Ісакович Самойло Ісаакович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Ісакович.
Ісакович Самойло Ісаакович
Нині на посаді
Народився 1858[1] або 1 (13) липня 1858
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер 21 серпня (3 вересня) 1910
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Відомий як політик, гласний, меценат
Країна Російська імперія
Політична партія Конституційно-демократична партія
У шлюбі з Рахіль Ісакович
Діти Анна Ель-Тур
Релігія караїмізм

Самойло Ісаакович Ісакович (нар. 1858, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — пом. вересень 1910, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія) — міський та громадський діяч Одеси, оратор, бібліофіл і благодійник.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 1858 року в Одесі в інтелігентній караїмської сім'ї спадкового почесного громадянина Ісаака Соломоновича Ісаковича та його дружини Бікеч[2][3]. У семирічному віці відданий в англійський пансіон Рандель, де навчався англійської, французької та італійської мов. Потім вступив до Одеського комерційне училище, директором якого на той час був педагог Р. В. Орбінського. У роки навчання почав писати вірші й драми, заснував дитячий журнал. У 1877 році закінчив комерційне училище і, всупереч волі батька, поступив у Дрезденський політехнікум, де пробув два семестри й перевівся в Імператорська Московське технічне училище[4]. За півроку до випуску приїхав в Одесу на Різдво, де застав хвору матір і смерть батька[5][6]. У зв'язку з цим, ставши єдиним годувальником у родині, змушений був покинути училище й зайнятися справами залишеної після смерті батька водолікарні[4]. У 1891 році затверджується почесним попечителем Одеської чоловічої прогімназії[7].

У 1892 році 29-річний Самойло Ісакович обраний гласним Одеської міської думи, на посаді якого перебував декілька чотирирічч поспіль[4][6]. Під час лютування в Одесі чуми 1901—1902 років як голова 2-го Олександрівського санітарного піклування доклав багато сил для боротьби з епідемією[4][6]. Також був захисником муніципалізації міських підприємств, числився секретарем комісії по розробці питання про міської міліції[4], був членом одеського відділу Імператорського технічного суспільства[6], одним з організаторів і членом розпорядчого комітету Одеської промислової (фабрично-заводської, сільськогосподарської та художньої) виставки 1910 pokyref name="chopp" />[8]. За політичними переконаннями примикав до конституційних демократів[4].

Був активним учасником караїмської суспільного життя: обраний почесним попечителем одеського караїмського училища, засновником Одеського караїмського благодійного товариства «Куппат Аніім», займаючи в ньому декілька років посади голови і секретаря[6][4][5]. Першим пожертвував 500 рублів на антропологічні дослідження караїмів, але в той же час не став фінансувати установу Олександрівського караїмського духовного училища в Євпаторії, вважаючи його «мертвонародженим плодом»[6][5]. У 1881 році виступив одним з ініціаторів створення «Товариства допомоги недостатньою навченій караїмської молоді», основною метою якого було надання допомоги всім караїмів, які навчалися або збиралися навчатися в навчальних закладах[9]. У 1893 році в Одесі опублікував складену ним же брошуру під назвою «Два слова про караїмів з приводу караїмської кімнати пані Р. С. Ісакович» з деякими відомостями з караїмської етнографії[5][10]. Володів великою бібліотекою, яка складається з понад 10 тисяч томів[5]. Володів декількома європейськими мовами: французькою, німецькою, англійською та італійською[5].

Загинув, повертаючись з одеської виставки, внаслідок нещасного випадку (оскаженілий кінь поніс й викинув Ісаковича з дрожок на бруківку). Похорон відбувся 23 серпня (5 вересня) 1910 року[6].

«Лазні Ісаковича»[ред. | ред. код]

Колись знаменитий в Одесі гідропатичний заклад заснований 1867 року батьком Самойло Ісаковича в будинку Абрама Егізи по вул. Преображенській, 45, перебудованому під водолікарню в 1876 році архітектором А. А. Омаріні[11]. «Лазні Ісаковича» стали другим за часом виникнення гідропатичним закладом в Одесі. Після смерті І. С. Ісаковича лазні перейшли у спадок до його сина, Самійла Ісаковичу, який встановив там нове, куплене за кордоном обладнання, перетворивши цей заклад в банно-лікувальний[3]. У 1892 році на честь 25-річчя від дня заснування будівлю перебудували. Сама водолікарня складалася з декількох відділень: гідропатичного, річного мінерального басейну, прісних та мінеральних ванн, душа, мармурової чоловічий лазні і загальних чоловічих та жіночих бань. Відвідувачі також могли скористатися консультацією у постійних лікарів-фахівців. За радянських часів лазня Ісаковича продовжувала обслуговувати Одеський військовий округ, і там також розміщувалося ательє з пошиття форменого одягу для офіцерського складу.

Сім'я[ред. | ред. код]

Засновником родини Ісаковичів став караїмський гахам і екзегет Ісаак бен Шеломо, який жив наприкінці XVIII — початку XIX століття в Чуфут-Кале[12].

