Царівна (повість)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця стаття містить перелік посилань, але походження тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність внутрішньотекстових джерел-виносок. Будь ласка, допоможіть поліпшити цю статтю, перетворивши джерела з переліку посилань на джерела-виноски у самому тексті статті. (січень 2021)
Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Зверніться на сторінку обговорення за поясненнями та допоможіть виправити недоліки.
Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено. (січень 2021)
Царівна
Жанр повість
Автор Ольга Кобилянська
Мова українська
Опубліковано 1896
Q:  Цей твір у Вікіцитатах
S:  Цей твір у  Вікіджерелах

«Царівна» ─ повість української письменниці Ольги Кобилянської. Центральною у творі є постать нової, емансипованої, жінки, що продовжує тематичну лінію, яку авторка розпочала у повісті «Людина».

Історія створення і публікації[ред. | ред. код]

Написання й редагування повісті тривало з 1888 року до 1893, первісний текст був німецькою, пізніший — українською. Надрукувано твір у газеті «Буковина» О. Маковеєм (1895 р.), того ж року він вийшов у Чернівцях окремим виданням, хоча спроби публікації Ольга Кобилянська робила з 1891 року, постійно отримуючи відмови.

Персонажі[ред. | ред. код]

Наталка Верковичівна — головна героїня твору;

Василь Орядин — свояк надлісничого Маєвського, коханий Наталки;

Вуйко — дядько Наталки, в якого вона живе;

Павлина — дружина вуйка;

Лєна та Катя — кузини Наталки, доньки вуйка та Павлини;

Лорден — старий професор, який залицявся до Наталки;

Пані Марко — вдова по лікарю, в якої Наталка працює компаньйонкою;

Іван Марко — лікар, син пані Марко;

Муньо — кузен Наталки;

Зоня — подруга Лєни, дочка надлісничого;

Маєвський — багатий надлісничий, родич Орядина;

Марія — колишня гувернантка в домі Маєвських;

Ванда — наречена Василя, дочка адвоката Міллера.

Сюжет[ред. | ред. код]

Розповідь у повісті ведеться у вигляді щоденника Наталки Верковичівни. Після смерті матері дівчина живе у свого дядька, професора Івановича. Усе життя дівчину непокоять проблеми нерівності між жінками та чоловіками, доля її країни й народу. Вона мріє отримати вищу освіту та працювати, але її фантазії не розділяє оточення. Усе змінюється, коли вона зустрічає Василя Орядина, що погоджується з її ідеями. Через матеріальні негаразди вони не можуть бути разом, юнак їде вчитися в місто та врешті втрачає гідність в очах Наталки, програвши свої гроші в карти. До дівчини залицяється старий професор Лорден, щоразу приїжджаючи до її вуйка в гості, та врешті вона погоджується на одруження через страх опинитися на вулиці. Згодом повертається Василь Орядин, почуття до якого у Наталки вже почали зникати, і переконує її не виходити заміж.

Минає три роки, Наталка живе із пані Марко у ролі компаньйонки в Чернівцях. Василь Орядин так само в місті, але вони майже не зустрічаються. Героїня віддається творчості, щоправда ніде не намагається друкуватися. Згодом вона знайомиться із сином пані Марко — Іваном, який хоч і не вирізняється зовнішністю, а проте чіпляє її своєю принциповістю та інтелектом. Їхнє спілкування триває місяць, після він знову від'їжджає до Індії. Дівчина розуміє, що закохалася в нього. Саме він переконує її творити й далі та намагатися опублікувати свої твори. Через рік після його від'їзду помирає пані Марко, Наталка продовжує жити в її домі.

Тим часом Наталка дізнається, що Василь крутить роман із одруженою румункою, що ще більше відштовхує її від юнака. Героїня утверджується в думці, що має присвятити своє життя літературі та далі пише свою повість.

На цих подіях скінчується щоденник Наталки. Василь Орядин заручився із Вандою, дочкою адвоката Міллера. Наталка приходить на їхнє вінчання — і розуміє, що відпустила своє кохання до юнака (хоча в його очах побачила, що він її любить досі). Їй приходить лист про відмову в публікації повісті, після вона хоче надіслати свій щоденник Іванові і таким чином попрощатися з ним.

Минає три роки. Ми дізнаємося, що Наталка вийшла заміж за Івана Марка, і вони ведуть щасливе злагоджене життя. Вуйко, відвідавши їх, розповідає, що Наталка стала успішною письменницею, а чоловік її боготворить. Твір закінчується оптимістичною нотою: для героїні нарешті настало "полудне", і вона вірить, що воно скоро настане й для її народу.

Ідейно-тематичний зміст[ред. | ред. код]

У центрі твору стоїть емансипована жінка, що бажає боротися за свої права. Наталка Верковичівна не хоче сприймати патріархальну модель поведінки та не збирається виходити заміж. Вона мріє про кар'єру письменниці та власну свободу, а також щастя свого народу. У її свідомості поєднується поборництво одразу декількох течій: ніцшеанства, фемінізму, націоналізму і поміркованого соціалізму [5]. У тексті постає проблема дружби жінки та чоловіка (Наталка — Василь Орядин; Наталка — Іван Марко), яку Тамара Гундорова розглядає через призму ніцшеанських мотивів [4].

