Український кінематограф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Украї́нський кінемато́граф — сукупність усіх компонентів кіноіндустрії та кіномистецтва України в сучасному та історичному розвитку.

Створення

Розвиток українського кіно фактично розпочався ще у 1893 році, коли інженер Йосип Тимченко за два роки до братів Люм'єр розробив апарат «кінескоп» придатний для кінознімання та кінопроекції.

70 років своєї історії українське кіно було частиною радянського. У ці часи, попри політику націоналізації, централізованого держуправління та цензури кінематографу, українське кіно пережило кілька хвиль свого найбільшого розквіту в часи ВУФКУ в 1920-х та «українського поетичного кіно» 1960-х.

Українські режисери-новатори Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Микола Шпиковський, Арнольд Кордюм, Петро Чардинін, Георгій Тасін, Марк Донськой, Леонід Луков, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, Леонід Биков, Кіра Муратова, Фєлікс Соболєв, здобули українському кіно світову славу.

Шаблон:Кінематограф Європи

Історія українського кіно

Перші кінознімання (1893—1921)

Докладніше: Українське кіно у 1893-1922 роках

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики Іх з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею[1]

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались перші регулярні кіносеанси, кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька днів.

Одним з піонерів українського кінематографа був катеринославський кінооператор і кінорежисер Данило Сахненко. У 1911 році в передмісті Катеринослава (в селищі Лоцманська Кам'янка) він зняв повнометражний німий фільм «Запорізька Січ», що вважається на Україні першим ігровим фільмом національного виробництва.

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

ВУФКУ (1922—1930)

Докладніше: Всеукраїнське фотокіноуправління
Лесь Курбас (1887—1937)
Іван Кавалерідзе (1887—1978)

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіноіндустрії. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), організацію, яка монопольно очолила кіновиробництво, кінодистриб'юцію, кінофікацію, кінопресу та кіноосвіту в Україні. ВУФКУ вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

Українське ігрове кіно 1920-х намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» Петра Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходять зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов у десяток найкращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). У цей же час в Україну приїздить працювати Дзиґа Вертов та ставить тут авангардні документальні фільми («Людина з кіноапаратом», «Ентузіазм: Симфонія Донбасу»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

У листопаді 1930 року ВУФКУ реорганізовано в «Українафільм», підпорядковане «Союзкіно».

«Українфільм» і початок звукового кіно (1930—1950)

Докладніше: Українське кіно 1930-1940-х років
Олександр Довженко на зйомках фільму, 1932 р.

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Ентузіазм: Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, але, незважаючи на поширені чутки, так і не отримав «Оскар»

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Українські фільми 1945—1953 рр. пiдпорядковувались канонам «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

Кінематограф Західної України (1896—1939)

Докладніше: Кінематограф Західної України (1896-1939)

Перші кінопокази на території українських земель у складі Австро-Угорської імперії відбулися 13 вересня 1896 у Львові

Львів взагалі стає центром розвитку кіноіндустрії Західної України. У 1920-х роках у місті існувало 15 кінотеатрів. Головними осередками формування кінокультури у міжвоєнному польському Львові стали аматорські кіногуртки. зокрема кіноклуб «Авангард» та фотомайстерня «Оріон», група працівників сучасної культури «Група Кавина», мистецька група «Артес».

Соня Куликівна видавала журнал «Кіно» (1930—1936) та створила кіностудію «Соня-фільм», де зняли фільми «Свято молоді», «З кіноапаратом по Львові», «Зелені свята», «Гуцульщина», замовлені до розповсюдження компаніями «Гомон» (Франція), «Фебусфільм» (Німеччина), фірмою Василя Авраменка (США). Також студія займалась прокатом фільмів, знятих в УРСР[2].

Кіно під час німецької окупації України (1941—1943)

Докладніше: Кіно під час німецької окупації України (1941–1943)

Під час окупації України Німеччиною під час Другої світової війни тут продовжувалося кінематографічне життя. Його центром був Київ, де товариство «Україне-фільм» на базі Київської кіностудії почало створювати пропагандистські документальні та хронікальні стрічки. На студії в той час працювало кілька відомих кінематографістів, зокрема оператори Микола Топчій та Юрій Тамарський. Також у Києві діяло вісім кінотеатрів.

