Кінороман
Кінороман — експериментальна форма роману, що виникла на початку ХХ століття як втілення ідеї про те, що мистецтво мусить бути синкретичним[1]. Цей жанр може в різному співвідношенні поєднувати риси кінематографічності й белетристики. Тому кіно- й літературна критика в цих випадках взаємно запозичують поняття для опису й аналізу наративних і зображальних засобів[2].
Історія виникнення жанру[ред. | ред. код]
З поняттям синкретичності мистецтв тісно пов'язане поняття інтермедіальності, утворене за аналогією до «інтертекстуальності». Оскільки художня форма мистецького твору бере участь у комунікації, то художні форми різних видів мистецтва здатні до взаємного обміну своїми «медіа» (кольором, лінією, звуками)[3]. На початку XX століття з розвитком авангардних течій у мистецтві ідея взаємопроникнення й змішування мистецтв стала особливо актуальною.
З появою німого чорно-білого кіно критики почали помічати багато спільних рис у наративних прийомах і структурі прози й фільму. Спочатку кіно послуговувалося тими самими способами оповіді, що й роман, навіть у тих рідкісних випадках, коли фільм було знято не на основі якогось тексту, від якого нове мистецтво все ще було залежним, наприклад, у використанні титрів. Особливості оповідної структури традиційного роману у відтворенні фільму були висвітлені ще чіткіше, що й дозволяло проводити паралелі.
Брюс Морріссетт вважає, що одним з перших власне кінороманів можна вважати опублікований у 1947 році сценарій Жана-Поля Сартра Les jeux sont faits. Хоча в цьому тексті відсутня лексика, що стосується творення фільму (наприклад, крупний план або панорамна зйомка), Сартр використовує й описує багато сценічних ефектів. Найбільш подібним до фільму робить цей текст кадрування, особливо в послідовності сцен, що змінюються все з більшим інтервалом, відтворюючи паралельні історії героя й героїні[2].
Кінороман в українській літературі[ред. | ред. код]
Перші спроби поєднати кіно та літературу пов'язані з діяльністю панфутуристів, натхненником та очільником яких був Михайль Семенко. Навколо організованого ним у 1927 році журналу "Нова генерація" згуртувалися митці, так чи інакше пов'язані з кінематографом: Дмитро Бузько, якому принесла славу екранізація його роману "Лісовий звір", кінорежисер Олександр Перегуда, режисер театру й кіно Фавст Лопатинський, працівник Одеської кінофабрики Леонід Скрипник, теоретик літератури й кіно Олексій Полторацький[1].. ,
Порівнюючи західноєвропейську й українську літературну традицію, Ніна Бернадська приходить до висновку, що в першій кінороман більше тяжій до кінематографічних засобів, тоді як в українській переважають літературні прийоми[4].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Цимбал, Ярина (2014). Футуристи на кінофабриці: література і кіно в "Новій генерації" / Ярина Цимбал // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених : зб. наук. праць. № 20. Київ. с. 197—203. ISBN 821(100).09+82.091.
{{cite book}}: Перевірте значення|isbn=: недійсний символ (довідка) - ↑ а б Morrissette, Bruce (July 1985). Novel and Film: Essays in Two Genres (англійською) . University of Chicago Press. ISBN 9780226540238. Архів оригіналу за 14 грудня 2017. Процитовано 14 грудня 2017.
- ↑ Просалова, В. (2013). Інтермедіальність як явище мистецтва і метод аналізу / Віра Просалова // Філологічні семінари. № Вип. 16. с. 46—53.
- ↑ Бернадська, Н (2016.). Про витоки кінороману / Ніна Бернадська // Проблеми сучасного літературознавства. - Вип. 22. с. 11—21. ISBN 23126809.
{{cite book}}: Перевірте значення|isbn=: довжина (довідка)
Посилання[ред. | ред. код]
- 480/mode/1up?view=theater Кінонаратив; Кінороман // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 479; 480.
|
Це незавершена стаття про літературу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |