Обговорення:Шевченко (Скадовський район)

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

Історія села Шевченко Скадовського р-н. херсонської обл.

(перенесено з моєї сторінки обговорення, автор 81.23.24.101 — NickK 20:25, 11 жовтня 2010 (UTC))

Час, немов снігова хуртовина, замітає сліди минулих подій.

Без минулого немає майбутнього. Це істина, перевірена не одним століттям, не одним поколінням людей. Можливо саме тому так захоплюють нас історичні романи і повісті, розповіді прабабусь і прадідусів про свою молодість. Слухаючи їх, ми мимоволі уявляємо, як через багато років будемо розповідати про своє життя своїм дітям і внукам. Бо ж хочеться, щоб наша пам’ять, наш досвід не пішли разом з нами в небуття. Але одна справа просто слухати згадки про минуле, а зовсім інша – записувати їх . Історія це не лине роки героїчних битв чи новобудов. Історія це кожен день, кожна година нашого життя. Наскільки яскраве і повноцінне воно – настільки цікавим буде для наших нащадків. Про південь України, про Наддніпрянщину написано чимало. Але є багато подій та явищ, які ще чекають своїх літописців. Територія Херсонської області входить до історико-географічного регіону Південна Україна. Сучасна Херсонщина як адміністративно-територіальна одиниця з’явилася згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 березня 1944 року про створення Херсонської області з районів і міст Миколаївської та Запорізької областей. Щоб історія України «Моєї Батьківщини початок» стала справжнім літописом життя наших предків, їхніх ідеалів, подвигів, жертовності і не лише засвоювалась молоддю, а ставала частиною її власного минулого і сьогодення. Педагогічний колектив і бібліотекар школи нашого навчального закладу є прихильником концепції національного виховання, орієнтуватися насамперед на пізнання історії рідного краю. Підростаючі покоління повинні засвоїти культурно-історичні шляхи своєї маленької Батьківщини. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення. Десятиліття десятиліттям пливе у сиву далечінь кораблик з гордим іменем – Шевченко.