Кіно «відлиги»

Володимир Денисенко

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

Українське поетичне кіно

Михайло Вартанов і Сергій Параджанов, 1985
Леонід Осика

Український кінематограф 1960-1970-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Стрiчка Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинилася під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавилон XX», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно з'являються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Українське радянське кіно періоду «Застою»

Файл:Mykolajchuk I 3.jpg
Іван Миколайчук

На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-1980-х рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть лише „старі“» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловський), «Чарівники» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

Розквіт неігрового та анімаційного кіно в 1970-х

У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.

Кіно «Перебудови»

Юрій Ілллєнко
Кіра Муратова, 2006

За «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

Кінематограф доби Незалежності

Докладніше: Українське кіно доби Незалежності
Докладніше: Рада з державної підтримки кінематографії
Богдан Ступка

Регулювання державної політики України з питань кіно було затверджено 13 січня 1998 року, коли Верховна Рада України прийняла Закон України «Про кінематографію».

У перiод незалежностi українське кіно характеризується розпадом кіноіндустрії в 1990-х роках та спробами відбудувати її в 2000–2010-х роках.

У 1990-х з розпадом Радянського Союзу та економічною кризою українське кіно починає переживати занепад. Кількість глядачів у кінотеатрах зменшується від 552 млн щорічно в 1990 році до 5 млн. — у 1999 році. В той же час поступово зростає аудиторія телеканалів. Кількість демонстраторів — від 27 в 1990 році до 8 в 1999 році. Кількість художніх фільмів знятих в Україні за рік зменшується з 45 в 1992 році до 4 у 2000 році. З 136 фільмів знятих в Україні в 1990-х роках 82 було знято російською мовою. Українське кіно 1990-х намагається комерціалізуватися. Замовниками і спонсорами фільмів часто стають бізнесові структури. Ця обставина впливає на зміст фільмів, їх спроби мати розважальний характер, популярності набувають кримінальні драми, пригодницькі та еротичні фільми.

На початку 1990-х українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали, зокрема популярність мали «Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма. На рубежі 2000-х р. величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Богдан Ступка стає головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001). У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук)[3]. У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова.

У 2010-х роках відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва в Україні. Завдяки розвитку технологій та зменшенню витрат на значно збільшується кількість короткометражних фільмів. В український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. З'являються колективні проекти українських режисерів «Мудаки. Арабески», «Україно, goodbye!», «Вавилон'13». Разом з занепадом централізованої кіноіндустрії розпочинається розвиток незалежних кіностудій, фірм-дистриб'юторів та мережі кінотеатрів. Попри збитковість кіногалузі в цей час, ряд українських фільмів має успіх на міжнародних кінофестивалях.

У 2003 році, вже в Основному конкурсі того ж Берлінале отримав «Срібного ведмедя» фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Подорожні». У 2007 році в конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра «Меніни» режисера Ігора Подольчака[7][8]. Пізніше фільм брав участь у 27 міжнародних кінофестивалях, у 10 з них у конкурсній програмі, в інших в офіційній селекції. У 2011 році Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Крос». У 2014 році повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я» бере участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» «Канського кінофестивалю» і отримує одразу три нагороди — приз фонду Ган, приз Відкриття та Гран-прі.

Кінематограф української діаспори

У 1927 році галичанка Софія Яблонська переїхала зі Львова до Парижа, звідки почала подорожувати світом та знімати видові фільмі. Мандруючи Францією, Китаєм, Африкою, Австралією, Японією, готувала кінорепортажі, була однією з перших жінок-кінооператорів.

У 1930-х роках фільми за українськими мотивами почали зніматися в Нью-Йорку. Український балетмейстер, хореограф та актор в еміграції Василь Авраменко продюсує та виступає сценаристом кількох фільмів, зокрема «Наталки Полтавки» і «Запорожця за Дунаєм» (режисер Едгар Ульмер). Обидва ці фільми вийшли на екран майже синхронно з однойменними кінострічками Івана Кавалерідзе в УРСР.

