Користувач:Seregamw/Підпільно-партизанський рух на Миколаївщині в роки радянсько-німецької війни

Ця сторінка користувача в процесі редагування певний час.

Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені.

Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування.

Останнє редагування зробив користувач Albedo (внесок, журнали) о 21:54 UTC (1073246 хвилин тому).

Велика Вітчизняна війна

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. стала суворим випробуванням для країни. З перших днів війни жителі Миколаївщини проводили мітинги, на яких висловлювали рішуче прагнення боротися з окупантами. Станом на 21 липня 1941 року в області в народне ополчення записалось 70464 жителі.

На території області діяло 110 підпільних організацій, партизанських загонів і диверсійно-розвідувальних груп. Серед них підпільна організація "Миколаївський центр", "Центр", "Патріот Батьківщини", "Партизанська іскра", "Вознесенський центр", Баштанський і Казанківський партизанські загони і багато інших. Більше 25000 патріотів у складних і важких умовах підпілля вели жорстоку боротьбу з лютим ворогом.

Партизанський рух

Ніч на 22 червня 1941 року увійшла в історію. Вона стала ніччю, в темряві якої був розпочатий один з самих найбільших злочинів в історії людства. Більшість злочинів, пограбувань, вбивств завжди здійснювалось під прикриттям ночі, завжди в ночі розбійники нападали на свої жертви. Так було і в ту страшну ніч. Спала Європа. Спали в своїх казармах червоногвардійці. Спали командири. Спали і ті "більше двадцяти мільйонів" людей, кому було призначено долею лягти в землю і залишитися в історії під коротким безпристрасним словом "втрати".

Війна з Німеччиною залишила глибокий слід в історичній долі українського народу. Нищівний вогняний вал двічі прокочувався по території України. Не було жодної сім’ї, яка б не зазнала лиха, не відчула болі втрат.

Боротьба проти німецького фашизму стала найсуворішим і найжорсткішим випробуванням для нашої Батьківщини.

Існує вислів: " Хто був на війні, для того вона ніколи не минає". До цих днів своєї молодості повертаються знов і знов ветерани. І хоча минуло вже більш як півстоліття з тих часів, кожному, кому не байдужа доля рідної землі, намагається більше взнати про події і людей віддаленого в часі, але не дивлячись на те, близького минулого, і зрозуміти їх.

Серед окупованих східних територій СРСР - Україна (особливо її південна частина) - посідала в планах Гітлера центральне місце.

"Ми візьмемо південну частину України і зробимо її виключно німецькою колонією... Через сотню років тут будуть мешкати мільйони німецьких селян", - говорив фюрер. Виступаючи 4 жовтня 1942 року в Берліні Герман Герінг говорив: "Ми зайняли найродючіші землі. Там, в Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало, і в кількості, яку важко собі уявити. Ми повинні зрозуміти, що все це віднині й навіки - наше, німецьке."

Але на заваді цим загарбницьким планам стала могутня хвиля народного опору. Партизанський і підпільний рух в Україні у роки Великої Вітчизняної війни за своїм значенням і масовістю став, по суті, другим фронтом у тилу ворога.

Початок війни

Радянський Союз був зненацька захоплений німецьким нападником і у перші тижні війни панував майже повний хаос. Звичайно, в такій ситуації у західних областях України, а ці землі першими потрапили під вогонь ворога, про підпілля, мабуть мало хто думав. Ворог просувався дуже швидко, внаслідок чого у німецькому тилу опинилося цілі підрозділи радянської армії. Саме вони дали початок підпільному і партизанському рухові.

Інакше розвивалися події на схід від Дніпра. Тут влада вже мала змогу підготуватися до підпільної боротьби проти німців, яких радянська армія затримала на деякий час під Києвом. До початку окупації були призначені керівники майбутніх підпільних організацій, закладені таємні бази зі зброєю, боєприпасами, продовольством, медикаментами тощо. Згідно з джерелами, під кінець 1941 року на окупованій території було залишено близько 3500 партизанських загонів і груп.

Успішні бої радянської армії в обороні Москви надихнули народ у німецькому тилу до більш активної діяльності. Зокрема, наприкінці червня 1942 року було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Строкачем. Централізація керівництва допомогла встановити кращу координацію дій партизанських загонів, досягти більш регулярного зв’язку між ними та штабом, який засилав у ворожий тил розвідників та диверсантів, постачав партизанам зброю та усе необхідне.

В ході розгортання боротьби патріотами в тилу гітлерівських окупантів застосовувалися різноманітні форми, методи і прийоми ведення народної війни. Це дало можливість включитись в боротьбу мільйонам людей, що опинились за лінією фронту, завдяки чому вся тимчасово окупована ворогом територія України була охоплена полум'ям всенародної війни.

Основними її формами стали збройні дії партизанських формувань, діяльність підпільників і масовий опір неозброєного населення політичним, економічним і військовим заходам окупантів.

У 1941 - 1942 роках радянський партизанський рух розвинувся у значну силу. Так, у травні 1942 року він налічував в Україні приблизно 26 тис. бійців. До кінця 1943 року їх число зросло до 58,5 тис. Щодо радянського підпілля, то, незважаючи на значні втрати 1942 р., воно також розвивалося, завдаючи окупантам чималої шкоди.

На окупованій території України у 1941-1944 роках діяло 3850 підпільних організацій і груп, в яких брали участь більш як 103 тисячі підпільників.

Збройну боротьбу з ворогом і його посібниками в Україні вели 46 партизанських з’єднань, 1993 партизанські загони, бригади і розвідувально-диверсійні групи чисельністю близько 516 тисяч партизанів.

Фашистське командування вимушене було, окрім поліції, на боротьбу з партизанами зняти з фронту лише в 1942 році - 50 тисяч солдатів і офіцерів.

Найбільші партизанські з’єднання діяли у лісистих північних районах України. Саме тут, на пограниччі України та Білорусії, оформилося п’ять великих з’єднань. Найвідоміші пов’язані з іменами Ковпака, Сабурова і Федорова. Восени 1942 року ці з’єднання просунулись у район Полісся та Волині. Партизанські з’єднання не тільки проводили великі бойові операції, а й утримували під своїм контролем значні території, які потім переростали у партизанські краї і зони. Уже в 1943-1944 роках бойові дії партизанів відрізнялися від наступальних і оборонних дій Червоної Армії хіба лише тим, що партизани не мали авіації, танків та іншого важкого озброєння.

Варто особливо відзначити діяльність невеликих партизанських загонів, які складалися з 30 - 40 бійців у степових районах і з 100 і більше бійців у лісах. Вони з’являлись у місцях, де їх найменше чекали, нападали на німецькі обози, адміністративні установи тощо. Але найбільш результативною була "рейкова війна". Тільки протягом літа - осені 1942 року радянські партизани висадили в повітря 117 залізничних і шосейних мостів, розбили 143 паровози і 2258 вагонів та пустили під укіс158 ворожих ешелонів.

Слід визнати, що протягом довгого часу в нашій історичній і науковій літературі вивчались лише позитивні сторони боротьбі проти фашистських загарбників. Якщо десь і оговорювались невдачі, то мимохідь, з чого не можна було зробити правильних висновків. А між тим біль поразок і втрати ніколи не переставала хвилювати людей. Тому й не дивно, що в останні роки виявились так звані "білі плями", в здавалось би досконало вивченій і описаній історії. Проте виникли вони не сьогодні, а існували з початку із-за замовчування і свідомої фальсифікації тяжких і трагічних сторінок війни.

