Югославія

Розташування політичних утворень, відомих як Югославія. Кордони мінялися впродовж років

Югосла́вія (Jugoslavija, Jyгославиja) — федеративна держава, яка існувала у XX столітті на півдні Європи.

Площа — 255,8 тис. кв. км

Населення — 23 123 000 (1985)

Столиця — Белград.

Складалася з 6 республік: Боснія і Герцеговина (столиця Сараєво), Македонія (Скоп'є), Сербія (Белґрад), Словенія (Любляна), Хорватія (Загреб) і Чорногорія (Тітоґрад — тепер Подгориця) та двох автономних країв у складі Сербії: Воєводина (Нові-Сад) та Косово (Пріштіна).

Населення (1981): серби (8,2 млн.), хорвати (4,5), босняки (2,0), словенці (1,8), албанці (1,8), македонці (1,4), чорногорці (0,6), а також угорці, цигани, турки, словаки, болгари, румуни та ін. На території колишньої Югославії мешкали близько 40 тис. українців.

Історія

Дивись також Королівство Югославія

Югославію створили 1 грудня 1918 р. спочатку як Королівство сербів, хорватів і словенців, а з жовтня 1929 р. — Югославія (з сербською династією Караджорджевичів на чолі).

Міжвоєнну добу в історії Югославії характеризували боротьба партій, встановлення монархічної диктатури короля Александра Карагеоргійовича (6 січня 1929 р.), вбивство короля у Марселі (9 жовтня 1934 р.), «березневий путч» (27 березня 1941 року) генерала Д.Сімовіча тощо.

6 квітня 1941 року війська Третього Рейху та її союзників вторглися на територію Югославії. Король Петар II Карагеоргійович утік з урядом з країни, а військове командування 18 квітня підписало беззастережну капітуляцію. Територію Югославії розподілили між окупантами, а на території колишньої Хорватської бановини (до якої німці пізніше приєднали Боснію й Герцеговину), утворено Хорватську державу, очолену організацією «усташів» і «поґлавніком» Анте Павелічем (10 квітня 1941 р.).

Від середини 1941 р. антинімецьке повстання охопило всю країну. Протягом 1942—1944 рр. у ньому сформувалися дві панівні течії: під проводом воєнного міністра югославського екзильного уряду в Лондоні, полковника Дражі Михайловича, антикомуністичного та монархічного напряму (четники), і Народно-визвольне військо Югославії (НВВЮ) під проводом Йосипа Броз Тіто і комуністичної партії. Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ (9 травня 1945 р.) за підтримки союзників і Червоної армії.

Установчі збори, скликані Народним фронтом (під проводом КПЮ), проголосили (29 листопада 1945 р.) Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), а 30 січня 1946 р. схвалено конституцію ФНРЮ.

КПЮ (від листопада 1952 р. — Союз Комуністів Югославії) стала єдиною політичною партією і, після проголошення Конституційного закону про основи суспільного й політ. устрою ФНРЮ та про союзні органи влади, змінила низку статей конституції (з 1946 р.) та формально перебрала повну владу.

Розпад

Розпад Югославії

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 роках - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

Югославсько-українські взаємини

Історія

Між півд. слов'янами (зокрема сербами, хорватами, словінцями) й українцями завжди існували різноманітні жваві взаємини та взаємозв'язки, які датуються ще з часів Київської Русі і перших півд.слов. держав. Вони тривали віками завдяки діяльності представників різних поколінь цих слов. народів, зокрема таких визначних діячів, як св. Сава Неманіч, Ісая Сербин, Єлисей з Кам'янця Подільського, Андрій з Сянока, В.Никольський з Закарпаття, Л.Сербин, П. Серб Лоґотет, Д.Кантакузін, С.Бакачіч та ін. Для нац. відродження півд.-стов. народів у 17-19 ст. велику ролю відограли Києво-Печерська Лавра з друкарнею та Києво-Могилянська Академія. Серед діячів останньої у культ. зв'язках себе відзначили: М.Смотрицький, єп. чернігівський Л.Баранович та його перекладач на серб. Г. С. Венцловіч, Т.Прокопович, Е.Козачинський, митр. Р.Заборовський, а серед серб. вихованців Академії: митр. Вікентій Йовановіч, Арсеній Стойков Тарбук, єп. Симеон Кончаревіч, Й.Раїч, Д.Новаковіч, Ґ.Зеліч та ін. У 19 ст. на українськ.-півд.-слов. зв'язки великий вплив мала творчість В. С. Караджіча і Т.Шевченка. Більшість діячів, що порушували обопільні взаємини заторкували м. ін. караджічіяну чи шевченкіяну. Своїми творами чи дією цим взаєминам сприяли серед українців діячі «Руської Трійці», М.Максимович, О.Бодянський, А.Метлинський, М.Старицький («Сербські народні думи й пісні», 1875), С.Воробкевич, І.Рудченко, Ю.Федькович, О.Навроцький, М.Драгоманов, А.Желябов, Леся Українка, І.Франко, В.Антонович, М.Лисенко, Ф.Колесса, В.Гнатюк та ін. Порушували українськ. проблематику, або перекладали з української літератури серед сербів: С.Новаковіч, С.Ранковіч, Д.Іліч; серед хорватів: А.Харамбашіч, А.Шеноа, В.Яґіч; серед словенців: Й.Абрам.

