Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Україна
Прапор України Герб України
Прапор Герб
Гімн: Ще не вмерла України і слава, і воля
Розташування України
Столиця Київ
50°27′ пн. ш.; 30°30′ сх. д.
Найбільше місто столиця
Офіційні мови Українська
Державний устрій Змішана (парламентсько-президентська) республіка
 - Президент Віктор Ющенко
 - Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко
 - Голова Верховної Ради Володимир Литвин
Незалежність від СРСР 
 - Проголошено 24 серпня 1991 
 - Референдум 1 грудня 1991 
 - Визнано 26 грудня 1991 
Площа
 - Загалом 603 628 км² (45)
 - Води (%) 7 %
Населення
 - оцінка 1 січня 2009 р. 46 143 700[1] (27)
 - Щільність 76 осіб/км² (118)
ВВП (ПКС) 2007 р., оцінка
 - Повний 1839 млрд грн. (29)
 - На душу населення 39 550 грн. (84)
Валюта Гривня (UAH)
Часовий пояс EET (UTC+2)
 - Літній час EEST (UTC+3)
Домен Інтернет .ua
Телефонний код +380

Украї́на (Аудіо вимовафайл ) — держава у Східній Європі, у південно-західній частині Східноєвропейської рівнини. На заході вона межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою, на півночі — з Білоруссю, на північному сході та сході — з Росією, а на півдні омивається Чорним та Азовським морями. Столицею України є місто Київ.

На території сучасної України віддавна існували держави скіфів, готів, гунів та інших народів. Проте відправною точною української державності і культури вважається середньовічна доба Київської Русі. Формування саме української нації припало на часи Козацької революції під проводом Богдана Хмельницького та існування Війська Запорізького, а маніфестацією національної свідомості українців були українські держави початку XX століття. Сучасна держава Україна є результатом волевиявлення української нації у 1991 році.

Зміст

Назва

Докладніше у статті: Україна (назва)

Слов'янське слово «Україна» вперше згадується у Київському літописному зводі за Іпатіївським списком під 1187 роком[2]. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч з Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається у руських літописах під 1189[3], 1213[4], 1280 [5] і 1282[6] роками, позначаючи Галичну, Західну Волинь, Холмщину і Підляшшя. У литовських і польських хроніках та офіційних документах 14 — 17 століття «Україною» у широкому значенні називали руські землі Галичини, Волині, Київщини, Поділля і Брацлавщини, а у вузькому — територію середнього Подніпров'я.[7]. Таке ж двояке значення цього слова зберігалося і з середини 17 століття, після постання руської держави Війська Запорозького[8]. У зв'язку з входженням останньої до складу Московії, а згодом і Російської імперії, слово «Україна» закріпилося за регіоном Подніпров'я, виступаючи синонімом слова «Малоросія»; ним також позначали Слобожанщину, заселену вихідцями з цього регіону. У другій половині 19 століття — початку 20 століття, під впливом національного руху руської інтелігенції, назва «Україна» набирала значення руської етнічної території, а сам етнонім «русини» був витіснений етнонімом «українці»[9].У 1917 році була проголошена перша держава, яка використала слово «Україна» у своїй офіційній назві, — Українська Народна Республіка.

Етимологія слова «Україна» достеменно не відома. Згідно з однією з теорій, що оформилася під впливом польської і російської історіографії, воно означає «окраїну» або «прикордоння». Згідно з іншою теорією, якої притримуються більшість українських дослідників, «Україна» походить від слів «країна» або «край» [10].

Географія

Топографічна мапа України
Кримські гори біля Балаклави
Докладніше у статтях: Географія України, Фізична географія України, Геологія України, Гідрогеологія України, Сейсмічність України, Річки України та Хімічне забруднення регіонів України

Розташування

Україна розташована у центрі Східної Європи. Вона має спільні сухопутні державні кордони з Білоруссю на півночі, з Польщею на заході, зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою на південному заході та з Росією на сході. Південь України омивається Чорним та Азовським морями. Також вона має морський кордон з Румунією, Росією, Болгарією, Туреччиною та Грузією.

Площа України складає 603,700 км². За цим показником вона посідає друге місце серед країн Європи після Росії. Територія України витягнута з заходу на схід на 1316 км і з півночі на південь на 893 км, лежить приблизно між 52°20’ та 44°20’ північної широти і 22°5' і 41°15' східної довготи.

Площа виняткової економічної зони України становить понад 82 тис. км².

Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь, азовськими — Маріуполь, Бердянськ, Керч. Загальна протяжність кордонів 6992 км (із них сухопутних 5637 км). Довжина морської ділянки кордону: 1355 км (по Чорному морю — 1056,5 км; по Азовському морю — 249,5 км; по Керченській протоці — 49 км).

Загальна площа України становить 603 628 км², що складає 5,7 % території Європи і 0,44 % території світу. Україна є найбільшою країною, яка повністю знаходиться в Європі. Код країни за системою ISO 3166-1-alpha-2 — UA[12].

Рельєф

Український степ у липні

Маючи Чорне море на півдні, кордони з Польщею, Словаччиною та Угорщиною на заході, Білоруссю на півночі, Молдовою і Румунією на південному заході і з Росією на сході країни. Більшість території країни — рівнина, однак на заході і в Криму є значні гірські масиви. Найвища точка — гора Говерла (2061 м.). Степ розкинувся на північ та північний схід від Чорного моря.

Більша частина території належить до південно-західної околиці Східно-Європейської рівнини. Тут розташовані низовини (Поліська, Придніпровська, Причорноморська) і окремі височини до 300—500 м (Подільська, Придніпровська, Донецький кряж і інші). На півдні — Кримські гори (висотою до 1545 м, г. Роман-Кош), на заході — Українські Карпати (висотою до 2061 м, г. Говерла).

Водойми

Більшість рік належить басейну Чорного і Азовського морів. Головні ріки — Дніпро, Сіверський Донець, Південний Буг, Дністер, Дунай. Озер і лиманів понад 8 тис. загальною площею бл. 3 тис. км2. Найбільше прісне озеро — Кундук (Сасик) — 204, 8 км2 (між дельтами Дунаю і Дністра). Найбільше солоне оз. — Сасик-Сиваш — 71 км2 (Зах. Крим). На території України є 25 тис. 435 штучних водойм (водосховища та ставки). Найбільші водосховища — на Дніпрі (Кременчуцьке, Каховське, Київське, Канівське). Найбільший лиман — Дністровський — 360 км2.

Корисні копалини

Докладніше у статтях: Корисні копалини України, Геологія України, Гідрогеологія України та Історія освоєння мінеральних ресурсів України

Україна входить в число провідних мінерально-сировинних держав світу. Україна, яка займає всього 0,4 % земної суші і де проживає 0,8 % населення планети, має в своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу.

В Україні розвідано 20 тис. родовищ та проявів 111 видів корисних копалин;— 200 видів корисних копалин, 120 з яких використовує людство сьогодні. З них 7807 родовищ 94 видів корисних копалин мають промислове значення і враховуються Державним балансом запасів. Найбільше економічне значення мають кам'яне вугілля, нафта і газ, залізні і марганцеві руди, самородна сірка, кам'яна і калійна солі, нерудні будівельні матеріали, мінеральні води. Їх родовища знаходяться у різних геологічних регіонах України. За розвіданими запасами деяких корисних копалин Україна випереджає РФ, США, Великобританію, Францію, ФРН, Канаду та інш. Зокрема, за запасами і видобутком залізних, марганцевих, титано-цирконієвих руд, багатьох видів неметалічної сировини Україна в кінці ХХ ст. займала провідне місце серед країн СНД, Європи і світу.

Клімат

Докладніше у статті: Клімат України

Клімат помірний, переважно континентальний, на півд. березі Криму — субтропічний.

Фауна і флора

Докладніше у статті: Фауна і флора України

Історія

Докладніше у статті: Історія України

Кам'яний вік

Ашель та мустьє на території України
Верхній палеоліт на території України

Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900 — 800 тисяч років тому[13]. Заселення відбувалося з заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тисяч років тому[14]. У середньому палеоліті, так звану муст'єрську добу, що тривала 100 — 35 тисяч років тому, територію України займали неандертальці[15]. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: г'юнцького, міндельського, ріського і в'юрмського [16], які формували природні зони України: тундру, лісостеп і степ[17].

Люди сучасного типу, Homo sapiens або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40 — 35 тисяч років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців[18]. Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли біля 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи[19]. Серед них особливо виділяють природний останець Кам'яна Могила, який став культовим центром кроманьйонців степової зони[20].

Понад 10 тисяч років тому відбувся перехід від палеоліту до мезоліту, який співав із таненням льодовика та початком нової геологічної доби — голоцену. Загальне потепління збільшенню кількості населення[21]. Проте криза привласнюючого мезолітичного господарства поступово змусила людей приступити до відтворюючих форм: землеробства і скотарства. Це сприяло винаходу кераміки. Наступила нова доба неоліту, яка тривала протягом 6 — 4 тисячоліття до н. е. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися, переважно, через Балканський півострів і Подунав'я[22].

Доба металів

З кінця 5 до початку 3 тисячолітя до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно кліматичних зон: скотарство у степу, землеробство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.

Центральною археологічною культурою на території України енеолітичного періоду була лісостепова Трипільська культура (4000 — 2100 до н. е.). Її носії будували протоміста, мали гончарські печі та власну знакову систему, тобто були близькі до створення власної цивілізації. Однак цьому завадив екстенсивний характер землеробства, який розпорошив сили трипільців[23]. Занепад Трипільської культури позначився консолідацію скотарів і появою Ямної культури (2800 — 2300 до н. е.) бронзового віку, у носіях якої вчені вбачають індоєвропейців[24]. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури у Південно-Східній Україні виникає Катакомбна культура (2300 — 1300 до н. е.), носії якої перебували у контактах з землеробською Культурою шнуркової кераміки (2300 — 1700 до н. е.), що займала територію Північно-Західної України[25]. Після 17 століття до н. е. Катакомбну культуру заступила Зрубна культура (1700 — 1300 до н. е.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а Культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила Тшинецька культура (1700 — 1200 до н. е.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю землеробів[26].

На 12 — 10 століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільностями. Північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході — прафіноугри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу — північноіранські племена.

Античні часи

Скіфи населяли степи від Малої Скіфії (частина Румунії та Болгарії) до Сибіру. У VII ст. до н. е. скіфи витіснили з Північного Причорномор'я племена кіммерійців, утворивши тут пізніше свою державу з центром на Нижньому Дніпрі. У III ст. до н. е. розпорошені і витиснуті сарматськими племенами з степів (частково в Крим і до гирла Дніпра, де поступово злилися з місцевим населенням.

Практично всі загинули або перенесли найглибшу криза у часи великих переселень народів в III - V ст н.е., після чого вже не змогли відродитися як самостійні утворення.

Середньовіччя

Залишки Херсонесу

Нова доба

ХХ Століття

На даний момент Україна включає в себе 24 області, Автономну республіку Крим та 2 міста центрального підпорядкування (Київ і Севастополь).

Державні утворення на території сучасної України

Докладніше у статті: Державні формації українців

Протягом останніх трьох тисячоліть на території сучасної України існувало декілька десятків державних утворень (Див. попередні розділи). Історію державної приналежності українських земель, починаючи з часів Київської Русі, зображено на схемі, що додається.

