Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ

ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ (від лат. immunitas (immunitatis) — звільнення від повинності, недоторканність) — принцип міжнар. права, який полягає у звільненні іноз. держави від юрисдикції ін. д-ви; випливає із засад держ. суверенітету.

Практика непідпорядкування однієї д-ви правопорядку ін. д-ви склалася в давні часи й ґрунтується на принципі «рівний не має влади над рівним» (лат. par in parem non habet imperium). Виходячи з цього, д-ва як носій публічної влади не підпорядковується законодавству, юрисдикції та управлінню будь-якої ін. д-ви, а підкоряється виключно міжнар. праву. В основі суд. практики багатьох країн, як правило, лежить саме таке розуміння І.д. Зокрема, так сформулював свою позицію Верховний суд США при розгляді справи Oetjen v. Central Leather Comp. (1918): «Будь-яка суверенна держава зобов’язана поважати незалежність будь-якої іншої суверенної держави, й суди однієї держави не повинні виносити рішень щодо дій уряду іншої країни, здійснених на її власній території. Відшкодування збитків, спричинених цими діями, має бути досягнуто шляхами, якими користуються суверенні держави у своїх взаємних зносинах».

І.д. склався як принцип, що має абсолютний характер. Імунітетом повинні користуватися іноз. д-ви, їх органи, а також майно, що належить цим д-вам. Іноз. д-ва не може бути притягнена до суду ін. д-ви як відповідач, крім випадків безпосередньо даної нею згоди на це. Майно іноз. д-ви не може бути піддане заходам примусового характеру (накладенню арешту та ін.), воно не може бути предметом забезпечення позову і звернення стягнення на майно в порядку примусового виконання суд. або арбітражного рішення. Так само не повинні здійснюватися примусові заходи, в т. ч. арешт, у порядку забезпечення позову або в порядку примусового виконання винесеного суд. рішення щодо держ. мор. суден.

Проте в кін. 19 — на поч. 20 ст. серед країн континентальної Європи, а згодом й інших, включаючи США, почала поширюватися практика, згідно з якою іноз. д-ва як носій приватних прав може, поряд із ін. приватними особами, підлягати юрисдикції місц. суду. Брюссельська конвенція з питання імунітету держ. суден 1926 зрівняла держ. торг. судна з приватними суднами «стосовно претензій щодо відправлення суден і перевезення вантажів». Ще раніше Держ. корабельний акт США 1925 визнав підпорядкування амер. держ. торг. суден іноз. юрисдикції. В рішенні Федерального конституційного суду ФРН 1963 сказано, що надання імунітету залежить від того, «чи діє іноземна держава в порядку здійснення своєї суверенної влади або як приватна особа, тобто в межах приватного права». Навіть ті д-ви, які не надавали суд. імунітету іноз. приватним особам, все ж забезпечували їм імунітет виконання на основі принципу незалежності д-в (практика Іспанії, Франції та ін.).

У результаті виникла тенденція відходу від абсолютного І.д. до більш прагматичної обмежувальної практики: із місц. судочинства вилучалися лише ті дії, що їх д-ва здійснювала як носій суверенної влади (jure imperium), і залишалися ті, що стосувалися її діяльності як несуверенного носія влади (jus gestionis). Судочинство щодо останніх дій д-ви здійснювалося згідно з правом місця суду, який вирішує справу (lex fori). Тільки колишні соціаліст. країни послідовно продовжували дотримуватися доктрини абсолютного імунітету, що зумовлювалося існуванням держ. власності як основи їх економіки та держ. монополії на зовн. торгівлю.

Сучасна міжнар. практика виходить із припущення можливості проведення різниці між двома типами діяльності д-ви — публічної і приватної. Проте за відсутністю заг. норм міжнар. права, які б містили концепцію обмеженого юрисдикційного І.д., ця практика розрізнена, а деколи й суперечлива. Існує думка, що наявність розбіжностей у ній призводить до руйнування норм, пов’язаних з І.д. Але з такою оцінкою важко погодитися, оскільки право І.д. автоматично виробляє власні засоби щодо регулювання прав і обов’язків д-в, пристосовуючись до певних обставин. Так, низка європейських континентальних і південно-американських країн є сторонами згаданої Брюссельської конвенції, за якою держава — власниця торговельного судна — або держава, яка фрахтує судно з комерційними цілями, потрапляє в становище, еквівалентне становищу приватного торговельного судна. Подібним чином за Женевською конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 прибережна держава може здійснювати таку саму юрисдикцію стосовно іноземних державних суден, що діють з комерційними цілями, як і щодо торговельних суден, що здійснюють мирний прохід через її територіальне море.

Однак залишається нерозв’язаним питання загальної кодифікації права І.д. на основі концепції обмеженого суверенітету, хоча Комісія міжнародного права ООН зробила в цьому плані немало. 1991 вона остаточно завершила на основі обмежувального підходу розробку проєкту статей про юрисдикційні І.д. та їх власність. Генеральна асамблея Організації Об’єднаних Націй у своїй резолюції від 9 груд. 1991 рекомендувала скликати міжнародну конференцію повноважних представників для вивчення цього проєкту й укладення відповідної конвенції. В проєкті такої конвенції (22 статті) підтверджуються юрисдикційні І.д. та їх власність і враховується сучасна практика економічного співробітництва держав, що базується на взаємодії міжнародного та національного права. Зокрема, визначається зміст таких термінів, як «суд», «держава» та «комерційна угода». Підтверджується чинність традиційних привілеїв та імунітетів, які має держава згідно з міжнародним правом, а саме: щодо її дипломатичних представництв, консульських установ, спеціальних місій, представництв при міжнародних організаціях та делегацій в органах міжнародних організацій і на міжнародних конференціях, а також осіб, які належать до них. Підтверджуються й привілеї та імунітети, що надаються главам держав ratione personae. Визначено засоби забезпечення І.д., які зобов’язують її суди за їх власною ініціативою виносити рішення про дотримання імунітету ін. держави відповідно до положень проєкту конвенції. Запропоновано критерії, які характеризують зміст формули «чітко висловлена згода держави на здійснення юрисдикції в суді іншої держави». Розглядаються наслідки участі держави в судочинстві при її згоді на це, а також за ін. обставин. Встановлено винятки із загальної норми про І.д. у сфері її торговельної або комерційної діяльності, трудових договорів та ін. Отже, даний проєкт Комісії міжнародного права ООН встановлює в цілому належний баланс між різними позиціями  держав, хоча все ще зберігаються розбіжності, які необхідно усунути з метою досягнення загальноприйнятної основи для прийняття конвенції.

Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття Радою Європи Європейської конвенції про імунітет держави 1972 і Додаткового протоколу до неї 1972. Конвенція підтвердила загальний принцип І.д., але обмежила його детальними винятками. Імунітет держави не визначається, якщо: держава відмовилася від нього; сама подала позов; спір виник згідно з трудовим контрактом, у зв’язку з нерухомістю, вимогами про відшкодування шкоди, а також у зв’язку із здійсненням комерційної діяльності в країні місцезнаходження суду, який розглядає справу. В Конвенції підтверджено, крім того, імунітет офіційних представників держави. З урахуванням принципу обмеженого І.д. ухвалюються й спеціальні закони про імунітет: в Австрії (1974), США (1976), Великій Британії (1978), Сінгапурі (1979), Канаді (1981), Пакистані (1981) та ін.

Література

• Федросс А. Международное право. М., 1959;
• Schwarzenberger G. А Manual of International Law. London, 1976;
• Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. М., 1996.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: В.Н. Денисов.; url: http://history.org.ua/?termin=Imunitet_derzhavy; том: 3