Напередодні першої світової війни український письменник і науковець М.Драй-Хмара мандрував (1913) південній Югославії, збираючи в бібліотеках та академіях Заґребу й Белграду матеріали до студії про «Разговор угодни народа словинского» А.Качіча-Міошіча. А вже за першої війни В.Хома-Довський, коштом Союзу Визволення України, опублікував у Заґребі (1916) брошуру «Україна і українці» сербо-хорв. мовою.

За революції і пізнішої громадянської війни (1917—1920) — за традицією давніх часів, коли немало півд. слов'ян брало участь у боротьбі проти тур.-тат. наскоків у лавах запор. козацтва та у нац.-визвольних війнах під проводом Б.Хмельницького (такі відомі серб. імена, як Думитрашко, полк, брацлавський І.Сербин чи ген. осавул В.Сербин, полк, переяславський Р.Дмитрашко-Раїч та ін.) чи коли під час визвольної боротьби сербів проти тур. поневолювачів (1875—1978) поруч з сербами боролися багато українців (від командира партизанського загону В.Яновського, поета І.Манжури, до актора і режисера М.Садовського, С.Крутя, Ф.Василевського та ін.) — багато добровольців і кол. військовополонених австро-угор. армії, з півд.слов. народів брали активну участь у революції і українськ.-сов. війні з одного чи іншого боку рев. течії (А.Дундіч, Д.Сердіч, С.Ратков, М.Чанак та ін.), міняючи часто і політ. кольори і військ, формації та переходячи з одного боку на ін.

Ще в сер. 1916 в Одесі з кол. військовополонених південних слов'ян створено дві серб. добровольчі дивізії, які боролися в Добруджі, а згодом перейшли до Солуня і увійшли до складу серб. війська. У червні 1917 в Україні почала діяти масова рев. організація півд. слов'ян, кол. військ. полонених австро-угор. армії — Юґослов'янський революційний союз, очолюваний Центр. Комітетом на чалі з М.Чанком. За час свого існування, до березня 1918, ЮРС мав у своєму складі близько 20 тис. осіб.

Подібна до ЮРС існувала Юґославська рада робітничих і солдатських депутатів, теж масова рев. організація, створена 20 березня 1919 в Москві на заг. зборах півд. слов'ян. Раду очолював виконком (гол. — І.Мікуліч), який у червні-липні 1919 діяв у Києві, бо більшість військ. полонених з Ю. перебувала в Україні.

Але в процесі докорінних змін у міжнародній політиці за повоєнних часів, створення т. зв. «санітарного кордону» ворожого до совєтів, дійшло до певного розриву між сх. й півд. слов'янами, зокрема між українцями, з одного боку, і сербами, словінцями й хорватами — з другого. І зовн. і внутрішня політика Королівства с. х. с., відкрито антисов. назовні й антиком. всередині, лише сприяла такому станові. З другого боку, Ю. стала притулком для тис. (бл. 20) емігрантів з кол. Рос. Імперії. Ю. стала центром їх духовного, рел. і політ. життя. Багато з них відіграли потім значну ролю у піднесенні зруйнованої війною Ю., у розбудові юґославської освіти, культури, охорони здоров'я та ін. галузях суспільного життя. Між ними було й багато українців, втікачів, воєнних і цивільних з рядів білої рос. армії та деяка частина діячів УНР і ЗУНР, гетьманців. Між ними: М.Чубинський, Є.Спекторський, А.Єлачич, ген. В.Науменко, ген. П.Кокунько, полк. В.Білий, інж. Богославський, П.Курганський, ген. Головко, ген. Саламаха. З уваги на великий вплив рос. еміграції на юґославський уряд і короля, українські емігранти залишилися у Ю. короткотривало, в дорозі до зах. Европи чи Америки. Ті, що залишилися, змішалися з рос. еміграцією або розійшлися українськими поселеннями Войводіни, Боснії й Хорватії. Їхня діяльність зосереджувалася гол. на культ. житті тих країв.

Деякі спроби розбудови контактів на державному рівні між Україною та Ю. роблено на поч. 1919. Уряд ЗУНР мав місію в Белграді, що готувала ґрунт для нормальних дипломатичних зносин. Ніяких конкретних наслідків ті спроби не дали. З весни 1919 у Белграді перебувала українська військ.-санітарна місія під проводом Вербинця. Його помічниками були П.Франко та В.Ганьківський. Ю. формально не визнавала українські місії, хоч допускала її діяльність в справах полонених і мала з нею ділові зносини. Після відходу Вербенця до Відня, місією у Белграді керував В.Ганьківський. Згодом місію очолив Д.Дорошенко, її перейменовано на місію українського Червоного Хреста на Балканах, вона існувала до кін. жовтня 1919, коли її перенесено до Букарешту. Місія налагоджувала транспорт українськ. полонених в Україну і допомагала біженцям.

У сер. 1919 у Белграді засновано «Друштво Словенске Узаjамности» (Т-во слов. взаємности), в якому українців представляли Вербинець, П.Франко і В.Ганьківський. Це товариство видало у Белграді книжку: «Українське питання» (1919).

У 1920—1945 pp. Серб. православна церква мала під своєю опікою українську православну громаду на Закарпатті і створила Православну Мукачівсько-Пряшівську парохію Сербської православної церкви, яку очолювали єпископ Доситей, з 1926 єп. Іриней, єп. Серафим, єп. В. Раїч.

Юґославські культурні і наукові кола підтримували зв'язки з українськими науковцями, зокрема з НТШ у Львові. З сербів і хорватів дійсний член НТШ були обрані: А.Беліч, В.Яґіч, С.Бошковіч, Й.Ерделяновіч, Й.Цвіїч, Т.Маретіч, М.Решетар, Л.Стояновіч, Б.Мілоєвіч, В.Варічак, Д.Ґоряновіч-Крамберґер, Б.Поповіч, М.Петровіч, Ф.Ілєшіч, Ю.Шурмин, С.Новаковіч.

Під час міжнародної кризи довкола Карп. України Ю. також звернула увагу на українське питання. Від 1938 до поч. другої світової війни юґославська преса уважно стежила за подіями в Карпатах, зокрема Белградська «Политика» й ін. газ. Журн. «Нова Европа» (ред. серб, письм. М.Чурчін) 1939 мав тематичний розділ «Малоруси й Україна», в якому друкувалися українські письменники і політичні діячі О.Шульгин, Д.Дорошенко, М.Андрусяк, А.Єлачіч, П.Мітропан та ін.

На територію Ю. через Румунію дісталися сотні втікачів з Карпатської України. В Ю. вони знайшли прихильність юґославського уряду й допомогу місц., зокрема українськ., населення, яке відкрито висловлювало свої антиугор. настрої. Від 19 березня 1939 р. у Белграді тимчасово перебував президент Карпатської України А.Волошин. Разом з ним прибули: мін. освіти й новообраний гол. сойму А.Штефан, політ. секретар през. І. Харак і посол та секретар сойму Л.Романюк. Крім них ще 7 вищих урядовців та ін.; невдовзі вони перейшли до Чехо-Слозаччини й Німеччини.

У 1938—1939 Рим призначив для адміністрування греко-католицької Мукачівської єпархії, більша частина якої була в Карп. Україні, з осідком у Хусті, ординарія Крижевецької єпархії, громадянина Югославії єп. Д.Нярадія.

У Белграді від 1939 р., під впливом зближення юґославського уряду з нацистською Німеччиною, почав виходити і ж. «За Україну», орган українськ. фашистського руху (ред. П.Полубинський).

Напередодні другої світової війни, під тиском обставин та загроз міжнародного характеру, після розпаду т. зв. «Малої Антанти» й унедійснення «санітарного кордону», юґославський уряд 24 червня 1940 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР. Після «березневого путчу» (1941) новий коаліційний уряд Югославії під проводом ген. Сімовіча уклав з СРСР договір «Про дружбу і ненапад» (5 квітня 1941 р.), який не мав фактичного значення, бо вже 6 квітня 1941 р. німецьке військо вдерлося до Югославії.

Післявоєнні взаємини Югославії з Україною зумовлені передусім настановами зовнішньої політики Югославії супроти СРСР як цілості. Перший після війни між Югославією і СРСР «Договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво» був підписаний 11 квітня 1945 р. 1948 року відбувся розрив відносин; згодом їх було нормалізовано, що відображено в Декларації урядів СРСР і Югославії 2 квітня 1955 р. (Белград) та в Московській декларації про відносини КПРС і СКЮ (1956).

У рамках заг. культ. й екон. контактів траплялися і зв'язки УРСР з юґославськими республіками, зокрема з Хорватією. На міжнародн. ярмарку у Заґребі (1961, 1974, 1980) УРСР представляла СРСР. У 1977 між Хорватією і Україною підписано домову, як основу співпраці у екон., наук. й культ. галузях; 1979 відбувалися дні української культури в Хорватії, а 1980 — дні хорв. культури в Україні.

Що стосується торгівлі, товарообміну тощо — все відбувалося в рамках міжнародних договорів між СССР і Югославією.

У вересні 1980 між СФРЮ і СРСР підписано довготермінову програму екон. і наук.-техн. співробітництва на 1981—1990 р.

Літературні взаємини.

Після 1945 р. мовами народів Ю. перекладено й видано твори українських письменників Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Франка, М.Коцюбинського, Л.Українки, В.Стефаника, О.Гончара, Ю.Яновського, М.Стельмаха, Л.Костенко, Д.Павличка та ін.

В УРСР опубліковано переклади творів:

• серб. письм.: П.Нєгоша, Б.Нушича, І.Андрича, Р.Домановича, С.Сремца, Д.Максимович, Б.Чопича;
• хорв.: М.Крлежі, А.Шеноа, В.Новака;
• словенських: Ф.Прешерна, І.Цанкар'я, О.Жупанчича;
• македонських: С.Яневського та ін.

А.Менац (Заґреб) і А.Коваль (Київ) спільно видали у Заґребі «Українсько-хорватський або сербський словник» (1979). У рамках капітального вид. «Історії світової літератури», у 7 тт. (Заґреб, 1977) уміщено і широкий огляд проф. С.Суботіна — «українська література» (1977), який охопив історію української літератури від поч. до сьогодні.

---

Між Югославією й УРСР відбувався обмін мист. колективами й окремими виконавцями. В Україні гастролювали Словенський національний оперний театр м. Любляни, Юґославський камерний ансамбль, Ансамбль танцю «Коло», а також артисти М.Чангаловіч, О.Марінковіч, М.Радев та ін.

В Ю. виступали актори Київського державного театру опери та балету ім. Т.Шевченка, хорові й танцювальні ансамблі тощо.

В УРСР гастролювали юґославські театри: Юґославський драматичний театр із Белграду (1956, 1965), Серб. нац. театр з Нового Саду (1966), Експериментальний театр «Ательє 212» із Белграду (1968), Чорногорський нац. театр із Тітоґраду (1973). У Белградському міжнародн. фестивалі театру (БІТЕФ, 1982) брав участь Київ. українськ. драматичний театр ім. І.Франка з виставою «Украдене щастя» І. Франка у перекладі С. Дж. Рашковіча. 1980 у Києві відбулася виставка хорв. скульптури.

«Кобзар» Т.Шевченка (Белград, 1969, Зренянін, 1980) упорядкував юґославський літературознавець українськ. походження П.Мітропан. У Пожаревці (1971) вийшла зб. творів Л.Українки «Ломикамен». 1980 Інститут літератури і мистецтва (Белград) та Матиця сербська і Серб, нар. театр з Нового Саду опублікували монографію В. Ерчіча «Мануїл (Михаїл) Козачинський й його трагедокомедія». Вибір творів В.Голобородька поміщено в антології «Модерна світова поезія», І-II (переклад С.Рашковіча; Белград 1983).

