Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Україна
Прапор Герб
Гімн: Ще не вмерла України і слава, і воля
Столиця	Київ 50°27′ пн. ш.; 30°30′ сх. д.
Найбільше місто	столиця
Офіційні мови	Українська
Державний устрій	Змішана (парламентсько-президентська) республіка
- Президент	Віктор Ющенко
- Прем'єр-міністр	Юлія Тимошенко
- Голова Верховної Ради	Володимир Литвин
Незалежність	від СРСР
- Проголошено	24 серпня 1991
- Референдум	1 грудня 1991
- Визнано	26 грудня 1991
Площа
- Загалом	603 628 км² (45)
- Води (%)	7 %
Населення
- оцінка 1 серпня 2009 р.	46 022 300[1] (27)
- Густота	76 осіб/км² (118)
ВВП (ПКС)	2007 р., оцінка
- Повний	1839 млрд грн. (29)
- На душу населення	39 550 грн. (84)
Валюта	Гривня (UAH)
Часовий пояс	EET (UTC+2)
- Літній час	EEST (UTC+3)
Домен Інтернет	.ua
Телефонний код	+380

Украї́на ( вимова^файл ) — держава у Східній Європі, у південно-західній частині Східноєвропейської рівнини. На заході вона межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою, на півночі — з Білоруссю, на північному сході та сході — з Росією, а на півдні омивається Чорним та Азовським морями. Столицею України є місто Київ.

На території сучасної України віддавна існували держави скіфів, готів, гунів та інших народів. Проте відправним пунктом української державності і культури вважається середньовічна доба Київської Русі. Формування сучасної української нації припало на часи Козацької революції під проводом Богдана Хмельницького та існування Війська Запорізького, а маніфестацією національної свідомості українців були українські держави початку XX століття. Сучасна держава Україна є результатом волевиявлення української нації 1 грудня 1991 року.

Зміст 1 Назва 2 Географія 2.1 Розташування 2.2 Рельєф 2.3 Водойми 2.4 Корисні копалини 2.5 Клімат 2.6 Фауна і флора 3 Історія 3.1 Кам'яний вік 3.2 Доба металів 3.3 Античні часи 3.4 Середньовіччя 3.5 Нова доба 3.6 XX століття 4 Державні утворення на українській території 5 Історичні та етнографічні регіони сучасної України 6 Політичний устрій 6.1 Президент України 6.2 Судова влада 6.3 Законодавча влада 6.4 Виконавча влада 6.5 Збройні сили 6.6 Міжнародні відносини 7 Адміністративний поділ 8 Економіка 8.1 ВВП України протягом років незалежності 9 Демографія 10 Релігія 11 Культура 11.1 Етнографія 11.2 Мова 11.3 Література 11.4 Мистецтво 11.4.1 Музика 11.4.2 Образотворче мистецтво 11.4.3 Театр 11.4.4 Кінематограф 11.5 Державні свята 12 Спорт 13 Дивись також 14 Примітки 15 Ресурси Інтернету 15.1 Історія та культура 15.2 Медицина

Назва

Докладніше у статті: Україна (назва)

Слов'янське слово «Україна» вперше згадується у Київському літописному зводі за Іпатіївським списком під 1187 роком^[2]. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч з Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається у руських літописах під 1189^[3], 1213^[4], 1280^[5] і 1282^[6] роками, позначаючи Галичну, Західну Волинь, Холмщину і Підляшшя. У литовських і польських хроніках та офіційних документах XIV—XVII століття «Україною» у широкому значенні називали руські землі Галичини, Волині, Київщини, Поділля і Брацлавщини, а у вузькому — територію середнього Подніпров'я.^[7] Таке ж двояке значення цього слова зберігалося і з середини XVII століття, після постання руської держави Війська Запорозького.^[8] У зв'язку з входженням останньої до складу Московії, а згодом і Російської імперії, слово «Україна» закріпилося за регіоном Подніпров'я, виступаючи синонімом слова «Малоросія»; ним також позначали Слобожанщину, заселену вихідцями з цього регіону. У другій половині XIX століття — початку XX століття, під впливом національного руху руської інтелігенції, назва «Україна» набирала значення руської етнічної території, а сам етнонім «русини» був витіснений етнонімом «українці».^[7] У 1917 році була проголошена перша держава, яка використала слово «Україна» у своїй офіційній назві, — Українська Народна Республіка.

Етимологія слова «Україна» достеменно не відома. Згідно з однією з теорій, що оформилася під впливом польської і російської історіографії, воно означає «окраїну» або «прикордоння». Згідно з іншою теорією, якої притримуються більшість українських дослідників, «Україна» походить від слів «країна» або «край»^[9].

Географія

Докладніше у статтях: Географія України, Фізична географія України, Геологія України, Гідрогеологія України, Сейсмічність України, Річки України та Хімічне забруднення регіонів України

Розташування

Україна розташована у центрі Східної Європи. Вона має спільні сухопутні державні кордони з Білоруссю на півночі, з Польщею на заході, зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою на південному заході та з Росією на сході. Південь України омивається Чорним та Азовським морями. Також вона має морський кордон з Румунією, Росією, Болгарією, Туреччиною та Грузією.

Площа України складає 603 700 км². За цим показником вона посідає друге місце серед країн Європи після Росії. Територія України витягнута з заходу на схід на 1316 км і з півночі на південь на 893 км, лежить приблизно між 52°20′ та 44°20′ північної широти і 22°5′ і 41°15′ східної довготи.

• Крайній північний пункт — с. Петрівка Чернігівської області.
• Крайній південний пункт — мис Сарич (Автономна Республіка Крим).
• Крайній західний пункт — м. Чоп Закарпатської області.
• Крайній східний пункт — с. Червона Зірка Луганської області.
• Географічний центр України знаходиться біля смт Добровеличківка Кіровоградської області.
  • Згідно з однією із методик вимірювання^[10] географічний центр Європи розташований на території України, неподалік міста Рахова Закарпатської області.

Площа виняткової економічної зони України становить понад 82 тис. км².

Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь, азовськими — Маріуполь, Бердянськ, Керч. Загальна протяжність кордонів 6992 км (із них сухопутних 5637 км). Довжина морської ділянки кордону: 1355 км (по Чорному морю — 1056,5 км; по Азовському морю — 249,5 км; по Керченській протоці — 49 км).

Загальна площа України становить 603 628 км², що складає 5,7 % території Європи і 0,44 % території світу. Україна є найбільшою країною, яка повністю знаходиться в Європі. Код країни за системою ISO 3166-1-alpha-2 — UA^[11].

