Подорож людини під кепом
 | Ця стаття не має інтервікі-посилань. |
 | Цю статтю треба вікіфікувати для відповідності стандартам якості Вікіпедії. |
«Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)» — книга Майка Йогансена, українського письменника доби «Розстріляного відродження», вперше видана 1929р.
Історія створення[ред. | ред. код]
Поштовхом до написання книги стала мандрівка автора навесні 1928го року в сільськогосподарські єврейські поселення на півдні України. Безпосередньо описано подорож Нікопольським районом. На той час у поселеннях широко розгортала свою діяльність американська організація «Джойнт», яка уклала угоду з урядом СРСР. Для підтримки та відновлення єврейських колоній Південної України року було утворено сільськогосподарський підрозділ — «Агро-Джойнт», основним завданням якого стала матеріальна та кадрова допомога колективам переселенців. Тож автора зацікавило "як живуть євреї-хлібороби", водночас мотивацію мандрівки описано у і наступних рядках:
«Падав дощ, і диспут був на ту тему, чи може єврей бути селянином, а селянин – євреєм. […] Падав дощ, і я не дуже слухав того диспута. Нехай-но не подумає читач, що нецікаво мені було те, для чого я їхав. Я допитливий філософ, я давно вже винайшов, що селянин – це не національність, а єврей – це не професія, і перевіряти своїх висновків у диспуті не збирався. Крізь сон я міркував, що я можу перевірити свої висновки там, де живуть селяни-євреї. Падав дощ, і я, мабуть, заснув».[1]
Критика[ред. | ред. код]
У рецензії на твори «Подорож людини під кепом» М. Йогансена і «По єврейських колоніях Криворіжжя та Херсонщини» І. Сенченка в комсомольському журналі «Молодняк» тогочасний літературний критик Григорій Гельфандбейн про них висловиться негативно.
«Розглядувані книжки М.Йогансена і І.Санченка, присвячені описові вражіння авторів від поїздки по єврейських колоніях Криворіжжя і Херсонщини, навряд чи дадуть що-небудь для справи розвитку нарису, який в найближчому майбутньому фігуруватиме в українській художній літературі як самостійний і повноцінний жанр»[2]
Тексту Йогансена, власне, присвячена більша частина цієї критики:
«Усе викладене в “Подорожі людини під кепом” вражає своєю поверховістю, легковажність і відсутністю фактичного матеріалу. Незчисленні анекдоти, неперекональні сентенції, дешеві дотепи, що межують з глузуванням, - все єсть у Йогансена, але тільки не побут єврейських колоній Криворіжжя і Херсонщини».[2]
Причина цього криється у недотриманні автором основ жанру, які у рецензії окреслено так:
«Основна вимога, що її пред’являємо до справжнього нарису, полягає в необхідності всебічно, глибоко і правдиво висвітлювати конкретні, актуальні, ймовірні факти. Якраз фактичність, “фактографія” перш за все відрізняє нарис від белетристичної видумки».[2]
Слід зазначити, щодо вищезазначених критеріїв жанру критик висловлює загальноприйняту позицію радянського літературознавства. Однак, те, що так обурює Гельфандбейна, а саме іронічна манера оповіді, допети, анекдоти та підкреслена суб’єктивність, навпаки слугує художній цінності тексту та є проявом оригінального авторського стилю. Сучасна українська літературознавиця Ярина Цимбал, зважаючи на ці ознаки зазначає:
«Подорожі М.Йогансена де в чому випереджають “новий журналізм”– літературний напрям, що сформувався у другій половині ХХ ст. і характеризується розширенням можливостей самовираження автора, що виступає не тільки коментатором, а й учасником описуваних подій».[3]
Отже, текст «Подорож людини під кепом » доцільно розглядати не лише через призму традиції тогочасного нарису, а як текст із синкретичними жаровими ознаками та самобутнім стилем.
Цікаво, що і сам Майк Йогансен, у пізнішій «Подорожі в радянську Болгарію», опублікованій 1930, також полемізує із своїм сучасником, зокрема вплітаючи у текст вигаданого супутника, щоб замість займенника «я» вживати займенник «ми»; чи вводить багато статистичних даних, іронічно зауважуючи: «цифри це наша кров, наша радість, наше майбутнє»..