Найбільший внесок у ділянку популяризації української літератури у Ю. дали відомі юґославські мистці й дослідники: П.Мітропан, С.Суботін, С.Гашпаревіч, Й.Бадаліч, В.Недіч, Д.Максимовіч (лауреат премії ім. І.Франка, 1982), А.Флакер, Я.Модер, С.Шалі, Ф.Добровольц, Д.Давідов, Д.Медаковіч, М.Павіч, А.Менац, Й.Грвачанін, Р.Бордон, Б.Крефт, Р.Пайковіч, Д.Груїч, М.Ніколіч, Ф.Вурнік, С.Рашковіч.

У популяризацію літератури народів Ю. значний внесок зробили такі перекладачі й дослідники: М.Драй-Хмара,М.Йогансен, М.Рильський, Л.Первомайський, В.Поліщук, О.Жолдак, А.Малишко, С.Панько, С.Сакидон, Д.Павличко, Р.Лубківський, Д.Паламарчук, А.Горецький, І.Ющук, А.Лисенко, З.Гончарук, Ю.Чикирисов, М.Гуць, Н.Непорожня, В.Гримич, Є.Пащенко, М.Лукаш, І.Айзеншток, А.Лірниченко, а серед дослідників: О.Білецький, Ф.Шевченко, І.Білодід. С. Дж. Рашковіч

Українці в Юґославії

Українці в Юґославії, близько 40 тис., селилися як хлібороби головно в Бачці (Руський Керестур, 1745; Коцура, 1765; Новий Сад, 1780, Старий Вербас, 1848, Дюрдьово, 1870; Ґосподінці, 1870; Орахово, Кула, Новий Вербас, Боджяни — після 1945), у Сремі (Шід, 1800; Петровці, 1836; Бачинці, 1850; Міклошевці, 1858; Беркасово, 1880; Сремська Мітровіца, 1886; Раево Село, 1889; Пішкоревці, 1900; Андріевці, 1900; Інджія, 1946), у Славонії (Маґіч Мала, Сібінь, 1900; Липовляни й Каніжа — після 1900) й півд.-зах. Боснії (Козарець б. Прієдора, 1890; Дев'ятина, 1898; Прнявор, Дервента, Камениця, Липениця, Хорвачани, Стара Дубрава, Лішня, Церовляни б. Боснійської Ґрадішки, Баня Лука, близько 1910).

Всі вони греко-католики, а щодо походження і говірки поділяються на 2 групи:

• бачвансько-срімських «русинів» (бл. 30 тис.), що почали селитися в підавстрійській Бачці від 1745 р., приходячи з комітатів Земплін, Боршод, Абауй і Шаріш, і на поч. 20 ст. піднесли свою перехідно-мішану українсько-східно-словацьку говірку до рівня літ. мови та вживають її сьогодні в школах, пресі й радіомовленні та церкві;
• боснійсько-славонських і бачванських українців (бл. 15 тис.), що переселилися сюди в 1898—1900-х pp. зі Східної Галичини й Лемківщини і в культ. житті користуються заг.-українськ. літ. мовою.

Політ. й екон. обставини за другої світової війни й після неї спричинили відплив деякої частини боснійських українців у Славонію (Вуковар, Петровці, Міклошевці), Срем (Інджія, Сремська Мітравіца) й Бачку (Боджяни, Кула, Новий Вербас, Змаево, Савіно Село).