Рельєф

Докладніше у статті: Рельєф України

Маючи Чорне море на півдні, кордони з Польщею, Словаччиною та Угорщиною на заході, Білоруссю на півночі, Молдовою і Румунією на південному заході і з Росією на сході країни. Більшість території країни — рівнина, однак на заході і в Криму є значні гірські масиви. Найвища точка — гора Говерла (2061 м). Степ розкинувся на північ та північний схід від Чорного моря.

Більша частина території належить до південно-західної околиці Східно-Європейської рівнини. Тут розташовані низовини (Поліська, Придніпровська, Причорноморська) і окремі височини до 300—500 м (Подільська, Придніпровська, Донецький кряж і інші). На півдні — Кримські гори (висотою до 1545 м, г. Роман-Кош), на заході — Українські Карпати (висотою до 2061 м, г. Говерла).

Водойми

Більшість рік належить басейну Чорного і Азовського морів. Головні ріки — Дніпро, Сіверський Донець, Південний Буг, Дністер, Дунай. Озер і лиманів понад 8 тис. загальною площею бл. 3 тис. км². Найбільше прісне озеро — Кундук (Сасик) — 204,8 км² (між дельтами Дунаю і Дністра). Найбільше солоне оз. — Сасик-Сиваш — 71 км² (Зах. Крим). На території України є 25 тис. 435 штучних водойм (водосховища та ставки). Найбільші водосховища — на Дніпрі (Кременчуцьке, Каховське, Київське, Канівське). Найбільший лиман — Дністровський — 360 км².

Корисні копалини

Докладніше у статтях: Корисні копалини України, Геологія України, Гідрогеологія України та Історія освоєння мінеральних ресурсів України

Україна входить в число провідних мінерально-сировинних держав світу. Україна, яка займає всього 0,4 % земної суші і де проживає 0,8 % населення планети, має в своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу.

В Україні розвідано 20 тис. родовищ та проявів 111 видів корисних копалин — 200 видів корисних копалин, 120 з яких використовує людство сьогодні. З них 7807 родовищ 94 видів корисних копалин мають промислове значення і враховуються Державним балансом запасів. Найбільше економічне значення мають кам'яне вугілля, нафта і газ, залізні і марганцеві руди, самородна сірка, кам'яна і калійна солі, нерудні будівельні матеріали, мінеральні води. Їх родовища знаходяться у різних геологічних регіонах України. За розвіданими запасами деяких корисних копалин Україна випереджає РФ, США, Великобританію, Францію, ФРН, Канаду та інш. Зокрема, за запасами і видобутком залізних, марганцевих, титано-цирконієвих руд, багатьох видів неметалічної сировини Україна в кінці XX ст. займала провідне місце серед країн СНД, Європи і світу.

Клімат

Докладніше у статті: Клімат України

Клімат помірний, переважно континентальний, на півд. березі Криму — субтропічний.

Фауна і флора

Докладніше у статті: Фауна і флора України

Історія

Докладніше у статті: Історія України

Кам'яний вік

Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900—800 тисяч років тому^[12]. Заселення відбувалося з заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тисяч років тому.^[13] У середньому палеоліті, так звану муст'єрську добу, що тривала 100—35 тисяч років тому, територію України займали неандертальці^[14]. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: г'юнцького, міндельського, ріського і в'юрмського^[15], які формували природні зони України: тундру, лісостеп і степ.^[16]

Люди сучасного типу, Homo sapiens або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тисяч років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців.^[16] Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли біля 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи.^[16] Серед них особливо виділяють природний останець Кам'яна Могила, який став культовим центром кроманьйонців степової зони^[17].

Понад 10 тисяч років тому відбувся перехід від палеоліту до мезоліту, який співав із таненням льодовика та початком нової геологічної доби — голоцену. Загальне потепління збільшенню кількості населення^[18]. Проте криза привласнюючого мезолітичного господарства поступово змусила людей приступити до відтворюючих форм: землеробства і скотарства. Це сприяло винаходу кераміки. Наступила нова доба неоліту, яка тривала протягом 6—4 тисячоліття до н. е. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися, переважно, через Балканський півострів і Подунав'я^[19].

Доба металів

З кінця 5 до початку 3 тисячолітя до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно кліматичних зон: скотарство у степу, землеробство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.

Центральною археологічною культурою на території України енеолітичного періоду була лісостепова Трипільська культура (4000—2100 до н. е.). Її носії будували протоміста, мали гончарські печі та власну знакову систему, тобто були близькі до створення власної цивілізації. Однак цьому завадив екстенсивний характер землеробства, який розпорошив сили трипільців^[20]. Занепад Трипільської культури позначився консолідацію скотарів і появою Ямної культури (2800—2300 до н. е.) бронзового віку, у носіях якої вчені вбачають індоєвропейців^[21]. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури у Південно-Східній Україні виникає Катакомбна культура (2300—1300 до н. е.), носії якої перебували у контактах з землеробською Культурою шнуркової кераміки (2300—1700 до н. е.), що займала територію Північно-Західної України^[22]. Після XVII століття до н. е. Катакомбну культуру заступила Зрубна культура (1700—1300 до н. е.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а Культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила Тшинецька культура (1700—1200 до н. е.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю землеробів^[23].

На XII—X століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільностями. Північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході — прафіноугри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу — північноіранські племена.

Античні часи

• Скіфська держава: VII—III ст. до н. е.

Скіфи населяли степи від Малої Скіфії (частина Румунії та Болгарії) до Сибіру. У VII ст. до н. е. скіфи витіснили з Північного Причорномор'я племена кіммерійців, утворивши тут пізніше свою державу з центром на Нижньому Дніпрі. У III ст. до н. е. розпорошені і витиснуті сарматськими племенами з степів (частково в Крим і до гирла Дніпра, де поступово злилися з місцевим населенням).

• Древньогрецькі поліси Північного Причорномор'я VII ст. до н. е. — V ст. н. е.:
  • Борисфен (на острові в гирлі Дніпра);
  • Тіра (нині Білгород-Дністровський);
  • Ольвія (район Очакова);
  • Керкинітіда (нині Євпаторія);
  • Херсонес (нині Севастополь);
  • Феодосія;
  • Пантікапей з прилеглими більш дрібними колоніями (Німфей, Тірітака та ін.) — пізніше центр Боспорського царства (нині Керч);

Практично всі загинули або перенесли найглибшу криза у часи великих переселень народів в III—V ст. н. е., після чого вже не змогли відродитися як самостійні утворення.