Письменник-фронтовик Василь Биков писав: "Люди, які справді здійснили свій історичний подвиг, повергли найлютішого ворога людства - німецький фашизм, нерідко охоче і легко, майже добровільно віддають себе в жертву віджилій тоталітарній ідеології. Від усіх численних переживань минулої війни залишаються тільки солодкі звуки фанфар фінального параду та втішаючий передзвін медалей на власних грудях. Пам’ять уперто прагне звільнитися від тягаря бідувань та нещасть, пережитих мільйонами, перш ніж вони здобули перемогу".

Партизанському і підпільному рухові на території України в 1941-1945 роках присвячено понад 10 тисяч монографій, книг, брошур, наукових статей. Але слід зазначити, що ці роботи в переважній більшості - мемуарна література. А мемуари, як відомо, є специфічною формою осмислення подій, котрі містять в собі відбиток авторської суб'єктивності.

Нині, коли для дослідників фонди архівів стали відкритими, вони роблять висновки, що в ряді мемуарних джерел переважає парадний, мажорний тон, а твердий аналіз підмінений завищеним оптимізмом в оцінці досягнутого. Так уже, мабуть, влаштовано людську пам’ять, що зберігає вона лише хвилини успіхів та перемог, а роки, сповнені страху й поневірянь, якось стираються. Взагалі, слід зазначити, що питання пов’язані із партизанським і підпільним рухом ще недостатньо вивчені не тільки на Заході, а й на батьківщині. Ця проблема чекає на свого ретельного дослідника, який на підставі глибоких студій місцевих архівів зможе відтворити хід боротьби, що безпосередньо стосувалася українського народу.

Сучасному поколінню нашого народу важко уявити, що то за страхітливі були часи. Історія людства знає багато прикладів варварства загарбників, але такого як фашистське не було. І наша рідна земля - Миколаївщина - теж відчула на собі всі страхіття війни.

З перших днів війни на території області почався процес організації боротьби в тилу ворожих військ. Так, вже до приходу окупантів у районах області було сформовано 186 підпільних груп,12 партизанських загонів, диверсійні і розвідувальні групи.

Вторгнення загарбників на територію Миколаївщини розпочалося з Північної частини. Першим великим населеним пунктом, який захопили окупанти 1серпня 1941 року, стало село Лиса Гора Первомайського району, а 2 серпня окупанти ввірвались до Первомайська і Кривого Озера.

Окупація Миколаєва

Миколаїв було окуповано 16 серпня.

27 серпня радянські війська повністю залишили територію Миколаївщини. Область стала зоною окупації румунських (північні райони) та німецьких військ (центральні і південні райони).

Перші дні окупації

Внаслідок недостатньої підготовки до ведення підпільної роботи деякі з виділених людей для роботи в підпіллі з різних причин евакуювались у східні райони чи вступили до Червоної Армії. З початком окупації підпільно-партизанські структури не змогли належним чином заявити про себе. Адже сформовані були з поспіхом, з недостатньо підготовлених, а то й зовсім випадкових людей, які не мали ані досвіду підпільної роботи, ані уявлення про нелегальну діяльність. Створення підпілля йшло з ризиком для тих, хто залишався. Підпільні і партизанські організації прийшлося створювати вже в умовах повної окупації області, в складній обстановці фашистського режиму. Підпільники, бійці винищувальних батальйонів зштовхнулися з ворогом, який володів сучасними методами ведення маневрової війни, мав достатню кількість транспортних засобів, переважав у зброї, мав добре налагоджений радіозв’язок. Відкриті збройні методи, що вживались партизанами, були непридатними. Ряд партизанських загонів і підпільних груп, що не мали досвіду боротьби в степу, загинули чи понесли значні втрати в перші місяці окупації. Однією з причин такого стану була недостатність часу на підготовку до боротьби в тилу ворога, на оволодіння тактичними прийомами і методами боротьби в степових районах.

Не всі партизанські загони, підпільні організації і групи, у 1941-1942 роках змогли вистояти у нерівній боротьбі, особливо в південних, степових районах України. На відміну від північних районів України, де лісна місцевість сприяла розвиткові масового партизанського руху, що в свою чергу значно полегшило діяльність передчасно створеної мережі партійного підпілля й сприяло збереженню партійних кадрів під час виникнення загрози провалу. Умови південних степових районів привели до інших шляхів організації , до інших форм і методів боротьби. А створені перед окупацією, на території Миколаївщини, три партизанських загони, не дивлячись на відвагу та героїзм, проіснували лише біля трьох місяців. Найбільш ефективною в таких умовах стала діяльність маси невеликих, добре законспірованих бойових та диверсійних груп.

З перших днів "господарювання" на території області окупанти почали проводити масове знищення мирного населення, військовополонених. У Миколаєві був розташований штаб спеціальних з’єднань СС, поліції, існували зондеркоманди і айнзацгрупи, прямим завданням яких був терор, масове знищення людей на окупованих територіях.

У цих тяжких умовах партизанські загони, підпільні організації вели організаторсько-політичну роботу серед населення, мобілізовували його на збройну боротьбу проти окупантів, на зрив всіх їх заходів. З метою мобілізувати людей на боротьбу в тилу ворога підпільники використовували масово-організаторську роботу. Основною її формою в умовах півдня України була підготовка, друкування і розповсюдження антифашистських листівок, звернень до населення. Діяло 6 підпільних типографій, в яких було надруковано 30 тисяч екземплярів різноманітних листівок. Та масово-політична робота, яка проводилась підпіллям забезпечила масове протистояння населенням Миколаївщини німецько-фашистським загарбникам.

Підпільна робота в містах і населених пунктах області вимагала приділяти велику увагу удосконаленню організаційної структури підпільних організацій і груп, всебічної конспірації і прихованих методів їх діяльності. Більшість підпільних груп і партизанських загонів в області були створені з власної ініціативи військовослужбовців Червоної армії, що опинились в оточенні і уникли полону, чи, потрапивши в полон, зуміли вирватися з фашистських таборів. По-друге, це були місцеві активісти - антифашистські настроєні громадяни.

Створення перших підпільних груп

Жителі Миколаївської області, які залишилися на окупованій території, внесли значний вклад в справу розгрому ненависного ворога. В 1941 році на території області було створено 5 підпільних груп, в тому числі група П.Защука, що діяла серед військовополонених. В 1942 році було створено 29 груп і організацій, з них 8 - в місті, 21 - в селі. Часом найбільшого піднесення народного опору в тилу ворога став 1943 рік, коли цілком виявили себе всі форми і засоби антифашистської боротьби: диверсії на комунікаціях, розвідувальні операції, напади на ворожі гарнізони, економічний саботаж, рейди партизанських формувань, підтримка наступальних операцій радянських військ та ін.

Враховуючи те, що Миколаїв в оборонно-промисловому, географічному і воєнно-стратегічному відношеннях мав неабияке значення, було прийнято рішення створити розвідувально-диверсійну групу в місті. З повноваженнями керівника групи прибув 14липня 1941 року до Миколаєва капітан Віктор Олександрович Лягін ( діяв під псевдонімом - Корнєв Віктор Олександрович). З приходом окупантів до Миколаєва головну роль в організації підпілля і масово-політичної роботи в Миколаєві відіграв "Підпільний центр", що існував з серпня 1941 по березень 1943 року. Підпільний "Центр" складався з ряду бойових груп і створеного в 1942 році керівного центру. Основною структурою "Миколаївського центру" стала розвідувально-диверсійна група, керівником якої став В.О. Лягін.

Група Корнєва (Лягіна) проводила велику розвідувальну роботу, ретельно підбираючи і залучаючи до участі в роботі патріотів. Створений підпільний "Миколаївський центр" проіснував недовго і був розгромлений гестапо в результаті зради, що виявилась серед учасників підпілля. А 5 лютого гестапівці заарештовують В. Лягіна, М. Улеско, І. Коваленко і інших членів підпілля.