При перших поселенцях 18 ст. в Бачці йшлося про вільних селян, що осідали на держ. Ґрунтах за десятину й різні трудові зобов'язання; прийшли згодом, зокрема після скасування панщини 1848 р., нові переселенці, й заробітчани асимілювалися з мовного погляду серед перших поселенців, забезпечених створеними державою парафіями з правом на прицерк. школи; ця обставина врятувала поселенців перед поугорщенням чи посербщенням. Виселенці з цих перших осель та нові переселенці з Закарпаття створили дальші колонії в Бачці й Срімі. Аж до першої світової війни місц. громадське життя скупчилося довкруги церкви: свящ., згодом і нар. вчителі були єдиними представниками інтелігенції. Спершу бачванські парафії підлягали угор. римо-кат. єпархії в Калочі, 1778 їх приєднано до новоутвореної хорв. уніятської парафії в Крижевцях, яка ще раніше мала духовну семінарію в Заґребі; серед єп. траплялися закарп. (Г.Палкович, Ю.Дрогобецький) та бачванські українці (Д.Няраді, Г.Букатко, Й.Сеґеді, А.Горняк-Кухар, Й.Гербут і С.Мікловш), що, крім належної духовної опіки, дбали й про розвиток культ. життя. З ініціативи духовенства засновано в Новому Саді 1919 Руске Народно-Просвітне Дружство (гол. о. М.Мудрий, фундатором його друкарні в Руському Керестурі був Д.Наряді), що з відділами в окремих селах повело жваву культ.осв. (драматичні й хорові гуртки, читальні, курси) та видавничу діяльність: 1921—1941 щорічний «Руски календар» за ред. о. Ю.Біндаса, тижневик «Руски новини» (1924—1941), дитячий місячник «Наша заградка» (1937—1941, ред. М.Ковач), альманахи, літ. твори, підручники для початкових клас нар. школи, церк.-рел. вид. Всю цю діяльність угор. окупаційна влада 1941—1944 припинила, а рештки давніших вид. знищила. Підтриманий закарп. русофілами й серб. колами москвофільський з проправос. тенденціями гурт світської інтелігенції організувався 1933 в Вербасі в Културно-Национални Союз Русинов в Югославии, що 1934—1941 видавав свій тижневик «Русская заря» (ред. Й.Кочіш) та щорічний «Русски народни календар Заря» (1935—1940, ред. Н.Олеяр) зі ст. говіркою, «язичіем» та рос. мовою. Саме представники цього гуртка визначали після 1945 р. культ. політику українськ. меншини, коли нова влада цілковито усунула священичу інтелігенцію українофільської орієнтації.

Прибулі одинцем, більшість без капіталу з Галичини, рідше з Закарпаття, в півн.-зах. Боснію на вбогі ґрунти, поселенці починали тут від викорчовування лісів, і щойно, в 1930-х pp. праця їх рук стала давати екон. наслідки. Будовано церкви, організовано читальні, щадничі каси, кооперативи, приватне навчання української мови. В цю працю священичої інтелігенції включилася в 1930-х pp. студентська молодь з Заґребу. Першим душпастирем-місіонером серед поселенців був о. Андрій Сеґеді (1897—1909). 1902 й 1913 рр. їх відвідав митр. А.Шептицький, і 1907 року о. Й.Жука іменовано для них ген. вікарієм сараевського римо-кат. архієп. 1908 р. заложено в Камениці монастир студитів (серб. влада їх виселила 1922 р.), від 1910 р. присилано сюди з Галичини свящ., а 1914—1924 р. діяла тут апостольська адміністратура (о. мітрат О.Базюк), після чого тутешні парафії остаточно приєднано до Крижавецької епарії.

Українську громаду в Заґребі, Сараєві, як і в Баня Луці, творили післяавстрійські залишенці-урядовці, згодом ще учасники визвольних змагань; в Заґребі діяла 1919 місія ЗУНР (гол. Д.Лукіянович), а з 1922 Товариство «Просвіта» (гол. А.Кравець, згодом В.Войтанівський) з філіями в українськ. місц. Боснії, Славонії, Срему, а також у Белграді, де постала невеличка українськ. колонія з евакуйованих з Туреччини кол. рос. громадян зі своєю громадою (гол. В.Андрієвський) та кубансько-козачою військ. організацією. Праця громади в Заґребі йшла гол. лінією нав'язування українськ.-хорв. взаємин та політ.-культ. інформації про українськ. питання: «Споменица» в 60-і роковини смерти Шевченка (1922), ст, в хорв. пресі («Hrvatska smotra», «Hrvatska straza», «Hrvatska revija», «Hrvatski dnevnik», «Hrvatski narod», «Novi vijek», «Obzor»), окремо видані переклади з Т.Шевченка, М.Вовчка, В.Стефаника, У. Самчука та ін. Низка хорватів-літераторів (І.Есіх, М.Будак, М.Старчевіч) спричинилися до ширення правдивих інформацій про українські справи. Прибулий 1932 з Праги гурт студентів створив тут при «Просвіті» Студентську Громаду. Створене 1937 націоналістичне студентське товариство «Пробоєм» організувало хор (диригент М.Вінтонів), що об'їхав українськ. оселі, спричиняючися до піднесення нац. свідомости. У Керестурі тоді ж організовано «Союз руских школярох». 1938 Студентська Громада об'єдналася з «Пробоєм» у Студентське товариство «Дніпро». українською літературною мовою друковано 1933—1941 «Рідне Слово», гол. ред. М. Фірак, а 1937—1941 виходив українськ. Календар за редакцією О.Біляка. Виразником націоналістичного середовища став двомісячник (від 1942 двотижневик) «Думка» (1936—1944), в Заґребі й Керестурі зі ст. літ. мовою й бачванською говіркою (ред. о. С.Саламон, о. М.Бучко), з 1941 орган українські представництва в Хорватії під керівництвом В. Войтанівського, політ. пов'язаного з ОУН Мельника (їх політ. суперники оформилися в українськ. акад. товариство); воно й організувало українськ. легіон (бл. 1 500 осіб) при хорв. «домобрані» (армії), призначений для боротьби на сх. протибольш. фронті, куди його, однак, німці не пустили, але вжили до боротьби в границях Незалежної Держави Хорватії (НДХ), що важко відбилося На долі тамошньої української меншини. Організацію цього легіону українська інтелігенція в Боснії й Срімі підтримала саме тому, щоб відтягнути молодь з міжфронтя місц. боротьби сербів з хорватами. У висліді — легіон був частинно винищений і дезорганізувався, а його учасники й їх рідня зазнавали відплатних репресій. Тітовська влада й. сов. поліційні органи використали цей факт, як і протисов. наставлення тутешньої еміграції, для ліквідації української інтелігенції. Переслідувань зазнало й духовенство. українськ. осередки в Белграді й Заґребі самоліквідувалися. Воєнне лихоліття в Боснії стало причиною зменшення тут українськ. поселень: з підлісних околиць (Липениця, Дубрава, Камениця) українське населення вивтікало в Срем (Інджія), Бачку (Боджяни, Кула, Вуковар, Новий Вербас) чи еміґрувало то як «репатріянти» до Польщі, то нелеґально через Трієст до Австралії й Півн. Америки. У 1950-х pp. почали відновлюватися культ.-осв. товариства, працю яких спрямували офіційні українські просвітні ради в Приняворі й Баня Луці; їх заходами організовано від 1966 українське радіомовлення в Баня Луці та навчання української мови в нар. школах у Приняворі й Лішні (хорвачани в місцевості Трнопіль — Козарці). Центр культ. життя, однак, виразно пересунувся до Бачки.

