature (англ.). Т. 162, № 4117. с. 472—473. doi:10.1038/162472a0. ISSN 0028-0836. Процитовано 13 серпня 2023.
  47. ↑ Tethys (moon) (англійською мовою) .
  48. ↑ James Bradley (англійською мовою) .
  49. ↑ Moore, P, The Mapping of Venus. BRITISH ASTRON. ASSOC. JOURNAL V. 95, NO.2/FEB, P. 50, 1985.
  50. ↑ а б Huygens Aerial telescope, Leiden.
  51. ↑ а б Telescope - Reflecting, Astronomy, Optics. Britannica (англ.). Процитовано 22 жовтня 2023.
  52. ↑ Spherical Mirrors. farside.ph.utexas.edu. Процитовано 22 жовтня 2023.
  53. ↑ Cassegrain Telescopes - an overview | ScienceDirect Topics. www.sciencedirect.com. Процитовано 15 жовтня 2023.
  54. ↑ Cassegrain reflector | Optical Telescope, Reflective Optics, Parabolic Mirror. Britannica (англ.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  55. ↑ A biographical dictionary of eminent Scotsmen - Robert Chambers - Google Книги. web.archive.org. 21 квітня 2022. Архів оригіналу за 21 квітня 2022. Процитовано 16 січня 2024.
  56. ↑ Г. З. Бутенко (2005). Оптичні телескопи ХХІ століття. Астрономічний календар. с. 204—208. Процитовано 28 квітня 2024. стор. 2
  57. ↑ Baker, James (1969-03). On Improving the Effectiveness of Large Telescopes. IEEE Transactions on Aerospace and Electronic Systems. Т. AES-5, № 2. с. 261—272. doi:10.1109/TAES.1969.309914. ISSN 0018-9251. Процитовано 16 січня 2024.
  58. ↑ Paul-Baker and other three-mirror anastigmatic aplanats. www.telescope-optics.net. Процитовано 16 січня 2024.
  59. ↑ Contreras, James W.; Lightsey, Paul A. (22 жовтня 2004). Sasian, Jose M. (ред.). Optical design and analysis of the James Webb Space Telescope: optical telescope element. с. 30. doi:10.1117/12.559871. Процитовано 16 січня 2024.
  60. ↑ Pasquale, Bert A.; Casey, Thomas M.; Marx, Catherine T.; Gao, Guangjun; Armani, Nerses V.; Content, David A.; Hagopian, John G.; Jurling, Alden S.; Jackson, Clifton E. (17 вересня 2018). Johnson, R. Barry (ред.). Optical design and predicted performance of the WFIRST phase-b imaging optics assembly and wide field instrument. SPIE. с. 18. doi:10.1117/12.2325859. ISBN 978-1-5106-2061-2. Процитовано 16 січня 2024.
  61. ↑ Telescope – Euclid Consortium (брит.). Процитовано 16 січня 2024.
  62. ↑ Abrahams, P. (1 грудня 2004). The Mount Wilson Optical Shop during the Second World War. Т. 205. с. 02.01. Процитовано 13 серпня 2023.
  63. ↑ Dmitri Maksutov. web.archive.org. 22 лютого 2012. Архів оригіналу за 22 лютого 2012. Процитовано 13 серпня 2023.
  64. ↑ Tucker, Scott (29 лютого 2020). Schmidt-Newtonian. Starizona (англ.). Процитовано 22 жовтня 2023.
  65. ↑ Schmidt-Newton telescope. www.telescope-optics.net. Процитовано 13 серпня 2023.
  66. ↑ The Novosibirsk TAL 200K Klevtsov Cassegrain - Ritchey-Chretiens, Dall-Kirkhams, and Other Designs. Cloudy Nights (англ.). Процитовано 13 серпня 2023.
  67. ↑ SPACE OBSERVATORY TO STUDY THE FAR, THE COLD AND THE DUSTY, NASA press kit, 2003
  68. ↑ Braga, João; D’Amico, Flavio; Avila, Manuel A. C.; Penacchioni, Ana V.; Sacahui, J. Rodrigo; Santiago, Valdivino A. de; Mattiello-Francisco, Fátima; Strauss, Cesar; Fialho, Márcio A. A. (1 серпня 2015). The protoMIRAX hard X-ray imaging balloon experiment. Astronomy & Astrophysics (англ.). 580: A108. arXiv:1505.06631. Bibcode:2015A&A...580A.108B. doi:10.1051/0004-6361/201526343. ISSN 0004-6361.