Проминають роки … Пишеться літопис села. Заглянемо в історію. Повернемося на 185 років назад. Можливість для цього є. Адже шевченківці зберегли пам’ять про події минулого. Звідки ж почнемо? Та, мабуть, з самого початку, з середньовіччя. З середньовіччя ця територія відома як «Дике поле» - так воно назване і на карті України Гійома Боплана (середина ХVІІ ст..). Головною опорою процесу української колонізації «Дикого поля» з XV – ХVII ст..було козацтво. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими завойовниками не припинялося просування українців у південні степи. Більшість поселень виникла в наслідок Державної та Поміщицької колонізації другої половини XVII – XIX ст.. З другої половини XVII ст.. Катерина ІІ виселяє сюди переселенців. З’являються перші вільні та нерегулярні поселення . А зоряна година села починається з 1824 року. Записано з розповіді Заварихіної Марії Федотівни (нині покійної) 1929 року народження. Розповідала мені моя бабуня, Завгородня Зінаїда Кирилівна з дідом Заварихіним Євлампієм Петровичем. Була я ще малою, але пам’ятаю, що везли нас спочатку на санях. Вивозили все село Михайлівка з Сибіру, бо були ми всі бунтівниками, так нас називали. Довго ми були в дорозі. Потім через воду нас переправляли великими човнами. Коли ми пливли то на морі було дуже неспокійно, човном сильно колихало і в човен набиралася вода. Я ще помогала мамі у відро воду черпати. Але допливли. Ми не самі їхали сюди, нас везли. З нами був поводир, який мав карту і доставляв нас на місце. Припливли ми в Голу Пристань. Дійсно, вона була гола. Коли нас привезли, то був причал і маєток управляючого(тепер лікарня) і більше нічого тільки степ. Коли нас висадили на пристані, то до нас підійшов єврей. Поводир наш поговорив з ним і він дав коней і нас вивезли в степ. Добре, що він сказав і показав нам, де взяти води, бо самі ми не знали. Повезли нас в степ. Висадили нас в степу, нічого не було, тільки ковила колихалась на вітрі. А з нами був старенький дід. І коли ми збиралися спати, то він сказав брати овечі шкури, яке щастя, що вони в нас були, розстеляти їх подальше одне від одного і, положивши їх вовною до землі, лягати на них. Так ми шукали місце, де вода є близько. Копати криниці починали там, де вовна була волога. Важка то була праця, глибоко треба було копати, земля тверда, сонце пече і заховатися ніде. Поки копали криницю, воду возили великою дерев’яною бочкою з Пристані – управляючий давав її і коней. Потім почали копати землянки. Накривали їх так, спочатку ложили дерево, потім очерет, ковилу, а зверху закидали землею. В землянці ставили піч, була лежанка, лави – все що привезли із собою. Коли я запитувала бабуню чи було тепло, то вона казала що так. А топили кураєм. Вхід в землянку був із приступок із землі, а димар відкидався. Найматися ходили в Голу Пристань до управляючого. За роботу грошей майже не брали, а брали лісом на заруб колодязя, на дах землянок. Працювали і за харчі. Потім почали будувати хати з глиняних вальків, а зверху мазали глиною. Хата мого діда ще стоїть в Михайлівці. Потім почали обробляти землю. Як вони її обробляли не знаю, бабуня не казали, а я й не запитала. Коли землю обробили, посіяли зерно, а потім пустили отару овець, щоб вони зерно притоптали. І вродила. Казала бабуня, що врожай гарний був. А ще вона казала, що ниток вони не мали, а для того, щоб зшити мішки чи ще щось товсте, то використовували ковилу, вона міцна, не рветься, тільки руки нею сильно різали. Запитала у Марії Федотівни про те, якими були колись хати, зокрема хата її діда. Старі хати, зокрема хата мого діда, зроблені із глиняних вальків і обмазані глиною, а зверху побілена. Стіни в таких хатах дуже товсті десь до 70 см. товщиною. Хата мала дві кімнати і сіни. З вулиці входили в сіни , а з сіней вели двері в жилі кімнати. Одна кімната була великою – світлиця, а друга – в третину менша. В ній жили. В хаті стояла велика піч з лежанкою, піл, стіл збитий з струганих дощечок в кутку, а біля нього були лави і ослони. Спали на лежанці і на полу. Я ще забула сказати, що двері з сіней вели прямо в кухню, а з кухні в кімнату, в якій жили. Хату накривали черепицею, були дахи з очерету й соломи. Яким був двір – садиба?

	Сараї стояли збоку хати і були великими та довгими. В них з одного боку стояли коні, корови. Стояв біля сарая  загін накритий з загати для овець, був обгороджений, мав ворота.

Біля садиби була загорожа плетена з ліси(шельогу), щоб перейти людям був перелаз і збоку ворота. Розповідала мені Марія Федотівна і про те, що їхали чумаки степом і не було вже в них води, а воли хотіли пити, то чумаки вирішили пустити і воли вийшли до колодязя, почули, де вода. Колодязь був дуже великим та ще й обложений камінням. Була кадка та корита стояли для водопою. Чумаки попили води, напоїли волів, відпочили і порадившись вирішили повернутися сюди, щоб тут жити, бо землі було багато, а в кожного з них була велика сім’я. Коли вони від’їжджали, залишили мітку. А потім все-таки повернулися і оселилися тут. Самі перші були Пашинські - Галини Баранюк дід, і Сінгаєвські – діди та батьки Мотрьони, Софії Сінгаєвської та Домбровські – Домбровської Орини дід. А потім приїхали ще багато.

Назва

На сайті ВРУ вказана назва Шевченко: Облікова картка. Перейменувати? X3mEn (обговорення) 05:57, 6 червня 2015 (UTC)

Так, перейменувати.--Dimant 06:58, 6 червня 2015 (UTC)