Обговорення:Тютюнник Григір Михайлович

Ця стаття є частиною Проєкту:Українська література (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — створення якісних та інформативних статей на теми, пов'язані Українською літературою. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Українська література.
	Чим допомогти: Додайте, будь ласка, шаблон «Вікіпроєкт:Українська література» до всіх сторінок обговорення нових і старих статей, тематично пов'язаних із українською літературою.

Ви докупи твори Григора і Григорія написали

Дякую за допомогу, я вилучив роман "Вир" з творів Григора Тютюнника. Сподіваюся, що всі інші твори написав Григір Тютюнник. Якщо я помиляюся, то Ви можете виправити мої помилки (саме така концепція вікіпедії). --Gutsul 13:08, 8 Жов 2004 (UTC)

Пропоную розвести медіяльно цих авторів. Що зн. медіяльно? Додати світллин, фрагментів творів /врізками/, довести до вибраних. Все ж це /оба/ письці не останнього лєґійону.--A l b e d o ^® 12:54, 21 жовтня 2006 (UTC)

До речі, а це чия творчість: "Чи ви знаєте, що...? Українські письменники, брати Григорій Тютюнник і Григір Тютюнник отримали одне й те саме ім'я Григорій через випадковий збіг обставин." Мене у школі вчили, що Григорій і Григір (Ригір) — це різні імена. Хто це тут качки розпускає? --Campana

---

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., із заслання не повернувся. Малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат – Филимон Васильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник. У 1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий чає був розформований, і хлопця перевели в російський клас.

З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою. У 1942р. Григір змушений був пішки йти до матері на Полтавщину, адже тітка не могла сама прогодувати сім'ю (дядько Филимон був у цей час на фронті). Після визволення України від фашистської навали Григір Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і навчався в Зіньківському ремісничому училищі № 7, закінчивши його працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до c. Шалівки. Потім повернувся у Донбас, будував Миронівську ДРЕС, працював на відбудові шахт, слюсарював.

Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо. У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у Військово-Морському Флоті радистом на Далекому Сході (у Владивостоку). Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.

У 1957 - 1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Першу новелу “В смерки” написав російською мовою і надрукував її в журналі “Крестьянка” у 1961 р. (№ 5). Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману “Вир”) переклав свої “Сумерки»” українською мовою і з того часу писав лише нею.

Після закінчення Харківського університету (1962) Григір Тютюнник учителював у вечірній школі м. Артемівська Первомайського р-ну Луганської обл. У 1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, працював у “Літературній Україні”, потім – у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де написав літературний сценарій за романом свого брата Григорія Тютюнника “Вир”. Працював на редакторсько-видавничій роботі у видавництвах “Молодь”, “Веселка”, а згодом повністю віддається літературній творчості.

В 1963 - 1964 pp. працює в редакції газети “Літературна Україна”, публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: “Дивак”, “Рожевий морок”, “Кленовий пагін”, “Сито, сито...”. Молодіжні журнали “Дніпро” та “Зміна” вміщують новели “Місячної ночі”, “Зав'язь”, “На згарищі”, “У сутінки”, “Чудасія”, “Смерть кавалера”.

У 1966 p. вийшла перша його книжка “Зав'язь” (вид-во “Молодь”). “Зав'язь” була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Григора Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.

Журнал “Дружба народов” відзначив оповідання Григора Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р.

У 1968 р. “Литературная газета” оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання “Деревій”. Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість “Облога” та кілька оповідань.

У 70-ті роки XX ст. з'являються у пресі – республіканській (“Вітчизна”, “Дніпро”, “Ранок”) та всесоюзній (“Дружба народов”, “Сельская молодежь”, “Студенческий меридіан”) нові твори Григора Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал “Сельская молодежь” у 1979 р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю “Золоте перо” – за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки “Батьківські пороги”, “Крайнебо” (Київ, 1972, 1975), “Отчие пороги” (Москва, 1975), “Коріння” (Київ, 1978).

Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978 р. у видавництві “Молодь” вийшла збірка оповідань та кіноповістей “Калина червона”; він перекладав і твори М. Горького (“Серце Данко”), І. Соколова-Микитова (“Рік у лісі”) тощо.

