Свята Катерина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Свята Катерина
Michelangelo Caravaggio 060.jpg
Караваджо, близько 1595 року
Великомучениця
Народилася 282, Александрія, Єгипет
Померла 305, Александрія, Єгипет
Головна святиня Монастир Святої Катерини на горі Синай
День пам'яті 7 грудня

Свята Катерина (Катерина з грецької означає — чиста) — легендарна християнська свята, великомучениця, дочка знатного правителя міста Александрії. Прообразом Святої Катерини була Гіпатія[1][2][3] .

Життя святої[ред.ред. код]

Краса, вченість, слава багатства манили до неї багатьох залицяльників, але праведна вона прагнула пошуків Істини буття світу. Знайти її для праведниці допоміг святий муж відлюдник, до якого Катерину відвела мати, будучи таємною християнкою. Він розповів, що є Небесний Жених – Христос, до якого повинна полум'яніти душа, що шукає Істини і відкидає всі примари світу цього тимчасового. На прощання старець вручив святій Катерині ікону Богоматері з Немовлям Христом. Усю ніч діва молилась перед цією іконою, але Богомладенець відвертав від неї свій Лик. Вона знову звернулась до старця і той порадив їй зберігати чистоту (Катерина з грецької означає – чиста) і охрестив святу. Після хрещення до неї з явилась Богоматір з Немовлям, Яке благістно поглянуло на Катерину і простягнуло їй перстень в ознаменування духовних заручин. В ці дні в Александрії відбувалися бурхливі язичницькі гульбища, на які прибув сам імператор Максиміан. В жертву язичницьким богам приносили не тільки тварин, але й сповідників християнства.

Свята Катерина, користуючись своїм знатним походженням, звернулась до імператора, заступаючись за них. Щоб переконати знатну римлянку та інших християн, імператор наказав скликати п'ятдесят найдосвідченіших мужів імперії. Свята відвертістю своїх переконань і доказів навернула їх у християнство. Всі вчені за наказом імператора були вкинуті у вогнище. Сама ж свята Катерина була піддана страшним мукам — колесування. Коли вона спокійно підійшла до знаряддя страти, ангел розбив його на друзки. Тоді Катерина, підійшовши до місця страти, з глибокою вірою в Бога, сама поклала голову під меч ката, молячись за всіх людей:

«Господи Ісусе Христе, Боже мій! Дякую Тобі за те, що Ти поставив на камені терпіння ноги мої і направив стопи мої… Поглянь з висоти Твоєї, Господи, і на цих людей, що тут стоять, і настанови їх світлом Твого пізнання; і прохання тих, хто буде призивати ім'я Твоє святеє через мене, сповни на користь, щоб усіма оспівувалась велич Твоя на віки».

Із рани її замість крові витекло молоко. Це сталося за даними святителя Димитрія Ростовського 24 листопада 307 року.

Церковний переказ[ред.ред. код]

Св. Великомучениця Катерина з Александрії мала 17 років від роду. Була дуже вродлива, високоосвічена і багата. У 304 році вона прийняла християнську віру і відтоді проповідувала Ісуса Христа. За наказом імператора Максиміана, який переслідував християн, була замучена за віру Христову. Після тривалих умовлянь відректися від Христа і перейти до язичників кати роздягли її і били воловими жилами дві години по плечах і животу.

Її дівоче тіло стало суцільною раною. Кров мучениці струменіла і обагряла землю. Її було кинуто до в'язниці, де Катерину тримали без їжі і води, та кати на цьому не вгамувалися. Вони вдалися до нових тортур — поклали дівчину поміж чотирьох коліс з гострими зубцями і, обертаючи колеса два праворуч, два ліворуч, почали шматувати її тіло. Та ось Ангел Господній зійшов з неба і зробив так, що великомучениця лишилась цілою і неушкодженою, а колеса розлетілись на друзки. Тоді кати відрубали їй голову мечем.

Великі страждання св. Катерини навернули багатьох язичників до віри Христової. Серед них — царицю Августіну, дружину Максиміана, Порфирія Стратилата і 200 воїнів, котрі спостерігали її страшні муки.

