Церква Трьох Святителів (Позняки)
| Церква Трьох Святителів | |
|---|---|
| 50°24′53″ пн. ш. 30°37′22″ сх. д. / 50.4149310000277779° пн. ш. 30.622802000028° сх. д.Координати: 50°24′53″ пн. ш. 30°37′22″ сх. д. / 50.4149310000277779° пн. ш. 30.622802000028° сх. д. | |
| Тип споруди | церква і втрачена спорудаd |
| Розташування |
 Україна, Київ |
| Кінець будівництва | 1868 |
| Зруйновано | 1935 |
| Відбудовано | не відбудовувалася |
| Належність | синодальна РПЦ |
  Церква Трьох Святителів (Позняки) (Київ) | |
 | |
Церква Трьох Святителів — православна церква в селі Позняки (територія сучасного Дарницького району Києва), збудована 1868 року та зруйнована у 1935 році. Розташовувалася приблизно на місці будинку № 1 по вулиці Івана Бойка[1]. Іноді церкву Трьох Святителів помилково ототожнюють із церквою Успіння Пресвятої Богородиці, яка також існувала на Позняках, але в іншому місці[1].
Щодо першої церкви у селі інформація дуже розрізнена. Є відомості, що перша церква у селі була побудована ще у XVII, а за іншими даними — у XVIII столітті[2][3]. За найдавнішими сповідними розписами храму, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України, можна визначити, що в 1745 році вже існувала церква, присвячена Введенню у храм Пресвятої Богородиці[4]. У XIX столітті деякий час церкви в селі не було, можливо, через сильну повінь 1845 року, або інші повені: в історичних джерелах середини XIX століття Позняки згадуються як «деревня», що зазвичай свідчить про відсутність церкви, на відміну від «села»[4]. На 3-верстній карті 1860-х років церква також не позначена[4].
У 1868 році в селі звели нову дерев'яну церкву Трьох Святителів[5]. Це була хрещата у плані споруда, зведена у традиційному «єпархіальному» стилі, із дзвіницею над бабинцем[2].
Станом на 1876 рік церква Трьох Святителів разом із сусідньою церквою Осокорків входила до складу Осокорсько-Позняківської парафії Чернігівської єпархії[1]. Причт парафії складався зі священика, його помічника та двох псаломщиків.
В радянський період парафія церкви належала до традиційної «старослов'янської» орієнтації[6]. У 1930-х роках церкву Трьох Святителів закрили та знищили[1]. На військовій топографічній карті 1937 року (по зйомці 1932 року) церква ще позначена[7], 1935 року її закрили та не пізніше початку 1936 року остаточно розібрали[1]. Обидві позняківські церкви — Трьох Святителів та Успіння Пресвятої Богородиці — згадані як закриті у «Переліку всіх закритих молитовень православного релігійного культу по Київській приміській смузі станом на 26 березня 1936 р.», щоправда, під однаковою назвою[6][1].
Однак на німецькому плані Києва, виданому у квітні 1943 року, позначена церква, що стоїть майже на місці колишнього храму[1]. Імовірно, що за часів німецької окупації Києва тут відкрили якусь церкву чи молитовний будинок, який закрили після визволення Києва радянськими військами або спалили у вересні 1943 року разом із Позняками[1].
Станом на 2022 рік церкву не відбудовували, її місце зайняте приватною забудовою колишнього села Позняки.
- ↑ а б в г д е ж и Широчин, Михайлик, 2022, с. 34.
- ↑ а б Невідоме Лівобережжя, 2017, с. 27.
- ↑ Третяк, 2004, с. 98.
- ↑ а б в Широчин, Михайлик, 2022, с. 33.
- ↑ Труды Черниговской губернской Архивной комиссии 1906—1908, выпуск 7. Приложение: Алфавитный список церквей Черниговской Епархии. — С. 35. (рос. дореф.)
- ↑ а б Серга, 2010, с. 66–67.
- ↑ Військова топографічна карта масштабу 1:25000 (1932—1939).
- Третяк К. О. Втрачені споруди та пам'ятники Києва: довідник. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. — 248 с. — 500 прим. — ISBN 966-594-548-3.
- Невідоме Лівобережжя з кінця XIX до середини XX ст. / Кирило Степанець, Олександр Михайлик, Семен Широчин. — К. : [б. в.], 2017. — 232 с.
- Широчин С., Михайлик О. Невідомі периферії Києва. Південне Лівобережжя. — К. : Скай Хорс, 2022. — 272 с. — (Невідомі периферії Києва) — 800 прим. — ISBN 978-966-2536-89-8.
- Серга Жанна. Відносини між Радянською державою і церквою у 1920–1930-х роках (на прикладі Києва) // Пам'ятки: археогр. щорічник. — К. : Держкомархів України, УНДІАСД, 2010. — Т. 11. — С. 39–67.