• Боспорське царство — 480 до н. е. — кінець II століття до н. е., на території Криму з багатьма містами в Російському Приазов'ї.
• Понтійське царство III—I століття до н. е. — Мала Азія, Північне Причорномор'я, у т. ч. Боспор в I столітті до н. е. Розбите Римом і нізведене до статусу васала.
• Римська імперія — I століття до н. е. — III століття н. е. — Землі в пониззі Дунаю, Ольвія, Херсонес з околицями були прикордонними територіями Імперії, чиї володіння знаходились на південь і на захід. Відома римська фортеця Харакс на південь від Ялти.
• Держава готів — спочатку Польща, потім Україна, Східна Румунія, Молдова — III—IV ст. н. е. Столиця — Данпрстадт — ймовірно на Дніпрі між Дніпропетровськом та Запоріжжям або в районі Києва. З готами пов'язують Черняхівську культуру, а також залишки т. з. Зміївих валів в Центральній Україні загальною довжиною понад 1000 км. Розбиті гуннами в 375 р. і втекли у межі Візантійської імперії і далі в Західну Європу, де заснували пізніше великі царства в Італії-Паннонії та Південній Галіі-Іспанії.
• Держава гунів — IV—V ст. — від майбутньої Франції до Поволжя в V столітті н. е., з центром на землях Поволжя, потім Нижнього Дніпра і в Панноніі. Розпалася невдовзі після смерті вождя Аттіли в 453 році. Залишки гуннскіх орд розчинилися в Європі, а частково відкочувалі на схід в степи Євразії.

Середньовіччя

• Візантійська імперія — VI—X століття. Константинополь контролював південну частину Криму з центром у Херсонесі, що був васалом імперії.
• Велика Булгарія — 635—650 рр. — Приазов'я, нижнє і середнє Придніпров'я. Розбите хозарами. Переможені булгари відкочували у Середнє Поволжя, на Балкани, Північний Кавказ.
• Хозарський каганат — 650—965 рр. — Нижня Волга (столиця в дельті), Північний Кавказ, Дон, Сіверський Донець, Приазов'ї, східний Крим. В залежності перебували племена Поволжя та Середнього Подніпров'я. Розбитий київським князем Свендіслейфом (Святославом Ігоровичем).
• Київська Русь — Держава від дельти Дунаю і Тмутаракані до Балтики, Білого моря і Верхнього Поволжя. Як єдина держава з центром у Києві існувала з 882 р. (коли з Новгорода прийшла варязька дружина на чолі з Олегом і посадила правити в Києві Ігоря — сина Рюрика) до 1054 року, коли була розділена нащадками Ярослава на низку незалежних, часто ворогуючих князівств. Остаточно розпалася після 1132 р. Влада старшого — Великого князя — була після цього зазвичай лише номінальною, а в країні сформувалися нові регіональні центри: Галич, Суздаль та Володимир (де зазвичай і сидів відтепер Великий князь), Великий Новгород, Чернігів.
• Королівство Угорщина — XI—XVI століття. Після розпаду Київської Русі угорці зайняли Закарпаття. Після розгрому Угорщини турками в 1526 р. ці землі потрапили під контроль Трансільванского князівства (васалу Османської імперії), а після 1699 р. — Австрійської імперії.
• Київське князівство — з 1132 р., ще до монгольської навали опустилось до розряду другорядних князівств і практично увійшло до складу Галицько-Волинського князівства. У 1362 р. увійшло до складу литовських володінь, остаточно ліквідовано в 1470 р.
• Чернігівське князівство (1054—1356) — у 1356 р. увійшло до складу Великого князівства Литовського, після чого припинило існування. В 1503—1618 рр. Чернігівщина перебувала під владою Московського царства, після чого на короткий проміжок часу знов увійшла до складу Речі Посполитої (до 1648 р.)
• Переяславське князівство (1054—1239) — знищено монголами.
• Новгород-Сіверське князівство (1097—1523) — виокремилось зі складу Чернігівського князівства; ліквідовано Московським царем, під владу якого потрапило після 1503 р.
• Турово-Пінське князівство (Полісся).
• Галицьке князівство (1144—1199) — утворилося після з'єднання Перемишльського, Звенигородського і Теребовльского князівств (уділів) і в 1199 р. злилось з Волинським в Галицько-Волинське князівство.
• Волинське князівство (1054—1154) — розділилось на Володимирське і Луцьке.
• Луцьке князівство (1154—1228) — увійшло до складу Галицько-Волинського князівства.
• Галицько-Волинське князівство — 1199—1349 — Західна та Правобережна Україна. Ослаблене боярськими суперечками, було поступово захоплене литовцями і поляками.
• Золота Орда — 1240 — 1445/1502 рр. — Причорноморські та Приазовські степи до Дністра. Держава войовничих кочівників з нащадками Чингисхана на чолі. Столиця (Сарай) знаходилась на Нижній Волзі. Згодом держава через внутрішні суперечки розпалася на низку ханств (в т. ч. Кримське) і кочуючих по степах орд (в т. ч. Ногайська).
• Князівство Феодоро — XIII—XV ст. — Феодальне християнське князівство в передгір'ях південного Криму, затиснуте між татарськими степами та генуезькими володіннями на узбережжі. Столиця — фортеця Мангуп. Захоплено турками в 1475 році.
• Венеція — XIII—XIV століття. Венеціанські торговці викупили у золотоординських ханів право заснувати факторії на чорноморському узбережжі. Вони закріпилися в Білгороді-Дністровську і на Південному березі Криму — у Балаклаві, Гурзуфі, Судаку, Феодосії, Керчі. За допомогою Константинополя витіснені конкурентами — генуезцями.
• Генуя — XIV—XV століття. Володіла колоніями в Криму (Чембало, Гурзуф, Солдайя, Боспор, Каффа) і в гирлі Дністра (Бєлгород). У 1475 році генуезькі фортеці були захоплені турками.
• Велике князівство Литовське — 1325/1430 — 1569. Ослаблені боротьбою один з одним і з татарами західно-руські князівства поступово підпорядкувало собі Велике Князівство Литовське, яке згодом ліквідувало автономію князівств. Перед зовнішньою загрозою об'єдналося з сусідньою Польщею у 1569 р. у Річ Посполиту. За умовами Люблінської унії 1569 р. українські землі перейшли до Польщі.
• Молдавське князівство — XIV—XIX століття — Молдова контроювала деякі прилеглі до неї райони — частину Буджаку на півдні Бессарабії та Буковину. У XV—XIX століттях було васалом Османської імперії.
• Кримське ханство — 1441—1783 рр., — спочатку на території Криму, Одеської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Донецької областей, в подальшому — Крим та землі, де кочували ногайські васальні племена: Лівобережжі нижнього Дніпра та Приазов'я, а також Кубань.
• Османська імперія — 1475 — 1774/1812. Турки контролювали Причерноморські степи від гирла Дунаю до гирла Дніпра, Південний берег Криму і район Керчі (центр — Кафа). В кінці XVII ст., втрутившись в громадянську війну в Україні, Порта деякий час володіла Поділлям. Витиснута з регіону Російською імперією в ході низки воєн.
• Річ Посполита (1569 — 1648/1795). Створена в результаті Польсько-Литовського об'єднання в 1569 р. Ослаблена внутрішніми чварами і війнами з сусідами, в 1772, 1793, 1795 роках була захоплена сусідами: Російською імперією, Австрійської імперією і Прусією.
• Велике князівство Московське (1500/1503 — 1609) — Чернігів, Сіверська земля — в смутні часи (1618) Сіверщина, Чернігівщина і Смоленськ відвойовани Річчю Посполитою.

Нова доба

• Військо Запорізьке та Гетьманщина — 1648/1654 — 1734. Фактично незалежна держава в нинішніх центральних районах України, що утворилась після повстання козаків під проводом гетьмана Богдана Хмельницького у 1648 р. Не маючи можливості вести тривалу війну з Річчю Посполитою, гетьман при підтримці частини козацької верхівки попросив прийняти підконтрольні воєводства під заступництво московського царя. Протягом 80 років широка спочатку автономія Малоросії і козацтва поступово була зведена царським урядом на нівець, в 1764 році Катерина II остаточно ліквідувала систему гетьманського правління в Малоросії, а в 1775 році, після переможної війни з Туреччиною і придушення повстання О. Пугачова була остаточно ліквідована і Запорізька Січ, її землі передані Новоросійській губернії.

• Московське царство, Російська імперія (з 1654 р. — протекторат) — спочатку Лівобережна Україна (з 1654/1668), потім поступово вся Україна (1772, 1793, 1795) — розділи Речі Посполитої, крім Західної — Галичини; після воєн з Османською імперією 1676—1812 рр. за вихід до Чорного моря — Північне Причорномор'я, в т. ч. Крим.
• Австрійська імперія, з 1867 р. — Австро-Угорщина (1699—1918) — Галичина (з 1772), Закарпаття (з 1699 р.) і Буковина (з 1775 р.). Після поразки в 1-й світовій війні в 1918 р. австрійські землі, населені українцями, дісталися Польщі (Галичина), Чехословаччині (Закарпаття) та Румунії (Буковина).

XX століття

• Українська Народна Республіка — 1917—1918, 1918—1920 р. — об'єднала в собі українські губернії, крім півдня та сходу країни. (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко). Припинила своє існування у зв'язку з німецькою окупацією і переворотом Павла Скоропадського 29.04.1918 р. Відновлена після евакуації німців і втечі П. Скоропадського в грудні 1918 р. (Директорія Симона Петлюри) і остаточно припинила своє існування в 1920 р., програвши збройну боротьбу денікінцям і Радянській Росії.
• Українська Держава — квітень-грудень 1918 р. (Гетьман Павло Скоропадський під німецьким протекторатом). Після поразки Німеччини в 1-й світовій війні і виведення німецьких військ зайнята радянськими, потім білогвардійські військами і частинами відродженої УНР (С. Петлюра).
• Західноукраїнська Народна Республіка — 1918—1919 рр. — На українських землях колишньої Австро-Угорщини. Формально об'єдналася з УНР 22.01.1919 р. (так званий «Акт злуки»). Розбита польськими військами (Й. Пілсудський). За Ризьким договором з Радянською Росією 1921 р. галицькі землі увійшли разом із Західною Волинню до складу Польщі.
• Одеська Радянська Республіка (OCP) 1918 р.
• Донецько-Криворізька Республіка (ДКР) 1918 р. розформована за рішенням радянських властей.
• Українська РСР у складі СРСР — 1922—1991 рр. Незалежність України проголошена 24.08.1991 — після провалу серпневого путчу 1991 р.
• Кримська АРСР у складі РРФСР в 1921—1945 рр., В 1945 перетворена в область. В 1954 р. передана до складу УРСР.
• Польща (1921—1939) — Галичина і Волинь були закріплені за Польщею за Ризьким договором після радянсько-польської війни 1920 р. Приєднані до УРСР після німецько-радянського розподілу Польщі у вересні 1939 р.
• Румунія (1918—1940; 1941—1944) — Північна Буковина і Південна Бессарабія (Буджак). Скориставшись Громадянської війною в Росії, Румунія зайняла зазначені землі в 1918 р. У 1940 р. під натиском Й. Сталіна території були мирно передані СРСР. Після початку німецького вторгнення в СРСР Румунія приєднала Буковину, Бессарабію (відіборані роком раніше) і причорноморські степи між Дністром і Південним Бугом (т. зв. Трансністрія — в основному Одеська область).
• Чехословаччина (1918 — 1938/1945) — Закарпаття (Підкарпатська Русь, одна з 5 областей Чехословаччини, дісталася їй після розпаду Австро-Угорщини).
• Молдавська АРСР у складі УРСР (12.10.1924 — 02.08.1940) — займала прикордонні землі по лівому берегу Дністра, а також земли на кордоні нинішніх Одеської та Вінницької областей. Міста — Котовськ (Бирзула), Балта, Тирасполь, Дубоссари, Ананьїв, Кодима. Після приєднання у 1940 р. до СРСР Бесарабії землі Молдавської АРСР між Українською РСР та створеної Молдавською РСР.
• Карпатська Україна — незалежна держава, проголошена 15 березня 1939 року; проіснувала кілька годин.
• Угорщина — контролювала Закарпаття після розділу Чехословаччини в 1938 р. (1938—1944) і до приходу Червоної Армії.
• Рейхскомісаріат Україна — 1941—1944 рр. Центр — м. Брест, а потім — м. Рівне. Адміністративна одиниця, створена Німеччиною на зайнятій під час Другої світової війни території УРСР (крім пріфронтових районів сходу та північного сходу республіки, де управління здійснювали армійські начальники Рейху, та Галичини, що була передана до складу генерал-губернаторства). Складався з 6 округів.
• Кримська АРСР як суб'єкт союзного договору — 1991—1992 р. Після того, як кримський президент узяв курс на розрив з Києвом, автономія була урізана. Автономна Республіка Крим у нинішньому вигляді існує з 1998 р.
• Україна — у межах колишньої Української РСР. Незалежність проголошена 24.08.1991 р., підтверджена на всеукраїнському референдумі 01.12.1991 р. 8 грудня 1991 р. лідери України, Росії та Білорусі в Біловезькій пущі декларували розпад СРСР. 25.12.1991 р. Президент СРСР Михайло Горбачов подав у відставку.

На даний момент Україна включає в себе 24 області, Автономну республіку Крим та 2 міста центрального підпорядкування (Київ і Севастополь).

Державні утворення на українській території

Докладніше у статті: Державні формації українців

Протягом останніх трьох тисячоліть на території сучасної України існувало декілька десятків державних утворень (Див. попередні розділи). Історію державної приналежності українських земель, починаючи з часів Київської Русі, зображено на схемі, що додається.