  69. ↑ Brett Tingley (13 липня 2022). Balloon-borne telescope lifts off to study black holes and neutron stars. Space.com (англ.). Процитовано 20 серпня 2022.
  70. ↑ Atwood, W. B.; Abdo, A. A.; Ackermann, M.; Althouse, W.; Anderson, B.; Axelsson, M.; Baldini, L.; Ballet, J.; Band, D. L. (1 червня 2009). The Large Area Telescope on Thefermi Gamma-Ray Space Telescopemission. The Astrophysical Journal. 697 (2): 1071—1102. arXiv:0902.1089. Bibcode:2009ApJ...697.1071A. doi:10.1088/0004-637X/697/2/1071. ISSN 0004-637X.
  71. ↑ Ackermann, M.; Ajello, M.; Baldini, L.; Ballet, J.; Barbiellini, G.; Bastieri, D.; Bellazzini, R.; Bissaldi, E.; Bloom, E. D. (13 липня 2017). Search for Extended Sources in the Galactic Plane Using Six Years ofFermi-Large Area Telescope Pass 8 Data above 10 GeV. The Astrophysical Journal (англ.). 843 (2): 139. arXiv:1702.00476. Bibcode:2017ApJ...843..139A. doi:10.3847/1538-4357/aa775a. ISSN 1538-4357.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  72. ↑ Krennrich, F.; Bond, I. H.; Boyle, P. J.; Bradbury, S. M.; Buckley, J. H.; Carter-Lewis, D.; Celik, O.; Cui, W.; Daniel, M. (1 квітня 2004). VERITAS: the Very Energetic Radiation Imaging Telescope Array System. New Astronomy Reviews. 2nd VERITAS Symposium on the Astrophysics of Extragalactic Sources (англ.). 48 (5): 345—349. Bibcode:2004NewAR..48..345K. doi:10.1016/j.newar.2003.12.050. ISSN 1387-6473. {{cite journal}}: |hdl-access= вимагає |hdl= (довідка)
  73. ↑ Weekes, T. C.; Cawley, M. F.; Fegan, D. J.; Gibbs, K. G.; Hillas, A. M.; Kowk, P. W.; Lamb, R. C.; Lewis, D. A.; Macomb, D. (1 липня 1989). Observation of TeV Gamma Rays from the Crab Nebula Using the Atmospheric Cerenkov Imaging Technique. The Astrophysical Journal. 342: 379. Bibcode:1989ApJ...342..379W. doi:10.1086/167599. ISSN 0004-637X.
  74. ↑ Wolter, H. (1952), Glancing Incidence Mirror Systems as Imaging Optics for X-rays, Annalen der Physik, 10 (1): 94—114, Bibcode:1952AnP...445...94W, doi:10.1002/andp.19524450108.
  75. ↑ Wolter, H. (1952), Verallgemeinerte Schwarzschildsche Spiegelsysteme streifender Reflexion als Optiken für Röntgenstrahlen, Annalen der Physik, 10 (4–5): 286—295, Bibcode:1952AnP...445..286W, doi:10.1002/andp.19524450410.
  76. ↑ Giacconi, R.; Branduardi, G.; Briel, U.; Epstein, A.; Fabricant, D.; Feigelson, E.; Forman, W.; Gorenstein, P.; Grindlay, J. (June 1979). The Einstein /HEAO 2/ X-ray Observatory. The Astrophysical Journal (англ.). 230: 540. Bibcode:1979ApJ...230..540G. doi:10.1086/157110. ISSN 0004-637X.
  77. ↑ DLR - About the ROSAT mission. DLRARTICLE DLR Portal (англ.). Архів оригіналу за 16 серпня 2022. Процитовано 20 серпня 2022.
  78. ↑ Schwartz, Daniel A. (1 серпня 2004). The development and scientific impact of the chandra x-ray observatory. International Journal of Modern Physics D. 13 (7): 1239—1247. arXiv:astro-ph/0402275. Bibcode:2004IJMPD..13.1239S. doi:10.1142/S0218271804005377. ISSN 0218-2718.
