Януш Сухивільк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Януш Сухивільк
пол. Janusz Suchywilk
Герб
Герб
Архієпископ Ґнєзненський
1374 — 1382
Церква: Римо-католицька церква
Попередник: Ярослав Боґорія Скотніцький[pl]
Наступник: Бодзента[pl]
 
Альма-матер: Болонський університет
Діяльність: дипломат, католицький священник, державний діяч, католицький єпископ
Народження: 1310
Смерть: 5 квітня 1382
Жнін, Ґміна Жнін, Жнінський повіт, Куявсько-Поморське воєводство, Республіка Польща
Похований: Базиліка Небовзяття Пресвятої Діви Марії (Гнєзно)
Батько: Прецлав (Пакослав)
Посада: канонік вроцлавський, влоцлавський, познанський, ґнєзненський, краківський; капелан надвірний, пробст ґнєзненський, декан краківський; королівський писар, канцлер руський, краківський

CMNS: Януш Сухивільк у Вікісховищі

Януш Сухивільк, гербу Гржимала (нар. бл. 1310 — пом. 5 квітня 1382, Жнін) — польський римсько-католицький і державний діяч, дипломат XIV століття; пробст ґнєзненський, декан краківський, архієпископ Ґнєзненський (1374–1382); канцлер руський (1356), канцлер краківський (1357–1373).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився Януш близько 1310 року[1]. У старішій польській історіографії усталився погляд, що його батьком був воєвода каліський Прецлав з Ґултов[pl], але ця теза була спростована дослідником А. Мажецем. На думку останнього, батьком Януша був Пакослав або Прецлав із Янушевиць[2]. Його матір'ю була рідна сестра архієпископа Ґнєзненського Ярослава Боґорії Скотніцького[pl][3]. Януш мав також брата Чтана (пол. Cztan)[4], племінників-синів останнього Якуша-Вільчка, Пйтора та Миколая; а також, імовірно, ще одного брата невідомого імені, синами якого були Мрочек і Ян[5].

Носив родове прізвисько «Сухивільк» (від пол. suchy wilk — сухий вовк), яке, мабуть, отримав якийсь із його предків через свою худорлявість[6].

Протягом 1336–1347 років він навчався на юридичному факультеті Болонського університету, здобув ступінь доктора декретів[7].

Політична кар'єра[ред. | ред. код]

З 1336 року Януш був королівським нотаріусом (писарем)[8].

Януш Сухивільк працював над складанням Статутів короля Казимира[9][10]. Протягом 1352-1356 років він залишив Краків і перебував у Великопольщі, та, ймовірно, саме в цей час працював над Статутом Великопольським. Закінчення роботи над Статутом на межі 1356-1357 років стало переломним моментом у політичній кар'єрі Сухивілька, який звідтоді постійно перебував у близькому оточенні короля[11].

У середині 1356 року король Казимир III призначив його на посаду канцлера руського[12]. Найімовірніше, Руська канцелярія була спеціально створено для того, щоб Сухивілька ввести до кола королівських радників, серед яких були й канцлери. Після нього посада руського канцлера ніколи й ніким більше не займалася[13].

Після смерті Збіґнєва зі Щижиця наприкінці 1356 року, король призначив Януша Сухивілька на посаду краківського канцлера. Протягом 1357–1370 років він був одним із найближчих соратників і радників короля Казимира Великого, належав до його Королівської Ради[14].

1358 року Януш Сухивільк був одним із головних перемовників щодо порозуміння з Литвою, брав участь у перемовинах короля із князем мазовецьким Земовитом III[15]. Під час чесько-угорського конфлікту 1362 року канцлер супроводжував короля у військовому поході до моравського кордону, брав участь в укладанні двох угод короля з Рудольфом IV Габсбургом[16].

Ймовірно, канцлер був співавтором установчого документа Краківського університету 1364 року[17]. 1366 року, перебуваючи з королем у Володимирі, він заповів свої маєтки своїм племінникам, за винятком жіночої лінії, таким чином утворивши першу родову Ординацію у Польщі. Король Казимир Великий підтвердив той документ[18]. 1368 року проводив переговори щодо кордонів із Бранденбургом[19]. У квітні цього ж року був оголошений Статут соляних жуп, у підготовці якого брав участь, зокрема, канцлер Януш[20]. Імовірно, він був співавтором концепції усиновлення королем Казимиром князя Казимира слупського[pl], королівського онука[21].