Оскільки розповідь подана у формі щоденника, то читач одразу поринає в глибокий психологізм, фабула ж відходить на другий план. Повість, як й інші твори Ольги Кобилянської, інтертекстуальна. Професор Лорден називає Наталку — Лореляй, Василь Орядин — царівною, що відводить нас до образу Марії Стюарт. У своєму щоденнику дівчина неодноразово згадує відомих митців (Гаршина, Шекспіра, Якобсена, Шевченка, Гейне, Ґете, Вергілія тощо).

Повість у тогочасній критиці[ред. | ред. код]

Ольга Кобилянська

Творчість Ольги Кобилянської неодноразово наражалася на нищівну критику від колег-чоловіків. Її звинувачували в надмірній "німеччині"[1], "марлітівському[de] стилі", нелогічності. Так, Іван Франко хоч і писав, що це перша українська повість не побудована на любовних інтригах, а на психології української буденності, а проте зауважив, наголосивши на тому, що автор твору — жінка: «Се майстерна, тонко гаптована тканина, якій бракує лише руки енергійного артиста, який міг би злучити поодинокі рядом нанизані сцени в гарний і ефективний малюнок»[2].

Осип Маковей, спочатку виступив як автор передмови до «Царівни», де відгукувався про повість схвально: «Велике начитання й богацтво незвичайно глубоко передуманих рефлексій при великій масі ніжного чуття надає її творам, як н. пр. Людина і Царівна, характер студій психольоґічних»[3]. Але пізніше, у літературно-критичній студиї, надрукованій у Літературно-Науковому віснику, він закидав авторці її спробу компенсувавати жіноче нереалізоване бажання: героїня або прагне вийти заміж, або відмовитися від усього заради творчості[4]. Таке патріархальне трактування йде впереріз із бажанням авторки створити повість, що буде критикувати "жіночу культуру", яку жінкам нав'язали.

Сергій Єфремов критикував образ Наталки та її бажання бути собі самоціллю і водночас служити народу, адже це, на його думку, просто неможливо та є надмірним ідеалізаторством зі сторони авторки[5].

Натомість Агатангел Кримський у своїй рецензії для часопису «Зоря», відзначив цікавіть повісти[6] й назвав Кобилянську «видатним, симпатичним талантом». На його думку, «всі закиди, які можна зробити добродійці Кобилянській, будуть або дрібні, або суб'єктивні»[7].

Також позитивним був відгук Лесі Українка: у статті «Малоросійські письменники Буковини» вона називає «Царівну» «психологічним романом», який опрацьовує тип «інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність»; також, на думку Лесі Українки, є одним із найпомітніших романів подібного зразка[8].

Крім того, на повість відгукнувся Михайло Грушевський, який опублікував свою рецензію у Літературно-Науковому віснику[9]. Однак, на думку Соломії Павличко (а також — самої Кобилянської), повісти він не зрозумів[10].

Таким чином, повість «Царівна» привернула до себе увагу критиків і стала важливим явищем в українській літературі зламу століть.

Повість у літературознавчій перспективі[ред. | ред. код]

Розкривають повість по-справжньому критики-феміністки та профеміністи, підіймаючи питання гендеру. Соломія Павличко наголошує, що творчість Ольги Кобилянської є модерною та прогресивною, чого не могли зауважити немодерні критики чи народники. Тамара Гундорова наголошує на впливі німецьких письменників на повість, розкриття ніцшеанських мотивів, жіноче питання. Віра Агеєва ставить питання жіночого, власного, простору героїні, Наталки як нової емансипованої жінки в українській літературі із феміністичним девізом "бути самій собі ціллю". Хоча й повість справді є нереалістичною, такою собі історією про Попелюшку, а проте питання жіночої культури, свободи та емансипації стоять в ній гостро та залишаються подеколи актуальними.

Видання[ред. | ред. код]

  • Ольга Кобилянська. Царівна. — Чернівці, 1896. — 427 с.
  • Кобилянська О. Твори. Т. 3: Царівна: повість. – Харків: Рух, 1927. – 403 с [5] [Архівовано 20 квітня 2021 у Wayback Machine.].
  • Ольга Кобилянська. Царівна [Архівовано 20 квітня 2021 у Wayback Machine.]: повість / передм. О. Маковея. – 2-е вид. – Вецляр, б.д. – 432 с.
  • Ольга Кобилянська. Царівна: повість / передм. О. Маковея. – 3-є вид. – Нью-Йорк: Сурма, 1954. – 432 с.
  • Царіна: повість / іл. З. Волковинської. – К. : Молодь, 1961. – 308 с.
  • Кобилянська О. Твори в 2-ох томах. К., Дніпро, 1988. — T.1.
  • Кобилянська О. Царівна : повісті / Ольга Кобилянська. — Харків : Фоліо, 2016. — с. 19—276 [6].
  • Ольга Кобилянська. Зібрання творів у 10 томах. Том 4. Повісті ("Людина", Царівна"). — Чернівці, 2016. — с. 71—356.