Роки Захід Центр Схід • Південь
Закарпаття Буковина Галичина Волинь Поділля Київщина Чернігівщина Сіверщина Полтавщина Запорожжя Слобожанщина Донбас Приазов'я Одещина Буджак Крим Кубань
800 Хорвати Тиверці Хорвати Волиняни
Деревляни		 Уличі Поляни Сіверяни Хозари
850
900
950
1000 Київська Русь Печеніги
1050 Угорщина Чернігівське князівство Переяславське князівство
1100 Половці
1150
1200 Галицько-Волинське князівство Київське князівство
1240 Золота орда
1300
1349 Угорщина
1400 Молдова Польща Велике князівство Литовське Велике князівство Московське Феодоро
1450 Кримське ханство
1500 Велике князівство Московське
1569 Семигород Річ Посполита
1600
1649 Військо Запорозьке Османська імперія
1700
1775
1795 Австро-Угорщина Російська імперія Чорноморське козацьке військо
1850
1900 Кубанська область
1917 ЧСР ЗУНР (1918) УНР (1917 — 1920), Українська держава (1918) Румунія КримНР Кубанська НР
1922 Румунія Польща СРСР (УРСР) Кримська АСРР Кубано-Чорноморська область
1954 Краснодарський край
1991 Україна

Історичні та етнографічні регіони сучасної України

Докладніше у статті: Етнокультурні регіони України
Історико-географічні області України

У теперішній час у складі України можна умовно виділити низку історіко-географічних регіонів, які складались протягом столітть під впливом різноманітних факторів: климатичних, політичних, географічних, історичних, етнічних. Протягом часу кордони, назви і чисельність таких регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей (Львівщина, Хмельниччина, Луганщина, Сумщина, Одещина тощо). Це свідчить про те, що формуються нові регіони з своїми внутрішніми зв'язками навколо обласних центрів. У той же час ще широко вживаються і назви регіонів, які складались протягом попередніх століть (наприклад, Галичина, Буковина, Слобожанщина, Поділля). Однозначний перелік регіонів України скласти важко, але деякі історичні області є загальновизнаними. Так, поперед усе, в складі України умовно можна визначити два великі "края":

  • "Стара Україна" - територія колишньої Давньої Русі, південно-західних руських князівств, які після ХІІІ ст. потрапили до складу Польщі та Великого князівства Литовського. Розташована у лісовій та лісостеповій зонах України, "корінні" українські землі, українці тут становлять переважну більшість (окрім прикордонних районів);
  • "Нова Україна" - землі, освоєні українцями переважно протягом XVIII-XIX століть, після того, як з цього регіону були витіснені турки та їхні васали кочовики-татари. Розташована у степовій зоні України. Сільське населення не таке щільне, натомість характерні великі індустріальні центри, транспортні вузли та порти. Етнічний склад більш строкатий, значний відсоток населення складають росіяни, у селах на півдні багато нащадків різноманітних колоністів та переселенців (болгари, греки, молдавани), а у промислових містах завдяки індустріалізації є багато представників національностей майже з усього Радянського Союзу. Російська мова тут набула широкого розповсюдження як мова міжнаціонального спілкування, мова технічної интелигенції, мова робітничих селищ, керівного апарату.

Також умовно "Стара Україна" поділяється на такі великі області:

  • Західна Україна - в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину - тобто землі, які більшу частину своєї історії до минулого століття знаходились під владою держав - західних сусідів України: Польщі, Угорщини, Австрії. У вузькому значенні - тільки Галичина та західна Волинь (тобто землі, які було відібрано у Польщі у 1939 р.)
  • Центральна Україна - частина "Старої України", яка у XІV - XVI століттях була у складі Великого князівства Литовського, а з 1569 року після Люблінської унії опинилась у складі польськіх володінь. Переважно у басейні Середнього Дніпра. Польській вплив тут був незначний через відстань від основних польськіх земель та нетривалість знаходження у складі Польщі. У 1654/1669 її лівобережна частина (Полтавщина, Чернігівщина та м.Київ), а у 1793 р. і правобережна частина (Київщина, Поділля, Волинь) опинились у складі Московського царства (Російської імперії).

"Нова Україна" поділяється на такі великі регіони:

Політичний устрій

Докладніше у статті: Політичний устрій України

Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною парламентсько-президентською республікою.

В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влади.

Президент України

Докладніше у статті: Президент України

Президент України згідно з статтею 102 Конституції України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Судова влада

Докладніше у статті: Конституційний Суд України

Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Законодавча влада

Докладніше у статті: Верховна Рада України

Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Виконавча влада

Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на даний час, дев'ятнадцять міністерств. Також в систему виконавчої влади входять: 12 державних комітетів, 27 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, 18 інших центральних органів та установ України.

Збройні сили

Докладніше у статті: Збройні сили України

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, що нараховували близько 700 тисяч чол.

Уряд України сформував правові основи діяльності Збройних Сил, реорганізував їх структури, створив відповідні системи управління та інші елементи, необхідні для їх функціонування. Були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

Нині Українське військо бере активну участь у миротворчих операціях. Понад 20 000 військовослужбовців Збройних Сил України беруть участь в операціях з підтримання миру у більше ніж 10 країнах світу.

Міжнародні відносини

Докладніше у статті: Міжнародні відносини України
 Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.
Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Адміністративний поділ

Докладніше у статті: Адміністративний поділ України

До складу України входять 27 адміністративних одиниць: 1 автономія (Крим), 24 області, та 2 міста загальнодержавного значення (місто Київ (населення близько 2,6 млн. осіб) — столиця України, та місто Севастополь).