  79. ↑ Madejski, Greg (2006). Recent and Future Observations in the X‐ray and Gamma‐ray Bands: Chandra, Suzaku, GLAST, and NuSTAR. AIP Conference Proceedings. 801 (1): 21—30. arXiv:astro-ph/0512012. Bibcode:2005AIPC..801...21M. doi:10.1063/1.2141828. ISSN 0094-243X.
  80. ↑ NuStar: Instrumentation: Optics. Архів оригіналу за 1 November 2010.
  81. ↑ Hailey, Charles J.; An, HongJun; Blaedel, Kenneth L.; Brejnholt, Nicolai F.; Christensen, Finn E.; Craig, William W.; Decker, Todd A.; Doll, Melanie; Gum, Jeff (29 липня 2010). The Nuclear Spectroscopic Telescope Array (NuSTAR): optics overview and current status. Space Telescopes and Instrumentation 2010: Ultraviolet to Gamma Ray. SPIE. 7732: 197—209. Bibcode:2010SPIE.7732E..0TH. doi:10.1117/12.857654.
  82. ↑ Allen, C. W. (2000). Allen's astrophysical quantities (вид. 4th). New York: AIP Press. ISBN 0-387-98746-0. OCLC 40473741.
  83. ↑ Ortiz, Roberto; Guerrero, Martín A. (28 червня 2016). Ultraviolet emission from main-sequence companions of AGB stars. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 461 (3): 3036—3046. doi:10.1093/mnras/stw1547. ISSN 0035-8711.
  84. ↑ Optical telescope. Academic Dictionaries and Encyclopedias (англ.). Процитовано 22 жовтня 2023.
  85. ↑ Read "Ground-Based Astronomy: A Ten-Year Program" at NAP.edu (англ.).
  86. ↑ Телескоп оптичний // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 471. — ISBN 966-613-263-X.
  87. ↑ King, Henry C. (1 січня 2003). The History of the Telescope (англ.). Courier Corporation. ISBN 978-0-486-43265-6.
  88. ↑ What is infrared light? – Herschel Space Observatory (брит.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  89. ↑ Samuel Pierpont Langley. earthobservatory.nasa.gov (англ.). 3 травня 2000. Процитовано 15 жовтня 2023.
  90. ↑ Eclipse Vicissitudes: Thomas Edison and the Chickens. American Scientist (англ.). 6 лютого 2017. Процитовано 15 жовтня 2023.
  91. ↑ Detectors, Infra-red, Ektron | National Air and Space Museum. airandspace.si.edu (англ.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  92. ↑ а б в Infrared telescopes timeline. www.ipac.caltech.edu (англ.).
  93. ↑ Ask An Infrared Astronomer: Infrared Telescopes. coolcosmos.ipac.caltech.edu. Архів оригіналу за 25 листопада 2003.
  94. ↑ Infrared telescope | Space Exploration, Light Detection & Imaging. Britannica (англ.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  95. ↑ Hamilton, J. (2010, July 2) NASA's flying telescope sees early success. National Public Radio. Retrieved from https://www.npr.org/2010/07/02/128015118/nasas-flying-telescope-sees-early-success
  96. ↑ Griggs, B. (2009, December 14) NASA launches infrared telescope to scan entire sky. Cable News Network. Retrieved from http://www.cnn.com/2009/TECH/space/12/14/wise.spacecraft.launch/index.html
  97. ↑ Verschuur, Gerrit (2007). The Invisible Universe: The Story of Radio Astronomy (вид. 2). Springer Science & Business Media. с. 8—10. ISBN 978-0387683607.
  98. ↑ Britannica Concise Encyclopedia. Encyclopædia Britannica, Inc. 2008. с. 1583. ISBN 978-1593394929.
  99. ↑ Marr, Jonathan M.; Snell, Ronald L.; Kurtz, Stanley E. (2015). Fundamentals of Radio Astronomy: Observational Methods. CRC Press. с. 21—24. ISBN 978-1498770194.
  100. ↑ Observatories Across the Electromagnetic Spectrum. imagine.gsfc.nasa.gov. Процитовано 23 серпня 2023.