Змагальний характер паралельного показу кіноопер, випущених у радянській Україні та США, їх ідеологічне протистояння знаходить підтвердження у нотатках Миколи Новака, одного з найактивніших членів фільмової корпорації Авраменка: «Нам треба бути гордими, що показали нашим незрячим людям, що українська еміґрація здібна також таку справу здвинути. Ми проломили грубі верстви льодів і заставили навіть червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша „Наталка Полтавка“, то не було б і сталінської»[4].

Крім «Наталки Полтавки» (1937) і «Запорожець за Дунаєм» (Cossacks in Exile, 1939), Авраменко в США також знімає фільми «Маруся» (1939) та «Трагедія Карпато-України» (The Tragedy of Carpatho-Ukraine, 1940).

У 1960-1970-х роках у місті Ошава, провінції Онтаріо у Канаді на кіностудії Canukr Films знято кілька фільмів. За сценарієм Степана Любомирського знято кінострічки «Ніколи не забуду» (1969, режисер Б. Паздрій, В. Бачинський), «Зашуміла Верховина» (1976). Серед інших фільмів знятих на цій кіностудії «Жорстокі світанки» (1966) та «Марічка» (1975)[5].

Українські фільми-лідери радянського кінопрокату

Кіно українських кіностудій не користувалося великим успіхом у прокаті в радянську добу. Серед фільмів знятих в Україні в радянський найбільш популярними були наступні:

Українські фільми-лідери українського кінопрокату

Докладніше: Список найкасовіших українських фільмів

Українське телевізійне кіно

Докладніше: Українське телевізійне кіно

Перша телевізійна трансляція в Україні відбулася 1 лютого 1939 року. В невеликій студії в Києві тривав 40-хвилинний ефір під час якого показали портрет Григорія Орджонікідзе.

Однак війна зупинила розвиток українського телебачення. Відновлення роботи телебачення відбулося 6 листопада 1951 року. Тоді київський телецентр випустив в ефір фільм Міхаіла Чіаурелі «Велике зарево» (1938). Регулярний ефір у Київському телецентрі розпочався в 1956 році.

1965 рік — постановою Ради Міністрів УРСР у Києві виникає студія Укртелефільм — єдина радянська кіностудія, яка спеціалізується на фільмах виключно для телебачення. В підпорядкування Укртелефільму переходять регіональні телестудії. Зазвичай регіональні телестудії знімали фільми в себе, тоді як монтажем, звуком і копіюванням займалися у Києві.

Українські телесеріали

Докладніше: Українські телесеріали

Відзнаки українського кіно

У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

У найбільш авторитетному сучасному опитуванні з визначення найкращих фільмів усіх часів, яке проводить британський журнал Sight & Sound, у 2012 році[6] 8-е місце посів фільм «Людина з кіноапаратом» (реж. Дзиґа Вертов, 1929, Київська кінофабрика ВУФКУ), 171-е — «Земля» (реж. Олександр Довженко, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»). Такі опитування Sight & Sound проводить кожні десять років, починаючи з 1952 року, у 2012 році в ньому взяло участь 846 кінокритиків.

У першому опитуванні Sight & Sound з визначення найкращих документальних фільмів усіх часів у 2014 році[7] 1-ме місце посів фільм «Людина з кіноапаратом», 77-е — «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» (Дзиґа Вертов, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»).

Українські фільми-учасники міжнародних фестивалів

Докладніше: Українські фільми-учасники міжнародних фестивалів

Українські фільми-претенденти на «Оскар»

Докладніше: Список претендентів на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою від України

Кіностудії України

Кінотеатри України

Докладніше: Кінотеатри України

Станом на 2014 рік Україні діє 167 кінотеатрів та 420 кіноекрани[8]. За даними Державного агентства України з питань кіно, станом на 2017 в країні нараховується 189 кінотеатрів із загальною кількістю 487 екранів, 463 з яких — цифрові.

Кінодистриб'ютори України

Докладніше: Українські кінодистриб'ютори

Станом на 2016 рік в Україні за даними Державного агентства України з питань кіно налічується 105 юридичних осіб-компаній у сфері кінопрокату,[9][10] а також 13 фізичних осіб.[9][10] З них п'ятеро кінопрокатників займають понад 95 % ринку (за виторгом), а саме B&H Film Distribution Company, UFD, Kinomania, MMD та Volga Ukraine.

Кінофестивалі України

Кінофестивалі ігрового повнометражного кіно

Кінофестивалі неігрового кіно

Кінофестивалі короткометражного кіно

Кінофестивалі анімаційного, студентського, архівного кіно, відео-арту

Українські видання про кіно

Розвиток української кінопреси та книговидавництва на тему кіно активно починається на початку 1920-х років. Інформація про кіно раз-по-раз друкується у виданнях про культуру, освіту та театр «Силуэты», «Зритель», «Театр, клуб, кино».

В 1922 році ВУФКУ в Харкові робить першу нетривалу спробу видавати власний журнал на тему фотографії та кіно, випустивши два номери журналу «Фото-кино» під редакцією Голови правління організації Василя Прокоф'єва. Наступною подібною спробою восени 1923 року стає журнал «Экран» під редагуванням М.л. Львовського та Ізмаїла Уразова.

В 1925 році розпочинається вихід найбільш відомого українського спеціалізованого журналу «Кіно». Журнал видається українською мовою та публікує найбільш вагомі для 1920-х українські критичні тексти про кіно.

В жовтні 1929 року ВУФКУ відкриває спеціальне видавництво, яке спеціалізується на кіно та театрі «Укртеакіновидав». Статті про кіно друкуються також в журналах про культуру «Культробітник», «Нове мистецтво», «Нова ґенерація» тощо. На початку 1930-х ці прогресивні починання згортаються. Замість критики радянська кінопреса починає публікувати радше рекламні матеріали про фільми.

Розвиток української критичної думки про кіно відновлюється в Україні в 1990-х роках, однак економічні обставини змушує закритися майже всі нові українські видання про кіно, зокрема і найбільш впливовий журнал про кіно свого часу «Кіno-коло».

Держкіно України

Докладніше: Державне агентство України з питань кіно

Центральним орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері кінематографії є Державне агентство України з питань кіно.

Керівники українського кіно

Спілка кінематографістів України

Докладніше: Національна спілка кінематографістів України

Національна спілка кінематографістів України — громадська організація, метою якої є сприяння розвитку українських екранних мистецтв як органічної складової національної та світової культури, участь у створенні концепцій розвитку та співпраці кіногалузі і телевідеопростору, захист творчо-професійних, авторських і соціальних прав членів Спілки.

Щороку Спілка вручає Премію Національної спілки кінематографістів України.

Українська кіноакадемія

Докладніше: Українська кіноакадемія

Українська Кіноакадемія — українське об'єднання експертів і професіоналів у галузі кіно та кіновиробництва, засноване 2017 року з метою підтримки та розвитку сучасного українського кінематографа.

З 2017 року Українська Кіноакадемія проводитиме щорічне вручення Національної кінопремії «Золота дзиґа». На противагу цій премії у травні 2018 року новоствореною Спілкою кінокритиків України було також засновано щорічну премію кінокритиків «Кіноколо».

Збереження кінематографічної спадщини

Докладніше: Національний центр Олександра Довженка

Збереженням, відновленням, реставрацією українського архівного кіно займається Національний центр Олександра Довженка  — державний кіноархів художніх фільмів України, що зберігає Державний фільмофонд України, також включає кінокопіювальну лабораторію, єдиний Асоційований член Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF) в Україні. Значну частину українських неігрових та телевізійних фільмів зберігає Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного.