Діяльність "Миколаївського центру"

За час існування організації "Миколаївський центр" була проведена наступна робота. Підпільники організували друкування і розповсюдження антифашистських листівок, звернень, наказів за підписом "Центр". Вони мали свою друкарню. Листівки "Миколаївського центру "розповсюджувались майже в усіх районах області. Всього було випущено близько 15 тисяч екземплярів.

В березні 1942 року була здійснена диверсія на військовому аеродромі за Інгульським мостом, в результаті якої згоріло 20 літаків, велика кількість пального.

В листопаді 1942 року на території Торгового порту в Миколаєві була підготовлена диверсія з метою знищення складу пального і снарядів.

Через сільські підпільні групи "Миколаївський центр" проводив шкідництво в сільському господарстві, яке мало свій вияв в боротьбі за знищення врожайності шляхом поганої обробки землі, в зниженні висіву, в неякісному ремонті сільгосптехніки. Під час збору врожаю допускались великі втрати зерна, організовувалось масове розкрадання хліба, затягування збирання врожаю та багато інших акцій.

Підсумовуючи діяльність "Миколаївського центру", потрібно відмітити, що його діяльність нанесла німцям відчутних втрат. По оцінці самих окупантів матеріальні збитки від діяльності підпільників Миколаєва становили 50 мільйонів марок.

Група "Центр"

В зв’язку з розгромом підпільної організації "Миколаївський центр" на початку 1943 року в Миколаєві виникає підпільна група, що отримує назву "Центр". Організатором групи став Тристан Володимир Миколайович, старший лейтенант Червоної Армії, який, потрапивши в оточення, залишився в Миколаєві.

В січні 1943 року він зустрівся з членом розгромленої підпільної організації "Миколаївський центр" Бондаренко Всеволодом Васильовичем. Дізнавшись про провал організації, В. Тристан вирішує прийняти всі заходи по відродженню "Миколаївського центру".

В листопаді 1943 року В. Тристану вдалося встановити зв’язок з учасниками підпільної групи розгромленого "Миколаївського центру", що діяла на заводі імені 61 комунара. В кінці 1943 року було встановлено зв’язок з групою чеських офіцерів, які здійснили ряд диверсійних актів в районі села Богоявленське, де були розташовані чеські частини, а також постачали групу В. Тристана зброєю.

В лютому 1944 року з чехів було створено партизанський загін з 75 чоловік, що приймав участь у боротьбі з німецькими окупантами. Група "Центр" зв’язку з діючою армією не мала і бойових дій з окупантами не вела. Діяльність групи полягала, головним чином, в проведенні агітаційно-пропагандистської роботи серед населення і частково серед чеських частин противника, в виявленні і згуртуванні підпільників.

Поряд з підпільними організаціями "Миколаївський центр" і "Центр" в місті Миколаєві в період тимчасової окупації німецько-фашистськими військами існувала також підпільна організацція "Патріоти Батьківщини". Вона була створена 16 листопада 1942 року Козодеровим Іваном Васильовичем. Організація діяла до 1944 року, коли місто було звільнено від німецьких загарбників. Члени організації займались друкуванням антифашистських листівок, організовували саботаж і шкідництво на експлуатованих німцями підприємствах, надавали допомогу у втечі з таборів військовополонених Червоної Армії, здійснили ряд диверсійних і шкідницьких актів на суднобудівних та інших заводах міста Миколаєва.

Центром партизанського і підпільного руху в північних районах області було місто Голта (Первомайськ). Саме тут, 10 листопада 1943 року відбувся перший уїздний з’їзд партизанських загонів і підпільних груп, де було утворено уїздний підпільний комітет. На чолі підпілля стояв Ф.С. Загубелюк. За час діяльності підпільники здійснили ряд вдалих диверсій: підпалили приміщення комбінату, німецькі гаражі, знищили 12 автомобілів і пальне, пустили під укіс ешелон з боєприпасами, підпалили нафтобазу на залізничій станції Голта. Під час виступу німців у 1944 році, підпиляли опори дерев’яного мосту, по якому рухалась ворожа техніка, котра разом з німецькими солдатами провалилась у воду.

Партизанська іскра

Найбільш відомою підпільною організацію була "Партизанська іскра", вона виникла 2 січня 1942 року, а членами цієї організації були учні 7-9 класів місцевої школи, котрим було 13-16 років. На першому засіданні начальником штабу було обрано Дмитра Попика, політруком - І. Герасименка.

Спочатку організація налічувала 15 чоловік, в подальшому виросла до 33 чоловік. Підпільники тримали зв’язок з іншими селами, де діяли підпільні групи. Організація проводила роботу на основі добре продуманого плану, вона мала свій статут. Члени організації збирали зброю, тому що готувались перейти до лісу, щоб вести активну боротьбу. При допомозі партизан-підпільників була організована втеча військовополонених з Андріївського табору, деякі з них влились пізніше до Кримського підпілля. Підпільники зірвали досліди по вирощуванню помідор і червоного перцю, вивели з ладу декілька сівалок, плугів, вилили з цистерни пальне, пошкодили телефонну лінію. В розпорядженні організації був радіоприймач, що давав можливість слухати останні новини, і у вигляді листівок розповсюджували їх у найближчих селах. Першочерговим завданням організації було знищення місцевої окупаційної влади. Багато з підпільників, котрі були ще дітьми, поклали своє життя на вівтар перемоги над загарбниками.

Не змирилось і населення Баштанки з окупацією території району німецько-фашистськими військами. Ще до приходу фашистів на землю Баштанки для організації підпілля був залишений на нелегальному становищі голова райвиконкому О.М. Кигим.

В період німецько-фашистської окупації на території району були створені партизанські загони імені "Щорса" під керівництвом Алексєенко Івана Степановича, загін під керівництвом Калініченка Івана Якимовича, антифашистська підпільна група під керівництвом Царюка Павла Кириловича в радгоспі "Баштанський".

На території Казанківського району в 1943 році розгорнулась бойова діяльність партизанського загону, командиром якого був Седнєв Георгій Максимович. Загін встановив зв’язок з частинами Червоної Армії. За час своєї діяльності загін прийняв участь в 37 боях і бойових операціях з німецько-фашистськими окупантами. В боях було знищено 347 німців, 16 румун, 45 поліцейських, 7 калмиків, 15 жандармів, пущені під укіс 4 поїзди, знищено 2 залізничні мости в районі населеного пункту Богодарівки, знищено 40 машин.

Підпільні організації діяли на території Доманівського, Кривоозерського, Врадіївського, Новоодеського районів. На території Арбузинського району існували підпільні групи в селах Садове і Жовтневе, очолювані В.А. Кудасовим і Т.Д. Масленніковим. У Братському районі групи були створені в селах Костувате і Братське, на чолі їх стояв Л.П. Шевченко

У Вознесенському районі підпільні групи були створені і діяли в селах Ракове, Щербані, Трикрати, Білоусівка, Воронівка, Актове, Малосолоне і в місті Возенсенську. На чолі Вознесенського підпілля стояв Г.Я. Гончаренко.

Кривоозерська підпільна організація головними завданнями ставила такі, як:

- підготовка продовольчої бази в ряді сіл для постачання партизанського загону, що діяв в Савранських лісах;

- підготовка конспіративних квартир для переховування і лікування партизанів, для випікання хліба, прання і шиття одягу партизанів;

- перешкоджання всіма засобами румунській владі вивозити хліб, худобу та інші цінності з району;

- проведення агітаційно-пропагандистської роботи, спрямованої на саботаж румунських порядків, на збереження хліба і худоби для Червоної Армії.