  101. ↑ published, Tanya Lewis (20 січня 2014). Neutrino Telescopes Launch New Era of Astronomy. Space.com (англ.). Процитовано 18 лютого 2024.
  102. ↑ Anonymous (12 березня 2020). Neutrino Detectors for National Security. Physics (англ.). Т. 13. с. 36. Процитовано 18 лютого 2024.
  103. ↑ Palladino, Andrea; Spurio, Maurizio; Vissani, Francesco (10 лютого 2020). Neutrino telescopes and high-energy cosmic neutrinos. Universe. Т. 6, № 2. с. 30. doi:10.3390/universe6020030. ISSN 2218-1997. Процитовано 18 лютого 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  104. ↑ Levine, James L. (1 квітня 2004). Early Gravity-Wave Detection Experiments, 1960-1975. Physics in Perspective (PIP). Т. 6, № 1. с. 42—75. doi:10.1007/s00016-003-0179-6. ISSN 1422-6944. Процитовано 27 квітня 2024.
  105. ↑ Here are some of the new ways researchers might detect gravitational waves (амер.). 15 вересня 2023. Процитовано 27 квітня 2024.
  106. ↑ Castelvecchi, Davide (2015-09). Hunt for gravitational waves to resume after massive upgrade. Nature (англ.). Т. 525, № 7569. с. 301—302. doi:10.1038/525301a. ISSN 0028-0836. Процитовано 27 квітня 2024.
  107. ↑ LIGO-P1800307-v8: GWTC-1: A Gravitational-Wave Transient Catalog of Compact Binary Mergers Observed by LIGO and Virgo during the First and Second Observing Runs. dcc.ligo.org. Процитовано 27 квітня 2024.
  108. ↑ GW170817 Press Release. LIGO Lab | Caltech. Процитовано 27 квітня 2024.
  109. ↑ Gravitational waves from a binary black hole merger observed by LIGO and Virgo. LIGO Lab | Caltech. Процитовано 27 квітня 2024.
  110. ↑ Gamma-Ray Telescopes & Detectors. web.archive.org. 24 лютого 1998. Процитовано 27 квітня 2024.
  111. ↑ Letessier-Selvon, Antoine; Stanev, Todor (7 вересня 2011). Ultrahigh energy cosmic rays. Reviews of Modern Physics (англ.). Т. 83, № 3. с. 907—942. doi:10.1103/RevModPhys.83.907. ISSN 0034-6861. Процитовано 27 квітня 2024.
  112. ↑ Fleischer, Robert L.; Price, P. B.; Walker, Robert M. (1975). Nuclear tracks in solids: principles and applications. Berkeley: Univ. of California Pr. ISBN 978-0-520-02665-0.
  113. ↑ Physics Division | The Milagro Gamma-Ray Observatory | Los Alamos National Laboratory. web.archive.org. 5 березня 2013. Процитовано 27 квітня 2024.
  114. ↑ Bill Keel's Lecture Notes - Astronomical Techniques - Telescope Mountings. web.archive.org. 26 січня 2021. Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 13 серпня 2023.
  115. ↑ Inozemtseva, O. I.; Kapitonov, Yu A. (1 липня 1964). Azimuthal telescope for the investigation of variations of cosmic rays in dependence on the incident direction of the primary radiation (англ.). Процитовано 13 серпня 2023.
  116. ↑ Alt-Azimuth Mounts - an overview | ScienceDirect Topics. www.sciencedirect.com. Процитовано 15 жовтня 2023.
  117. ↑ Л.И.Снежко. Проект БТА: исследование, состояние и перспективы. на сайте Службы эксплуатации комплекса БТА. Архів оригіналу за 30 червня 2013. Процитовано 31 серпня 2010.(рос.)
  118. ↑ Altazimuth Mount. Academic Accelerator.
  119. ↑ Mounting your telescope – British Astronomical Association (брит.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  120. ↑ ESO - The VLT Adapter-Rotators. www.eso.org. Процитовано 15 жовтня 2023.
  121. ↑ Использование экваториальной монтировки
  122. ↑ A Guide to Choosing an Equatorial Telescope Mount. Nature TTL.