3 листопада 1370 року король Казимир, після поранення на полюванні, продиктував свій заповіт, призначивши його виконавцем Януша Сухивілька. Після смерті короля він за завданням коронної ради їздив разом із краківським єпископом Флоріаном Мокрським до Вишеграду для запрошення Людовика Угорського на престол[22]. Януш Сухивільк зберіг свою посаду канцлера за нового короля[23]. У історіографії він вважається лідером опозиції проти короля Людовика, метою якої було сходження на польський престол після його смерті Казимира слупського. Однак тлумачення його ставлення до правління у Польщі Анжуйської династії є неоднозначним.

1373 року заснував на німецькому праві у своєму дідичному ключі кобилянському село (тепер — місто) Дуклю[24].

Духовна кар'єра[ред. | ред. код]

Ще перед початком навчання Януш Сухивільк отримав королівську супліку та папську провізію на каноніка вроцлавського, з титулами доктора та каноніка він виступає у документах 1347-1348 років. Був також каноніком влоцлавським, познанським, ґнєзненським[25]. 1351 року він згадується як королівський капелан[26], тоді ж став пробстом ґнєзненським (1351-1356), з 1355 року згадується як канонік краківський[27]. 1356 року король сприяв отриманню ним уряду декана краківської катедри в обмін на пробство ґнєзненське. Також, невдовзі він став каноніком ґнєзненським, яким був до 1374 року[28].

1374 року, після відмови його дядька, Ярослава Боґорії, від архієпископства через втрату зору, Януш Сухивільк залишив посаду канцлера краківського та, за підтримки імператора Карла IV та короля Людовіка Угорського, отримав у Авіньйоні від папи Григорія XI 16 квітня єпископське свячення та 28 квітня став архієпископом Ґнєзненським[1].

10 лютого 1375 року архієпископ відбув генеральну нараду з капітулою ґнєзненською, на якій були прийняті статути для цієї капітули, які регулювали церковні стосунки та запобігали зловживанням, а водночас прагнули піднести духовенство і «принести блиск» митрополії[29]. Він разом із єпископами плоцьким і краківським увійшов до апостольської комісії щодо організації церковної ієрархії на новоприєднаних землях Русі. 13 лютого 1375 року папа Григорій XI оголосив, що головні церкви в Галичі, Перемишлі, Володимирі та Холмі є відтепер катедральними костелами, і, вивівши їх з-під юрисдикції Любуських єпископів, підніс Галицьку дієцезію до гідності митрополії, підпорядкувавши їй три інших суфраганії: Перемишльську, Володимирську та Холмську. А місцевих православних єпископів, «як недостойних», усунув, залишив собі право призначення на їх місце католицьких єпископів[30]. Також, за сприяння архієпископа Януша, було повернуто статус єпископської катедри відновленому костелу у Києві[31].

1377 року архієпископ фінансово підтримав військовий похід короля на Литву щодо несплати жолду[32]. З час свого правління він організував і провів 3 синоди — у 1376 (Унеюв), 1378 (Каліш) та 1380 роках[33].

1376 року через непотизм віддав управління замками в Опатувку й Унеюві (власність єпископів ґнєзненських) своїм племінникам Пйотрові та Миколаєві, що після його смерті призвело до гострого конфлікту, через відмову повернути управління замками[34].