Національна ідентичність[ред. | ред. код]
Однією із ключових тем книги є питання національної ідентичності. Це зумовлено не тільки увагою до національних меншин, що проживали на території УРСР, але й політикою українізації.
«Отак воно приблизно і з українізацією в місті Нікополі, і з євреїзацією в єврейських колоніях. Не підкрутиш – не поїдеш».[1], - зауважує Йогансен на сторінках твору.
Особливо яскраво тут зображено також аспект мовної взаємодії між представниками різних національних та соціальних груп.
«Нема чого й говорити, що ця російська мова була того ґатунку, що взивається в підручниках "лохвицько-одеським есперанто". З російських слів я занотував: "вопрос" (у нас вважають, що по-руськи всяка справа – "вопрос"), "на сегодняшній день" ("на сегодняшній день озимі цієї зими пропали"), "создавшее положеніе", "плюс к етому", "почему я дольжен страдать", "спрашівається" і ще два-три вирази, що на їх підставі голова КНС, мисливець і рибалка, гадає, що і євреї, і хохли у Нікопольськім районі говорять російською мовою».[1]
Звісно, проблему національної ідентичності письменник розкриває і через власну постать.
«Моє прізвище! Як я міг би сказати їм своє прізвище, що наробило мені вже стільки лиха. Я давно знаю, що якби моє прізвище було Грицюк, то був би я знаменитий поет української землі. [...] Каюся, з дурних гордощів не перемінив я фамілії свого батька на Остапчука або Якимчука і зоставсь невідомий українському читачеві на десятки років».[1]
В контексті національної приналежності не можливо оминути й фінальні висловлювання автора :
«Я, філософ під кепом, бачив ці місця в тисяча дев'ятсот двадцять восьмім році, на одинадцятім році робочої революції Я нічого не навчився з цієї подорожі, бо й раніше вважав, що бути євреєм – це не професія, а бути хліборобом – це не національна ознака; я побачив те, що й чекав побачити…»[1]
Зрештою Майк Йогансен покладається на те, що читач, натомість, може замислитись, над власними переконаннями:
«І вам, щирі мої куми й сватове зі Старобільщини, що козакували колись із дідом моїм, я не раджу їхати в єврейські колонії. Бо якщо ви не схочете побачити, то й не побачите, любі мої куми й сватове. Натомість, любі мої, сядьте на призьбі, натопчіть у люльку ручкового, викрешіть огню на губку, прикуріть і подумайте».[1]
Видання[ред. | ред. код]
- Йогансен М. Подорож людини під кепом (Єврейські колонії). — [Х.]: ДВУ, 1929. — 80 с.
- Йогансен М. Три подорожі: (Нариси). — Х.; К. : Літ. і мистецтво, 1932. — 188 с.
- Йогансен М. Подорожі філософа під кепом. — К.: Темпора, 2016. - 448 с.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е Йогансен М. Подорож людини під кепом (Єврейські колонії). — [Х.]: ДВУ, 1929. — 80 с.
- ↑ а б в Гельфандбейн Г. Рец.:Майк Йогансен. Подорож людини під кепом, і Сенченко. По колонічх Криворіжжя та Херсонщини // Молодняк. – 1929. – № 5. – С. 143–145.
- ↑ Цимбал Я. В. Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 20—30-х років. — Автореф. дис. канд. філол. наук/ Я. В. Цимбал; — К., 2003. — 20 с.
Джерела[ред. | ред. код]
- Йогансен М. Подорож людини під кепом (Єврейські колонії). — [Х.]: ДВУ, 1929. — 80 с.
- Гельфандбейн Г. Рец.:Майк Йогансен. Подорож людини під кепом, і Сенченко. По колонічх Криворіжжя та Херсонщини // Молодняк. – 1929. – № 5. – С. 143–145.
- Цимбал Я. В. Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 20—30-х років. — Автореф. дис. канд. філол. наук/ Я. В. Цимбал; — К., 2003. — 20 с.