Обговорення:Спас (Коломийський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Спас (Коломийський район) Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Версія від 07:41, 17 серпня 2013, створена 93.178.205.162 (обговорення) (→‎Відомі вихідці і жителі села) (різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.) Перейти до навігаціїПерейти до пошуку

Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть покращити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить обговорення потрібних змін. (вересень 2012) село Спас Church in the village of Spas, Kolomyia Raion, Ivano-Frankivsk Oblast, Ukraine.jpg Країна Україна Україна Область Івано-Франківська область Івано-Франківська область Район/міськрада Коломийський район Код КОАТУУ 2623287001 Основні дані Населення Поштовий індекс 78219 Географічні дані Географічні координати 48°26′58″ пн. ш. 25°02′38″ сх. д.Координати: 48°26′58″ пн. ш. 25°02′38″ сх. д. Водойми р. Пістинька Місцева влада Сільський голова Олександра Гоянюк Карта Спас. Карта розташування: УкраїнаСпасСпас Спас (до 1996 року було поділено на два села - Гірське і Долішнє) — село в Україні, Коломийського району Івано-Франківської області, розташоване на річці Пістиньці.


Зміст 1 Про село 2 Сільська церква 3 Історія 4 Продовженя і доповнення про село Спас 5 Джерела Про село Спас — одне із найдавніших і найбільших сіл на Коломийщині. Лежить воно на горбах вздовж гірської річки Пістиньки. З усіх боків його оточують ліси. Чисте повітря, холодні цілющі джерела, мальовничі краєвиди приваблюють до себе багатьох людей, особливо студентів, які щороку приїжджають сюди не лише відпочивати, а й спілкуватися з мешканцями села, знайомитися з їхніми звичаями, слухати музику місцевих музик, записувати народні пісні, вивчати історію краю.

Через село пролягла дорога, яку горяни називають поперечною — найкоротшою між Кутами, Косовом, Верховиною і Коломиєю, якою вони їхали чи йшли пішки до столиці Покуття ярмаркувати.

З 1991 року ця дорога носить назву засновника «Руської трійці» — поета, фольклориста, культурного діяча — Маркіяна Шашкевича.

Назвавши головну дорогу свого села найменням «піонера національного відродження Західної України», мешканці його засвідчили цим свою пошану до нього, повагу до його творчості, сприйняття ними тих ідей, які він поширював серед галичан. Цією дорогою з Коломиї до свого рідного Косова часто їхав Михайло Павлик — людина широко відома не лише в Галичині, а й у всьому слов'янському світі. В Іспасі він зупинявся, бо мав у ньому багато знайомих людей. В 1896 році разом з Павлом Лавруком створили тут осередок радикальної партії.

В січні 1906 року з участю Кирила Трильовського в селі відбулося багатолюдне віче на якому місцеві жителі прийняли Звернення до австро-угорського уряду з вимогою загального виборчого права.

Про Спас знають люди не лише з близьких теренів. У Львові чи Ужгороді, у Тернополі чи Чернівцях і в інших містах чи селах, що знаходяться навіть за сотні кілометрів від нього, ви почуєте: «Знаю це село», або: « Чув про нього». В селі при дорозі, недалеко Брідка, був Заїжджий двір, в якому подорожні могли переночувати, зігрітися в холодну пору, відпочити, пересидіти негоду. Тут селяни зустрічалися із, як їх називали тутешні мешканці, «сторонськими людьми», знайомилися з ними. Тому іспасці мали багато добрих людей в близьких і далеких селах, їхали до них в гості, на празники, весілля, кумалися з ними.

Не лише чули, а й добре знали Спас — столицю бандерівців Коломийщини — в далекій білокам'яній Москві. Посланці її були в ньому. Але не з добрими намірами… Тому опинялись в незавидному становищі. Їх стрічали тут так, як зустрічають окупантів.

З давніх-давен у Спасі жили працьовиті, волелюбні і горді люди, які ніколи не корились завойовникам, навіть сильним, і ставали з ними до чола. І ці високі моральні якості людини передавались з покоління в покоління і гартувались в опорах ворогам, яких народ наш завжди мав багато.

У селян збереглась легенда, що засновниками і першими жителями Спаса були вояки одного ополчення краю, яке не підкорилося нападникам і, сховавшись в лісі, заснувало на горбах село.

Побутує в Спасі легенда про сутичку селян із татарами на громадському пасовищі Хащі, в якій вони побороли ворогів: одних заманили в трясовину і потоптали, а інших знищили в рукопашному бою.

З народних переказів дізнаємося, що жителі села були козаками на Запоріжжі. І не лише рядовими, а й старшинами — отаманами. А коли повернулись до свого краю, тут їх стали називати Ватаманами, а їх нащадків — Ватамановими. Так їх у селі кличуть і нині.