Помер Януш Сухивільк 5 квітня 1382 року у Жніні[1], був похований у Ґнєзненській катедрі[35].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Archbishop Janusz Suchywilk. Catholic Hierarchy.
  2. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 10.
  3. ↑ Adam Szweda. W kręgu synowców arcybiskupa Janusza Suchegowilka [w:] „Społeczeństwo Polski średniowiecznej”, Tom VIII (2), 1999, s. 176-178.
  4. ↑ Adam Szweda. W kręgu synowców arcybiskupa Janusza Suchegowilka [w:] „Społeczeństwo Polski średniowiecznej”, Tom VIII (2), 1999, s. 179.
  5. ↑ Adam Szweda. W kręgu synowców arcybiskupa Janusza Suchegowilka [w:] „Społeczeństwo Polski średniowiecznej”, Tom VIII (2), 1999, s. 183.
  6. ↑ Konstanty Hoszowski. Jan ze Strzelec Suchywilk zwany, kanclerz w. koronny Królestwa Polskiego i arcybiskup gnieźnieński, niegdyś jego fundacya i rezydencya w Krakowie, jak niemniej innych zasłużonych kapitularnych następców, Kraków, 1883, s. 4, 11-12.
  7. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 18.
  8. ↑ Jerzy Wyrozumski, Arcybiskupi Gnieżnieńscy XIII i XIV wieku [w:] FOLIA HISTORICA CRACOVIENSIA, Vol. 4 -5, 1997—1998, s. 54.
  9. ↑ Konstanty Hoszowski. Jan ze Strzelec Suchywilk zwany, kanclerz w. koronny Królestwa Polskiego i arcybiskup gnieźnieński, niegdyś jego fundacya i rezydencya w Krakowie, jak niemniej innych zasłużonych kapitularnych następców, Kraków, 1883, s. 5.
  10. ↑ Lidia Korczak. Kazimierz Wielki - inicjator Statutów wiślickich [w:] Studia z Dziejow Panstwa i Prawa Polskiego, 1999, T. 3, s. 47 (PDF).
  11. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 20-21.
  12. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 27.
  13. ↑ Andrzej Marzec, Kariery polityczne na rusi czerwonej za panowania kazimierza wielkiego (1340—1370) // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. Випуск 4. — 2004. — с. 15.
  14. ↑ Andrzej Marzec. Rada królewska w monarchii Kazimierza Wielkiego [w:] Narodziny Rzeczypospolitej. Studia z dziejów średniowiecza i czasów wczesnonowożytnych, t. 2, red. W. Bukowski, T. Jurek, Kraków 2012, s. 806 (PDF).
  15. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 30.
  16. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 31-32.
  17. ↑ Konstanty Hoszowski. Jan ze Strzelec Suchywilk zwany, kanclerz w. koronny Królestwa Polskiego i arcybiskup gnieźnieński, niegdyś jego fundacya i rezydencya w Krakowie, jak niemniej innych zasłużonych kapitularnych następców, Kraków, 1883, s. 6.
  18. ↑ Jan Korytkowski, Arcybiskupi gnieźnieńscy, Arcybiskupi gnieźnieńscy: prymasowie i metropolici polscy od roku 1000 aż do roku 1821 czyli do połączenia arcybiskupstwa gnieźnieńskiego z biskupstwem poznańskim. T. 1 / wg źródeł archiwalnych oprac. Jan Korytkowski, Poznań : Druk. Kuryera Poznańskiego, 1888, s. 654.
  19. ↑ Andrzej Marzec. Rada królewska w monarchii Kazimierza Wielkiego [w:] Narodziny Rzeczypospolitej. Studia z dziejów średniowiecza i czasów wczesnonowożytnych, t. 2, red. W. Bukowski, T. Jurek, Kraków 2012, s. 824 (PDF).
  20. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 38.
  21. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 39.
  22. ↑ Jan Korytkowski, Arcybiskupi gnieźnieńscy, Arcybiskupi gnieźnieńscy: prymasowie i metropolici polscy od roku 1000 aż do roku 1821 czyli do połączenia arcybiskupstwa gnieźnieńskiego z biskupstwem poznańskim. T. 1 / wg źródeł archiwalnych oprac. Jan Korytkowski, Poznań : Druk. Kuryera Poznańskiego, 1888, s. 655.
  23. ↑ Konstanty Hoszowski. Jan ze Strzelec Suchywilk zwany, kanclerz w. koronny Królestwa Polskiego i arcybiskup gnieźnieński, niegdyś jego fundacya i rezydencya w Krakowie, jak niemniej innych zasłużonych kapitularnych następców, Kraków, 1883, s. 4.
  24. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 16.
  25. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 18-19.
  26. ↑ Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374) [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 20.
  27. ↑ Jan Korytkowski, Arcybiskupi gnieźnieńscy, Arcybiskupi gnieźnieńscy: prymasowie i metropolici polscy od roku 1000 aż do roku 1821 czyli do połączenia arcybiskupstwa gnieźnieńskiego z biskupstwem poznańskim. T. 1 / wg źródeł archiwalnych oprac. Jan Korytkowski, Poznań : Druk. Kuryera Poznańskiego, 1888, s. 652.