Станом на грудень 2005 року, в Україні було 490 районів, 457 міст, з яких 178 — загальнодержавного, республіканського та обласного значення та 279 районного значення, 885 селищ міського типу, 10281 сільські ради, 783 селищні ради, 28562 сільських населених пунктів, з яких 27197 сіл та 1365 селищ. Міст з районним поділом — 26 з 118 міськими районами.[27]

Для порівняння, станом на грудень 1965 року, в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32742 сільських населених пунктів.

Адміністративний поділ України
Області
Адміністративний поділ України
Автономія
Міста загальнодержавного значення

Економіка

Банкнота номіналом 20 гривень
Докладніше у статті: Економіка України

Україна — держава з розвиненою науковою та промисловою базою, член Світової Організації Торгівлі (з 16 травня 2008 р.).

Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості тощо. Крім того, Україна є потужним виробником електроенергії.

Низку галузей економіки України вирізняє високий технологічний рівень розвитку. Налагоджено виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником військової техніки — танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.

ВВП країни протягом років незалежності

Роки У фактичних цінах Індекси фізичного обсягу Індекси-дефлятори
валовий внутрішній продукт валовий внутрішній продукт у розрахунку на одну особу валовий внутрішній продукт валовий внутрішній продукт у розрахунку на одну особу валовий внутрішній продукт валовий внутрішній продукт
  млрд. крб. тис. крб. відсотків до попереднього року відсотків до 1990 р. відсотків до попереднього року
1990 167 3        
1991 299 6 91,3 91,1 91,3 196,2
1992 5033 97 90,1 89,8 82,3 1866,0
1993 148273 2842 85,8 85,7 70,6 3435,4
1994 1203769 23184 77,1 77,4 54,4 1053,5
1995 5451642 105793 87,8 88,5 47,8 515,5
  млн. грн. грн. відсотків до попереднього року відсотків до 1990 р. відсотків до попереднього року
1996 81519 1595 90,0 90,7 43,0 166,2
1997 93365 1842 97,0 97,8 41,7 118,1
1998 102593 2040 98,1 98,8 40,9 112,1
1999 130442 2614 99,8 100,6 40,8 127,3
2000 170070 3436 105,9 106,7 43,2 123,1
2001 204190 4195 109,2 111,1 47,2 109,9
2002 225810 4685 105,2 106,3 49,7 105,1
2003 267344 5591 109,6 110,5 54,4 108,0
2004 345113 7273 112,1 113,0 61,0 115,1
2005 441452 9372 102,7 103,5 62,7 124,5
2006 544153 11630 107,3 108,1 67,3 114,8
2007 720731 15496 107,9 108,6 72,6 122,7

джерело: Держкомстат[28]

Демографія

Докладніше у статтях: Населення України та Національний склад населення України

Етнічні українці станом на 2001 рік складають 77,8 % населення, етнічні росіяни — близько 17,3 %, румуни та молдавани — близько 0,8 % населення, білоруси — 0,6 %, кримські татари — 0,5 %, болгари — 0.4 %, угорці та поляки — по 0,4 %, євреї — 0,3 %.[29]

Етнічні українці в Україні (2001)
Національності в Україні (2001)
Українська мова в Україні (2001)
Конфесійна приналежність (2006)[30]

Кількість міського населення, за даними Всеукраїнського перепису населення станом на 5 грудня 2001 року становила 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2 %, сільського — 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8 %.[31]

Найщільніше населені індустріально розвинені південні та східні регіони. Міста з найбільшою кількістю населення (понад 1 000 000): Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса.

Більше половини сільського населення мешкає в порівняно великих селах (від 1000 до 5000 мешканців).

Державна мова — українська. Її вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними Всеукраїнського перепису населення 1989 року. 29,6 % населення визначили за рідну російську мову. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході.[32]

Станом на 2001 рік, кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3 %, жінок — 26 млн. 16 тис. осіб, або 53,7 %.

У віковому складі населення частка молодшого за працездатний становить 18,1 %, працездатного 58,0 %, старшого за працездатний 23,9 %

Релігія

Докладніше у статті: Релігія в Україні

Україна - світська держава, в якій церква відділена від держави й школи. Конституція Україна гарантує свободу совісті та свободу віросповідання.

Загалом серед українців є вірні практично всіх основних релігій у світі, значна частина населення байдужа до релігії, поширений атеїзм. Основна частина віруючих християни, серед яких більшість належить до православних церков. Католицизм представлений греко-католицькою та римо-католицькою церквами, існує велике число протестанських громад. Серед нехристияських релігій найпоширеніші іудаїзм та іслам.

Культура

Докладніше у статті: українська культура
Михайлівський Золотоверхий собор у Києві

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. «Споріднена праця» (за Сковородою) і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі.

Ключовим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті. У подальшому становленні національної культури виключну роль відіграла народна культура, тоді як роль еліт була значно меншою. Це пояснюється складним історичним шляхом України, відсутності національної державності протягом протягом тривалого часу. Зокрема в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося без повноцінної національної еліти.

Етнографія

Докладніше у статті: Етнографія України
 Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.
Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Мова

Докладніше у статті: Мови в Україні
Українська мова як рідна в Україні по областях за переписом 2001

Із Проголошеням незалежності України єдиною державною мовою України є українська мова. Історично українська мова походить з давньоруської (давньоукраїнської) — розмовної мови Київської Русі.[33] Протягом історії українська мова зазнавала тиску з боку польської (за доби Речі Посполитої), а в останні 3 століття - з боку російської[34]

Станом на 2001 рік українську мову вважають за рідну 67,5 % населення України[35], в той же час лише 43,6 % населення держави віддають їй перевагу як мові повсякденного спілкування[36]. Така ситуація пояснюється з одного боку тривалим домінування в цих районах саме російської мови у найбільш авторитетних сферах застосування, а з іншого - мовним конформізмом українців, їхньою звичкою підпорядковуватись диктатові російськомовних партнерів[37]. Українська мова переважає у західних та північних регіонах країни, російська - на півдні, сході та у Києві.

Література

Тарас Григорович Шевченко
Докладніше у статті: Українська література

Перші літературні пам'ятники на території України сходять доби Київської Русі і написані були старослов'янською мовою, що була єдиною офіційною на Русі. Зокрема одними з перших вважаються літопис «Повість минулих літ» та героїчну повість «Слово о полку Ігоревім».

Перші книги, написані давньоукраїнською мовою, датуються XVI століттям. Так у ХVІ ст. був написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто", в якій дається тлумачення слів давньоукраїнською мовою. Видатною пам’яткою староукраїнської мови с “Пересопницьке євангеліє”, написане в 1556—1561 pp.

Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського "Енеїда", написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші. Проте значним гальмом розвимтку української літератури стає російська влада, зокрема Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв видавати книги українською мовою[38].

Трагічною була і доля багатьох українських літераторів XX століття, зокрема до масових репресивних заходи радянська влада вдавалася у 1930-х роках (Микола Куліш, Микола Хвильовий та ін.)[39] та 1970-х роках (Василь Стус)[40]. Разом з тим ряд українських поетів знайшли своє покликання в соцреалістичному напрямку (П.Тичина, М. Рильський).

В сучасній Україні поети і письменники об'єднані у Спілці письменників України. Серед письменників нової генерації - Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Юрій Іздрик, Оксана Забужко, Ігор Павлюк та інші.

Мистецтво

Як і українська культура в цілому, українське мистецтво бере свої витоки з мистецтва Русі, а протягом історії розвивалося у руслі як європейських так і, пізніше, російських тенденцій. Розвиток сучасного мистецтва пов'язаний із функціонуванням ряду держаних установ, концертних організацій, творчих спілок та навчальних закладів, що перебувають у веденні Міністерства культури і туризму України.

Музика

Докладніше у статті: Українська музика
Козак Мамай з бандурою — символ співучої душі українського народу

Надбанням української культури є як народнне так і професійне музичне мистецтво. Народна українська музика багатоманітна за жанрами і включає календарно- та родинно-обрядові пісні, пісні кріпацького і солдатського побуту, історичні пісні, виконувані під акомпанемент кобзи або бандури, а також потужний пласт інструментальної музики, що включає як ансамблеве музикування («троїсті музики») і використовує різноманітні духові (сопілка), струнні (скрипка) та ударні (бубен) інструменти, так і вівчарські награвання (особливо самобутні інструменти Заходу України — дримба, трембіта).

В сучасності народна музика зберігає первісні умови свого побутування лише в західних регіонах, проте народні пісні стали надбанням професійних та аматорських колективів і звучать в автентичному вигляді (ансамблі «Древо», «Володар», «Божичі», «Буття»), у вигляді обробок (Народний хор ім. Верьовки, Капела бандуристів ім. Майбороди), входять до академічної (Є. Станкович) та різних напрямків популярної музики (ВВ, Тартак, Руслана).

Становлення професійного музичного мистецтво пов'язано насамперед із християнізацією на Русі, яке привнесло культуру церковного співу. Починаючи з XII ст. в православних церквах поширювався одноголосний знаменний спів, а в XVII столітті на його зміну приходить багатоголосний партесний спів, яскраво представлений у творчості Миколи Дилецького. У XVIII столітті новий етап розвитку музичного мистецтва пов'язаний із засвоєнням традицій європейських музичних шкіл (Дмитро Бортнянський, М. Березовський та А. Ведель). Основоположною для становлення національної композиторської школи вважається багатогранна композиторська і організаторська діяльність М.Лисенка.

Сучасна музична культура України представлена як академічною музикою так і розважальною. В Україні діє 5 консерваторій (музичних академій), 6 оперних театрів, 5 будинків огранної та камерної музики, філармонії в усіх обласних центрах тощо. Регулярно проходять фестивалі популярної («Червона рута», «Таврійські ігри»), рокової («Рок-екзистенція», «Тарас Бульба») джазової (Jazz Bez, Jazz Koktebel), етнічної («Країна мрій») та академічної музики («КиївМузикФест», «2Д2Н», «Контрасти»).

Образотворче мистецтво

Богоматір Оранта (мозаїчний образ з собору Київської Софії)
Докладніше у статті: Українське образотворче мистецтво

Розвиток образотворчого мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів. Знахідки археологів, зокрема, періоду трипільської та скіфської культур, вирізняються майстерною технікою виконання і засвідчують високий мистецький рівень витворів предків сучасних українців. Повніше дійшли до нас зразки мистецтва Русі, що було пов'язано з християнською церквою. Провідні жанри образотворчого мистецтва Руської держави — мозаїка, фреска, іконопис і книжкова мініатюра. Іконопис залишався провідним жанром живопису до XVII-XVIII століття, провідні мистецькі школи працювали при Києво-Печерській лаврі, з XVII століття також при Києво-Могилянській академії. Поряд із канонічним та академічним малярством ще з княжих часів в Україні розвивається унікальний жанр «народної картини». Образи «Козака Мамая» та «Козака з бандурою» стали знаковими для українського мистецтва.

З XVIII столітті на Україні починають розвиватися і світські жанри, зокрема портертний, а пізніше і пейзажний, живопис розвивається у руслі класицизму. Мистецьким центром у цей час стає Петербурзька академія мистецтв, де отримали освіту й вихідці з України - Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський. В середині XIX століття на зміну клацизму у живописі приходить реалізм. Серед вихідців з України цього періоду - Іван Сошенко, Дмитро Безперчий, Олександр Литовченко, Микола Ярошенко, Ілля Репін. Більшість з них отримали освіту в Петербурзькій академія мистецтв і продовжували працювати вже в Росії. Надбанням українського образотворчого мистецтва цього періоду є і роботи Тарас Шевченка.

Початок XX століття позначився великою кількістю різноманітних художніх течій, зокрема імпресіонізмом (Микола Бурачек) та футуризму (Василь Єрмилов), супрематизму (Казимір Малевич), символізму (Ю. Михайлів), модернізму (Ф. Кричевського) й авангарду (О. Богомазов, М. Бойчук), проте продовжували розвиток і традиції реалізму (К. Костанді). У галузі станкової графіки працювали М. Жук, І. Падалка, перші українські радянські книги та журнали оформив Г. Нарбут.

З початком 1930-х років радянське мистецтво розвивається у руслі соцреалізму, що був проголошений єдиним дозволеним художнім методом. З гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Серед художників радянської доби - О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касіян.

Новітній етап художньої творчості в Києві розпочинається із виходом на поверхню андеґраунду 1987 р., коли Спілка художників улаштувала виставку молодих. Українські художники заявили про себе на міжнародному рівні , зокрема це абстракціоністи Т. Сильваші, А. Криволап, Олександр Дубовик, Володимир Бовкун, Юрій Соломко та інші.

Театр

Докладніше у статті: Український театр

Українське тетральне мистецтво бере свій початок з давніх часів. В епоху Русі відомі театральні вистави скоморохів, про елементи театру були в церковних обрядах свідчать фрески Софійського собору. Перші зразки драми виголошували прилюдно учні київських Братської (Києво-Могилянська Академія) та Лаврської шкіл (XVI—XVII ст.). перший стаціонарний театр в Україні був відкритий у 1795 році у Львові у колишньому костелі єзуїтів.

Становлення класичної української драматургії припадає на поаток XIX століття і пов'язане з іменами І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка. В цей час відкриваються стаціонарні театри в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810) та інших містах. В другій половині XIX століття значний внесок у розвиток театру зробили М.Старицький , М.Кропивницький та Іван Карпенко-Карий.

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли в Києві утворилися Державний драматичний театр і « Молодий театр» (з 1922 р . — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. Проте із початком доби соцреалізму новаторські пошуки українських митців було придушено, а ряд діячів (в тому числі Л.Курбаса страчено.

Сьогодні в Україні працюють театри в усіх обласниїх центрах України, проводяться фестивалі театрального истецтва «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді. Серед провідних ht;bcthsd - Р. Віктюк, А.Жолдак, акторів - А.Хостікоєв, Н.Сумська.

Кінематограф

 Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.
Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Державні свята

Докладніше у статті: Свята в Україні
Дата Свято
1 січня Новий рік
7 січня Різдво Христове
8 березня Міжнародний жіночий день
1 і 2 травня День міжнародної солідарності трудящих
9 травня День Перемоги
28 червня День Конституції України
24 серпня День незалежності України
Змінна дата Пасха (Великдень)
Змінна дата День святої Трійці

Спорт

Детальніше у статті Український спорт

В спортивному плані Україна - типова євпропейська країна. Найпопулярнішими видами спорту є легка атлетика, футбол, бокс, волейбол, боротьба, гандбол, баскетбол та інші. Серед зимових видів спорту популярний біатлон. Українці практикують практично всі олімпійські види спорту й чимало інших видів, які не входять до олімпійської програми.

Перешкодою для аматорського спорту є порівняно слабо розвинута в порівнянні з іншими європейськими країнами спортивна інфраструктура, яка в багатьох випадках не поновлялася ще з часів Радянського Союзу.

В спорті високих досягнень Україна - одна із провідних держав світу. Участю України в олімпійському русі опікується Національний олімпійський комітет України. Україна бере участь в Олімпійських іграх, починаючи з Олімпіади в Ліллехаммері, здобуваючи чимало олімпійських медалей.

Дивись також

Примітки

  1. ↑ Державний комітет статистики України
  2. ↑
    « на томъ бо поути разболѣсѧ Володимеръ. Глѣбовичь. болѣсть тѧжкою ѥюже скончасѧ. И принесоша и во свои градъ. Переӕславль на носилицахъ. и тоу престависѧ мс̑ца априлѧ. во. и҃ı дн҃ь и положенъ бъıс̑ во црк҃ви ст҃го Михаила. и плакашасѧ по немь вси Переӕславци. бѣ бо любѧ дроужиноу. и злата не сбирашеть. имѣниӕ не щадѧшеть. но даӕшеть дроужинѣ. бѣ бо кнѧзь добръ. и крѣпокъ на рати. и моужьствомъ крѣпкомъ показаӕсѧ. и всѧкими добродѣтелми наполненъ. ѡ нем же Оукраина много постона  »
    Процитовано за Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908.
    « У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила.  »
    Процитовано за Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — С.343
  3. ↑
    « Того же лѣт̑. послашасѧ Галичькии моужи к Ростиславоу к Берладничичю. зовоуще его в Галичь. на кнѧжение. ѡн же слъıшавъ радъ бъıс. испросисѧ оу Давъıда. бѧшеть бо Дв҃дъ приӕлъ его к собѣ. И еха и Смоленьска в борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои. и взѧ два города Галичькъıи и ѿтолѣ поиде к Галичю. по ихъ свѣтоу.  »
    Процитовано за Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908.
    « Того ж року послали галицькі мужі [послів] до Ростислава до Берладничича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида [Ростиславича],— бо Давид прийняв був його до себе,— і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, [галичан], радою.  »
    Процитовано за Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — С.347.
  4. ↑
    « Данилоу же возвратившоусѧ к домови. и ѣха с братомъ. и приӕ Берестии. и Оугровескъ. и Верещинъ. и Ст҃олпъ Комовъ. и всю Оукраиноу.  »
    Процитовано за Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908.
    « Данило тоді вернувся додому, і поїхав з братом [Васильком] і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну.  »
    Процитовано за Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — С.375.
  5. ↑
    « Посем же Левъ восхотѣ собѣ части (собѣ) в землѣ Лѧдьскои. города на Въкраини.  »
    Процитовано за Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908.
    « Після цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні.  »
    Процитовано за Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — С.432.
  6. ↑
    « посем же придоша Литва. ко Берестью и начаша молвити кнѧзю Володимерови. тъı насъ возвелъ. да поведи нъı коуда а се мъı готовъı. на то есмы пришли. кнѧзь же нача домоути. абы коуда ѣ повести. своӕ бо рать оушла бѧшеть. оуже далече на Болеслава. а оуже рѣкы ростѣкаютьс̑. и воспомѧноу Володимѣръ. ѡже преже того Лестко. пославъ Люблинѣць взѧлъ бѧшеть 31 оу него. село на Въкраиници именемь Воинь.  »
    Процитовано за Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908.
    « А після цього прийшла литва до Берестія, і стали вони мовити князю Володимирові: «Ти нас підняв, так поведи нас куди. А ми ось готові, на те ми єсмо прийшли». Князь тоді став думати собі, аби куди їх повести, бо його рать пішла була вже далеко на Болеслава, а вже ріки розливаються. І спом’янув Володимир, що раніш перед цим Лестько [Чорний], пославши люблінців, узяв був у нього село на Вкраїниці, за назвою Воїнь.  »
    Процитовано за Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — С.434.
  7. ↑ Яковенко, Н. Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVII. — К., 1997
  8. ↑ Зокрема, на переговорах зі шведами у 1657 році гетьман Війська Запорозького Іван Виговський домагався «уступки цілої старовинної України, або Русі, цілої старовинної України, або Русі, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Вісли». (Яковенко, Н. Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVII. — К., 1997)
  9. ↑ Яковенко, Н. Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVII. — К., 1997
  10. ↑ Русанівський, В. М. Українська мова // Енциклопедія «Українська мова». — К., 2000., Григорій Півторак, Г. «Україна» — це не «окраїна» // Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов.
  11. ↑ Цей результат було отримано в 1887 році військовим відомством Австро-Угорської імперії і вказував на територію, яка належала їй. Також «своїм» центр Європи вважають Білорусь, Словаччина, Литва
  12. ↑ Код України за системою ISO 3166-1-alpha-2. (англ.)
  13. ↑ Найстаріша археологічна стоянка в Україні знаходиться поблизу села Королеве Закарпатської області. (Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 8—9).
  14. ↑ Знаряддя праці цих людей, у яких археологи вбачають пітекантропів, виявлено у Закарпатті, Наддністрянщині, Житомирщині, Донбасі і Криму. Проте викопних решток пітекантропів не знайдено. (Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 9).
  15. ↑ Дослідники виявили понад 300 стоянок і поховань цих людей, переважно у гірських районах Закарпаття, Прикарпаття, Криму, Надпоріжжя (Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 9).
  16. ↑ За максимальної активності льодовика у ріський період його кордон криги проходи по лінії Дніпропетровськ—Львів (Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 9).
  17. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 10.
  18. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 10.
  19. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 10.
  20. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 14.
  21. ↑ В Україні виявлено понад 300 мезолітичних місцезнаходжень, які класифікують у південно-степову та полісько-лісостепову культурно-територіальні зони (Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 15).
  22. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 17.
  23. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 22.
  24. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 31.
  25. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 33—36.
  26. ↑ Етнічна історія давньої України. — Київ: Інститут археології НАНУ, 2000. — C. 38—40.
  27. ↑ Regions of Ukraine and their divisions (Ukrainian). Верховна Рада України Official Web-site. Процитовано 2007-24-12.
  28. ↑ Держкомстат: Валовий внутрішній продукт
  29. ↑ Національний склад населення, Всеукраїнський перепис населення 2001
  30. ↑ Дані Центру Разумкова на 2006 рік.
  31. ↑ Міське і сільське населення, Всеукраїнський перепис населення 2001
  32. ↑ Мовний склад населення, Всеукраїнський перепис населення 2001
  33. ↑ Ukrainian language, Encyclopædia Britannica
  34. ↑ Детальну інформацію та літературу по данній темі див. у статті Русифікація
  35. ↑ Згідно матеріалів Перепису населення України 2001 року
  36. ↑ Дослідження Києво-Могилянської Академії, див. також Проблема мови в Україні чи проблема менталітету українців?
  37. ↑ Лариса Масенко. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір
  38. ↑ Детальнішу інформацію про цей та інші укази дивю у статтях Валуєвський циркуляр, Емський указ, русифікація
  39. ↑ Детальніше у статті «Розстріляне відродження»
  40. ↑ Детальніше у статті «Дисидентський рух»

Ресурси Інтернету

Портал «Україна»
Україна в Вікісловнику?
Україна на Вікісховищі?


Історія та культура

Медицина

п • о • р
Адміністративний поділ України
Автономна республіка Крим Прапор України
Області Вінницька • Волинська • Дніпропетровська • Донецька • Житомирська • Закарпатська • Запорізька • Івано-Франківська • Київська • Кіровоградська • Луганська • Львівська • Миколаївська • Одеська • Полтавська • Рівненська • Сумська • Тернопільська • Харківська • Херсонська • Хмельницька • Черкаська • Чернівецька • Чернігівська
Міста державного значення Київ • Севастополь
  Стародавність
( — 300 по Р.Х)		 Палеоліт • Мезоліт • Неоліт • Трипільська культура • Кімерійці • Скіфи • Сармати • Античні міста Північного Причорномор'я
  Раннє Середньовіччя
(300—1240)		 Готи • Анти • Гуни • Венеди • Східні слов'яни • Хозарський каганат • Київська Русь • Половці • Князівство Феодоро • Херсонес
  Пізнє Середньовіччя
(1240—1569)		 Галицько-Волинське князівство • Київське князівство • Велике князівство Литовське • Королівство Польське • Золота Орда • Кримське ханство
   Козаччина
(1569 — 1775)		 Запорозька Січ • Річ Посполита • Хмельниччина • Гетьманщина • Коліївщина
  Новий час
(1775 — 1917)		 Російська імперія: Малоросія • Слобожанщина • Новоросія • Кубань    Османська Імперія: Чортомлицька Січ • Олешківська Січ • Задунайська Січ    Австро-Угорщина: Галичина • Буковина   
   Новітній час
(1917 — 1991)		 Революція: УНР • Українська Держава • ЗУНР • Кубанська Народна Республіка • Зелена Україна • КНР
СРСР : УРСР • Голодомор • Карпатська Україна
   Сучасність
(після 1991)		 Незалежна Україна • Помаранчева революція
п • о • р
п • о • р
Етнокультурні регіони України
Бойківщина • Бессарабія • Буджак • Буковина • Волинь • Галичина • Гуцульщина • Дике Поле • Донщина • Едісан •Жовтий Клин • Закарпаття • Закерзоння • Запорожжя • Зелений Клин • Крим • Кубань • Курщина • Лемківщина • Лівобережна Україна • Малиновий Клин • Маньчжурія • Мармарощина • Надбужжя • Київщина • Полтавщина • Наддністрянщина • Надпоріжжя • Надпруття • Надросся • Надсяння • Надчорномор'я • Новоросія • Опілля • Підляшшя • Подесіння • Поділля • Подінців’я • Подніпров'я • Подоння • Покуття • Полісся • Пониззя • Посулля • Правобережна Україна • Приазов'я • Прибужжя • Придністров'я • Придунав'я • Прикарпаття • Пряшівщина • Розточчя • Сіверщина • Сірий Клин • Слобожанщина • Ставропольщина • Стародубщина • Таврія • Терщина • Холмщина • Червона Русь • Чернігівщина Герб України
Географічні Схід • Південь • Центр • Північ • Захід
п • о • р
Міські агломерації України
Алчевсько-Стахановська (Центрально-Луганська) · Бердянська · Вінницька · Горлівсько-Єнакіївська · Дніпровська · Донецька (Донецько-Макіївська) · Дрогобицька · Житомирська · Запорізька · Івано-Франківська · Кам'янець-Подільська · Каховська · Київська · Кіровоградська · Краматорська · Красноармійська · Краснодонська · Краснолуцька (Південно-Луганська) · Кременчуцька · Криворізька · Лисичанська · Луганська (Північно-Луганська) · Луцька · Львівська · Маріупольська · Мелітопольська · Миколаївська · Нікопольська · Одеська · Павлоградська · Полтавська · Рівненська · Свердловська · Севастопольська · Сімферопольська · Стрийська · Сумська · Тернопільська · Ужгородсько-Мукачівська (Закарпатська) · Харківська · Херсонська · Хмельницька · Червоноградська · Черкаська · Чернівецька · Чернігівська · Шахтарська · Шепетівська · Ялтинська (Південно-Кримська)
п • о • р
Країни Європи
Держави Австрія · Азербайджан1 · Албанія · Андорра · Бельгія · Білорусь · Болгарія · Боснія і Герцеговина · Ватикан · Велика Британія · Вірменія2 · Греція1 · Грузія1 · Данія · Естонія · Ірландія · Ісландія · Іспанія1 · Італія · Казахстан1 · Кіпр2 · Латвія · Литва · Ліхтенштейн · Люксембург · Македонія · Мальта · Молдова · Монако · Нідерланди · Німеччина · Норвегія · Польща · Португалія · Росія1 · Румунія · Сан-Марино · Сербія · Словаччина · Словенія · Туреччина5 · Угорщина · Україна · Фінляндія · Франція · Хорватія · Чехія · Чорногорія · Швейцарія · Швеція
Залежні території Азорські острови2 · Акротірі і Декелія2 · Аландські острови · Гернсі · Гібралтар · Джерсі · Мен · Мадейра2 · Свальбард · Фарерські острови · Ян-Маєн
Невизнані республіки Абхазія4 · Нагірний Карабах2 · Південна Осетія4 · Північний Кіпр2,3 · Придністров'я
Територія під контролем ООН Косово
Примітки

1 Частково розташована на іншому континенті   2 Цілком на іншому континенті, але пов'язується з Європою.   3 Визнана лише Туреччиною. 4 Визнані лише Росією та Нікарагуа. 5 Практично повністю на іншому континенті.
п • о • р
Співдружність Незалежних Держав (СНД)
Дійсні члени: Азербайджан Азербайджан • Вірменія Вірменія • Білорусь Білорусь • Грузія Грузія1 • Казахстан Казахстан • Киргизстан Киргизстан • Молдова Молдова • Росія Росія • Таджикистан Таджикистан • Узбекистан Узбекистан
Спостерігач: Туркменістан Туркменістан2
Незатверджений член: Україна Україна3
Примітка: 1 Грузія проголосувала про вихід, але формально ще є членом СНД — до серпня 2009 року.

2 Туркменістан до серпня 2005 року був дійсним членом СНД.

3 Україна — учасник та засновник СНД, але у зв'язку з відсутністю ратифікації статусу ніколи не була дійсним членом.
п • о • р
Слов'янські країни

Східні слов'яни: Білорусь Білорусь | Росія Росія | Україна Україна

Західні слов'яни: Польща Польща | Словаччина Словаччина | Чехія Чехія

Південні слов'яни: Болгарія Болгарія | Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина | Македонія Македонія | Сербія Сербія | Словенія Словенія | Чорногорія Чорногорія | Хорватія Хорватія

 
Отримано з http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0
Особисті інструменти
Іншими мовами