Єфет Євген Борисович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Єфет Євген Борисович
Народження 21 грудня 1909(1909-12-21)[1]
Євпаторія, Таврійська губернія, Російська імперія
Смерть 14 листопада 1941(1941-11-14) (31 рік)
Фінська затока
Країна  СРСР
Освіта Санкт-Петербурзький військово-морський інститут (1933)
Партія ВКП(б)[2]
Звання капітан 3-го рангу
Війни / битви радянсько-фінська війна і німецько-радянська війна
Нагороди
орден Червоного Прапора

Євген Борисович Єфет (нар. 21 грудня 1909, Євпаторія, Таврійська губернія — 14 листопада 1941, Фінська затока) — радянський військовий моряк караїмського походження, капітан 3-го рангу, командир есмінця «Гордий».

Життєпис[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народився і виріс в Євпаторії в караїмській сім'ї. З дитинства мріяв стати моряком, захоплювався історією вітчизняного флоту та вивчав все, що пов'язано з військово-морською службою[3]. Під час літніх канікул працював човнярем, корзинщиком в пекарні, матросом на рятувальній станції[4][5]. У 1927 році закінчив 1-шу Євпаторійську дев'ятирічну школу[6]. У 1929 році переїхав до Ленінграда, працював на заводі «Червоний путиловець»[5].

Служба на Балтиці[ред. | ред. код]

У 1930 році вступив до Військово-морського училища імені М. В. Фрунзе, де й став членом Комуністичної партії[7]. Успішно закінчивши в 1933 році училище, направлений викладачем на курси прискореної підготовки командного складу флоту в Кронштадт. У квітні 1934 року домігся переведення на посаду штурмана есмінця «Ленін»[8]. З вересня 1935 на тральщику «Клюз» служив спочатку помічником, а згодом і командиром[9][7]. У листопаді 1937 року був призначений командиром тральщика «Стріла», а в 1939 році — командиром есмінця «Карл Маркс»[7][9]. Зі своїм кораблем брав участь у радянсько-фінській війні, удостоєний ордена Червоного Прапора, а дванадцятьох членів його екіпажу нагородили орденами й медалями[10].

Напередодні Німецько-радянської війни, в 1940 році, став командиром ескадреного міноносця «Гордий»[11].

Смерть[ред. | ред. код]

Під час операції з евакуації гарнізону військово-морської бази Ханко 12 листопада 1941 року загін кораблів у складі есмінців «Суворий» і «Гордий», мінного загороджувача «Урал», 4 тральщиків (Т-206, Т-217, Т-211, Т -215), 6 катерів «малий мисливець» і двох підводних човнів Л-2 і М-98 вийшов у напрямку ВМБ Ханко. На шляху кораблі двічі зазнали торпедних атак, після півночі почали форсування мінного поля, в тралах почалися підриви. В 00:44 14 листопада на міні підірвався й затонув катер МО-301 (весь екіпаж загинув), о 01:05 підірвався й затонув тральщик Т-206 «Верп» (з екіпажу врятовані 21 чоловік, загинули 32 людини). Відразу після вибуху через неузгоджені дії зіткнулися есмінець «Суворий» і тральщик Т-217, при цьому есмінець отримав значну пробоїну. Коли його екіпаж усунув пошкодження й корабель почав набирати хід, біля борту вибухнула міна, корабель втратив хід й отримав значні пошкодження. Для надання йому допомоги повернулися 2 тральщика. Після безуспішної боротьби за порятунок корабля, його екіпаж (230 осіб) прийнятий на борт катерами й тральщиками, есмінець затоплений. Також загинула на мінах підводний човен Л-2 (з екіпажу загинули 49 осіб, врятовано 3 особи), а підводний човен М-98 пропав безвісти (його доля невідома по теперішній час).