  28. ↑ Jan Korytkowski, Arcybiskupi gnieźnieńscy, Arcybiskupi gnieźnieńscy: prymasowie i metropolici polscy od roku 1000 aż do roku 1821 czyli do połączenia arcybiskupstwa gnieźnieńskiego z biskupstwem poznańskim. T. 1 / wg źródeł archiwalnych oprac. Jan Korytkowski, Poznań : Druk. Kuryera Poznańskiego, 1888, s. 653.
  29. ↑ Janina Łojowska. Arcybiskup Suchywilk w historii Kościoła w Polsce [w:] Collectanea Theologica 20/1, 1939, s. 6 (PDF).
  30. ↑ Janina Łojowska. Arcybiskup Suchywilk w historii Kościoła w Polsce [w:] Collectanea Theologica 20/1, 1939, s. 33-34 (PDF).
  31. ↑ Janina Łojowska. Arcybiskup Suchywilk w historii Kościoła w Polsce [w:] Collectanea Theologica 20/1, 1939, s. 35 (PDF).
  32. ↑ Jan Korytkowski, Arcybiskupi gnieźnieńscy, Arcybiskupi gnieźnieńscy: prymasowie i metropolici polscy od roku 1000 aż do roku 1821 czyli do połączenia arcybiskupstwa gnieźnieńskiego z biskupstwem poznańskim. T. 1 / wg źródeł archiwalnych oprac. Jan Korytkowski, Poznań : Druk. Kuryera Poznańskiego, 1888, s. 671.
  33. ↑ Janina Łojowska. Arcybiskup Suchywilk w historii Kościoła w Polsce [w:] Collectanea Theologica 20/1, 1939, s. 38-43 (PDF).
  34. ↑ Ks. Jan Korytowski, Dzieje prymasów Polski, Poznań 2002, tom V, s. 13.
  35. ↑ Janusz Suchywilk. Archidiecezja Gnieźnieńska.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Andrzej Marzec, «Sapientior inter proceres Poloniae». Kariera polityczna Janusza Suchywilka herbu Grzymała (1336—1374), [w:] Polska i jej sąsiedzi w późnym średniowieczu, red. K. Ożóg, S. Szczur, Kraków 2000, s. 9 — 53.
  • Antoni Gąsiorowski, Jerzy Topolski [red.]: Wielkopolski Słownik Biograficzny, Warszawa-Poznań, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1981, s. 288—289, ISBN 83-01-02722-3.
  • Marceli Kosman, Między ołtarzem a tronem: poczet prymasów Polski, Poznań, Oficyna Wydawnicza G & P, 2000, ISBN 83-7272-017-7.
  • A. Strzelecka, Janusz Suchywilk [w:] Polski Słownik Biograficzny, Tom 10, 1962—1964, s. 583—585.
Канцлери краківські, двору, короля, коронні
Клеменс (1307—1309) • Ярост (1310—1315) • Станіслав із Кракова (1315—1316) • Францішек із Кракова (1316—1327) • Збіґнєв із Щижиця (1328—1356) • Януш Сухивільк (1357—1373) • Завіша Курозвенцький (1374—1380) • Ян Радліца (1381—1382) • Міколай Закліка з Мендзиґужа (1384—1409) • Войцех Ястшембець (1412—1423) • Ян Шафранєц (1423—1433) • Ян «Ташка» Конецпольський (1433–1455) • Ян Ґрущиньський (1455–1469) • Якуб з Дембна (1469–1473) • Уріель Ґурка (1473–1479) • Станіслав Курозвенцький (1479–1482) • Кшеслав Курозвенцький (1484–1503) • Ян Ласький (1503–1510) • Мацей Джевіцький (1511–1515) • Кшиштоф Шидловєцький (1515–1532) • Ян Хоєньський (1537–1538) • Павел Дунін-Вольський (1539–1544) • Томаш Собоцький (1544–1547) • Самуель Мацейовський (1547–1550) • Ян Оцеський (1552–1563) • Валентій Дембінський (1564–1576)
Великі канцлери коронні
Валентій Дембінський (1564–1576) • Пйотр Дунін-Вольський (1576–1577) • Ян Саріуш Замойський (1578–1605) • Мацей Пстроконський (1606–1609) • Лаврентій Гембицький (1609–1613) • Фелікс Криський (1613–1618) • Станіслав Жолкевський (1618–1620) • Анджей Ліпський (1620–1625) • Вацлав Лещинський (1625–1628) • Якуб Задзик (1628–1635) • Томаш Замойський (1635–1638) • Петро Гембицький (1638–1643) • Єжи Оссолінський (1643–1650) • Андрій Лещинський (1650–1653) • Стефан Корицінський (1653–1658) • Миколай Пражмовський (1658–1666) • Ян Лещинський (1666–1677) • Ян Стефан Виджга (1677–1679) • Ян Вельопольський (1679–1688) • Георг Альбрехт Денгофф (1688–1702) • Кароль Тарло (1702) • Андрій-Хризостом Залуський (1702–1711) • Ян Станіслав Яблоновський (1706–1709) • Ян Себастіян Шембек (1712–1731) • Анджей Станіслав Залуський (1735–1746) • Ян Малаховський (1746–1762) • Анджей Геронім Замо́йський (1764–1767) • Анджей Миколай Млодзейовський (1767–1780) • Йоганн-Андреас фон дер Борх (1780) • Антоній Онуфрій Окенцький (1780–1786) • Яцек Малаховський (1786–1793) • Антоній Сулковський (1793–1795)
Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Януш_Сухивільк&oldid=40645803