Історичні та етнографічні регіони сучасної України

Докладніше у статті: Етнокультурні регіони України

У теперішній час у складі України можна умовно виділити низку історіко-географічних регіонів, які складались протягом столітть під впливом різноманітних факторів: климатичних, політичних, географічних, історичних, етнічних. Протягом часу кордони, назви і чисельність таких регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей (Львівщина, Хмельниччина, Луганщина, Сумщина, Одещина тощо). Це свідчить про те, що формуються нові регіони з своїми внутрішніми зв'язками навколо обласних центрів. У той же час ще широко вживаються і назви регіонів, які складались протягом попередніх століть (наприклад, Галичина, Буковина, Слобожанщина, Поділля). Однозначний перелік регіонів України скласти важко, але деякі історичні області є загальновизнаними. Так, поперед усе, в складі України умовно можна визначити два великі «края»:

• «Стара Україна» — територія колишньої Давньої Русі, південно-західних руських князівств, які після XIII ст. потрапили до складу Польщі та Великого князівства Литовського. Розташована у лісовій та лісостеповій зонах України, «корінні» українські землі, українці тут становлять переважну більшість (окрім прикордонних районів).
• «Нова Україна» — землі, освоєні українцями переважно протягом XVIII—XIX століть, після того, як з цього регіону були витіснені турки та їхні васали кочовики-татари. Розташована у степовій зоні України. Сільське населення не таке щільне, натомість характерні великі індустріальні центри, транспортні вузли та порти. Етнічний склад більш строкатий, значний відсоток населення складають росіяни, у селах на півдні багато нащадків різноманітних колоністів та переселенців (болгари, греки, молдавани), а у промислових містах завдяки індустріалізації є багато представників національностей майже з усього Радянського Союзу. Російська мова тут набула широкого розповсюдження як мова міжнаціонального спілкування, мова технічної интелигенції, мова робітничих селищ, керівного апарату.

Також умовно «Стара Україна» поділяється на такі великі області:

• Західна Україна — в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину — тобто землі, які більшу частину своєї історії до минулого століття знаходились під владою держав — західних сусідів України: Польщі, Угорщини, Австрії. У вузькому значенні — тільки Галичина та західна Волинь (тобто землі, які було відібрано у Польщі у 1939 р.)
• Центральна Україна — частина «Старої України», яка у XIV—XVI століттях була у складі Великого князівства Литовського, а з 1569 року після Люблінської унії опинилась у складі польськіх володінь. Переважно у басейні Середнього Дніпра. Польській вплив тут був незначний через відстань від основних польськіх земель та нетривалість знаходження у складі Польщі. У 1654/1669 її лівобережна частина (Полтавщина, Чернігівщина та м. Київ), а у 1793 р. і правобережна частина (Київщина, Поділля, Волинь) опинились у складі Московського царства (Російської імперії).

«Нова Україна» поділяється на такі великі регіони:

• Слобідська Україна — колишні російські прикордонні землі від Сейму до Дону, заселені українцями у XVII столітті під час гетьманських воєн на Україні. Основні міста: Харків, Суми, Охтирка, Ізюм, Старобільськ.
• Південно-Східна Україна — «Донбас» та навколишні землі. Промисловий регіон, господарство якого засновано переважно на видобутку вугілля та чорній металургії. До середини XIX століття — відсталий малозаселений регіон. Розвиток почався після відкриття залежів вугілля і початку його промислового видобутку. Донбас швидко перетворився на край шахт та робітничих селищ з вихідцями з багатьох районів України та Росії. Основні міста: Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Макіївка, Горлівка, Краматорськ, Лисичанськ.
• Придніпров'я — землі навколо ізлучини Дніпра. У XVI—XVIII століттях — база запорізького козацтва, «буфер» між ногайськими степами на півдні та внутрішніми областями Речі Посполитої, «форпост» українців на південному сході. Після ліквідації Запорізької Сечі назва краю — Запоріжжя — поступово була витіснена новою назвою — «Новоросія» — по назві Новоросійської губернії, яку було засновано на колишніх землях запорожців. У теперішній час — край розвинутого хліборобства, гірничо-видобувної промисловості, чорної металургії та машинобудування. Основні міста: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кіровоград, Дніпродзержинськ, Нікополь, Павлоград.
• Приазов'я — українські землі вздовж північного узбережжя Азовського моря. У середньовіччі — північна частина Кримського ханства, населена кочовиками-ногаями. У XIX столітті — «Північна Таврія» (північна частина Таврійської губернії). Сухі степи. Край землеробства та тваринництва. Приморські містечка та селища — місце недорогого літнього відпочинку. Серед особливостей — значний відсоток неукраїнського населення — греків (біля Маріуполя), болгар, росіян (район Мелітополя-Бердянська). Значні міста: Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Генічеськ.
• Північне Причорномор'я, Південна Україна — землі по північному узбережжю Чорного моря. Приєднані до Російської імперії у 1774—1812 роках в результаті низки воєн з Османською імперією. Південна Бессарабія (Буджак) передана у склад УРСР у 1940 році, після приєднання до СРСР Бессарабії і утворення Молдавської РСР. Основні міста: Одеса, Миколаїв, Херсон. Місто Одесу, беручи до уваги її самобутність, можна виділити у окремий підрегіон.
• Крим — півострів було приєднано до Росії після знищення Кримського ханства у 1783 році. Серед особливостей — географічна відокремленість та великий відсоток неукраїнського населення (росіяни, кримські татари). В самому Криму географічно виділяється Південне узбережжя з середземноморським климатом і гірським рельєфом. В античні часи і у ранньому середньовіччі узбережжя Криму — «форпост» давньогрецького світу на півночі, на кордоні з варварським світом. Великі міста Криму: Сімферополь, Севастополь, Керч, Євпаторія.

Політичний устрій

Докладніше у статті: Політичний устрій України

Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною парламентсько-президентською республікою.

В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влади.

Президент України

Докладніше у статті: Президент України

Президент України згідно з статтею 102 Конституції України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Судова влада

Докладніше у статті: Конституційний Суд України

Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Законодавча влада

Докладніше у статті: Верховна Рада України

Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Виконавча влада

Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на даний час, дев'ятнадцять міністерств. Також в систему виконавчої влади входять: 12 державних комітетів, 27 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, 18 інших центральних органів та установ України.

Збройні сили

Докладніше у статті: Збройні сили України

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, що нараховували близько 700 тисяч чол.

Уряд України сформував правові основи діяльності Збройних Сил, реорганізував їх структури, створив відповідні системи управління та інші елементи, необхідні для їх функціонування. Були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

Нині Українське військо бере активну участь у миротворчих операціях. Понад 20 000 військовослужбовців Збройних Сил України беруть участь в операціях з підтримання миру у більше ніж 10 країнах світу.