До Ханко продовжували рухатися лише есмінець «Гордий», «Урал», 1 тральщик й 3 катери. Протраленої тральщиком смуги було вочевидь замало для безпечного плавання, до того ж всі кораблі «нишпорили» при русі, йти в кільватері один до одного було практично неможливо. У підсумку о 03:20, о 03:30 та в 3:36 есмінець «Гордий» тричі підірвався на мінах, отримав важкі пошкодження й затонув в семи милях на північ від острова Наїссаар[12]. Врятовано були 87 членів екіпажу. Серед загиблих були командир есмінця Є. Б. Єфет, комісар, старпом й інші офіцери, які відмовилися рятуватися раніше своїх підлеглих. О 08:46 на Ханко прибули лише мінний загороджувач «Урал» і 2 катери «малий мисливець» (на їх борту були члени екіпажу загиблого «Гордого»).

Про це повідомлялося в листівці політуправління Червонопрапорного Балтійського флоту, випущеної в 1942 році:

... Корми есмінця так глибоко пішла під воду, що по верхній палубі стало неможливо ходити. Пересуватися по ній можна було тільки поповзом, чіпляючись за скоби і виступи ... До загибелі корабля залишалися лічені секунди, але ні командир, ні комісар не покидали містка. З інших кораблів чули, що з містка гинучого есмінця щось кричали тим, хто чіплявся за якірні пристрої на здибленому баку. Єфет і Сахно підбадьорювали червонофлотців. І раптом пролунав спів. Спершу ледь чутні голоси звучали все голосніше й голосніше. Над нічним морем пливли звуки «Інтернаціоналу». Його співали командир корабля Єфет, воєнком Сахно, співали червонофлотці, що залишилися на кораблі[13].

Нагороди[ред. | ред. код]

Сім'я[ред. | ред. код]

Батько — Борис Єфет, столяр, покинув сім'ю, коли Євгенію було 6 місяців[9].

Мати — Гулюш Рувимовна Єфет, кравчиня[9][14].

З 1937 року родина Єфетів проживала в Оранієнбаумі (нині Ломоносов).

Дружина — Валентина Іванівна Єфет (28 січня 1909 — 12 червень 1999), працювала лікарем-терапевтом у поліклініці. У 1972 році при середній школі № 6 Ломоносова (нині ГБОУ ЗОШ № 436) відкритий музей «Бойовий шлях ескадреного міноносця „Гордий“», засновниками якого виступили В. І. Єфет та директор школи Л. А. Мочалова[15].

Пам'ять[ред. | ред. код]