Вл. 1500 бачвансько-срімських українців узяло участь у тітівському русі опору; тому нова влада, на відміну від окупаційної угор., підтримала бачвансько-українськ. культ. життя, усунувши від нього дотеперішніх керівників з-поміж духовенства, і в «Одборі секції за културну роботу русінох прі Союзі културно-просвітніх дружствох Войводіни», заснованому 1948 в Керестурі, як і в пресових органах, прийшли до слова антиукраїнофіли. Бачвансько-українськ. діалект заведено і в нар. шкільництві (9 шкіл) та гімназії в Керестурі й церкві. Дотеперішню пресу замінили видавані в Керестурі нові органи, редаговані в офіц. дусі: тижневик «Руске слово» (від 1945), дитячий місячник «Пионїрска заградка», літ. квартальний «Шветлосц»; 1965 — етапно виходить місячний літ.-мист. додаток до тижневика «Руске слово» під назвою «Литературне слово», двомісячник «Нова Думка». З 1949 радіостанція в Новому Саді включила в свою програму й пересилання бачванським діалектом, пізніше і телебачення. В Університеті в Новому Саді діє лекторах бачвансько-руської мови.

Окрему бачвансько-українськ. літературу започаткував Г. Костельник поемою-іділією «З мойого валала» (1904) та настроєвою й філос. лірикою й етногр.рел. нарисами. Крім зб. народних пісень, виданих О.Костельником і Д.Біндасом (1927), між війнами слід відзначити гол. зб. віршів Я.Фейси «Пупче» (1929) й «Русько-український альманах» (1936), зб. лірики й настроєвої прози бачванських авторів. Для потреб сцени перекладено на бачванську говірку твори українськ. репертуару («Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Дай серцю волю» М.Кропивницького, «Безталанна» І. Тобілевича, «Ой, не ходи, Грицю» М.Старицького, «Украдене щастя», «Учитель» І. Франка), рос. (М.Островський, А.Чехов) та серб. (Нушіч, Тріфковіч, Стерія). Перекладав П.Різнич, родом зі Сх. Поділля, а працював на тутешній сцені в 1939—1941 pp. й А.Шерегій. Обидва складали й власні мелодраматичні твори. Після 1945 лірику, оп. й драму опановує соц. та офіц. мемуарно-воєнна тематика («Ораче», «На швитаню» М.Ковача, «Вона нєвиновата» Й.Кочіша, «Огень в ноци» Я.Сабадоша); появляються зб. поезій (зокрема «Антолоґия поезиї бачванскосримских руских писательох», 1963; «Антолоґия дзециньскей поезиї», 1964) та прози («Одгук з ровнїни, зборнїк приповедкох 1941—1961», 1961).

