Ткаченко Зоя Василівна
Ткаченко Зоя Василівна | |
---|---|
Народилася | 1943 |
Померла |
17 січня 1977 Вінниця, Українська РСР, СРСР ·автомобільна аварія |
Країна | СРСР |
Діяльність | водійка |
Нагороди | |
Зоя Василівна Ткаченко (1943 — 17 січня 1977, Вінниця) — шоферка Вінницького тролейбуса. Героїчно загинула внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, врятувавши життя 120 пасажирів. З усіх сил намагалася відчинити двері, аби пасажири змогли залишити палаючий тролейбус, при цьому сама згоріла заживо.
Життєпис[ред. | ред. код]
У тролейбусне депо прийшла вчитися після десятирічки. Спочатку працювала контролером, а після закінчення школи водіїв почала керувати тролейбусом. За кілька років здобула кваліфікацію водія 1-го класу. За 9-ту п'ятирічку перевезла майже пів мільйона пасажирів[1][2]. Ударник комуністичної праці 1970 року. Ударник 9-ї п'ятирічки 1975 року. Кавалер ордена Трудової слави 3-го ступеня 1975 року. Займалася парашутним спортом[3].
На момент аварії їй було 33 роки, залишилися чоловік[1][2], 13-річний син Віталій та 4-річна донька Ганна[3].
Аварія[ред. | ред. код]
Тролейбус № 107[3], яким керувала Зоя Ткаченко, йшов маршрутом підшипникового до інструментального заводу. Перетнув перехрестя вулиць Островського (Брацлавська) і Привокзальної та влився в транспортний потік, потім проїхав повз залізничний міст. На вулиці Лебединського тролейбус раптово загальмував і внаслідок ожеледиці його занесло на зустрічну вантажівку. Передньою частиною тролейбус вдарився в її бензобак[1][2]. Обидва транспортні засоби загорілися через пошкодження бензобаку. Лобове скло тролейбуса розбилося і в обличчя Зої Ткаченко вдарив струмінь палаючої рідини[1][2]. До того, як кабіну водія охопило полум'я, вона встигла тумблером відкрити задні та середні двері й прокричати «Виходьте швидше», але до кнопки передніх дверей не дотягнулася. Жоден зі 120 пасажирів не постраждав[3]. Аварія сталася о 15 годині 10 хвилин, незадовго до кінця робочої зміни[1][2].
Пізніше син героїні в інтерв'ю про її подвиг заявив: «Вона козачкою була по матері і по батькові, напевно вона могла таке зробити, бо це в козаків в роду — загинути за друга свого»[4].
Пам'ять[ред. | ред. код]
Розпорядженням Вінницького міськвиконкому від 10 жовтня 1988 року тролейбусну зупинку «Насіннєвий завод» перейменовано на «Імені Зої Ткаченко»[2][5]. На ній встановили меморіальну дошку. Її ім'я навічно занесли до списку ветеранів трамвайно-тролейбусного управління Вінниці. Їй присвячено окремий стенд у музеї ТТУ[3].
Щорічно 17 січня працівники трамвайно-тролейбусного управління відвідують могилу Зої Ткаченко та несуть квіти, оскільки саме квітами Зоя Ткаченко за власною ініціативою прикрашала на той час територію нового тролейбусного депо[6].
Посмертно нагороджена відзнакою Вінницького міського голови «За честь і мужність»[7].
Джерела[ред. | ред. код]
- Гордість Вінниччини — Вінницька обласна бібліотека для юнацтва
- Зоя Ткаченко: історія подвигу // УНІАН
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д Б. Штейнман (20 січня 1977). Зоїні квіти. Вінницька правда.
{{cite news}}
:|access-date=
вимагає|url=
(довідка) - ↑ а б в г д е А. Поїзд (16 січня 1990). Всю себе віддати людям. Комсомольське плем'я.
{{cite news}}
:|access-date=
вимагає|url=
(довідка) - ↑ а б в г д Олена Коваленко (17 січня 2003). Зірки згоряють в польоті. Вінницька газета.
{{cite news}}
:|access-date=
вимагає|url=
(довідка) - ↑ Сама згоріла заживо, але врятувала життя десяткам людей // Факти
- ↑ Розпорядження Вінницького міськвиконкому від 10 жовтня 1988 року про вшанування пам'яті Зої Василівни Ткаченко, водія тролейбуса, що трагічно загинула при виконанні службових обов'язків врятувавши життя пасажирів.
- ↑ Вінничанка згоріла заживо, рятуючи пасажирів із палаючого тролейбуса
- ↑ Володимира Ваховського і Зою Ткаченко нагородили посмертно
Це незавершена стаття про особу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |