Репродуктивний туризм
Репродуктивний туризм або сурогатний туризм — різновид медичного туризму, найчастішою метою якого є отримання донорської яйцеклітини або сурогатне материнство. Передумовою такого туризму є безпліддя пари, заборона або висока ціна цих допоміжних репродуктивних технологій чи сурогатного материнства на території проживання подружньої пари.
За деякими оцінками масштабів на 2009 рік, щорічно, від 20 000 до 25 000 жінок, часто супроводжуваних своїми партнерами, перетинають кордони з метою отримання дитини шляхом допоміжних репродуктивних технологій.[1] Здебільшого напрямками в сурогатному туризмі є ті країни і юрисдикції, які дозволяють комерційне сурогатне материнство, де вартість є відносно низькою, та де закон дає батькам законні права на новонароджену дитину, будь то шляхом раціоналізації процедур усиновлення або прямих батьківських прав.
Іспанія[ред. | ред. код]
Для Європи класичним прикладом використання яйцеклітини донора є Іспанія, де дозволене донорство яйцеклітин, та лише некомерційне сурогатне материнство. Близько 10 % пацієнтів, що проходять допоміжні репродуктивні технології, потребують цю послугу, що не допускається в ряді європейських країн (Німеччині, Австрії та Італії). Як наслідок, Іспанія часто обирається місцем туризму. Майже половина всіх циклів обробки донорської яйцеклітини в Європі виробляються в Іспанії.[1]
Канада та США[ред. | ред. код]
У Канаді та деяких штатах США сурогатне материнство не заборонене, але договір з сурогатною матір'ю не має юридичної сили, тобто жінка (сурогатна матір) може залишити народжену дитину собі. Схожу практику визнання біологічної матері як основної мають багато європейських країн, тобто права біологічної матері переважають права генетичної матері.[2]
Україна[ред. | ред. код]
Передумовою популярності України як напрямку стало те, що за законами, сурогатне материнство, як і донорство яйцеклітин, дозволене на комерційній основі.[3] Напрямок сурогатного туризму набув популярності через те, що відповідно до ст. 123 Сімейного кодексу України у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона, зачатого подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя. Положення цієї статті свідчать про те, що Сімейний кодекс України у питаннях штучного запліднення за допомогою сучасних репродуктивних технологій не захищає інтереси біологічної матері, а ставить на перше місце умови угоди, яка була укладена між сурогатною матір'ю та подружжям, більше того, не забороняє саме явище, та майже не залишає юридичного механізму повернення дитини, в випадку, коли думка біологічної матері зміниться.
Правове регулювання[ред. | ред. код]
- Сімейний кодекс України, Ст. 123 СКУ від 10.01.2002 № 2947-III.
- Наказ МОЗ України від 23 грудня 2008 року № 771 «Про затвердження Інструкції про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій».
- Наказ Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5 «Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні».
- Постанова Кабміну України від 29.12.1995 р. № 1074 «Про правила в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію».
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Kovacs P (14 червня 2010). Seeking IVF Abroad: Medical Tourism for Infertile Couples. Medscape.
- ↑ Українська іноземна юридична колегія, ред. (1.12.2010). В Україну за дитиною. ukrinur.kiev.ua.
- ↑ Новини медицини та фармації (ред.). Правове регулювання сурогатного материнства в Україні. Сьогодення та перспективи. mif-ua.com.
|
Це незавершена стаття з медицини. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |