Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ, ЄС

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ, ЄС (англ. — European Union; EU) — міжнар. політ.-екон. об’єднання європ. держав. Сформувався на основі Європ. екон. співтовариства, Європ. об’єднання вугілля і сталі та Європ. т-ва з атомної енергії. Правовою основою для такого об’єднання став Договір про ЄС, підписаний у лют. 1992 12 державами-членами 3-х зазначених Європейських співтовариств (Бельгією, Великою Британією, Грецією, Данією, Ірландією, Іспанією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Німеччиною, Португалією, Францією) у м. Маастрихт (Нідерланди). Згодом Маастрихтський договір було доповнено низкою протоколів та заяв з різних аспектів діяльності ЄС.

З точки зору норм класичного міжнар. права ЄС як такий поєднує в собі якості міжнар. орг-ції та держави. «Державницькими» є ті його функції, які передали йому його держави-члени, попередньо відмовившись здійснювати ці функції самостійно. Це стосується передусім компетенцій ЄС в галузях конкуренції та спільної торг. політики. Міжнар. юрид. статус ЄС дає об’єднанню можливість самостійно проводити дипломатичну діяльність на міжнар. арені. Принципи верховенства й прямої дії права ЄС щодо систем нац. прав країн-членів гарантують однорідність юрид. простору спільноти і також надають їй ознак державності федеративного типу.

ЄС став результатом майже 40-річного розвитку процесу інституціоналізації європейської інтеграції.

Впродовж 1-ї пол. 1990-х рр. країни-члени ЄС спрямовували свої дії на створення Монетарного союзу. Паралельно вирішувалося питання включення до ЄС нових членів. 1995 до ЄС приєдналися Австрія, Швеція та Фінляндія, але більшість норвежців та швейцарців висловилися проти членства в ЄС. У тому ж 1995 набули чинності Шенгенські угоди (1985), які забезпечили політико-правові умови створення Шенгенського безвізового простору для громадян країн-членів ЄС (у межах цього простору передбачено вільне пересування робочої сили та надання послуг). 1 січ. 1999 було створено Монетарний союз ЄС. Його членами, однак, не стали Велика Британія, Данія, Швеція, Греція (остання приєдналася до союзу 2001). 2002 єдина грошова одиниця євро була введена в готівковий обіг.

У грудні 2000 у м. Ніцца (Франція) на зустрічі Ради глав д-в 15 країн-членів ЄС та 10 країн-кандидатів у члени ЄС було підписано Ніццький договір, що фактично започаткував процес розробки Конституції ЄС. Навесні 2002 розпочалася робота Конституційного конвенту. В червні 2003 Рада глав держав-членів ЄС затвердила проєкт Конституції.

1 трав. 2004 членами ЄС стали відразу 10 країн: Естонія, грец. ч. Кіпру, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія.

29 жовт. 2004 у Римі було підписано першу Конституцію ЄС, яка набуде чинності лише після її ратифікації (нац. парламентами або референдумами) в кожній з 25 країн-членів ЄС.

Окрім низки соціально-екон. та внутрішньополіт. проблем, перед ЄС постала необхідність розбудови власних збройних сил. Першим викликом спільній зовн. політиці ЄС у питаннях світової безпеки стали балканські події. Під час бомбардувань Югославії, коли НАТО, кероване США, по-своєму вирішувало конфлікт між албанцями та сербами (1998—99) в автономному краї Косово, ЄС виявився неспроможним стати гарантом європ. безпеки. Нова криза в зовнішньополіт. діяльності ЄС виникла у зв’язку з ініційованим США поваленням в Іраку режиму Саддама Хусейна. Держави-члени та держави-кандидати в члени ЄС, безумовно підтримуючи курс на повсюдне встановлення демократії, мали різні підходи щодо практичного вирішення проблем демократизації світу. ЄС фактично розколовся на «нову» Європу, яка на чолі з Великою Британією та Польщею підтримала іракську політику США, орієнтовану на військове втручання у внутрішні проблеми Іраку, та «стару» Європу, яка на чолі з Францією та ФРН наголошувала на нелегітимності суто військ. вирішення іракської проблеми.

Відповіддю ЄС на ці виклики стало створення 2004 Європ. агентства з питань озброєнь та формування Європ. корпусу, покликаного виконувати миротворчі функції по всьому світу.

ЄС є найбільшим торг. партнером, інвестором і «донором» України. Політико-правові засади співробітництва ЄС з Україною були закладені Договором про партнерство й співробітництво між Україною та Європейським Союзом 1994 (підписаний 14 черв. в Люксембурзі; набув чинності 1 берез. 1998). Його положення в 2004 були поширені на 10 нових країн-членів ЄС.

У політ. сфері співробітництво здійснюється на рівні Ради співробітництва Україна—ЄС, регулярно відбуваються консультації у форматі Україна—«трійка» ЄС (така «трійка» країн складається з д-ви, яка головує в ЄС,  д-ви, яка головувала в попередній термін, і д-ви, яка буде головувати у найближчі півроку). Впродовж 1997—2004 відбулося 8 засідань Ради співробітництва Україна—ЄС на найвищому рівні. 21 лют. 2005 підписано розрахований на три роки План дій Україна—ЄС.

План дій ЄС щодо України передбачає запровадження політики «спеціального сусідства». Пріоритетами в співпраці України та ЄС, крім екон. аспектів, є проведення регулярних консультацій з актуальних міжнар. проблем, з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією, запобігання нелегальній міграції, а також співробітництво в галузі к-ри й освіти.

Література

[ред. код]

1992 год: новый этап в истории западноевропейской интеграции. М., 1991;

  • Геген Д. У лабіринті Європейського Союзу. К., 1995;
  • Василенко С.Д. Європейський процес і Україна. Одеса, 1996;
  • Валовая Т. Искушение Европы: Исторические профили. М., 1998; Заглядывая в XXI век: Европейский Союз и Содружество Независимых Государств. М., 1998;
  • Ильин Ю.Д. История и право Европейского Союза. Учебное пособие. Х., 1998; История западноевропейской интеграции. Создание Европейского Союза (80–90-е гг. ХХ века). Тверь, 1999; На шляху до Європи: український досвід єврорегіонів. К., 2000;
  • Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. К., 2001;
  • Проді Р. Задум об’єднаної Європи. К., 2002;
  • Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна. К., 2005.

Джерела

[ред. код]

Автор: А.Ю. Мартинов.; url: http://history.org.ua/?termin=ES; том: 3