Користувач:SamOdin/Майданчик

З книги The Children Who Lived: Using Harry Potter and Other Fictional Characters to Help Grieving Children and Adolescents: Оригінальний текст (англ.) 〇綾波レイ　アヤナミは旧日本海軍の艦船から。レイというのは零という単純な掛詞もありますが、セラムンの火野レイちゃんから借りています

http://toolserver.org/~emijrp/imagesforbio/

[[Файл:Emperor Sakuramachi.jpg|міні|праворуч|200пкс|{{PAGENAME}}]]

Імперський флот Японії в Другій світовій війні

После Первой Мировой войны, чтобы удержать гонку морских вооружений, в 1922 году пять великих держав — США, Великобритания, Япония, Франция, Италия — подписали в Вашингтоне договор. Он фиксировал соотношение тоннажа линкоров как 5:5:3:1.67:1.67 - США : Великобритания : Япония : Франция : Италия. Это соотношение подтвердила Лондонская морская конференция 1930 года.

Императорский флот Японии к началу Второй мировой войны был одним из сильнейших в мире. У Японии было больше авианосцев (10 авианосцев против 7 у США, причём 4 из последних находились в Атлантике), но она сильно уступала США по другим кораблям (линкоры: 10 против 15, причём в Тихом и Индийском океанах находились 9 из последних и 3 британских линкора)[1] и промышленным возможностям[2]. Японские линкоры типа «Ямато» были самыми большими по водоизмещению в мире. В начале войны Япония обладала современнейшим палубным истребителем «Зеро».

Наталія Гудзій ナターシャ・グジー

Геральд

Література

• Elżbieta Gepfert, Grzegorz Kozubski, Piotr W. Cholewa. Anthology: chosen by fate : Zajdel award winners. — Śląski Klub Fantastyki, 2000. — 202 с. — ISBN 9788370541422.
• Katarzyna Kaczor. Geralt, czarownice i wampir: recykling kulturowy Andrzeja Sapkowskiego. — Słowo/obraz/terytoria, 2006. — 211 с. — ISBN 9788374536516.

Табір смерті

Yitzhak Arad Belzec, Sobibor, Treblinka: The Operation Reinhard Death Camps ст. 8

In recent years the issue had come up repeatedly in denaturalization trials held in courts in the United States and Canada, mainly against Ukrainians, the so-called Trawniki men, who served as SS guards in the camps of Belzec, Sobibor, and Treblinka...

Witold Chrostowski Extermination camp Treblinka ст. 123

The duties of the majority of Ukrainians consisted of supervising the efficient extermination of transports of victims and guarding the camp...

Окремі фрази

у 1992 році Верховний суд Канади у своїй постанові визнав, що книга «Шість мільйонів — втрачені і знайдені» містить:

...спотворення роботи істориків, перекручення свідчення, сфабриковані докази та фальшиві джерела. Оригінальний текст (англ.) misrepresented the work of historians, misquoted witnesses, fabricated evidence, and cited non-existent authorities

та

Конфлікт між твердженнями позивача та ортодоксальними істориками Голокосту не може бути вирішений шляхом аргументованих дебатів. Ортодоксальні історики вказують на джерела, які підтримують їх теорій, заявник та інші «ревізіоністські» історики посилаються на документи, які не існують, або взагалі їх не вказують. Брошура «Шість мільйонів — втрачені і знайдені» не може бути розглянута з позиції дійсності, оскільки вона не є частиною реальності. Оригінальний текст (англ.) The conflict between the assertions made by the appellant and those made by orthodox Holocaust historians cannot be resolved through reasoned debate. Orthodox historians point to sources which support their theories; the appellant and other "revisionist" historians point to documents which do not exist or which do not say what they claim they do. The pamphlet Did Six Million Really Die? does not fit with received views of reality because it is not part of reality

псевдонаукова

Одна з конспірологічних теорій.