Кіноосвіта в Україні

Розвиток кіноосвіти в Україні припав на добу ВУФКУ. В Одесі в березні 1923 року оголошується набір на перші однорічні державні курси кінематографії при одеському виробничому відділі ВУФКУ, серед викладачів яких значилися Борис Лоренцо, Микола Салтиков, Євген Славинський. Перший акторський курс мав 22 випускників, найвідомішою з яких була акторка Оксана Підлісна.

Восени 1924 року на базі курсів при кінофабриці було створено Одеський державний технікум кінематографії до викладання в якому залучалися також Лесь Курбас, Петро Чардинін, Аксель Лундін. В технікумі діяло два відділення: екранний та технічний (так, в 1926 році на перше з них поступив 21 абітурієнт, на другий — 23, конкурс становив близько 40 осіб на місце, з 44 студентів було 12 жінок). В 1924 році в Києві при театральному технікумі створюється кінофакультет. В Харкові подібний факультет виникає при Музично-драматичному інституті, однак наступного року закривається.

В 1926 році на базі Київського художнього інституту виникає очолюваний Володимиром Татліним кінофотовідділ (кінофакультет), який готував художників кіно та операторів. Навчання за спеціальностями тривало чотири роки, на першому наборі відділу навчалося 62 особи. В 1930 році Одеський кінотехнікум та кінофакультет Київського художнього інституту об'єднали в Київський державний інститут кінематографії.

Перший кінофакультет в Україні після Другої світової війни відкрито в 1961 році на базі Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого. Першим завідувачем кафедри було призначено Віктора Івченка. Пізніше кафедру очолювали заслужені діячі мистецтв УРСР доцент В. П. Небера (1972—1984), кандидат мистецтвознавства, доцент В. Б. Кісін (1985—1991). У 1966 році здійснено перший набір студентів-кінооператорів. З 1975 року розпочалася підготовка режисерів телебачення. В 1962 році кінофакультет розпочинає підготовку кінознавців.

Кіномитці українського походження

Всесвітньо відомі актори пов'язані з Україною і українцями.

Режисери

Кіноактори

  • Леонід Броневой (1928) — радянський і російський актор театру і кіно українського походження (з Києва).
  • Кірк Дуглас (Іссур Данилович Думський) (1916) — відомий американський актор, лауреат премії Оскар. Єврей українського походження (з Одеси).
  • Мілла Йовович (1975) — американська актриса, музикант і модель українського походження (з Києва).
  • Ольга Куриленко (1979) — українська модель і актриса.
  • Міла Куніс (1983) — американська актриса. Єврейка українського походження (з Чернівців).
  • Василь Лановий (1934) — радянський і російський актор театру і кіно українського походження.
  • Сергій Маковецький — радянський і російський актор театру і кіно українського походження.
  • Нонна Мордюкова — радянська і російська кіноакторка українського походження (з міста Костянтинівка Донецької области).
  • Джек Паланс (Володимир (Волтер) Палагнюк) (1919—2006) — відомий американський кіноактор українського походження, лауреат премії Оскар, голова Голлівудської фундації «Тризуб».
  • Дастін Гоффман (1937) — відомий американський кіноактор та продюсер, лауреат премії Оскар. Єврей українського походження (з Києва[13][14].

Композитори кіно

Див. також

Примітки

  1. ↑ http://www.kinokolo.ua/articles/361/
  2. ↑ Кіно і німці («Контракти» № 44 Листопад 2007)
  3. ↑ Сайт фільму «Штольня» http://www.shtolnya.com.ua
  4. ↑ Леся Косаківська. Василь Авраменко — Іван Кавалерідзе: «кінодуель» через океан // Кіно-Театр, ч. 4, 2003
  5. ↑ [1]
  6. ↑ Список найкращих фільмів усіх часів згідно опитування Sight & Sound у 2012 році
  7. ↑ Список найкращих документальних фільмів усіх часів згідно опитування Sight & Sound у 2014 році
  8. ↑ Итоги кинопроката в украине в 2014 году
  9. ↑ а б Державний реєстр розповсюджувачів фільмів (станом на 31 березня 2015 року) — Державне агентство України з питань кіно
  10. ↑ а б http://data.gov.ua/passport/ff54b0ff-1c89-4b2a-89aa-2d119e7c96d9 Державний реєстр виробників та розповсюджувачів фільмів (станом на 31 березня 2015 року)] — Державне агентство з питань електронного урядування України, оприлюднено 24.02.2016
  11. ↑ http://www.jewish.ru/culture/cinema/2006/10/news994241217.php
  12. ↑ http://pinchukfund.org/ru/media/publications/2006/43.html
  13. ↑ http://www.proua.com/news/2004/06/12/144855.html
  14. ↑ http://www.day.kiev.ua/32620