На території Врадіївського району діяла підпільна група на чолі з Корчинським С.А. Підпільники займались агітаційно-пропагандистською роботою, збирали і відправляли для партизанів продовольство, одяг, медикаменти.

Доманівські підпільники розповсюджували листівки, повідомлення Радіоінформбюро серед населення, затягували посіви, збір урожаю, знищували худобу і пошкоджували трактори, комбайни та іншу сільськогосподарську техніку.

Месники Вознесенщини займались збором зброї, приймали і розповсюджували серед населення повідомлення Радіоінформбюро, здійснювали диверсії і саботаж, знищували німецьких офіцерів і солдат, встановили зв’язок з командуванням Третього Українського фронту.

Підпільні організації в Новоодеському районі очолили В.Г. Завадський і І.І. Севаст’янов. Підпільники проводили антифашистську агітацію серед населення, розповсюджували листівки, організовували шкідництво в сільському господарстві, вивели з ладу 12 тракторів, знищили на нафтобазі 6 тонн гасу і 1 тонну масла, заражували коростою худобу. Діючи відважно і сміливо, підпільники не завжди дбали про пильність, що й стало причиною провалу організації.

На території Жовтневого району в період окупації створено було декілька підпільних груп, на чолі яких стояв Т.М. Морозов. За час діяльності підпільники вели антифашистську агітацію серед населення, військовополонених. В результаті нападу на табір військовополонених було звільнено 75 радянських солдатів і офіцерів. Народні месники здійснили ряд диверсій і шкідницьких актів у сільському господарстві, промисловості.

З січня 1943 по лютий 1944 року в Березнегуватському діяла підпільна організація, керівником якої був Ф.М. Кузьменко. Силами Березнегуватського партизанського загону було здобуто вогнепальної зброї: автоматів - 6, гвинтівок - 60, обрізів -6, пістолетів - 10 штук, гранат - 6 ящиків, багато продовольства.

У січні 1944 року війська Третього Українського фронту розпочали Нікопольську-Криворізьку операцію. Німецька оборона тріщала. Окупанти нервували, нервували їх прислужники. З прифронтової смуги фашисти почали евакуацію своїх тилів, стали гнати в етап чоловіків. У зв’язку з цим в селах Березнегуватського району підпільники вирішили направити в місця схоронення члені бойових груп, озброюють їх, призначають командирів. У Березнегуватому, Висуні, Калузі, Мурахівці бойовим групам було поставлено завдання зберігати від знищення олійні, майстерні, маслозаводи, громадські будівлі тощо. Та трапилось непередбачене. Через зраду на початку березня 1944 року організація була розгромлена. На межі Березнегуватського району Миколаївської області та Великоалександрівського району Херсонської області, між селом Калінінське і залізничною станцією Калініндорф є криниця, з якої люди не беруть воду. Ця степова криниця в роки окупації німецько-фашистськими загарбниками Миколаївської області стала місцем страти сотень радянських людей, їх братською могилою.

В селі Данилівці Березанського району діяла група, яка закликала населення не виконувати розпорядження окупаційних властей, мала радіоприймач, друкарську машинку, але в силу недостатньої конспірації, членів групи зрадили і видали окупантам. В квітні 1943 року після жорстоких тортур 42 жителі села були розстріляні.

Мужні патріоти, незважаючи на смертельний ризик, доклали багато зусиль, щоб швидше вигнати з нашої землі підступного ворога і наблизити час перемоги. Підпільники і партизани усним і друкованим словом вселяли мужність у серця людей. Так, на території області було випущено 25 тисяч листівок і відозв. Важливе місце в діяльності підпільних організацій і груп займали бойові операції по знищенню пального, продовольства, особового складу гітлерівських військ, здійснення диверсійних актів на транспорті, пошкодження телеграфно-телефонного зв’язку, чим виснажували окупантів і фізично і морально, створюючи у них тривогу і невпевненість.

В період наступу Червоної Армії навесні 1944 року, особливо - в результаті Березнегувато-Снігурівської операції, проведеної військами Третього Українського фронту, партизанські загони і підпільні організації активізували свою діяльність, стали переходити до відкритої збройної боротьби проти німецьких і румунських загарбників.

Сумісно проведені операції підпільників і партизан, взаємовиручка при здійсненні диверсій на комунікаціях ворога, обмін бойовим досвідом збагачували зміст, форми, методи, тактику народної боротьби.

За час боротьби з німецько-фашистськими, румунськими окупантами партизани і підпільники Миколаївщини знищили: 500 солдат і офіцерів противника, взяли в полон 64 солдати і офіцери противника, знищили 200 автомашин, 22 літаки, 50 тонн пального, 3 тонни продовольства та ін.

За мужність і героїзм в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками звання Героя Радянського Союзу удостоєні:

Лягін Віктор Олександрович

Моргуненко Володимир Степанович

Гречаний Парфентій

Дяченко Даша.

1091 підпільник і партизан області нагороджені орденами і медалями.

Участь жителів Миколаївщини у підпільній і партизанській боротьбі проти гітлерівських окупантів була пов’язана з численними втратами і труднощами. А труднощі в значній мірі переборювалися самовідданістю і сміливістю борців. Події тих днів не повинні згаснути в народній пам’яті. Про це нагадуватимуть меморіальні дошки, пам’ятники на вулицях наших міст і сіл.

Вже 58 років відділяють нас від тих незабутніх часів, коли відлунали фанфари Перемоги. За цей час виросло нове покоління людей, для якого війна - є лише однією з сторінок історії. Але з кожним роком ще більш важливішими стають для нас будь-яка подробиця, кожна мить, кожна риса титанічної битви нашого народу за свободу. Чим далі відходить від нас та тривожна година, тим величнішими постають подвиги захисників Вітчизни, тим повніше ми усвідомлюємо історичне значення здійсненого.

Герої Кримки

28 лютого 1943 року – день розстрілу героїв "Партизанської іскри"

В Україні є безліч сіл та міст, що в роки другої світової війни прославились героїзмом та мужністю своїх жителів. В Миколаївській області було створено понад 110 партизанських загонів та підпільних організацій. У Первомайському районі, в с. Кримка в роки Великої Вітчизняної війни була створена підпільна молодіжна організація "Партизанська іскра". А починалося все так… Невдовзі після загарбання фашистами-окупантами Первомайська і навколишніх сіл, наприкінці жовтня, почала створюватися підпільна організація. В її склад увійшли учні старших класів Кримківської середньої школи, у січні 1942 року відбулися перші нелегальні збори підпільників, які перед полотнищем червоного прапора поклялись боротися з ворогом до останньої краплі крові.

Минали дні. Підпільна організація поповнювалася новими членами. Був затверджений склад штату (підпільного комітету), до якого ввійшли всі члени ініціативної групи: Парфен Гречаний, Іван Герасименко, Дмитро Попик, Михайло Кравець, Юрій Ісаченко, Олександр Кучер, Іван Бєлічков. У селах Первомайщини: Кам'яній Балці, Кам'яному Мосту, Степківці були створені бойові групи підпільників, якими керував комітет Кримки. Командиром організації обрали Парфена Гречаного, сімнадцятирічного юнака, учня 9-го класу Кримківської середньої школи. З самого початку своєї діяльності іскрівці готувалися до збройної боротьби. За вказівкою В.С. Моргуненка, директора Кримківської школи, вони почали збирати зброю. Згодом підпільники мали в своєму розпорядженні значну кількість гвинтівок, пістолетів, автоматів, гранат. Зброю викрадали в поліцаїв, знаходили її в місцях, де влітку точилися бої. Отже, можна було розпочати збройні дії.

Диверсія на залізниці

У січні підпільники здійснили першу бойову операцію – диверсію на залізниці. Четверо патріотів – Михайло Кравець, Володя Златоуст, Шура Кучер, Андрій Бурятинський – під покровом ночі пробралися на станцію, де в той час стояв військовий ешелон, що складався з 30 вагонів, чотирьох цистерн з бензином, більше десятка платформ з автомашинами і тягачами. Хлопці заклали вибухівку під цистерну з бензином і щезли в темряві… В ту ніч було знищено чимало фашистських солдатів та офіцерів, значну кількість військового спорядження.

Успішно здійснена операція окрилила юних месників. Вони розгорнули широку агітаційну роботу. Цим займались Поліна Попик, Марія Коляндра, Михайло Кравець, Софія Кошовенко та інші патріоти. Члену комітету – Іванові Герасименку було доручено випуск нелегальної стінгазети "Партизанська іскра". Відчутних ударів по ворогу іскрівці нанесли в червні 1942 року. Майже щоночі горіли трактори і комбайни, запаси пального. Група Михайла Кравця обрізувала телефонні проводи, порушуючи зв'язок між селами та районним центром. Особливо відзначалася група Даші Дяченко. Завдяки Даші комітет "Партизанської іскри" в липні встановив зв'язок з підпільною організацією військовополонених у селі Зелені Кошари. Даша та її подруга Катя Меркушенко пішли працювати на табірну кухню. Різними способами вони переправили військовополоненим зброю: 15 гвинтівок, 30 ручних гранат, патрони. У листопаді частина військовополонених вирвалася із табору. Іскрівці надали їм першу допомогу і допомогли дійти до Саранського лісу. В лютому 1943 року загарбники зазнали поразки під Сталінградом. Підпільники вирішили відзначити цю подію бойовою операцією: підірвати залізничне полотно за три кілометри від Кримки. Вночі загін з 10 чоловік, очолюваний Парфеном Гречаним, вирушив на завдання. Але йому не пощастило. Він нарвався на залізничну охорону. Зав'язався бій. Іскрівцям довелося відступити до лісу. Стривожені вороги наступного дня розпочали полювання на партизанів. Жандарми Кримківського посту схопили членів комітету Дмитра Попика та Івана Герасименка. Через підпільницю Надю Буревич було встановлено, що в начальника жандармського посту Анушку є список членів організації.

Парфен Гречаний зібрав підпільників, які ще залишилися на волі, і вирішив напасти на жандармський пост, щоб звільнити заарештованих друзів та знищити той чорний список. А потім іти всім у Саранський ліс. Операція вдалася не повністю: заарештованих звільнили, але списку не знайшли. Анушку Кирил врятувався втечею через вікно, і повідомив про напад у Голту (Первомайськ). На ранок у с. Кримка почалися масові арешти. Схоплено майже всіх членів "Партизанської іскри". Заарештованих під великим конвоєм відправили у камери голтянської жандармерії. Там їх піддавали нескінченним допитам і жахливим катуванням. У камері загинув під нарами, які обвалилися, Іван Бурятинський.

28 лютого 1943 року фашисти вивели на подвір'я в'язниці 25 юних месників "Партизанської іскри" разом з директором школи В.С. Моргуненком, по двоє зв'язали колючим дротом і повели на Кримку. Командир організації Парфентій Гречаний ще залишався на свободі. Вдень і вночі за ним полювали жандарми. На його слід вороги натрапили, коли він переховувався на горищі кузні. П. Гречаному вдалося вирватися з оточення, але при перестрілці ворожа куля наздогнала сміливця. Парфентій продовжував відстрілюватися. Останню кулю приберіг для себе. Загинув П. Гречаний 1 березня 1943 року зі словами: "Чапай не здавався і я не здамся!". 6 квітня групу іскрівців із шести чоловік було розстріляно біля села Петрівка, а 11 членів організації, серед них і Дашу Дяченко, було страчено в квітні 1944 року в тираспольській тюрмі. В живих залишилося четверо підпільників. Серед них і Іван Герасименко, який після відбування 10 років каторжних робіт на Воркуті, після реабілітації в 1955 році повернувся в рідне село, став учителем історії і засновником музею "Партизанська іскра", в якому безліч експонатів розповідають про діяльність підпільної організації. Пам'ять про іскрівців живе і житиме вічно. Їх подвиг оспіваний письменниками, складено пісні про іскрівців. Трьом членам підпільної організації "Партизанська іскра" – Володимирові Степановичу Моргуненку, Парфенові Гречаному і Даші Дяченко – посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Решта іскрівців нагороджені бойовими орденами та медалями (посмертно). Слава про героїв "Партизанської іскри" ніколи не померкне. Подвиг, здійсненний в ім'я народу, в ім'я свободи і незалежності Батьківщини – вічний. В наші дні біля могили, де поховані герої-іскрівці, збудовано меморіальний комплекс "Партизанська іскра". Бажаючих почути розповідь про юних підпільників, їхнє коротке життя, подивитися речі, документи привітно зустрічають співробітники музею, розповідають про своїх земляків. Священні місця ніколи не заростуть бур'яном безпам'ятства.

І. РОЗУМНЯК, науковий співробітник музею "Партизанська іскра" /”Рідне Прибужжя” від 06.03.04р./

Фотографія в альбомі

Переглядаючи якось альбом, в якому відображено діяльність нашого краєзнавчого гуртка, натрапила я на фотографію, на якій пізнала свою бабусю Надію. Зроблено те фото давно, влітку 1965 року, в селі Кримці Первомайського району. Бабуся сама тоді ще була школяркою, п'ятикласницею. Того дня, під час літніх канікул, вирішили члени краєзнавчого гуртка поїхати в Кримку, побувати в музеї героїв легендарної підпільної комсомольської організації "Партизанська іскра", що безстрашно боролися проти німецько-фашистських окупантів у роки Великої Вітчизняної війни. В подорож вирушили козубівські школярі разом з учителем Леонідом Афанасійовичем Удовенчуком (він і зараз керує роботою краєзнавців) на... велосипедах. Як розповіла мені бабуся, та поїздка залишила незабутні враження. Гуртківці побували в музеї героїв-іскрівців, у школі, де вони навчалися, на місці, де вони пішли у безсмертя. Та найбільш хвилюючою, зворушливою була зустріч з мамою командира "Партизанської іскри" Парфентія Гречаного. Саме один з моментів її зафіксовано на фотографії. Коли гуртківці завітали до хати, у якій народився та виріс юний герой, їх тепло та гостинно зустріла старенька бабуся — матір Парфенія. Вона охоче відповідала на всі запитання допитливих школярів. Правда, їй важко було говорити, бо спогади про загиблого сина розхвилювали стареньку, набігли непрохані сльози. І все ж, розповіла, що в дитинстві хлопець дуже любив читати. Його улюбленим літературним героєм був Павло Корчагін з роману Миколи Островського "Як гартувалася сталь". А коли настала лиха година, він, як і персонаж роману, разом з друзями-однодумцями піднялися на боротьбу з ворогом. Вони розповсюджували листівки із зведеннями Радінформбюро, знищували ворожих солдатів та офіцерів, пускали під укіс ешелони з технікою та живою силою противника, звільняли з полону радянських бійців. А потім окупанти натрапили на слід підпільників, багатьох заарештували. Після катувань їх розстріляли. Парфентій якийсь час переховувався на горищі сільської кузні. Та зрадник доніс на нього. Ненависні мундири все ближче і ближче. Відстрілюючись з пістолета, кинувся через замерзлу Кодиму до рятівного лісу. Піт заливав очі, нестерпно боліла нога, яку поранив, стрибаючи з горища кузні. Погоня все ближче і ближче, цвьохкають кулі. Одна з них і обірвала життя юного Героя, який загинув, але не скорився. Ось яку історію, пов'язану із старою пожовклою фотографією, розповіла мені бабуся. Ірина ЗЕЛІНСЬКА. Староста краєзнавчого гуртка. с. Козубівка. /”Трибуна хлібороба” від 28 лютого 2004р./

Патріоти Братшини

В роки війни, коли територія нашого району була окупована німцями, діяло дві підпільно-патріотичні групи: у Костуватому, нею керував Лаврентій Павлович Шевченко та у Братсь- кому - патріотична комсомольська група під керівництвом старшого лейтенанта Володимира Нєдєлка.

У Братському група складалася з 13 чоловік. Керував нею військовополонений Володимир Нєдєлко. Патріоти розклеювали листівки, інформували населення про дійсний стан справ на фронтах, здійснювали диверсії. Член групи Галина Загороднюк, працюючи кухарем у комендатурі, вкрала два пістолета у коменданта. Патріотична група псувала телефонний зв’язок, на квартирі Юрія Чернова було вбито німецького солдата. Але невдовзі група була викрита німцями. Її членів - Юрія Чернова, Галину Загороднюк, Володимира Нєдєлка, Анатолія Харитонова, Миколу Бублика, Василя Федорова, Петра Ківшана було по звірячому закатовано.

На початку жовтня 1941-го року до села Костувате прибув Л.П.Шевченко, який був залишений для підпільної роботи у тилу ворога. Леонід Павлович зупинився на квартирі В.М.Барабан і за допомогою Ольги Барабан встановив зв’язок з групою молодих патріотів - Іваном Качуром, Іваном Назаренком і Миколою Калініним, які вже працювали у підпіллі. Він очолив цю групу і встановив зв’язок з підпільниками інших сіл. У квітні 1942-го року Костуватська підпільна група почала активні дії проти окупантів. Вони розповсюджували листівки, на квартирі Г.Назаренка було встановлено радіоприймач, він приймав зведення Радінформбюро, розмножував його серед населення. 6 червня 1942-го року 13 партизан здійснили напад на поліцейську дільницю у селі Ганнівці. Велику підготовчу роботу провели Г.Я.Назаренко, його брат І.Я.Назаренко, М.О.Красножон і І.І.Качур. В операції взяли участь Я.П. Шевченко, брати Назаренки, М.О. Красножон, І.Г.Назаренко, С.І. Назаренко, М.Д.Калінний, В.К.Бондаренко, М.С.Коклонський, І.І.Качур, а також троє військовополонених. Однак захопити дільницю не вдалося. Під час перестрілки був тяжко поранений Григорій Якович Назаренко. Через деякий час у село прибув фашистський винищувальний загін, який оточив будинок В. М.Барабан, де у той час знаходився Шевченко. Через таємний вихід він покинув будинок і через зв’язкового дав вказівку підпільникам йти з села. Зібралося 7 чоловік, які пішли у напрямку фронту. Однак, в одному із сіл Кіровоградщини, куди Шевченко зайшов із групою, їх несподівано зупинили два поліції, почали вимагати документи. Шевченко вихопив пістолет і застрелив одного поліцая, інший втік і підняв тривогу. Втікачів наздогнали наступного дня на підступах до Чорного лісу. У перестрілці загинули всі, за винятком І.І.Качура, якому вдалося втекти. Наприкінці 1942-го року група підпільників, яка залишилась у Костуватому, була заарештована. Після звірячих тортур Г.Я. Назаренко, Ольга Барабан, її мати В.М.Барабан, М.С.Назаренко, мати Г.Я.Назаренка, Г.І.Назаренко, М.Г.Шевченко - мати Л.П.Шевченка, С.А.Коклонський – батько М.С.Коклонського та інші були повішені окупантами у селі Ганнівці у січні 1943-го року. У лютому, 1943-го року були арештовані І.Я.Назаренко, С.І.Чупринюк, І.І.Рожко, В.К.Бондаренко, С.І.Назаренко, М.О.Красножон, Д.Хлинов. Після тортур у німецькій жандармерії Братського їх повезли на страту до Ганнівки. По шляху до села І.Назаренку, М.Красножону, Д.Хлинову вдалося звільнити руки ( вони були зв’язані), вони накинулися на двох поліцаїв, одного з них убили, забравши коней і зброю, патріоти втекли. Згодом підпільна група перебралась у село Михайложуково, пізніше партизани переховувались у Бобринецькому районі - до приходу радянської армії. Встановлено , що Є.П.Назаренко, Г.Г.Назаренко, Т.Чупринюк, Є.Броніцька, І.Козакевич. В.Козакевич, Л.А.Акименко та багато інших сприяли Костуватській підпільно-патріотичній групі. Сьогодні ми із вдячністю згадуємо наших героїв, які своїми подвигами і діями вписали гідну сторінку в історію Братського району, нашого народу. Подвиг їх житиме у наших серцях вічно! /”Перемога” від 18 березня 2004р./

З когорти нескорених

Хочу розповісти про своїх односельців, які в роки боротьби із загарбниками стали партизанами, щоб захищати рідну землю. Вони були молодими і сміливими, і не могли скоритися, стати на коліна. Це Григорій Осадчий, Євдокія Давидова, Олександра Кучеренко. Пам'ять про цих мужніх патріотів свято зберігають жителі села Чаусове-2, рідні і близькі, з якими я листуюся. Розповіді про ті вже далекі події часів війни, фотознімки надіслала мені із Закарпатської області сестра Євдокії Давидової - Софія Федорівна. А Марія Никифорівна Осадча, яка мешкає в місті Миколаєві, розповіла про свого чоловіка Григорія. На території Первомайського, Кривоозерського і Доманівського районів діяли підпільні організації “Партизанська іскра" і "Буревісник". Керівниками підпільного руху були Володимир Моргуненко та Іван Гуртовий. Тривожні дні фашистської окупації. Вороги грабували населення, забирали в рабство юнаків і дівчат. Все це ще більше підсилювало ненависть до окупантів. В підпільні організації вливалося все більше молодих патріотів - як з числа місцевих жителів, так і з поло нених, яким вдалося утекти. Вони розповсюджували листівки, доставляли в Савранський ліс народним месникам хліб, одяг, зброю. Не знали спокою вороги. Та трапилось непередбачуване. Серед підпільників були зрадники, які видали ворогу керівника підпілля та інших членів організації. 4 грудня 1943 року Івана Гуртового, Григорія Осадчого, Євдокію Давидову, Олександру Кучеренко та ще 24 підпільників заарештували. Всіх, кого схопили, завезли у первомайську жандармерію і після жорстоких катувань в ніч на 10 січня 1944 року вивезли і розстріляли в с. Коломиївка, поблизу Кримки. Коли радянські війська визволили наш рідний край, тіла трьох загиблих земляків-чаусян 2 квітня 1944 року перевезли і захоронили в рідному селі Чаусове-2. На сільському кладовищі встановлено пам'ятний знак. Учні місцевої школи доглядають могилу, де спочивають вічним сном юні підпільники. На свята і підчас різних урочистостей до постаменту лягають квіти. Пам’ять про їхній подвиг вічно житиме в серцях односельчан.

Б. ЯРМУЛЬСЬКИЙ, житель с. Чаусове-2 (“Прибузький вісник”, 20.03.2004 р.)