  123. ↑ Lee (20 листопада 2020). Can You Carry a Telescope on a Plane?. Backyard Stargazers (амер.). Процитовано 13 серпня 2023.
  124. ↑ Welcome to SuperBIT — SuperBIT - Balloon-borne Imaging Telescope. sites.physics.utoronto.ca. Процитовано 15 жовтня 2023.
  125. ↑ published, Stefanie Waldek (11 липня 2022). A NASA telescope aboard a high-altitude balloon will float over the South Pole to study a 'star-killer'. Space.com (англ.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  126. ↑ Hill, Samantha (2 травня 2023). First image from new balloon-based telescope revealed | Astronomy.com. Astronomy Magazine (амер.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  127. ↑ SuperBIT – Super Pressure Balloon. blogs.nasa.gov (амер.). 25 травня 2023. Процитовано 15 жовтня 2023.
  128. ↑ Унікальний телескоп SuperBIT зробив приголомшливі фото туманності Тарантула і зіткнення галактик. // Автор: Михайло Года. 25.04.2023, 20:19
  129. ↑ First space images captured by balloon-borne telescope. April 21, 2023
  130. ↑ Науковий аеростат NASA впав у Тихий океан внаслідок аномалії. // Svitlana Anisimova. 16.05.2023
  131. ↑ Rapti, A. S. (1 січня 2000). Atmospheric transparency, atmospheric turbidity and climatic parameters. Solar Energy. Т. 69, № 2. с. 99—111. doi:10.1016/S0038-092X(00)00053-0. ISSN 0038-092X. Процитовано 15 жовтня 2023.
  132. ↑ Mirzoyan, Razmik (2022-04). Technological Novelties of Ground-Based Very High Energy Gamma-Ray Astrophysics with the Imaging Atmospheric Cherenkov Telescopes. Universe (англ.). Т. 8, № 4. с. 219. doi:10.3390/universe8040219. ISSN 2218-1997. Процитовано 15 жовтня 2023.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  133. ↑ The South Pole Is a Great Place to View Space. Science (англ.). 20 березня 2014. Процитовано 15 жовтня 2023.
  134. ↑ Why a Telescope in Space? - NASA Science. science.nasa.gov (англ.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  135. ↑ Wang, Changtao; Tang, Dongliang; Wang, Yanqin; Zhao, Zeyu; Wang, Jiong; Pu, Mingbo; Zhang, Yudong; Yan, Wei; Gao, Ping (18 грудня 2015). Super-resolution optical telescopes with local light diffraction shrinkage. Scientific Reports (англ.). Т. 5, № 1. с. 18485. doi:10.1038/srep18485. ISSN 2045-2322. Процитовано 15 жовтня 2023.
  136. ↑ CSIRO. What is radio astronomy?. www.csiro.au (англ.). Процитовано 15 жовтня 2023.
  137. ↑ Barnard, E. E. (1917). Focal length of the 40-inch telescope of the Yerkes Observatory. The Astronomical Journal. 31: 24. Bibcode:1917AJ.....31...24B. doi:10.1086/104239.
  138. ↑ Scharmer, Goran B.; Bjelksjo, Klas; Korhonen, Tapio K.; Lindberg, Bo; Petterson, Bertil (1 лютого 2003). Keil, Stephen L. (ред.). The 1-meter Swedish solar telescope. с. 341. doi:10.1117/12.460377. Процитовано 27 квітня 2024.
  139. ↑ UC Observatories. web.archive.org. 6 травня 2021. Архів оригіналу за 6 травня 2021. Процитовано 13 серпня 2023.
  140. ↑ The Lick Observatory Collections Project: Building the Observatory. collections.ucolick.org. Процитовано 27 квітня 2024.
  141. ↑ Veron, Philippe (2003). L'équatorial de la tour de l'est de l'observatoire de Paris / The Paris Observatory's eastern tower's equatorial refracting telescope. Revue d'histoire des sciences. Т. 56, № 1. с. 191—220. doi:10.3406/rhs.2003.2179. Процитовано 13 серпня 2023.
  142. ↑ Caplan, James; Tully, Françoise Le Guet (2008-02). Book Review: The Meudon Refractor; La Grande Lunette de Meudon: Les Yeux de la Découverte. Journal for the History of Astronomy (англ.). Т. 39, № 1. с. 131—133. doi:10.1177/002182860803900114. ISSN 0021-8286. Процитовано 27 квітня 2024.