Дід — Шелеме (Соломон) Ісаакович Ісакович, одеський 2-ї гільдії купець, один з представників нової формації караїмських підприємців свого часу[8]. Неодноразово запрошувався новоросійським генерал-губернатором М. С. Воронцовим як учасником нарад про стан торгівлі в Одесі[8]. Будучи одним з опікунів Одеського караїмського громадського училища, в 1858 році нагороджений золотою медаллю для носіння на шиї на Станіславської стрічці[13][8]. У 1846 році Шелеме Ісаковичу, його дружину Султану Яковлєву, їхніх дітей: Ісаака, Якова, Сима, Мордохая, Еммануїла, Самуїла, Мілька й Естер Урядовий сенат удостоїв звання спадкового почесного громадянина[14][15][8].

Дружина — Рахіль Семенівна, уроджена Мангубі (1866 — бл. 1930), голова правління Одеського караїмського жіночого благодійного товариства з дня його заснування й до скасування (1907—1920)[16][17].

  • Син — Олександр-Данило Самойлович Ісакович (1883—1938, розстріляний)[18], доктор біології Мюнхенського університету, член Імператорського технічного товариства[3][6].
  • Донька — Анна Самойлівна Ісакович (псевдонім Анна Ель-Тур, у шлюбі Калантарова; 1886—1954), російсько-французька співачка й музичний педагог[3].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ MAK
  2. ↑ Что одесситы знают об основателе знаменитой бани - Исаковиче?. Odessit.ua. Архів оригіналу за 2 червня 2021. Процитовано 06.12.2017.
  3. ↑ а б в г Чопп И. Баня Исаковича? Не только!. Путешествуя историей. История архитектурных памятников, особняков, бывших имений и семей, ими владевших. Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 06.12.2017.
  4. ↑ а б в г д е ж Деятели России, 1906.
  5. ↑ а б в г д е Ельяшевич, 1993, с. 75.
  6. ↑ а б в г д е ж и Памяти С. И. Исаковича // Караимская жизнь. — М., 1912. — № 12. — С. 76—79.
  7. ↑ Прохоров Д. А. Почётные попечители русско-караимских учебных заведений Таврической губернии во второй половине XIX — начале XX века // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. — Симферополь, 2010. — Т. 23, № 1. — С. 151. — («Исторические науки»). Архівовано з джерела 8 грудня 2017. Процитовано 2021-06-02.
  8. ↑ а б в г д Прохоров Д. А. Участь караїмів у розвитку торгово-промислового потенціалу Одеси (XIX – початок XX ст.) / голов. ред. М.М. Шитюк // Історичні мідраші Північного Причорномор’я. — Миколаїв, 2015. — Т. I, вип. IV. — С. 234, 236. — ISBN 978-617-680-035-4.
  9. ↑ Прохоров Д. А. История караимской общины в персоналиях: учёный, садовод и благотворитель А. И. Пастак // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. — Симферополь, 2013. — Вип. XVIII. — С. 557—558. — ISSN 2413-189X.
  10. ↑ С. И. [Исакович С. И.]. Два слова о караимах по поводу караимской комнаты г-жи Р. С. Исакович. — Одесса : Типография В. Кирхнера, 1893. — 15 с.
  11. ↑ Преображенская улица от улицы Новосельского до Преображенского парка / Парамонов Ю. // Об Одессе с любовью! Проект Ю. Парамонова. — Дата звернення: 06.12.2017.
  12. ↑ Ельяшевич, 1993, с. 72.
  13. ↑ Журнал Министерства народного просвещения. — СПб., 1858 (июнь). — С. 168.
  14. ↑ Коммерческая газета. — СПб., 1846. — № 147 (12 декабря).
  15. ↑ Интеграция евреев в российское сословное общество : почётные граждане города еврейского происхождения / Белоусова Л. // Официальный сайт одесской общественной организации «Общинный дом еврейских знаний "Мория"». — Дата звернення: 06.12.2017.
  16. ↑ Прохорова А. В. Благотворительная деятельность представительниц караимских общин Российской империи во второй половине XIX — начале XX вв. // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. — Симферополь, 2013. — Вип. XVIII. — С. 585. — ISSN 2413-189X.
  17. ↑ Ельяшевич, 1993, с. 74.
  18. ↑ Паралели жизни Паустовского и физика Тамма [Архівовано 10 жовтня 2019 у Wayback Machine.] (рос.)

Література[ред. | ред. код]

  • Ельяшевич Б. С. Часть II. Караимский биографический словарь (от конца XVIII в. до 1960 г.) // Караимский биографический словарь (от конца VIII в. до 1960 г.) / Б. С. Ельяшевич. — М. : Институт этнологии и антропологии РАН, 1993. — 238 с. — («Народы и культуры») — 250 прим.
  • С. И. Исакович // Деятели России / ред.-изд. А. М. Шампаньер. — СПб., 1906. — С. 44.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ісакович_Самойло_Ісаакович&oldid=41711509