Кондо Ісамі

{{Самурай | Ім'я = Кондо Ісамі | Оригінал імені = 近藤勇 | Фото = Isami Kondo.jpg | Ширина = 300px | Підпис = | Період = [[Період Едо|Едо]] | Народився = [[9 листопада]] [[1834]] (селище [[Тьофу|Каміїсіхара]], [[Провінція Мусасі]]) | Помер = [[17 травня]] [[1868]] ([[Район Ітабасі (Токіо)|Ітабасі]], [[Токіо]]) | Вік = 33 роки | Дитяче ім'я = Кацуґоро | Сьоґунат = [[Сьоґунат Едо|Токуґава]] | Хан = | Ранги = | Титули = | Посади = | Роки правління = | Сюзерен = | Рід = | Батько = | Матір = | Брати = | Сестри = | Спадкоємець = | Головна дружина = | Наложниці = | Сини = | Прийомні сини = | Доньки = }}

Святий Патрік

{{Святий |стать = |ім'я святого = Святий Патрик |зображення = Saint Patrick (window).jpg |розмір зображення = 300px |підпис = [[Вітраж]] в [[окленд]]ському соборі Світлого Христа |тип(колір) = християнський |лик святого = |оригінальне ім'я = |мирське ім'я = |чернече ім'я = |народився = [[371]] / [[385]] / [[387]] / [[389]] / [[415]] |помер = |шанується = |прославлений = |канонізований = |беатифікований = |у лику = |день пам'яті = |день пам'яті у {{#time:Y}} = |покровитель = |головна святиня = |атрибути = |деканонізований = |праці = |подвижництво = }}

Практичні правила транслітерації

Оскільки система Поліванова розроблялася для російської мови при використанні її в українській виникають певні розбіжності. У 1999 році доктором філологічних наук Бондаренко І. П. система Поліванова була адаптована до українських реалій.

Основні положення

• За своєю вимовою японські приголосні [g] і [g’] дуже близькі до українського задньоязикового дзвінкого [ґ], тому й позначати їх у практичній транскрипції японських слів необхідно відповідною літерою українського алфавіту: [ґенґоґакуся] – мовознавець; [ґьогьō] – рибальство.
• Приголосний звук [y] на початку складу (слова) перед [о] та [о:] слід передавати українською літерою «й», оскільки його вимова в цьому випадку практично повністю збігається з вимовою аналогічного звука [й] в українській мові: [йокоґіру] – перетинати; [ойоґу] – купатися; або ж літерами «я» та «ю», якщо [у] знаходиться у позиції перед голосними [a], [a:] та [u], [u:]: [яхарі] – також; [хаяку] – швидко; [ю:яке] – вечірня зоря; [фую] – зима.
• Для позначення твердого приголосного [n] і роздільної (з невеликою паузою) вимови наступного звука (голосного чи [у]) можна використовувати апостроф або дефіс: [дзен-ей/дзен'ей] – авангард; [кен-і/кен'і] – авторитет. В статтях Української Вікіпедії у цьому випадку використовується саме апостроф: Тіон'їн, Тен'ен, Тен'о.
• Японські приголосні [t(ts)(ch)] та [t:(ch:)] передаються українською літерою «т»: [таікьо] – відступ; [теттеі] – послідовність, [омотя] - іграшка. Виняток треба робити лише для звукосполучень [t(ts)] + [u] і [h(f)] + [u]: [цуйоĭ] – сильний, [мацу] – сосна, [фӯфу] – подружжя; [хіфу] – шкіра.
• Японські приголосні [s’(sh’)], [s’:(sh’:)], [z(j)] варто завжди передавати на письмі літерами с (сь, ссь) і дз, оскільки український приголосний звук [с’] й африкат [дз] за своїми акустичними ознаками значно ближчі до вимови зазначених японських приголосних.
• Японський приголосний звук [w], який вимовляється лише в позиції перед голосним [а], для того, щоб відрізняти його від редукованого голосного [u], слід передавати літерою «в»: [вакару] – розуміти; [кава] – ріка
• В позиції перед приголосними [m], [p] та [b] звук [n] чергується з [m]: [кеммеĭна] – розсудливий;[сампо] – прогулянка; [сімбун] – газета.
• Транскрипція решти японських приголосних звуків [k], [d], [n], [p], [b], [m], [r], як і дифтонгів [an], [en], [on], [in], [un] передаються відповідними буквосполученнями української мови: к, д, н, п, б, м, р та ан, ен, он, ін, ун.