Місце страти Великомучениці Катерини і сьогодні показують в Олександрії туристам. Жителі Олександрії, які вірили в розп'ятого Господа, встановили мармурову колону, на якій висікли голову св. Великомучениці. Ця колона й зараз стоїть у храмі св. Сави.

Як свідчать перекази, св. мощі Великомучениці були далеко на Синайській горі. У піснях співається: радуйся, всеславна Великомученице Катерино: на горі-бо Синайській, де бачив Мойсей терновий кущ неспалимий, Сам Христос зберігає чесне тіло твоє нетлінним аж до другого пришестя Свого.

На високу гору Синай ці мощі могли покласти тільки Ангели. У храмі на горі Синай знаходяться мощі голови і лівої руки св. Катерини. Невелика мармурова рама стоїть у храмі праворуч престолу. Святую голову нареченої Христової покриває нині золотий вінець, а рука її прикрашена коштовними перснями.

У IX ст. Феофан Нікейський і невідомий монах Вавіль написали багато пісень на честь Великомучениці Катерини, які і сьогодні співаються Православною Церквою в день її пам’яті.

Церква в день пам'яті Великомучениці говорить: «Радуйся ти, бо, посоромивши зухвальство заблудлих красномовців, несвідомістю сповнених, до віри істинної направила; радуйся, бо тіло твоє на муки великі віддавши за любов до Бога, ти, як діва непохитна, не подолана була; ра­дуйся, бо в нагороду за муки небесних осель сподобилася ти й славою вічною втішаєшся. В надії на неї, Великомученице, подвигом твоїм і нас, твоїх співців, стверди».

Пам'ять та посмертне шанування Святої Катерини[ред.ред. код]

Мощі святої Катерини спочивають в монастирі її імені на горі Синай в Єгипті. Сьогодні монастир це великий духовний центр, в якому знаходиться стародавній архів і велика бібліотека стародруків та церковних раритетів. Вважається, що Свята Катерина є покровительницею вчителів, освічених людей та науковців.

Пам'ять святої великомучениці шанується в православному світі. На честь святої Катерини будуються храми, багато монастирів називають її іменем.

Шанування святої в Україні[ред.ред. код]

Свято шанували великомученицю і в Київській Русі-Україні. Так відомо, що благовірним великим князем Ярославом Мудрим поруч із двома відомими храмами збудованими після святої Софії – Георгієвським та Ірининським, було зведено ще й храм святої Катерини на сучасній вул. Стрілецькій, який входив до Ярославового Київського Кремля. На думку дослідника старовини, археолога І. Іванцова, це була та сама Катерининська церква, руїни якої посол німецького імператора Еріх Лясота бачив у 1594 році біля Софії. Ймовірно, що її збудували візантійсько-грецькі майстри, які принесли в столицю Руси-України традицію пошанування святої Катерини.

Велика колонія грецьких купців постійно була у Києві. Особливо це стало помітним у Х V ІІ столітті. 1738 року, не зважаючи на спротив Магістрату, грецька громада збудувала поруч із Магістерською площею, на землі, що належала грецькому купцеві Астаматісові Стіматі, дерв яну каплицю. В 1739-41 роках замість каплиці збудували цегляну церкву, а років через сім при ній заснували грецький монастир святої Катерини. Спочатку церква цього монастиря мала типово українські риси, була тричасна, з трьома верхами. Наприкінці XIX століття її перебудовано так, що лишився лише один центральний верх барокової будівлі. Всередині грецька церква мала дуже гарний іконостас у стилі рококо. На початку 1920-х років, коли монастир було закрито, його великі будівлі використовувалися як виставочні зали для показу продуктів промисловості УРСР. 1929 року церкву грецького монастиря було розібрано, бо її баня почала давати тріщини.

Ще значно раніше до появи окремого монастиря на честь святої великомучениці Катерини в Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі до головного його храму коштом Петра І та імператриці Катерини з півдня прибудували симетричній до бічного вівтаря святої великомучениці Варвари, бічний вівтар святої великомучениці Катерини. При цьому між давнім собором архистратига Михаїла та бічними вівтарями було прорізано широкі арки. Догляд за цими роботами цар доручив надісланому з Москви князю Олексію Черкаському, який доклав чимало і своїх коштів. Дружина князя пожертвувала до Катерининського бічного вівтаря багату ризницю, чимало грошей надала також і їхня дочка Варвара. За монастирським переказом, Петро І заснував Катерининський бічний вівтар у пам ять про своє, разом з армією, врятування під час невдалого Прутського походу 1711 року.