Міжнародні відносини

Докладніше у статті: Міжнародні відносини України

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ. Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Адміністративний поділ

Докладніше у статті: Адміністративний поділ України

До складу України входять 27 адміністративних одиниць: 1 автономія (Крим), 24 області, та 2 міста загальнодержавного значення (місто Київ (населення близько 2,6 млн. осіб) — столиця України, та місто Севастополь).

Станом на грудень 2005 року, в Україні було 490 районів, 457 міст, з яких 178 — загальнодержавного, республіканського та обласного значення та 279 районного значення, 885 селищ міського типу, 10281 сільські ради, 783 селищні ради, 28562 сільських населених пунктів, з яких 27197 сіл та 1365 селищ. Міст з районним поділом — 26 з 118 міськими районами.^[24]

Для порівняння, станом на грудень 1965 року, в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32742 сільських населених пунктів.

Адміністративний поділ України	Області
	Вінницька Волинська Дніпропетровська Житомирська Донецька	Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська	Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська	Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська	Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
	Автономія		Міста загальнодержавного значення
	Автономна Республіка Крим		м. Київ м. Севастополь

Економіка

Докладніше у статті: Економіка України

Україна — держава з розвиненою науковою та промисловою базою, член Світової Організації Торгівлі (з 16 травня 2008 р.).

Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості тощо. Крім того, Україна є потужним виробником електроенергії.

Низку галузей економіки України вирізняє високий технологічний рівень розвитку. Налагоджено виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником військової техніки — танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.

ВВП України протягом років незалежності

Роки	У фактичних цінах		Індекси фізичного обсягу			Індекси-дефлятори
	валовий внутрішній продукт	валовий внутрішній продукт у розрахунку на одну особу	валовий внутрішній продукт	валовий внутрішній продукт у розрахунку на одну особу	валовий внутрішній продукт	валовий внутрішній продукт
	млрд. крб.	тис. крб.	відсотків до попереднього року		відсотків до 1990 р.	відсотків до попереднього року
1990	167	3
1991	299	6	91,3	91,1	91,3	196,2
1992	5033	97	90,1	89,8	82,3	1866,0
1993	148273	2842	85,8	85,7	70,6	3435,4
1994	1203769	23184	77,1	77,4	54,4	1053,5
1995	5451642	105793	87,8	88,5	47,8	515,5
	млн. грн.	грн.	відсотків до попереднього року		відсотків до 1990 р.	відсотків до попереднього року
1996	81519	1595	90,0	90,7	43,0	166,2
1997	93365	1842	97,0	97,8	41,7	118,1
1998	102593	2040	98,1	98,8	40,9	112,1
1999	130442	2614	99,8	100,6	40,8	127,3
2000	170070	3436	105,9	106,7	43,2	123,1
2001	204190	4195	109,2	111,1	47,2	109,9
2002	225810	4685	105,2	106,3	49,7	105,1
2003	267344	5591	109,6	110,5	54,4	108,0
2004	345113	7273	112,1	113,0	61,0	115,1
2005	441452	9372	102,7	103,5	62,7	124,5
2006	544153	11630	107,3	108,1	67,3	114,8
2007	720731	15496	107,9	108,6	72,6	122,7
2008	950503		133,3

Джерело: Держкомстат^[25].

Демографія

Докладніше у статтях: Населення України та Національний склад населення України

Етнічні українці станом на 2001 рік складають 77,8 % населення, етнічні росіяни — близько 17,3 %, румуни та молдавани — близько 0,8 % населення, білоруси — 0,6 %, кримські татари — 0,5 %, болгари — 0,4 %, угорці та поляки — по 0,4 %, євреї — 0,3 %.^[26]

Етнічні українці в Україні (2001)

Національності в Україні (2001)

Українська мова в Україні (2001)

Конфесійна приналежність (2006)[27]

Кількість міського населення, за даними Всеукраїнського перепису населення станом на 5 грудня 2001 року становила 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2 %, сільського — 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8 %.^[28]

Найщільніше населені індустріально розвинені південні та східні регіони. Міста з найбільшою кількістю населення (понад 1 000 000): Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса.

Більше половини сільського населення мешкає в порівняно великих селах (від 1000 до 5000 мешканців).

Державна мова — українська. Її вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними Всеукраїнського перепису населення 1989 року. 29,6 % населення визначили за рідну російську мову. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході.^[29]

Станом на 2001 рік, кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3 %, жінок — 26 млн. 16 тис. осіб, або 53,7 %.

У віковому складі населення частка молодшого за працездатний становить 18,1 %, працездатного 58,0 %, старшого за працездатний 23,9 %.

Релігія

Докладніше у статті: Релігія в Україні

Україна — світська держава, в якій церква відділена від держави й школи. Конституція Україна гарантує свободу совісті та свободу віросповідання.

Загалом серед українців є вірні практично всіх основних релігій у світі, значна частина населення байдужа до релігії, поширений атеїзм. Основна частина віруючих християни, серед яких більшість належить до православних церков. Католицизм представлений греко-католицькою та римо-католицькою церквами, існує велике число протестанських громад. Серед нехристияських релігій найпоширеніші іудаїзм та іслам.

Культура

Докладніше у статті: Українська культура

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. «Споріднена праця» (за Сковородою) і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі.

Ключовим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті. У подальшому становленні національної культури виключну роль відіграла народна культура, тоді як роль еліт була значно меншою. Це пояснюється складним історичним шляхом України, відсутності національної державності протягом протягом тривалого часу. Зокрема в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося без повноцінної національної еліти.

Етнографія

Докладніше у статті: Етнографія#Етнографія в Україні

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ. Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Мова

Докладніше у статті: Мови в Україні

Із Проголошеням незалежності України єдиною державною мовою України є українська мова. Історично українська мова походить з давньоруської (давньоукраїнської) — розмовної мови Київської Русі.^[30] Протягом історії українська мова зазнавала тиску з боку польської (за доби Речі Посполитої), а в останні 3 століття — з боку російської^[31].

Станом на 2001 рік українську мову вважають за рідну 67,5 % населення України^[32], в той же час лише 43,6 % населення держави віддають їй перевагу як мові повсякденного спілкування^[33]. Така ситуація пояснюється з одного боку тривалим домінування в цих районах саме російської мови у найбільш авторитетних сферах застосування, а з іншого — мовним конформізмом українців, їхньою звичкою підпорядковуватись диктатові російськомовних партнерів^[34]. Українська мова переважає у західних та північних регіонах країни, російська — на півдні, сході та у Києві.

Література

Докладніше у статті: Українська література

Перші літературні пам'ятники на території України сходять доби Київської Русі і написані були старослов'янською мовою, що була єдиною офіційною на Русі. Зокрема одними з перших вважаються літопис «Повість минулих літ» та героїчну повість «Слово о полку Ігоревім».