  143. ↑ Caplan, James; Tully, Françoise Le Guet (2008-02). Book Review: The Meudon Refractor; La Grande Lunette de Meudon: Les Yeux de la Découverte. Journal for the History of Astronomy (англ.). Т. 39, № 1. с. 131—133. doi:10.1177/002182860803900114. ISSN 0021-8286. Процитовано 27 квітня 2024.
  144. ↑ Observatoire de la Côte d'Azur. web.archive.org. 3 грудня 2007. Архів оригіналу за 3 грудня 2007. Процитовано 13 серпня 2023.
  145. ↑ Förderverein AStW und ZGP Berlin e. V. www.astw.de. Процитовано 13 серпня 2023.
  146. ↑ Wayback Machine. web.archive.org. 14 лютого 2007. Архів оригіналу за 14 лютого 2007. Процитовано 13 серпня 2023.
  147. ↑ StarrySkiesShop. StarrySkiesShop (англ.). Процитовано 13 серпня 2023.
  148. ↑ Griffith Observatory - Southern California’s gateway to the cosmos!. Griffith Observatory. Процитовано 13 серпня 2023.
  149. ↑ New telescope is world’s largest ... for now. NBC News (англ.). 24 липня 2009. Процитовано 27 квітня 2024.
  150. ↑ W. M. Keck Observatory – The Keck Observatory telescopes on Maunakea in Hawaii, are the world’s largest optical and infrared telescopes. Keck Observatory's vision is to advance the frontiers of astronomy and share our discoveries with the world. Процитовано 13 серпня 2023.
  151. ↑ Giant telescope opens both eyes (брит.). 6 березня 2008. Процитовано 27 квітня 2024.
  152. ↑ information@eso.org. Very Large Telescope. www.eso.org (англ.). Процитовано 13 серпня 2023.
  153. ↑ The Subaru Telescope. web-japan.org (англійською) . Процитовано 27 квітня 2024.
  154. ↑ Agency, Canadian Space (18 лютого 2011). James Webb Space Telescope: What’s New?. Canadian Space Agency. Процитовано 13 серпня 2023.
  155. ↑ ESA Portal - Herschel’s daring test: a glimpse of things to come. web.archive.org. 22 червня 2009. Архів оригіналу за 22 червня 2009. Процитовано 13 серпня 2023.
  156. ↑ Belleville, Michelle (24 вересня 2019). Hubble Space Telescope. NASA. Процитовано 13 серпня 2023.
  157. ↑ Johnson, Michele (31 березня 2015). Kepler and K2 Missions. NASA. Процитовано 13 серпня 2023.
  158. ↑ Cosmos Home - Cosmos. www.cosmos.esa.int. Процитовано 13 серпня 2023.
  159. ↑ TMT International Observatory. TIO. Процитовано 13 серпня 2023.
  160. ↑ information@eso.org. ELT. ESO (англ.). Процитовано 13 серпня 2023.
  161. ↑ Giant Magellan Telescope. Giant Magellan Telescope (амер.). Процитовано 13 серпня 2023.
  162. ↑ See the Universe in action. rubinobservatory.org (амер.). Процитовано 13 серпня 2023.
  163. ↑ Astronomy, Go. All Telescope Brands | 2023 List | GO ASTRONOMY. Go-Astronomy.com (амер.). Процитовано 23 жовтня 2023.
  164. ↑ а б Telescopes In Popular Culture - Telescopemaster (nl-NL) . 21 серпня 2023. Процитовано 9 січня 2024.
  165. ↑ а б Magazine, Smithsonian; Herman, Doug. The Heart of the Hawaiian Peoples' Arguments Against the Telescope on Mauna Kea. Smithsonian Magazine (англ.). Процитовано 9 січня 2024.
  166. ↑ а б Murray, Meghan Miner (22 липня 2019). Why Are Native Hawaiians Protesting Against a Telescope?. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 9 січня 2024.

Література[ред. | ред. код]

 Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії.
Ця стаття є кандидатом у вибрані статті. Обговорення номінації відбувається на сторінці пропозицій.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Телескоп&oldid=42441204