Право феодальної Японії

Право

У VII—X ст. правова система розвивалася під сильним впливом філософських, культурних і юридичних концепцій Китаю. Японія перейняла ієрогліфічну писемність, буддизм і конфуціанські тексти. У цей період за зразком китайських кодексів були прийняті перші законодавчі акти – «Указ з сімнадцяти статей» (604), «Указ про реформи» (646), «Звід законів Тайхо» (701) та «Звід законів Йоро» (752). Суспільство поділилося на певні класи ‒ ранги, кожен з яких повинен був виконувати строго визначену функцію. Обов'язки кожного уточнювалися в юридичних збірниках, іменованих «ріцурьо». Складені за китайськими зразками, ці збірники включали головним чином кримінальні (ріцу) й адміністративні норми (рьо). Норм законодавства, що регулюють майновий оборот, практично не було, внаслідок чого цивільні правовідносини упорядковувалися нормами звичаєвого права.

Адміністративне право

Найважливішу частину правової системи ріцурьо становили врегульовані законом взаємини державної влади і управлінського апарату. Права і обов'язки осіб, що займалися адміністративною діяльністю за рахунок і в інтересах держави суворо регламентувалися.

Закони регламентували і здійснення службових обов'язків, у тому числі ступінь свого роду строгості дотримань цих обов'язків: для вищих вона була максимальною, включаючи етичні критерії, для нижчих ‒ була суто формальною і пов'язувалася тільки зі станом дорученої за посадою сфери управління. Наприклад в «Указі з сімнадцяти статей» (604), старшому міністру, «як наставнику Сина Неба», потрібно було бути «прикладом для всього світу, тримати країну на шляхах моралі і приводити в гармонію негативне та позитивне...» [32, с. 192]. Якщо такої людини немає, то пост цей залишати незайнятим. Писарі ж повинні були тільки знімати копії з документів, записувати і розміщати в порядку офіційні документи.

Відповідність посаді, призначення на іншу посаду, присвоєння вищого рангу залежало від результатів атестації чиновників. Її проводили регулярно, в ряді випадків щорічно. Від атестації залежало просування чиновників по службовій драбині, у тому числі найважливіше - з провінції до столиці. Пропорційно рангам чиновники отримували платню. Закони регламентували точні розміри державної платні - шовком, полотном та ін..

Адміністративне право Японії чи не вперше узаконило обов'язкову відпустку чиновників. Вона була щотижневою, щорічною та спеціальною. Щотижня належало відпочивати один день з шести. Крім того, надавався місяць для польових робіт (два рази на рік по 15 днів). Були особливі відпустки у випадку трауру в 1 місяць. У цих випадках держава видавала чиновникам також допомогу на похорон та жалобу. Траур за батьками був, мабуть, значним по тривалості: у цих випадках чиновникам наказувалося звільнятися з посади.

Службу можна було починати з 21 року. Чиновникам навіть ставилося в обов'язок представляти своїх синів у цьому віці для випробувань або атестації. Чиновництво, таким чином, об'єктивно перетворювалося на напівзамкнений стан зі своїми статусом та пільгами.