На початку 70-х років XXст. Гр. Тютюнник працював у видавництві “Веселка”, де виходить настільна книга-календар для дітей “Дванадцять місяців” (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і твори для дітей, видає збірки оповідань “Ласочка” (1970), казок “Степова казка” (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги “Климко” (1976) і “Вогник далеко в степу” (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки у лютому 1980 p.

В останні місяці життя письменник працював над повістю “Житіє Артема Без віконного”.

Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник пішов з життя.

У 1984 р. був надрукований двотомник його творів.

У 1989 р. творчість Григора Тютюнника була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

АВТОБІОГРАФІЯ

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян – Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі – батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах – полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...

У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.

Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження – на Ївзі Федотівні Буденній (1920 – 1921 рік) – він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, – мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав “Як упав же він з коня”, “На майдані”. (...) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз “Котигорошко”, – прекрасна казка. Перечитував оце недавно – диво, та й годі...

А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків “Кобзар”, “Під тихими вербами” Грінченка, “Хіба ревуть воли...”, “Кайдашева сім'я”, “Тихий Дон”, тоді ще не закінчений, – третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.

1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.

Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 – 1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину – коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, – голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.

Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідна моя тьотя з грудною сестричкою.

Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей – те, що було і в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.

Після Перемоги повернулися дядя і поранений, забинтований уже до смерті Григорія – аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч і не розуміючи того до пуття.

У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив “з города” щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.

Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом – до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната – загін на 68 душ) і розподілили по цехах. Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську-таки дівчинку. Туди, туди! Там – краще, хоч і їсти впроголодь.

Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали «ледачі») – важко було, а тут ще й з “коханням не повезло”, бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі.

Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. “Утік з Харкова?” – “Ні. Сів, та й поїхав”. – “А закон про три роки знаєш?” – “Знаю”. – “Ну-от”. Обрізали на моєму рам'ї ґудзики – і в КПУ. Потім судили. В залі були мама і я з міліціонером. А за столом – народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару – чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: “Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был...”. В таборі я взнав Тургенєва і Герцена (“Кто виноват?”, “Отцы и дети”, “Записки охотника”).

А повернувшись додому, прочитав “Кавалера Золотой Звезды” і ненавиджу його й по цей день: я знав уже інших кавалерів...

І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...

Пішов я та й завербувався у Донбас – край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.

У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.

В листопаді 51-го року – армія. Владивосток... Словом, нині орденоносне Примор'я. Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після “законних” п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо обточував колеса – і вчився.

А далі щасливі п'ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.

В 1961 році написав першу новелу “В смерки”, і журнал «Крестьянка» її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л. М. Толстого – словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо.

По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий...

Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої “Смерки” на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову та літературу, а жінка українську мову та літературу. Там же сталася ще одна щаслива подія – жінка народила мені сина Михайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об цім тільки й молю Господа Бога.

А далі що? А далі я поїхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей і в першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова, живу й по сьогодні. В Києві була написана “Зав'язь”. Зараз працюю над сценарієм за “Виром” Григорія. Обіцяють з осені запустити фільм, та хтозна, як воно там покаже.

Амінь.

Київ, 30 липня 1966 року

За книгою “Українське слово” – Т. 3. – К., 1994. http://www.library.lg.ua/rus/izdaniya_ukazateli.php?filename=2007_01_16_09_50_02.html&name=%C1%E5%F1%EA%EE%ED%E5%F7%ED%FB%E9+%E4%E8%E0%EB%EE%E3

Для покращення статті

• Прибрати та/або переписати своїми словами оцінкові судження.
• Суттєві оцінкові судження, які розкривають предмет статті оформляти як цитати, що починаються словами "На думку...", "За словами..." тощо.
• Позалишати лише твердження та цитати, що не дублюють приблизно одні й ті самі думки. Віддавати перевагу твердженням, що породжують внутрішні посилання.
• Дооформити примітки.--Oleksandr Tahayev (обговорення) 08:38, 28 квітня 2020 (UTC)