  • Вулиця Євгена Єфетов в Ломоносові (скасована в 2021 році).
  • Вулиця Єфета в Євпаторії[20].
  • У 1976 році на Іллічівському суднобудівному заводі побудований теплохід «Євгеній Єфет», який зображений на поштових конвертах, випущених у 1980 і 1982 роках. Належав Євпаторійському морському торговельному порту. На початку 2000-их років виведений з експлуатації, а в 2010 році проданий приватній особі і відбуксирували в Стрілецьку бухту Севастополя. Відновлений, виведений на воду, з 2016 року носить назву «Балаклава»[21].
  • Меморіальна дошка на будинку гімназії імені І. Сельвінського в Євпаторії[22] з текстом:
У цій школі, в 30-х роках,
навчався командир есмінця «Гордий»
Червонопрапорного Балтійського флоту
капітан 3-го рангу Є. Єфет,
героїчно загинув при обороні п-
острова Ханко 14 листопада 1941 року[23].
  • Меморіальна дошка на будинку, де жив Євген Єфет по вул. Караїмській, 66 в Євпаторії. Відкрита у вересні 2020 року.
  • 18 листопада 2020 року ім'я Євгена Єфета присвоєно середній загальноосвітній школі № 436 Петродворцового району Санкт-Петербурга[24][25].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ https://sites.google.com/eu436spb.ru/museum/экспозиция
  2. ↑ https://pamyat-naroda.ru/heroes/memorial-chelovek_donesenie76659026/
  3. ↑ Смирнов, 1973, с. 85.
  4. ↑ Драчук, Смирнова, Челышев, 1979, с. 62.
  5. ↑ а б Правиленко, 1972, с. 105.
  6. ↑ Павленкова Н. Юность Адмирала // Евпаторийская здравница. — 2020. — № 35 (19432) (9). — С. 12.
  7. ↑ а б в Трибуц В. П. Балтийцы сражаются. — Воениздат. — М, 2020. — С. 156—168.
  8. ↑ Правиленко, 1972, с. 106.
  9. ↑ а б в г Ельяшевич, 1993, с. 67.
  10. ↑ Ельяшевич, 1993, с. 68.
  11. ↑ Герои битвы за Ленинград : биографический словарь / Доценко В. Д., Гетманец Г. М., Хмыров В. Л., Щербаков В. Н. — СПб. : Судостроение, 2005. — С. 87.
  12. ↑ Правиленко, 1972, с. 229.
  13. ↑ М. Корсунский. Командир «Гордого» (рос.)
  14. ↑ Представители караимских семей // Караимская народная энциклопедия / под ред. Ю. А. Полканова, М. Э. Хафуза, А. И. Очан, Э. И. Чауш, Р. А. Айваза, Э. И. Лебедевой. — М. : ОАО „Астра семь“, 2000. — Т. 6. — С. 68—69. — (Караимская народная энциклопедия) — ISBN S-201-14258-6(1).
  15. ↑ Мельник, Нина (8 травня 2017). В память о «Гордом». Газета педагогов. Архів оригіналу за 21 січня 2021. Процитовано 19 жовтня 2020.
  16. ↑ Правиленко, 1972, с. 242.
  17. ↑ Эскадренный миноносец «Гордый» (из сборника «Великая Отечественная в письмах») [Архівовано 20 травня 2021 у Wayback Machine.] (рос.)
  18. ↑ Парахуда В. А., Панов В. А. Ораниенбаумский некрополь: Опыт исторической реконструкции // Невский архив. Вып. VII. СПб., 2006. С. 349—392
  19. ↑ Правиленко, 1972, с. 250.
  20. ↑ Фуки, 1995, с. 72.
  21. ↑ Балаклава. fleetphoto.ru. Архів оригіналу за 20 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.
  22. ↑ Кропотов В. С. (11 лютого 2011). Сохранение исторической памяти. ЭКЦ «Кале». Архів оригіналу за 20 травня 2021. Процитовано 27 квітня 2019.
  23. ↑ Правиленко, 1972, с. 248—249.
  24. ↑ Рыжков А. И все-таки «Зенит»! // Санкт-Петербургские ведомости. — 2020. — 17 июля.
  25. ↑ Школе №436 присвоено имя Героя войны Евгения Ефета. Новости Петродворцового района Санкт-Петербурга. 18 листопада 2020. Архів оригіналу за 23 квітня 2021. Процитовано 19 листопада 2020.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Войскунский Е. Баллада о Финском заливе // Дружба народов. — 2005. — № 3. Архівовано з джерела 18 жовтня 2020. Процитовано 20 травня 2021.
  • Никто не забыт, ничто не забыто // Евпатория / В. С. Драчук, В. П. Смирнова, Ю. В. Челышев. — Симферополь : Таврия, 1979. — 160 с. — 50000 прим.
  • Ельяшевич Б. С. Часть II. Караимский биографический словарь (от конца XVIII в. до 1960 г.) // Караимы / под ред. М. Н. Губогло, А. И. Кузнецова, Л. И. Миссоновой, Ю. Б. Симченко, В. А. Тишкова. — М. : Институт этнологии и антропологии РАН, 1993. — 238 с. — («Народы и культуры») — 250 прим.
  • Правиленко Г. Т. Повесть о «Гордом». — Калининград : Калининградское книжное издательство, 1972. — 256 с.
  • Смирнов Н. К. Честь командира // Заметки члена Военного совета / Н. К. Смирнов. — М. : Политиздат, 1973. — 192 с.
  • Фуки А. Караимы — сыновья и дочери России. — М. : Интерпринт, 1995. — 152 с. — ISBN 5-7100-0143-0.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Єфет_Євген_Борисович&oldid=41281243