Екранізація[ред. | ред. код]

За мотивами повісті знятий телесеріал:

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Соломія Павличко. Дискурс модернізму в українській літературі. — 2-ге вид., 1999. — с. 58
  2. ↑ Іван Франко. З останніх десятиліть XIX в. [1] [Архівовано 30 серпня 2021 у Wayback Machine.] // Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття. — с. 90
  3. ↑ Кобилянська О. Царівна [Архівовано 20 квітня 2021 у Wayback Machine.]. Вецляр, б.д. С. 11.
  4. ↑ ЛНВ, 1899, т. 5, ч. II: 28; 51. 9. XII. 1898 [2] [Архівовано 28 червня 2020 у Wayback Machine.].
  5. ↑ С. Єфремов. Ставлення О. Кобилянської до життя. // В пошуках нової краси (рос.). — «Киевская старина», 1902, № 11 [3] [Архівовано 23 жовтня 2020 у Wayback Machine.].
  6. ↑ «Не один у нас могтиме зложити повість, що й дуже високими ідеями буде повна, і психологічно буде правдива […]; та коли не буде в ній цікавости, коли не буде в ній пекучої, захоплюючої інтересности, то небагато людей читатимуть таку повість […]. А Кобилянська іменно вміє писати інтересно […]»
  7. ↑ Агатангел Кримський. «Царівна». Оповідання Кобилянської. — «Зоря», 1897. 1. Передруковано у: Агатангел Кримський. Твори у 5-ти томах. Т. 2. — с. 479—480.
  8. ↑ Малорусские писатели на Буковине [4] [Архівовано 25 лютого 2021 у Wayback Machine.].
  9. ↑ ЛНВ, 1898. Т. 1, кн. 3.
  10. ↑ Соломія Павличко. Дискурс модернізму в українській літературі. — 2-ге вид., 1999. — с. 59

Література[ред. | ред. код]

  1. Агеєва В. Жіночий простір. Магістеріум. Вип. 8, Літературознавчі студії. Національний університет "Києво-Могилянська академія". 2002
  2. Гундорова Т. Марлітівський стиль: жіноче читання, масова література і Ольга Кобилянська. Гендерна перспектива. Київ : Факт, 2004. С. 19—35.
  3. Гундорова Т. Ольга Кобилянська contra Ніцше, або Народження жінки з духу природи. Ґендер і культура: Зб. статей / Упоряд.: В.Агеєва, С.Оксамитна. – Київ : Факт, 2001. С. 34-52
  4. Гундорова Т. Femina melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії. О.Кобилянської. – Київ : Критика, 2002. 271 с
  5. Кобилянська О. Царівна: повість. Київ : Дніпро. С. 24-310. (О.Кобилянська. Твори: у 2 т. – Київ : Дніпро, 1983. ; т. 1)
  6. Маковей О. Ольга Кобилянська (Літературно-критичний студія). Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. Київ : Держвидав, 1963. С.63.
  7. Мусієнко В. Дискурсивний вимір інтертекстуальності в повісті О.Кобилянської “Царівна”. Стил – Международный журнал. - № 9, Белград 2010. С. 177-187
  8. Павличко С. Теорія літератури / передм. Марії Зубрицької. Київ : Вид-во Соломії Павличко «Основи». 679 с.
  9. Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.41. – С.524.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Царівна (повість)
  • перше видання повісти у вікіджерелах [7]
коротка проза
«Impromtu phantasie» (1894)  · «Акорди» (1898)  · «Але Господь мовчить…» (1927)  · «Аристократка» (1896)  · «Банк рустикальний» (1895)  · «Битва» (1895)  · «Василка» (1922)  · «В долах» (1907)  · «Весняний акорд» (1910)  · «Видиво» (1885)  · «Він і вона» (1895)  · «Вовчиха» (1923)  · «Вона вийшла заміж» (1886–1887)  · «Голубка і дуб» (1886)  · «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини» (1880)  · «Доля чи воля?» (1883)  · «Жебрачка» (1888)  · «За готар» (1903)  · «Зійшов з розуму» (1923)  · «Картинки з життя Буковини» (1885)  · «Лист засудженого вояка до своєї жінки» (1917)  · «Меланхолійний вальс» (1898)  · «Мої лілеї» (1901)  · «Назустріч долі» (1917)  · «На полях» (1898)  · «Некультурна» (1897)  · «Не смійтесь» (1933)  · «Осінню» (1902)  · «Під голим небом» (1900)  · «Поети» (1897)  · «Покора» (1898)  · «Пресвятая Богородиця, помилуй нас!» (1928)  · «Природа» (1887)  · «Рожі» (1896)  · «Самітно мені на Русі» (1902)  · «Слово зворушенного серця»  · «Смутно колишуться сосни» (1901)  · «Сниться» (1917)  · «Там звізди пробивались» (1900)  · «У св. Івана» (1890/95)  · «Час» (1895)  · «Що я любив» (1896)  · «Юда» (1917)  ·
збірки оповідань
«Покора» (1898)  · «До світа» (1905)  · «Сниться» (1922)  ·
повісті та романи
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Царівна_(повість)&oldid=41530078