Питанням норм літ. мови бачванських українців присвячені «Граматика бачванско-рускей бешеди» (1923) Г. Костельника та «Ґраматика» (1965) М. Кочіша.

До вивчення фолкльору бачванських українців найбільше спричинився В.Гнатюк зб. матеріалів: «Руські оселі в Бачці, в полудневій Угорщині», ЗНТШ т. 22, 1898, «Етнографічні матеріали з Угорської Руси», Етногр. збірник т. 9 (1900), 25 (1909), 29 (1910), 30 (1911); зб. народних пісень з мелодіями видав о. О.Тимко: «Наша писня» (1-3, 1953—1954); його ж для дітей «Мали соловей» (1953); хорові аранжування видав В.Жґанец: «Писнї юґославянских русинох» (1946).

Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
• Гродський Й. Положення русинів в Боснії. — Л., 1910
• Фірак М. Укр. оселі в Юґославії. Ілюстрований календар Рідного слова на 1934. — Дяково, 1933
• Варґа Д. Кратки исторични препатрунок кнїжовней творчості у нашим народзе // Шветлосц, І. — Руський Керестур, 1952
• Горбач О. Літ. мова бачвансько-срімських українців («русинів») // ЗНТШ, т. 169, 1962
• Шевченко Ф. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у XVII—XVIII ст. — К., 1936
• Ґуць М. Сербохорватська народна пісня на Україні. — К., 1966
• Ліський Б.З діяльности українських студентів у Хорватії (1920—1945),// Альманах українського народного союзу на рік 1996, Джерзі Ситі-Ню Йорк
• Ліський Б. Огляд культурно-освитнього життя українців у Боснії (1890—1990), // Українська діаспора число 10, Київ-Чикаго, 1997
• Ліський Б. Українці у Боснії і Герцеговині,//Альманах видавництва «Гомін України»,Торонто,1998
• Ляшенко Л. З історії співробітництва УРСР і ФНРЮ в галузі культури (1945—1948 pp.). — Дніпропетровськ, 1966
• Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Юґославії. — Вінніпеґ, 1969
• Maklecov A.B. The Ukrainian Question Through Serbian eyes // NEW RUSSIA, London, 1920, Vol.II, 26.
• Рамач Л. Русини-українці в Юґославії. — Вінніпеґ, 1971
• Християнський календар. — Руський Керестур, 1970
• Участь українців у життю юґославських народів // Укр. історик, 4, 1970
• Шевченко О. Переклади з сербохорватської. — К., 1970
• Флакер А. Украіинска литература у Хрватскоі. — Заґреб, 1970
• Руснаци у Войводини од средку XVIII по средок XIX вику // Шветлосц, 2, 1974
• Каган Т. Укр. оселі в Югославії // Лемківський календар на 1973 р.
• Мизь Р. Матеріали до історії та історії культури українців у Боснії і Славонії // Нова Думка, 8. — Вуковар, 1974
• Соц. структура руснаків в Югославії // Шветлосц, 3, 1975
• Кирилюк Є. Вук Караджич і укр. культура. — К., 1978
• Пашченко Е., Рашкович С. Дж. Украjинци и српска народна песма // Преводна книжевност. — Беоґрад, 1978
• Рашкович Дж. Путеви и раскршча наше украjинистике и преводне книжевности са украjинског jезика // Зборник радова. — Тетово, 1978
• Joukovsky A. Le role des Ukrainiens dans la liberation nationale des Slaves du Sud dans la deuxieme moitie du XIX siecle // Revue des Études Slaves. — Париж, 1978
• Лабош Ф. История русинох Бачкеj, Сриму и Славониjи 1745—1918. — Вуковар, 1979
• Ukrajinsko pitanje.-Beograd,1919
• Nedić M. Ukrajinski problem//Ratnik-sveska IV,Beograd, april 1939
• Украина во взаимосвязях славянских народов. — К., 1983
• Biljnja V. Rusini u Vojvodini. Prilog izucavanju istorije rusina Vojvodine (1918—1945). — Новий Сад, 1987
• Рудяк П. Українсько-хорватські літературні взаємини в XIX—XX ст. — К., 1987