Аграрні правовідносини

Формування феодальних аграрних відносин відбувалося в умовах так званої надільної системи. Її офіційне введення в Японії належить до VII ст.. Основні принципи цього ранньофеодального аграрного ладу були зафіксовані в кодексі законів «Тайхо». Земля була проголошена державною власністю і роздавалась в окремі наділи селянам та іншим особам. Були складені земельні кадастри. Населення було записано у реєстри косекі та оподатковано. Селяни (рьомін) отримували від держави наділи і прикріплялись до землі, хоча формально вважалися вільними. За користування землею вони зобов'язані були платити державі поземельний податок, а також нести трудову та військову повинність. Раз на шість років земля підлягала перерозподілу.

Земельна натуральна рента мала дві форми: зернову і продуктами ремесла. Ставки зернової ренти були визначені заздалегідь незалежно від розміру отримуваного урожаю, але з урахуванням місцевих умов (гориста місцевість, кількість населення та ін.). Проте рента стягувалася не чистим (обваленням або обідраним) рисом, а рисом в колосі, тобто снопами рису. Отже, при гарному врожаї снопи були повноцінні і давали більше зерна, а при поганому врожаї ‒ менше, але в другому випадку розмір ренти не зростав. Рента продуктами ремесла полягала в тому, що з кожного тьо (близько 1,2 га) заливного рисового поля селянин повинен був вносити певну кількість тканини (шовку або полотна). Трудова повинність також існувала у двох формах: людська і гужова. Перша полягала в тому, що кожні 50 селянських дворів мали щорічно виділяти по одному працездатному чоловікові у віці від 21 року до 60 років для виконання різних робіт за вказівкою влади. Окрім того, існувала ще форма одна трудової повинності, не згадана в Кодексі Тайхо, але широко застосовувалася в VII і в наступні століття. Це ‒ епізодичне залучення селянського населення до великих будівельних робіт ‒ проведення доріг, створення іригаційних споруд, зведення мостів і т. п. Дана повинність була дуже важкою, вона була примусовою і відволікала більшу частину працездатного населення часто в сезони польових робіт. Саме тому, ще раніше в «Указі з сімнадцяти статей» була внесена стаття XVI, в якій зазначалося: «Залучати народ (до виконання трудової повинності) у відповідний час року є старовинне добре правило, тому народ треба використовувати в зимові місяці, коли (у нього) вільний час». Це знайшло також відображення в царських указах другої половини VII ст. [24, с. 190]. Гужова повинність полягала в тому, що кожні 100 селянських дворів зобов'язувалися щорічно поставляти повітовій владі одного коня. Що стосується військової повинності, то в законах Тайхо сказано лише, що кожен військовозобов'язаний чоловік повинен внести до скарбниці певне озброєння. Армія формувалася на основі загальної військової повинності, яку спочатку виконував кожен четвертий, а з 701 р. кожен третій селянин. Озброювався, годувався та викликався на службу призовник за власний кошт, тому військова повинність була надзвичайно обтяжливою, а боєздатність такої армії ‒ малою.

Згідно з Кодексом Тайхо та Кодексом Йоро, представники аристократії мали свої землі також у вигляді «наділів», отриманих від держави. Однак ці наділи докорінно відрізнялися від селянських. До складу їх входили так звані «рангові наділи», «посадові наділи», а також «наділи, отримані за заслуги перед державою», тобто за участь у перевороті Тайка. Існували наділи, які надавалися особисто імператором розміром до 250 тьо (близько 300 га.). Найменший наділ феодала перевершував за розмірами наділ селянина у 40 разів, а посадові наділи перевершували селянські в 1 250 разів. Ці землі перебували під особливим контролем Міністерства двору, яке визначало площу посіву, вид посівних культур і кількість необхідної робочої сили.

Уряд заохочував розорювання цілини селянами з відома місцевої влади. У 723 р. розорані і зрошені ділянки були визнані спадковим володінням на три покоління, а у 743 р. ‒ навічно з правом розпорядження. Питання, пов'язані зі зрошенням, достатньо розроблені в японському право: користуватися водою належало по черзі, в порядку розташування полів; зводити греблі, загати можна було тільки з дозволу влади; першочергове право на воду мали сім'ї, які беруть участь у спорудженні зрошувальної системи тощо.