Перші книги, написані давньоукраїнською мовою, датуються XVI століттям. Так у XVI ст. був написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто", в якій дається тлумачення слів давньоукраїнською мовою. Видатною пам’яткою староукраїнської мови с “Пересопницьке євангеліє”, написане в 1556—1561 pp.

Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського «Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші. Проте значним гальмом розвимтку української літератури стає російська влада, зокрема Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв видавати книги українською мовою^[35].

Трагічною була і доля багатьох українських літераторів XX століття, зокрема до масових репресивних заходи радянська влада вдавалася у 1930-х роках (Микола Куліш, Микола Хвильовий та ін.)^[36] та 1970-х роках (Василь Стус)^[37]. Разом з тим ряд українських поетів знайшли своє покликання в соцреалістичному напрямку (П. Тичина, М. Рильський).

В сучасній Україні поети і письменники об'єднані у Спілці письменників України. Серед письменників нової генерації — Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Юрій Іздрик, Оксана Забужко, Ігор Павлюк та інші.

Мистецтво

Як і українська культура в цілому, українське мистецтво бере свої витоки з мистецтва Русі, а протягом історії розвивалося у руслі як європейських так і, пізніше, російських тенденцій. Розвиток сучасного мистецтва пов'язаний із функціонуванням ряду держаних установ, концертних організацій, творчих спілок та навчальних закладів, що перебувають у веденні Міністерства культури і туризму України.

Музика

Докладніше у статті: Українська музика

Надбанням української культури є як народнне так і професійне музичне мистецтво. Народна українська музика багатоманітна за жанрами і включає календарно- та родинно-обрядові пісні, пісні кріпацького і солдатського побуту, історичні пісні, виконувані під акомпанемент кобзи або бандури, а також потужний пласт інструментальної музики, що включає як ансамблеве музикування («троїсті музики») і використовує різноманітні духові (сопілка), струнні (скрипка) та ударні (бубен) інструменти, так і вівчарські награвання (особливо самобутні інструменти Заходу України — дримба, трембіта).

В сучасності народна музика зберігає первісні умови свого побутування лише в західних регіонах, проте народні пісні стали надбанням професійних та аматорських колективів і звучать в автентичному вигляді (ансамблі «Древо», «Володар», «Божичі», «Буття»), у вигляді обробок (Народний хор ім. Верьовки, Капела бандуристів ім. Майбороди), входять до академічної (Є. Станкович) та різних напрямків популярної музики (ВВ, Тартак, Руслана).

Становлення професійного музичного мистецтво пов'язано насамперед із християнізацією на Русі, яке привнесло культуру церковного співу. Починаючи з XII ст. в православних церквах поширювався одноголосний знаменний спів, а в XVII столітті на його зміну приходить багатоголосний партесний спів, яскраво представлений у творчості Миколи Дилецького. У XVIII столітті новий етап розвитку музичного мистецтва пов'язаний із засвоєнням традицій європейських музичних шкіл (Дмитро Бортнянський, М. Березовський та А. Ведель). Основоположною для становлення національної композиторської школи вважається багатогранна композиторська і організаторська діяльність М. Лисенка.

Сучасна музична культура України представлена як академічною музикою так і розважальною. В Україні діє 5 консерваторій (музичних академій), 6 оперних театрів, 5 будинків огранної та камерної музики, філармонії в усіх обласних центрах тощо. Регулярно проходять фестивалі популярної («Червона рута», «Таврійські ігри»), рокової («Рок-екзистенція», «Тарас Бульба») джазової (Jazz Bez, Jazz Koktebel), етнічної («Країна мрій») та академічної музики («КиївМузикФест», «2Д2Н», «Контрасти»).

Образотворче мистецтво

Докладніше у статті: Українське образотворче мистецтво

Розвиток образотворчого мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів. Знахідки археологів, зокрема, періоду трипільської та скіфської культур, вирізняються майстерною технікою виконання і засвідчують високий мистецький рівень витворів предків сучасних українців. Повніше дійшли до нас зразки мистецтва Русі, що було пов'язано з християнською церквою. Провідні жанри образотворчого мистецтва Руської держави — мозаїка, фреска, іконопис і книжкова мініатюра. Іконопис залишався провідним жанром живопису до XVII—XVIII століття, провідні мистецькі школи працювали при Києво-Печерській лаврі, з XVII століття також при Києво-Могилянській академії. Поряд із канонічним та академічним малярством ще з княжих часів в Україні розвивається унікальний жанр «народної картини». Образи «Козака Мамая» та «Козака з бандурою» стали знаковими для українського мистецтва.

З XVIII столітті на Україні починають розвиватися і світські жанри, зокрема портертний, а пізніше і пейзажний, живопис розвивається у руслі класицизму. Мистецьким центром у цей час стає Петербурзька академія мистецтв, де отримали освіту й вихідці з України — Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський. В середині XIX століття на зміну клацизму у живописі приходить реалізм. Серед вихідців з України цього періоду — Іван Сошенко, Дмитро Безперчий, Олександр Литовченко, Микола Ярошенко, Ілля Репін. Більшість з них отримали освіту в Петербурзькій академія мистецтв і продовжували працювати вже в Росії. Надбанням українського образотворчого мистецтва цього періоду є і роботи Тарас Шевченка.

Початок XX століття позначився великою кількістю різноманітних художніх течій, зокрема імпресіонізмом (Микола Бурачек) та футуризму (Василь Єрмилов), супрематизму (Казимір Малевич), символізму (Ю. Михайлів), модернізму (Ф. Кричевського) й авангарду (О. Богомазов, М. Бойчук), проте продовжували розвиток і традиції реалізму (К. Костанді). У галузі станкової графіки працювали М. Жук, І. Падалка, перші українські радянські книги та журнали оформив Г. Нарбут.

З початком 1930-х років радянське мистецтво розвивається у руслі соцреалізму, що був проголошений єдиним дозволеним художнім методом. З гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Серед художників радянської доби — О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касіян.

Новітній етап художньої творчості в Києві розпочинається із виходом на поверхню андеґраунду 1987 р., коли Спілка художників улаштувала виставку молодих. Українські художники заявили про себе на міжнародному рівні, зокрема це абстракціоністи Т. Сильваші, А. Криволап, Олександр Дубовик, Володимир Бовкун, Юрій Соломко та інші.

Театр

Докладніше у статті: Український театр

Українське тетральне мистецтво бере свій початок з давніх часів. В епоху Русі відомі театральні вистави скоморохів, про елементи театру були в церковних обрядах свідчать фрески Софійського собору. Перші зразки драми виголошували прилюдно учні київських Братської (Києво-Могилянська Академія) та Лаврської шкіл (XVI—XVII ст.). перший стаціонарний театр в Україні був відкритий у 1795 році у Львові у колишньому костелі єзуїтів.