В історичних документах розповідається, що мешканці села в 1648 році, разом з повстанцями із навколишніх сіл палили маєтки поміщиків у Лючі, Дебеславцях. 1649 року Галька Остроська та князь Яблоновський скаржилися у суд на дії Спаських селян і просили покарати їх. А 1708 року було засуджено до страти двох опришків із Спаса Горішнього — Яцка і Максима.

Сільська церква В часи між 1589–1616 рр. споруджено Спаську церкву. Згідно з джерелами сталося це 1587 року. За композиційними ознаками, вона належить до хрещатих у плані, утворених перетином прямокутників. Міркувати про первісний стан споруди не важко, бо за свою історію не зазнала істотних змін. За свідченням Юліана Целевича, пережила вона декілька реставрацій — 1648, 1767, 1845 рр. Під час перебудови дещо змінився її зовнішній вид: видовжено бокові рамена, зменшено купол, а в інтер'ері — перенесено вівтар у північне крило. Поруч Спаської церкви в 1587 році збудовано дзвіницю. Двоярусна споруда, нижня частина якої виконана в зруб, а верхня — каркасна.


Історія Якос, коли сі закінчив бій з татарами над рікою Прут, уціліло четверо: Гаврило, Гоян, Лавро, Іван. Всі четверо довго сі продерали гушіками і сховалисі в берестовому лісі, де й спасли своє житьи. Тогди вони і назвали цей ліс своїм Спасом. Пересиділи там лихий чьис і як упевнилисі, що від смерти сі спасли, вернулисі на побоїще, потому пішли на свою вітцівщину, але нікого там з людей не найшли. Від татарви скрізь чорніла лиш земльи.

Для безпечности всі штири пішли до свого Спаса в берестину та й заснували село понад рікою, яку тепер називают Пістиньков. Сторонскі люди їго називали Спасом, як і увес ліс, а дехто через берестові гаї — Берестовим. Але і тут люди, що через якийс чьис встигли розвести родини, біду чьисто мали від того, що сі находили недалеко від татарської дороги, яка сі тігнула понад Прутом. Татари вінюхали Спас в цій схованці та й при нагоді не минали їго. Спас першим з гірських сіл впадав у око ворогів. Від того, ци вітримає він, залежьило житьи инчих сіл. У ті чіси на Підгір'ї сі вело так, що єк у селі мала бути єкас велика подія, то посеред села, на найвищому місци, віставльили віху.

Віха — це довжелезна жердка з привьизаним на тончому кінци оберемком сухарнику, найбільше з фої. Грубший конец жердки забивали у землю або привьизували до дерева.

Спаскі люди з горьинами мали договір, як татари нападут на село, то аби спащуни запалювали віхи на найвищі горі Стирчьик. Як татари людий замагают, то запалені віхи нести від Стирчіка на гору Вербку, а далі Леніями до гори Пожірниці, на полуднє, А як татари тікают, то запалені віхи нести від Пожірниці Леніями через Вербку до Стирчіка, на північ. Сторонскі люди день і ніч не спускали з очий Стирчіка, бо виділи в нім свого спасителі. Та одного разу татарский напад був несподіваним і люди мусіли тікати попід Ленії на полуднє, поза Хащі. на Городищі, де з-за плотів можна було легше сі відбивати, без запалених віх, які через страх забули запалити. Відважніші зробили це лиш на Вербці. Татарва так живо сі гонила за людьми, що вони не встигли обійти трісовиці Хащів і обминали пропасті горбиками попід Терно та Ялівці. Вони перейшли трісовиці потока Росіш і відрапалисі на високий лівий беріг Лосівского потока. Тут було добре місце сі відбивати. За стрімку з піску скалу вчепитисі ногами і руками не мож було. А там, де мож було це зробити, стояли наші люди. З гори в Лосівский на голови ворогів падали поліна, дручки та ковні. Татари пішли догори, але здобути її з розгону не могли. Як билисі, то татарский проводир сі нахилив над керничков і хлебтав воду. У корчьих над керничков сиділи: Гоян, Гаврило, Лавро та Іван. Вони татарского проводира дручком по голові луснули так, що він лиш ногами здригав. З того переполоху татари сі скрутили, але тікати не було їм куди, бо навколо стояли хащі з трісовицьими, а навколо стояли люди, що встигли прийти суди з сусідних сіл.

«Аллах!» — закричьили татари і пустилисі врозтіч на Запілки, де була на кожному кроці пропасть. Котрі мали коні, ті топилисі в болотах. А котрі не мали коний, то ті, аби не втопитисі, ловили-сі за гіляки терна, свербивусу та ялівцу. — Аллах! — Не вгамовувалисі татари і вернулисі на лівий беріг Лосівского, звідки берперервно сипалисі їм на голови удари.

З чьисом татари пропали в трісовиціх Хащів. Ні один зайда не втік, щоби прийти ще раз суди. Люди сі розійшли по всему побоїщу та й позбирали убитих. Між ними знайшли і мертвих дідуганів Гаврила, Гояна, Лавра та Івана. Всіх їх вінесли на найвищу гору Хащів. Там погребли і гору назвали Погребом. А щоби рід не згубивсі хоробрих, то родичів Гояна стали називати Гоянюками, Гаврила — Гаврилюками, Івана — Іванюками, Лавра — Лавруками. А як война сі минула, сторонскі люди пішли додому і тішилисі тим, що Спас вратував їх села від смерти. І з того, чісу вже всі називали це село лиш Спасом.

Живі памнітали про тих, що загинули в бою з ворогами. На памнять про них коло Гнильців під Стирчіком збудували монастирик з церковцев, яку також називали Спасом. Тут молилисі вірні за царство небесне тих, що вмерли за рідний край. Потому поляки до нас прийшли і село називали Іспасом. Ще пізніше, як Спас розтігнувсі понад ріку Пістиньку, їго поділили на Горішний Іспас та Долішний Іспас. По другій світовій войні Горішний Іспас совіти назвали Гірським, а Долішний — Долішним. Але в народі ці села весь чьис називали — Спас.

Продовженя і доповнення про село Спас Село Іспас (З 1996 р. Спас) Коломийського району івано-Франківської області. Розташоване воно за 7 кілометрів від Коломиї в південному напрямі і простягнулось на 12 кілометрів п обох боках річки Пістиньки. Воно є одним з найдавніших сіл на Прикарпатті і найбільшим селом на Коломийщині.

В письмових документах Іспас як село вперше згадується в 1433 році (див. газета «прикарпатська правда» № 121 (122326) за 24 червня 1990 р.) .

Крем'яні знаряддя праці та інші предмети якими користувалися люди, знайдені на території села під час археологічних розкопок, свідчать про те, що поселення тут існувало за 11 — 7 тис. до нової ери. То назву Іспас воно одержало в час, коли було прийнято на Русі.

Слово Іспас походить від Ісуса Спасителя (Іс. Спас.) і говорить про те, що давні мешканці Іспаса сприйняли правдиву науку Ісуса Христа. А назва села є його оберегом. Отже, давні люди нашого села обрали своїм оберегом Ісуса Христа. А Церкву в ньому назвали Преображенською.

З письмових джерел довідуємося, щ село наше уже в період Київської русі було густонаселене і велике. Бо монастирі будувалися саме в таких селах. А в нашому селі вже в XIV–XV ст. був монастир, який називали Іспаським. (Див. ЛДМУМ, відділ рукописів, спр. 14, с 60; ЦДРА у м. Львів, ср. 5. оп 1. спр. 140 — с. 788). Мешканці села Іспас здавна буди глибоко віруючими і відзначалися високою культурою. В селі існували різні товариства, при читальнях, яких у селі було 2. працювали різні мистецькі гуртки: хоровий, танцювальний, драматичний. А багато хто з селян після цілоденної праці в полі, на господарстві вечором ішли пішки до Коломиї, де вчилися співати і танцювати. З часу скасування кріпацтва в Галичині 1848 року в селі встановлено традицію: Марічка на Вознесення Ісуса Христа біля каплички, побудованої на честь скасування кріпаччини, відправляляся Служба Божа. Після неї всі жителі села на чолі з священником, з церковними хоругвами, материцями, образом Матері Божої ішли в поле і священник окроплював його священною водою.

Здавна село наше було національно свідоме, високо патріотичне. Багато його мешканців було у Січових Стрільцях. Українській Галицькій Армії, що боролась з більшовиками на Великій Україні. Більше 300 його жителів в УПА зі зброєю в руках боролися за незалежну Україну. 109 з них вбиті більшовиками в рідному краї, решта — заслані в тюрми ГУЛАГІВ, де багато їх загинуло.

В роки комуністичного панування село зазнало великих руйнувань. Найбільше постраждав центр села. Для прикладу візьмемо частину села, що лежить на правому боці річки Пістиньки і простягнулася всього на 1 км, від вулиці Пігулівської до вулиці Райської. На цій частині села більшовиками вбито 25 людей, вивезено в Сибір 11 родин, зруйновано 27 будинків (4 з них спалено), багато людей зазнало жорстоких переслідувань з боку більшовицької влади.

Московські зайди зі своїми помічниками хотіли стерти з лиця землі патріотичне село. Вони скасували давню назву села і розіп'яли його на 2 частини — утворили 2 села. Одно з них назвали Гірське, а друге Долішне.