Незабутні

У ті дні вони не думали ні про славу, ні про нагороди. В них не вистачало досвіду, а тому були помилки й невдачі, провали і втрати. Зустрічались і слабкі духом, і зрада лютувала, і смертельна небезпека чатувала на кожному кроці. Але ніщо не зламало волі патріотів, не згасило полум'я гніву й ненависті до окупантів, їх відвага і мужність завжди будуть прикладом для підростаючого покоління. Боротьба і трагічна доля цих людей, які ціною життя боролися із німецькими загарбниками в окупованому районі, поставили їх поряд один з одним в горде братство патріотів, які стали нам прикладом в подоланні несправедливості, бід. Вони нібито дивляться зі своїх позицій мужності на наше ставлення до проблем життя, до своїх обов'язків і до нас самих, на те, як ми виконуємо велику місію пам яті і вдячності. У самому центрі селища розташований історичний музей, в якому їм відведено одне з почесних місць. А за стадіоном йде вулиця Віри Слісаренко. Вдячні березнегуватці назвали вулиці й іменами підпільників Кузьменка, Головка, Сєдова. Є й вулиця Партизанська. На північно-західній окраїні Березнегуватого над крутою яругою, під крислатими гілками дерев лісосмуги стоїть скромний обеліск, витесаний з брили білого вапняку. На ньому викарбувані слова: "Тут 6-го березня 1944 року розстріляні німцями березнегуватські партизани Вітчизняної війни 1941-1944 рр: Головко А., Слісаренко В., Єфремцов І., Сєдов М., Терещенко Д., Старієнко І., Рябенький М., Корчака І. Слава вам, герої”. Їх давно немає, але вони живуть у нашій пам'яті, приходять легендою, постають величними, мужніми. Живуть у сьогоднішніх наших думах і звершеннях, в гомоні дітвори на шкільному подвір'ї, в посмішках молоді, в повсякденних наших справах. А тоді, в далекому 44-у вони вмерли героями. На межі Березнегуватського району Миколаївської області та Великоолександрівського району Херсонської області, між селом Калінінське і залізничною станцією Каліліндорф є криниця, з якої люди не беруть воду. Ця степова криниця в роки окупації німецько-фашистськими загарбниками Миколаївської області стала місцем страти сотень радянських людей, їх братською могилою. З лютого 1944 року тут були по-звірячому знищені окремі члени Березнегуватської районної підпільної організації та її керівник Федір Миколайович Кузьменко. ...Пізньої осені 1941 року в окупованому Березнегуватому зустрілися Федір Кузьменко, Митрофан Сєдов та Іван Омелянчук, зустрілися, щоб разом вести боротьбу з ворогом. Вони, не криючись, розповіли один одному про все, що довелось пережити з початку війни. Обговорили становище на фронті.. Воно було тяжким - фашисти стояли під Ленінградом, Тулою, рвалися до Москви. Щоб прискорити час перемоги, треба активно діяти тут, у ворожому тилу, чим тільки можна допомагати Червоній Армії. Як люди військові, добре розуміли, що в підпільній роботі не обійтись без чіткої організації. Тому і розгорнули роботу по добору чесних, надійних і відданих справі людей. Наприкінці 42-го у районі вже була мережа підпільних патріотичних груп, які вели антинімецьку агітаційну роботу серед населення, саботували розпорядження окупаційних властей. Так, в радгоспі "Реконструкція" патріотичну групу очолював Микола Вакулович Рябенький. У селах Мурахівської сільради патріотів очолював Іван Омелянчук, у Любомирівській - Д.І.Радюк, у Калузі - А К.Бурканов. Патріоти встановили зв'язок з Миколаївським підпільним центром, з підпільниками Херсону. В числі перших, хто входив до складу підпільного бюро був Андрій Головко, який ходив через лінію фронту. ДОВІДКА "Силами Березнегуватського партизанського загону було добуто вогнепальної зброї: автоматів - б, гвинтівок - 60, обрізів - 6, пістолетів - 10, гранат - 6 ящиків, багато продовольства. Березнегуватські підпільники чекали повернення Андрія Головка з-за лінії фронту. Та минали встановлені строки, а він не повертався. Після арешту Ф.М Кузьменка всю роботу по керівництву підпіллям взяв М.М.Сєдов. А в цей час за лінією фронту, під Мелітополем, куди добрався Андрій, закінчувалися приготування по десантуванню під Березнегувате керівного ядра партизанського загону. Серед них були Федір Григорович Мисін, Михайло Семенович Тетеря, Іван Власович Єфремцов, Іда Рудольфівна Лауда. У ніч на друге лютого 1944 року їх було скинуто з літака, що піднявся з аеродрому Мелітополя. Вони приземлилися за шість кілометрів на південний схід від Березнегуватого.

В обласних архівах Миколаєва і Херсона зберігаються документи про те, що ще раніше, 17 квітня 1943 року в тил ворога з літака на парашутах була викинута розвідгрупа Українського штабу партизанського руху у складі Кирильченка Феофана Михайловича, Івана Степановича Янера, радистки Марії Іванівни Бурлаченко, які повинні були зв'язатися з Березнегуватським підпіллям. Що і було зроблено... "Ніхто не забутий - ніщо не забуто!” - звучить для нас обіцянкою пам'ятати тих, хто загинув в їм я свободи рідної Вітчизни.

Для нас ветерани Великої Вітчизняної війни здійснили подвиг, підсумок якому - Велика Перемога. Нам залишилось зовсім неважке. Нам би зрозуміти, чому вони були такими мужніми і відданими своєму народові. Нам би оцінити здійснене ними. Нам би знати і пам’ятати їх імена. Чесне виконання цього святого обов'язку є запорукою нашого належного життя. Хай сяє над ними світло їх зоряного часу.

“Народна трибуна" за 11.03.2004 р.

Розвідувально-диверсійна група Стьопіна С. М.

Формування: 13.02.1944 р., оперативною групою ШПД 111-го Українського фронту при ВС 8-ї гвардійської армії сформовано партизанський загін із числа партизан, що діяли в Дніпровських плавнях, в кількості десяти чоловік. Склад: Стьопін Сергій Михайлович, Зінов'єв Юхим Васильович, Жаронов Іван Федорович, Бондаренко Павло Хомич, Алібашев Олександр Олександрович, Россохатий Іван Васильович, Смєнов Василь Іванович, Дуля Василь Іванович, Оборотов Іван Павлович, Пашкевич Олександр Олександрович. Бойове завдання: виїхати на автотранспорті 25.02.1944 р. в район Широке і перейти лінію фронту до 27.02.1944 р. для диверсійно-підривних дій в Новому Бузі і залізничній лінії Новий Буг-Миколаїв. Строк виконання завдання — до звільнення району частинами Червоної Армії. Перехід лінії фронту: 4.03.1944 р. в районі с. Андріївка загін переправлено через лінію фронту для диверсійно-підривних дій в тилу проти німців. Вихід з тилу ворога: 10 березня 1944 року загін з'єднався з частинами Червоної Армії в Новому Бузі. Поставленого завдання не виконав зважаючи на швидке пересування частин Червоної Армії. Перебуваючи в тилу ворога, загін виконав: — 7.03.1944 р. по дорозі, що веде на Червонопілля, вбили трьох німців; — 8.03.1944 р. обстріляли і знищили німецьку автомашину з відступаючими німцями. 12 німців вбито; — цього ж дня загін підійшов до залізничної станції Новий Буг, де прийняв бій з поляками й німцями, що залишились для підриву станції й елеватора. В бою вбито 13 добровольців, останні розбіглись, залишивши вибухові речовини на автомобілі. Таким чином залізнична станція та елеватор були врятовані від вибуху. В районі Новобузької МТС взято в полон 16 німців. Втрати: Стьопін — вбитий, Россохатий — вбитий, Пашкевич — поранений. Розформування групи: після виходу з тилу ворога 10 березня 1944 р. групу розформовано, а особовий склад відправлено на пересильний пункт.