З відновлення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, було відроджено і два його бічних вівтарі на честь святої Варвари і другий на честь святої великомучениці Катерини, які були окремо освяченні у грудні місяці 2000 року.

Православна Церква звершує пам'ять святої великомучениці Катерини 7 грудня за новим стилем (24 листопада за старим стилем)

Традиції українського народу[ред.ред. код]

Безпосередньо в день Катерини дівчата збирались на вечорниці. Для цього вони заздалегідь обирали оселю а відповідно і господарку майбутнього свята. Всі продукти приносились в складчину. На стіл подавались різноманітні страви, але перевага надавалась борщу та каші. Ніяких надмірностей не дозволяється, бо триває Пилипівка, Різдвяний піст. Приєднатись до цієї трапези можна і хлопцям, щоправда лише після того як дівчата закінчать ворожити, тобто пізно ввечері.

Оскільки день Катерини називали днем дівочої долі, то кожна дівчина намагалася не тільки її вгадати, а й безпосередньо побачити, поспілкуватися з нею. Тому ввечері (як правило, опівночі) звершувався таємничий ритуал “кликання” (закликання) долі. Він мав кілька варіантів. Найпоширеніший — коли дівчина потай від інших і від своєї родини варила горщик каші з пшона й маку, виходила до воріт (або на перехрестя) й тричі гукала: “Доле, доле, йди вечеряти!” Вірили, що доля може прийти або озватися. Іноді вона озивалася: якщо таємне дівоче ворожіння спостерігав хтось із сусідів, родичів, він міг відповісти: “Зараз прийду!” (або якщо сердитий на дівчину, то сказати щось образливе). Часто бувало так, що за дівчиною стежив той хлопець, якому вона подобалася, — так доля справді могла поєднати двох молодят. Отже, тут очевидно, що під долею розуміли судженого або шлюб (інколи промовляли ще й такі слова: “Суджений, не гуджений, ходи до мене вечеряти!”). Іноді дівчина наслухала, чи не гавкне де пес, чи не заспіває де півень — з тієї вулиці свати прийдуть. Але не виключено, що, почувши гавкіт із певної вулиці й вирішивши, що це “голос Божий”, дівка перебирала всіх парубків, які живуть на тому кутку, і при найменшій нагоді все робила для того, аби ворожіння справдилося…

Цікавий був і той варіант, що відбувався на вечорницях. Увечері дівчата варили борщ і кашу (найдавніші жертвоприношення, що домінують у всіх обрядах), клали їх у горщик-подвійчик, обгортали його новим рушником (символ шлюбу), по черзі вилазили на ворота (вікно, поріг, ворота в обрядах символізують межу між земним і небесним світом, між теперішнім і майбутнім) і, тримаючи в руках горня, тричі гукали долю. Не випадково ж саме ворота відігравали значну роль у ворожіннях на Катерини, на Андрія, на Новий рік. Найтиповіше з них — обнімати плота. Дівчина обіймала пліт, скільки могла захопити руками, а тоді лічила кілки. Якщо парне число, то є її пара, вийде на той рік заміж. Якщо непарне — залишиться в дівках. Лічили ще й так: “Вдівець — молодець”. На кого випаде останній кілок, за того й заміж вийде. Було ще й таке ворожіння. Дівчині зав’язують очі, вона бере стрічку, йде до плота, лічить кілки, і одного з них (третього, п’ятого чи восьмого) пов’язує стрічкою. А тоді розв’язує очі й розглядає того кілка, якого перев’язала: чи він рівний, гладенький, чи кривий, сучкуватий. Тож буде жених молодий, стрункий та гарний або старий, дурнуватий. А ще — якщо гладенький, то бідний, а коли в корі — то багатий…

Цікавими є ворожіння на день Катерини. Після вечері треба вийти на вулицю і, якомога ближче підійти до вікон найближчої оселі, аби почути про що розмовляють господарі, і вже за характером розмови визначити свою долю.