Посилання

Джерела

  • Брюховецька Лариса. Приховані фільми: українське кіно 1990-х. — К., 2003. — 384 с.
  • Ґєршевска Б. З історії культури кіно у Львові 1918—1939 рр. / Барбара Гєршевска; пер. з польськ. — Львів: Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2GG4. — 98 с.
  • Екранна культура: Засоби моделювання художньої реальності / Зубавіна І. Б. ІПСМ АМУ. — К.: Інтертехнологія, 2006. — 272 с.: іл.
  • А. Є. Жукова. Українське радянське кіномистецтво. 1930—1941. — К., 1959
  • А. Є. Жукова. Українська кінопанорама. — К., 1972
  • Зубавіна І. Б. Кінематограф незалежної України: тенденції, фільми, постаті: [монографія] / Академія мистецтв України; Інститут проблем сучасного мистецтва. — К. : Фенікс, 2007. — 296с. : іл. — ISBN 978-966-651-773-2.
  • Любомир Госейко. Історія українського кінематографа. 1896—1995 : пер. с фр. / Пер. Станіслав Довганюк; Відп. ред. і передм. Володимир Войтенко. — К. : КINО-КОЛО, 2005. — 464 с. — 1000 пр. — ISBN 966-88640-0-X[1][2]
  • Миславський В. Н. Кінословник: Терміни, визначення, жаргонізми. — Харків, 2007. — 328 с. ISBN 966-8246-59-4
  • Нариси з історії кіномистецтва України / ІПСМ АМУ; Ред.- упоряд. І. Б. Зубавіна; Наук. ред. В. Л. Скуратівський, О. С. Мусієнко; Редкол.: В. Д. Сидоренко (голова), І. Д. Безгін, В. Г. Горпенко та ін. — К.: Інтертехнологія, 2006. — 864 с.: іл.
  • Режисери і фільми сучасного українського кіно: Творчі портрети / Упоряд. і вст. ст. Д. Я. Шлапака. — К.: Мистецтво, 1969. — 214 с.: іл.
  • Українське кіно від 1960-х до сьогодні. Проблема виживання: збірник наукових статей / упорядник Лариса Брюховецька. — К. : Редакція журналу «Кіно-Театр» ; Видавництво «Задруга», 2010. — (Серія "Бібліотека журналу «Кіно-Театр»).
  • Час і простір у кінематографі / Зубавіна І. Б. ІПСМ АМУ. — К.: Щек, 2008. — 447 с.
  • Шупик О. Б. Становлення українського радянського кінознавства. — К., 1977
  • International Film Guide 2009: the definitive annual review of world cinema, edited by Haydn Smith. 45th Edition. London & New York: Wallflower Press 2009, ISBN 978-1-905674-99-2 (англ.)
  • International Film Guide 2010: the definitive annual review of world cinema, edited by Haydn Smith. 46th Edition. London & New York: Wallflower Press, 2010, ISBN 978-1-906660-38-3 (англ.)

Примітки

  1. ↑ У видавництві KINO-KOЛО вийшла друком «Історія українського кінематографа» Любомира Госейка
  2. ↑ DjVu-файл
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Український кінематограф


Правління кіноакадемії
Наглядова рада кіноакадемії
Інше
Україна Україна в темах
Географія
Устрій
Історія
Символи
Державний лад
Оборона
Безпека
Економіка
Транспорт
і зв'язок
Соціум
Знання
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Український_кінематограф&oldid=23711194