(З особової справи №92 ІІІ-го Українського фронту; за архівними документами підготували В. Осіпова, О. Дедул, “Вперед” за 06.03.2004 р.).

Патріоти Батьківщини

Літо 1941 року. Грізні, важкі дні переживав народ. Настали чорні дні окупації. Нацистська Німеччина наводнила територію України озвірілими, жадібними до легкої здобичі, німецькими, румунськими та іншими полчищами. Сп'янілі від щедрого подарунку Гітлера, румунські загарбники з рабською послушністю виконували наказ оскаженілого фюрера - знищували кращих людей українського народу, їх техніку й культуру, на окупованій ними великій частині південної України. Пам'ятні і незабутні часи цієї окупації для трудящих Врадіївщини. Але ні знущання, ні рабська неволя не зломили духу трудящих нашого району. Навпаки, жагуча ненависть до ворогів окрилила їх на смертельну боротьбу з загарбниками. В листопаді 1941 року на території Врадіївського району виникла підпільна організація по боротьбі з окупантами під керівництвом агронома т. Кречинського Семена Андрійовича і при активній участі т. Ільчевича Федосія Івановича. Навколо цієї організації зібралися великі патріоти Батьківщини, які готові були віддати своє життя в ім'я перемоги нашої великої справедливої справи. Місяці і роки небезпечного підпілля не ослабили духу трудящих. Серце кожного із них, хто став на вірний шлях боротьби з фашистськими окупантами, - було переповнене щастям цієї боротьби. З кожним днем поширювався і міцний зв'язок підпільної організації з партизанським загоном "Буревісник", який діставав від підпільної організації чималу допомогу в постачанні продовольством, одягом, медикаментами і т. інш. З кожним днем ріс прихований саботаж в поставці хліба і інших с-г продуктів для ворогів. Завдяки підпільній організації, трудящі району увесь час одержували інформацію про великий переможний наступ Червоної Армії. Вони знали, що близький час їх звільнення від неволі і подвоювали боротьбу. 29 березня 1944 року настав довгожданий день звільнення нашого району від загарбників. З того часу минув рік. Велику роботу провели трудящі нашого району, відбудовуючи сільське і усе народне господарство, культуру. В дні святкування річниці звільнення м. Одеси і всієї області від фашистських загарбників, всі наші погляди звернені до героїчної Червоної Армії, яка на своїх бойових прапорах несе смерть фашистам і мир усім свободолюбивим народам!

Діяльниіть підпільних організацій

На виконання постанови ЦК ВКП(б) від 4 липня 1941 року "Про організацію боротьби в тилу ворожих військ" в Миколаївській області було сформовано підпільний обком партії, в районах та містах - райкоми та міськкоми партії, підпільні організації, партизанські загони, диверсійні та розвідувальні групи, але внаслідок нестачі часу та недостатньої підготовки до ведення підпільної роботи, ці структури не змогли належним чином почати роботу. Після вимушеного відходу військ Червоної Армії, тридцять два місяці - з 1 серпня 1941 року по 4 квітня 1944 року Миколаївщина була окупована німецько-румунськими військами. Нищилися культурні і матеріальні цінності, за період "господарювання" на території області фашистами було знищено більше 105000 громадян.

На території області розгорнулася підпільна і партизанська боротьба. Умови, в яких жителі Миколаївщини піднялися на боротьбу з окупантами були тяжкими: на території області розташувалася велика кількість військових частин, штабів, аеродромів, баз. У Миколаєві був штаб спеціальних військових з'єднань, спеціальних частин СС, поліції.

Незважаючи на ці умови, у Миколаєві, Первомайську, Казанківському, Баштанському, Березнегуватському, Кривоозерському, Доманівському районах були організовані і діяли партизанські загони і підпільні організації. В Арбузинському, Врадіївському, Жовтневому, Новоодеському, Миколаївському, Братському, Вознесенському діяли підпільно-патріотичні групи.

Більшість підпільних груп і партизанських загонів створювали військовослужбовці Червоної Армії, які опинилися в оточенні або, потрапивши в полон, змогли вирватися з фашистських таборів, а також місцеві активісти: комуністи, комсомольці, просто антифашистсько налаштовані громадяни.

Найбільш відомими підпільні організаціями на Миколаївщині є: "Миколаївський центр" у м. Миколаїв на чолі з В.О.Лягіним, куди входили групи А.Палагнюка (Андрєєва), В.Бондаренка, П.Защука, М.Комкова та ін., підпільна молодіжна організація "Партизанська іскра" у с.

Кримка Первомайського району на чолі з В.С.Моргуненком, підпільні групи на території Жовтневого району на чолі з Т.М.Морозовим, підпільні загони у селах Богданівка і Доманівка, очолювані А.Т.Мазепою, партизанський загін, створений на території Казанківського району під головуванням Г.М.Седнєва.

Партизани і підпільники застосували різноманітні форми боротьби: випускали листівки та відозви з закликами до боротьби з окупантами, проводилась диверсійна робота, масовий саботаж населенням області військових, економічних і політичних заходів окупантів. Важливе місце в діяльності підпільних організацій і груп посідали бойові операції по знищенню пального, продовольства, винищенню особового складу гітлерівських військ, а також здійснення диверсійних актів на транспорті, псування телеграфно-телефонного зв'язку, значна робота проводилась по звільненню з таборів військово-полонених.

За мужність і героїзм у боротьбі з німецько-румунськими загарбниками звання Героя Радянського Союзу посмертно були удостоєні чотири підпільники: Віктор Олександрович Лягін, Володимир Степанович Моргуненко, Парфентій Гречаний, Даша Дяченко, більше тисячі підпільників і партизан області нагороджені орденами і медалями. Про них нагадують меморіальні дошки, пам'ятники, вулиці, названі іменами героїв, обеліски і кургани слави.

На виставці представлені накази, оголошення та повідомлення окупаційної влади про покарання за підпільну та партизанську діяльність, документи, які розповідають про підпільні групи та партизанські загони на Миколаївщині, експонується мапа Миколаївської області з позначенням місць діяльності цих груп та загонів, фотографії підпільників і керівників партизанських загонів, фотографії з місць диверсій, документи про нагородження патріотів.

Посилання

Довідка про підпільно-партизанський рух на Миколаївщині у 1941-1944 рр. під час Великої Вітчизняної війни // Документи Держархіву МикОбласті. — Режим доступа : URL : http://mk.archives.gov.ua/mvov4145/211-vvv.html
З історії діяльності партизанських загонів та підпільних організацій, які діяли на території Миколаївщини у 1941-1944 рр. — Режим доступа : URL : http://mk.archives.gov.ua/mvov4145/146-onlinepidpil.html
Музей «Підпільно-партизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни. 1941–1944 рр.». — Режим доступа : URL : http://uk.wikipedia.org/wiki/Музей_«Підпільно-партизанський_рух_на_Миколаївщині_в_роки_Великої_Вітчизняної_війни._1941–1944_рр.»
Николаевское подполье (соратники В. Лягина). — Режим доступа : URL : http://www.seltso-city.ru/museum/zal_1_nikolaev_podpole.php
Миколаївська обласна державна адміністрація. — Режим доступа : URL : http://www.mykolayiv-oda.gov.ua/publication/content/956
Николаевское подполье (соратники В. Лягина). — Режим доступа : URL : http://www.seltso-city.ru/museum/zal_1_nikolaev_podpole.php#bogovik
Группа "ЦЕНТР" г.Николаев 1941-1943 гг. — Режим доступа : URL : http://www.seltso-city.ru/museum/zal_1_nikolaev_centr.php

Користувач:Seregamw/Підпільно-партизанський рух на Миколаївщині в роки радянсько-німецької війни

Зміст

Велика Вітчизняна війна