Становлення класичної української драматургії припадає на поаток XIX століття і пов'язане з іменами І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. В цей час відкриваються стаціонарні театри в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810) та інших містах. В другій половині XIX століття значний внесок у розвиток театру зробили М. Старицький, М. Кропивницький та Іван Карпенко-Карий.

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли в Києві утворилися Державний драматичний театр і « Молодий театр» (з 1922 р. — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. Проте із початком доби соцреалізму новаторські пошуки українських митців було придушено, а ряд діячів (в тому числі Л. Курбаса) страчено.

Сьогодні в Україні працюють театри в усіх обласниїх центрах України, проводяться фестивалі театрального истецтва «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді. Серед провідних режисерів — Р. Віктюк, А. Жолдак, акторів — А. Хостікоєв, Н. Сумська.

Кінематограф

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ. Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Державні свята

Докладніше у статті: Свята в Україні

Дата	Свято
1 січня	Новий рік
7 січня	Різдво Христове
8 березня	Міжнародний жіночий день
1 і 2 травня	День міжнародної солідарності трудящих
9 травня	День Перемоги
28 червня	День Конституції України
24 серпня	День незалежності України
Змінна дата	Пасха (Великдень)
Змінна дата	День святої Трійці

Спорт

Детальніше у статті Український спорт

В спортивному плані Україна — типова європейська країна. Найпопулярнішими видами спорту є легка атлетика, футбол, бокс, волейбол, боротьба, гандбол, баскетбол та інші. Серед зимових видів спорту популярний біатлон. Українці практикують практично всі олімпійські види спорту й чимало інших видів, які не входять до олімпійської програми.

Перешкодою для аматорського спорту є порівняно слабо розвинута в порівнянні з іншими європейськими країнами спортивна інфраструктура, яка в багатьох випадках не поновлялася ще з часів Радянського Союзу.

В спорті високих досягнень Україна — одна із провідних держав світу. Участю України в олімпійському русі опікується Національний олімпійський комітет України. Україна бере участь в Олімпійських іграх, починаючи з Олімпіади в Ліллехаммері, здобуваючи чимало олімпійських медалей.

Дивись також

• Міста України
• Українська діаспора
• Українські ЗМІ
• Українська Радянська Соціалістична Республіка
• Західна Україна
• Східна Україна
• Південна Україна
• Північна Україна
• Центральна Україна

Примітки

Ресурси Інтернету

	Портал «Україна»
	Україна в Вікісловнику?
	Україна на Вікісховищі?

Історія та культура

• Довідники про сучасну Україну
• Назви нашої території і народу
• Історія української культури

Медицина

• Міністерство охорони здоров'я

п • о • р Адміністративний поділ України
Автономна республіка	Крим
Області	Вінницька • Волинська • Дніпропетровська • Донецька • Житомирська • Закарпатська • Запорізька • Івано-Франківська • Київська • Кіровоградська • Луганська • Львівська • Миколаївська • Одеська • Полтавська • Рівненська • Сумська • Тернопільська • Харківська • Херсонська • Хмельницька • Черкаська • Чернівецька • Чернігівська
Міста державного значення	Київ • Севастополь

п • о • р Етнокультурні регіони України
Бойківщина • Бессарабія • Буджак • Буковина • Волинь • Галичина • Гуцульщина • Дике Поле • Донщина • Єдісан •Жовтий Клин • Задунав'я • Закарпаття • Закерзоння • Запорожжя • Зелений Клин • Крим • Кубань • Курщина • Лемківщина • Лівобережна Україна • Малиновий Клин • Мармарощина • Надбужжя • Київщина • Полтавщина • Наддністрянщина • Надпоріжжя • Надпруття • Надросся • Надсяння • Надчорномор'я • Новоросія • Опілля • Підляшшя • Подесіння • Поділля • Подінців’я • Подніпров'я • Подоння • Подунав'я • Покуття • Полісся • Пониззя • Посамар'я • Посулля • Правобережна Україна • Приазов'я • Прибужжя • Придністров'я • Прикарпаття • Приорілля • Пряшівщина • Розточчя • Сіверщина • Сірий Клин • Слобожанщина • Ставропольщина • Стародубщина • Таврія • Терщина • Холмщина • Червона Русь • Чернігівщина
Географічні	Північ • Південь • Захід • Схід • Центр

п • о • р Країни Європи
Держави	Австрія · Азербайджан2 · Албанія · Андорра · Бельгія · Білорусь · Болгарія · Боснія і Герцеговина · Ватикан · Велика Британія · Вірменія2 · Греція · Грузія2 · Данія · Естонія · Ірландія · Ісландія · Іспанія1 · Італія · Казахстан1 · Кіпр2 · Латвія · Литва · Ліхтенштейн · Люксембург · Македонія · Мальта · Молдова · Монако · Нідерланди · Німеччина · Норвегія · Польща · Португалія · Росія1 · Румунія · Сан-Марино · Сербія · Словаччина · Словенія · Туреччина5 · Угорщина · Україна · Фінляндія · Франція · Хорватія · Чехія · Чорногорія · Швейцарія · Швеція
Залежні території	Азорські острови2 · Акротірі і Декелія2 · Аландські острови · Гернсі · Гібралтар · Джерсі · Мен · Мадейра2 · Свальбард · Фарерські острови · Ян-Маєн
Невизнані республіки	Абхазія4 · Нагірно-Карабаська Республіка2 · Південна Осетія4 · Північний Кіпр2,3 · Придністров'я
Територія під контролем ООН	Косово
Примітки	1 Частково розташована в іншій частині світу   2 Цілком в іншій частині світу, але пов'язується з Європою.   3 Визнана лише Туреччиною. 4 Визнані лише Росією, Нікарагуа та Венесуелою. 5 Практично повністю в іншій частині світу.

п • о • р Співдружність Незалежних Держав (СНД)
Дійсні члени	Азербайджан • Вірменія • Білорусь • Казахстан • Киргизстан • Молдова • Росія • Таджикистан • Узбекистан
Спостерігачі	Туркменістан
Учасники (незатверджені члени)	Україна
Колишні члени	Грузія

п • о • р ГУАМ
Країни-члени	Азербайджан • Грузія • Молдова • Україна
Країни-спостерігачі	Латвія • Туреччина
Колишні члени	Узбекистан

п • о • р Слов'янські країни
Східні слов'яни	Білорусь | Росія | Україна
Західні слов'яни	Польща | Словаччина | Чехія
Південні слов'яни	Болгарія | Боснія і Герцеговина | Македонія | Сербія | Словенія | Чорногорія | Хорватія