Вгадати дівочу долю допомагали символічні предмети — хусточка, стрічка, перстень, лялька, хрест. Одна з дівчат усе це розкладала на столі й накривала тарілками так, щоб не бачили інші. Потім кожна по черзі підходила й піднімала одну з тарілок. Якщо під нею виявиться стрічка, буде ще рік дівувати, якщо перстень, то вийде заміж, якщо натрапить на хусточку — буде покриткою, а якщо на ляльку — народить дитину, коли ж випаде хрест, то помре… А щоб вгадати достаток майбутнього чоловіка, насипали до миски якоїсь крупи і в неї кидали золоті, срібні та залізні перстені, який витягнеш — таку долю і обереш.

Якщо на вечорницях збиралося багато дівчат, їхню долю вирішували… чоботи! Саме чобітьми, переставляючи їх по черзі, міряли хату від стола до порога. Чий чобіт вийде за поріг, та перша заміж піде в наступному році.

Серйознішою вважалася магія, пов’язана з вогнем і водою як символами чоловічого й жіночого начал.

Аби вгадати, в який бік вийде заміж, дівчина наливала у миску воду, розбивала на дві половини горішок і, вийнявши зернятко, ставила в шкаралупу запалену свічечку та пускала той «човник» на воду по середині миски. Буває, він попливе в той бік, у який треба дівчині, буває навпаки або й стоїть на місці. Іноді дівчина пускала два «човники» — на себе й на свого коханого, і, затаївши подих, стежила за ними. Буває, крутить їх невидима сила по колу, то в різні боки, то в одному, а вкінці або зійдуться, або розійдуться і зупиняться — ось кінець ворожіння!

Також ворожили по тіні. Зім’ятий папірець запалюють і тримають проти білої стіни, по силуетах тіні вгадують свою майбутню долю.

Парубки не були схильними до ворожіння настільки, як дівчата, але як мали даровану дівчиною ширіньку - клали на ніч у взуття , а взуття - у портяниці (спідню білизну), портяниці під подушку. - Як з мого ребра, най заходи в мій патинок (взуття),а як в мій патинок зайшла, то чи буду з нею вінчатись? - засинав з думкою. Насниться його партика... Хоч як і не снилась - дружби не переривав, бо то не кожен гідний, щоб Катерина його почула,отож шукав свої вади, аби розкаятись у них, покращитись душею.

Залишатись допізна на гулянні цього вечора дівчатам не можна, а потрібно йти додому, аби не прогнівити Долю.

Старі люди казали: жінка має дві долі - від Господа і від нечистого. А щоб судьба не прийшла та не вчепилась від того, що не згадується при хаті, матері вчили дівчаток уже з дитинства молитися до святої Катерини - невістки Христа.

На Катерини жінки, дівчата не затоплювали печі, "би їхнє життя не курилося".

На Катерини дівка-навідданиця опівночі несла на найдавнішу родову могилу пучечок безсмертників, би її доля не вмерла (це як було щось їй пороблено чарами).

На Катерини дівчата носили "пожертву тополі" - накидали на віття спеціально шиту шириньку, би вдовою не лишилася, не дай Боже, бо тополя полюбляє жінку-вдову.

На Катерини мати запалювала до її образу три свічі, "би рід не переривався".

Як на Катерину холодно, то буде голодно.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Бурій В.М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. Черкаси : Вертикаль, 2009.
  • Маковій Г.П. Затоптаний цвіт: Народознавчі оповідки.-К.,1993.- 205 с.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Преображенский П. Ф. Вступление. // Кингсли Ч., Маутнер Ф. Ипатия. — Харьков: ИКП «Паритет» ЛТД, 1994.
  2. Wikisource-logo.svg [[wikisource:Catholic Encyclopedia (1913)/St. Catherine of Alexandria «|St. Catherine of Alexandria]»]. Catholic Encyclopedia. New York: Robert Appleton Company. 1913. [wikisource:Catholic Encyclopedia (1913)/St. Catherine of Alexandria. 
  3. Jameson, Anna. "Sacred and Legendary Art", 1857. pp 84.