Кодекс Тайхо не тільки визнавав рабство, а й підкріплював рабовласництво низкою юридичних гарантій. Крім того, цей закон робив володіння рабами одним із засобів додаткового отримання землі: за кодексом на кожного державного раба видавався такий самий наділ, як і на вільного.

Шлюбно-сімейні відносини

повноцінна мала сім'я ‒ у вигляді спільного проживання ‒ в Стародавній Японії не була типовою формою. Основу сімейних відносин становив особливий японський шлюб ‒ цумадої, при якому чоловік вільно відвідував дружину, зберігаючи, по суті, роздільне проживання з нею. З цим були пов'язані більшість особливостей стосунків чоловіка і жінки, значна самостійність жінки у домашніх справах, особливі порядки спадкування майна. Для основної маси населення шлюб укладався по досягненні повноліття: в 15 років для юнака і в 13 ‒ для дівчини. Укладення шлюбу передбачало згоду численної рідні, аж до дідів і бабок з боку дружини.

Шлюб цумадої не припускав моногамності, і чоловікові не заборонялося мати декількох дружин, а також наложниць. Однак вільне ставлення зі своїми дружинами, залишення їх без причини, щоб одружитися на новій дружині, законами не допускалося.

Відповідно китайським традиціям, розлучення було досить легким, і навіть вважалося необхідним в деяких випадках. Причинами для розлучення, також відповідно канонам конфуціанства, вважалися сім обставин: бездітність дружини, її розпусна поведінка, непослух рідні чоловіка, розпускання чуток, ревнощі, крадіжка, хвороба. Вважалося, що розлучення вступає в силу, коли чоловік видавав дружині відповідний папір за підписом (чи з відбитком пальця). При деяких обставин дружина не могла залишати будинок чоловіка, навіть отримавши розвідний лист: траур за батьками, підвищення чоловіка по службі, якщо їй нікуди йти. При розлученні все наявне придане дружини підлягало поверненню.

Люди рабського стану могли укладати шлюби лише в рамках своїх станових категорій, причому закони наказували строго дотримуватися відмінностей навіть між особливими категоріями рабів (чужоземні некультурні, свої, перетворені на рабів за державні злочини і т. д.). У нижчу ступінь державних рабів переходили діти, народжені від недозволених шлюбів рабів та їхніх господарів. Діти від випадкових зв'язків з вільними вважалися, однак, вільними.

Примітки

8 февраля 1946 г. в Пхеньяне было объявлено о создании Временного народного комитета Северной Кореи, своего рода северокоорейского протоправительства, во главе которого встал Ким Ир Сен. Среди 17 членов первого северокорейского кабинета было и двое представителей Демократической партии - Чхве Ён Гон и Кан Рян Ук (первый занял немаловажный пост главы Департамента безопасности, в то время как второй стал главой секретариата). Однако реальные связи и Чхве Ён Гона, и Кан Рян Ука с Демократической партией были более чем отдаленными.

Подчиненный статус Демократической партии был закреплен в июле 1946 года, когда в Северной Корее в соответствии с предписаниями теории "народно-демократической революции" был формально создан Единый фронт (он официально именовался Единый демократический национальный фронт - ЕДНФ). В состав фронта вошли Демократическая партия, партия Чхонъуданъ и ряд общественных организаций. И формально, и по сути руководился фронт коммунистами.

Чистка партийного руководства, проведенная в феврале - марте 1946 года, стала первым шагом на пути превращения Демократической партии, которая смогла просуществовать в качестве самостоятельной политической силы меньше трех месяцев, в марионеточную организацию. Однако многие из ее рядовых членов и низовых руководителей тогда еще не осознали тогда этого факта. В 1945-1948 гг. в Демократическую партию часто шли те, кто был до определенной степени недоволен существующим режимом и видел в этой партии как бы легально дозволенную оппозицию.

В определенном смысле подобная ситуация устраивала и северокорейские власти: вступив в Демократическую партию, недовольные оказывались под жестким контролем, и вероятность из участия в каких-либо реальных антиправительственных актах существенно снижалась. Поскольку в то время северокорейский режим был еще достаточно слаб и не имел в своем распоряжении достаточно разветвленного полицейского аппарат, Демократическая партия с тайными членами ТПК во главе способствовала нейтрализации недовольных. Эта ее роль вполне осознавалась северокорейским руководством. Например, осенью 1949 г. Чан Ви Сам (заместитель заведующего отделом ЦК ТПК) сказал советскому дипломату: "В партиях (Демократической и Чхонъуданъ - А. Л.) осталось немало скрытых врагов КНДР, однако благодаря тому, что руководство партии твердо поддерживает политику КПК, деятельность партии не вызывает беспокойства".

Окончательный подчинение Демократической партии произошло в 1948 г. Первым этапом стала продолжавшаяся примерно полгода чистка партии, в ходе которой из нее были удалены "реакционные элементы", то есть те, кто мог стать катализатором недовольства. Структура партии была окончательно переделана по тому образцу, который был принят тогда в ТПК и в коммунистических партиях вообще и который, похоже, воспринимался многими в Пхеньяне как единственно возможный: в партии были введены партийные билеты, установлена строгая иерархия комитетов. Официально закреплены были новые порядки в декабре 1948 г. решениями III съезда Демократической партии, который также принял новую партийную программу и устав.

Численность Демократической партии в предвоенный период была весьма заметной, в начале 1949 г. в ней было 180 тысяч членов. {*14} Среди них были как и потенциальные оппозиционеры, так и те, кто просто по наивности или в порыве националистического энтузиазма потянулся к красивым лозунгам Демократической партии. Многим и многим этот шаг стоил потом карьеры, обрекал их семьи на нищенское существование, голод и дискриминацию: в соответствии с введенным в середине 60-х гг. делением всего населения Северной Кореи на 51 квазисословную группу, бывшие члены Демократической партии относились к так называемым "враждебным слоям населения", и были ограничены в своих правах (не могли жить в крупных городах, учиться в престижных вузах, занимать ответственные посты и т.д.).

Некоммунистические партии были представлены в первых "выборных" органах северокорейского государства

Когда в феврале 1947 г. было сформировано Народное собрание Северной Кореи, то некоторые представители некоммунистических партий были даже введены в состав Президиума, где они символизировали собой Единый фронт. Из 9 членов президиума 2 формально принадлежало к Демократической партии (старый партизан-коммунист Чхве Ён Гон и родственник Ким Ир Сена пастор Кан Рян Ук), а один - к партии Чхонъуданъ (Ким Даль Хён). Однако президиум был чисто формальным органом, который не обладал ни малейшей реальной властью. В составе же сформированного Народным собранием правительства оказался только один деятель Демократической партии - Хон Ки Су, в прошлом - заметный националист, соратник Чо Ман Сика, рано перешедший на сторону ТПК

За рівні права

	Цей користувач - за рівні права та можливості незалежно від гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації

Фарсарі

Фарсари был коммерческим фотографом и его произведения создавались для продажи иностранцам, посещающим Японию. Его пейзажи всегда изображают — можно так выразиться — слегка расширенную и углубленную версию Японии, но всегда крайне уважительны по отношению к эпохе. Как сторонник либертарианских идей, Фарсари присоединился к Гражданской войне в США и был жарким сторонником отмены смертной казни. Его фотографии отражают идеи равенства — женщины изображаются также часто как мужчины без намека на подчиненность. Для многих людей, которые никогда не были в Японии, его снимки формируют отношение к этой стране — и в некоторой степени они также вносят вклад в отношение японцев к самим себе. В 1885 году он вступил в партнерство с Тамамурой Козабуро. Вместе они приобрели уже существовавшую студию с названием Japan Photographic Association. Сотрудничество было недолгим, в течение нескольких лет партнерство распалось, и некогда компаньоны стали конкурировать между собой. У Фарсари не было длинной выдержки, которую мы можем использовать сегодня, и изображения на некоторых его фотографиях немного размыты. Невозможно недооценить мастерство фотографа и труд, которого стоило ему снять подобную сцену в то время. В силу технологических особенностей фотографирования в то время объекты композиции должны были оставаться неподвижными в течение четырех-пяти секунд, чтобы фотография не получилась смазанной. Как видно, попытка удалась не на сто процентов — во время съемки все же было некое движение. Однако, эта фотография бесценна как часть истории жизни японского общества. Никто не знает, сколько длилось сотрудничество Ферсари и Козабуро, известно только, что продолжалось оно недолго. К 1886 году Фарсари и китайский фотограф Тон Чонг были единственными коммерческими фотографами не японского происхождения, работающими в этой стране, а в 1887 году Фарсари стал работать независимо. Работы Фарсари вдохновляли художников других жанров. Так, например, его работа «Киото, Сидзё-дори, вид сверху» 1886 года, так вдохновила французского художника Луи-Жюля Дюмулена, что тот в 1888 году парой прикосновений кисти превратил ее в картину «Развевающийся карп в Киото».

Слава Фарсари в то время была не такой уж непревзойденной. В 1886 году таинственный пожар уничтожил все негативы, что стало огромной потерей для фотографа и отбросило его на несколько шагов назад. На его месте более слабый человек мог тот час же сдаться. Но Фарсари поступает иначе и на пол года отправляется в путешествие по Японии, где делает достаточно новых снимков, чтобы восполнить утраченное и снова открыть студию. К моменту его отъезда из Японии, в 1890 году его коллекция насчитывала более тысячи фотографий.

Хотя творчество Фарсари было невероятно популярным при его жизни, в конце 20 века оно снискало много критики и обвинений. Некоторые упрекали его в непостоянстве качества работ, обусловленного тем, что они изготавливались ради продажи в большом количестве, другие находили его работы сродни туристическим китчам, которые сегодня можно купить повсеместно. Вместе с тем, с тех пор как историческая и художественная значимость его работ была переоценена, художник вновь был признан. Определенно, благодаря количеству музеев, которые содержат коллекции его работ, его репутации теперь ничто не угрожает. Хотя его фотографии хорошо продавались сами по себе, Фарсари понял, что настоящие деньги ему принесет продажа альбомов, и приступил к развитию этого направления. Его студия выпустила одноцветные фотографии в коричневых тонах, которые местные художники расписывали вручную. Затем эти фотографии помещались в альбомные листы так же ручной отделки. На конечном этапе листы скреплялись между собой либо лаковой планкой, либо парчой и продавались заинтересованным коллекционерам по высокой цене.

В 1889 году Фарсари захотел вернуться в Италию и вновь стать итальянцем (он отказался от своего гражданства, когда отправился в США для участия в Гражданской войне). Как и следовало ожидать, чтобы поспособствовать своему возвращению на родину в 1889 году он преподнес королю Италии роскошный альбом. Его просьба была услышана и вместе с дочерью Кику, рожденной от связи с японкой, он возвратился в Италию. Хотя его возвращение не было безоблачным, однако оно вновь гарантировало гражданство. В 1898 Фарсари умер в своем родном городе Виченце. Его студия продолжала работать в Японии. Руководство ею взял на себя Тонокура Цунетаро. В 1907 году бизнес стал полностью японским и, как свидетельствуют документы, дело продолжалось, по крайней мере, до 1917 года. До конца неизвестно когда оно прекратило свое существование, но в 1923 году большая часть Иокогамы, где была студия, была уничтожена в результате Великого землетрясения Канто.