Та почуття національної свідомості селян не змогли вбити комуністи. Коли, внаслідок недбалого керівництва Українськими комуністами, захиталося економіка російської імперії зубожілий, безправний народ почав масово виступати за свої права, в селі уже в 1989 р. організувався осередок Народного РУХу, якщо проводив збори селян, віча Рухівці говорили людям правду про Україну, про причини тяжкого становища більшості людей в країні, брали участь в масових вічах в Івано-Франківську, Коломиї, в інших містах і селах, виїжджали в міста і села Чернівецької обл. і своїми виступами перед народом сприяли пробудженню національної свідомості в нього. Іспаські рухівці були учасниками живого ланцюга, що простягнувся від Івано — Франківська до Києва і свідчив, що нема Зх. України і Сх. України як окремих держав, а є єина Україна і народ український — єдиний, брали участь в патріотичних секціях, що відбувалися в Києві.

Комуністи не вбили в людей священного почуття віри в господа Бога, хоч як намагалися це зробити. Не змогли вони закрити Церкву в селі, зруйнувати капличку. Коли були чутки, що будуть руйнувати Капличку, селяни організували цілодобову охорону святині. А як наближалася небезпека, з цілої околиці збиралися люди і проганяли активістів Комуністичних перетворень в селі.

В Церкві села весь час службу Божу відправляли священики в старшого покоління із греко-католицьким обрядом, що заборонялося Комуністичною владою.

У час уже незалежної України з жителів села здобули вищу духовну освіту і працюють священиками в сусідніх селах два молодих хлопця, підготовлено дяка і інших служителів Церкви. В селі поставлено пам'ятник священиком Маркіяну Шашкевичу. На високому постаменті священик Маркіян з Євангелієм в руках кличе людей жити за Божими законами. Також Побудовано п'ять капличок, поновлено давню Капличку Люди, що мешкають недалеко Капличок і подорожні моляться в капличках, запалюють свічки.

Селяни мріють про побудову нової Церкви. Церква, яка б була посеред села і більша ніж існуюча сьогодні. Нинішня Церква знаходиться на краю села, а село велике і людям на Службу Божу доводиться іти 10 км.

Уже обрано і освячено місце майбутньої Церкви, поставлено хрест, виготовлено проект будови. Його вартість 70 тис. грн.. Церква, яка нині діє в нашому селі — давня. І хоч люди стараються тримати її в гарному стані, все ж таки очевидним стає, що недалеко той час, коли службу Божу не буде де відправляти. Північна Частина Хрестоподібна з 5-ма верхами Церкви похилилася. В Церкві поставлено дерев'яні стовпи, які підтримують верх, бо основа старої Церкви не може його втримати.

Історія нашої Церкви частково збереглася в пам'яті людей. Вона така: Після того, як в 1621–1626 роках село Іспас було повністю спалено турками і татарами, а згоріли і всі монастирські будівлі, в тому числі і Церква. Відбудувати монастир і побудувати нову Церкву населення уже не могло. Та без Божого Дому село бути не могло. Тому люди побудували Капличку, в якій правилась Служба Божа. Капличка задовольняла духовні потреби малочесельної громади знищеного чужинцями села. Капличку побудували уже на місці зруйнованого монастиря, який був на горбі. В кінці XVIII ст. мешканців села збільшилось і Капличка не могла задовольнити їх духовних потреб. Тоді громада Іспаса забажала перебудувати Капличку на Церкву. Церковне братство, яке очолював тоді Гаврилюк Григорій — в селі звали його Григор, організував людей до цієї справи. Церковні брати їздили возами селом і збирали в людей зерно, гроші, які вони з великим задоволенням давали на будову. Зібране зерно везли в село Шешори, Брустури і міняли на деревину. Там вже наймали трачів, які розпилювали вздовж смереку на дві частини. В Іспас везли уже готові для будови планиці. Дуби, матеріали який використовувався в будівництві Церкви давали безкоштовно жителі села. Дати матеріал на будову Церкви вважалося великою честю для людини. Було найнято майстрів-будівельників із гірських сіл — кращих спеціалістів із будівництва Церков. За гроші, зібрані в селян, купували інші будівельні матеріали. Іконостас до церкви замовили в італійських художників-іконописців. Замовлення було виконано вчасно. Церкву покрили гонтами. Будівництво завершили 1811 року.

З того часу ікони в церкві поновлювали кілька разів, а перекривали Церкву тричі: два рази гонтами, а один раз, останній, цинковою бляхою.

Нині в нашому селі, яке уже носить назву Спас, мешкає 3000 тис. людей, з них 3\4 молодих, 1\4 пенсіонерів, працюють 2 школи — I–II та I–III ступенів, в яких навчається приблизно 400 учнів, 2 будинки культури, де проводиться патріотична культурно-освітня робота.

Нинішня Церква за своїм розміщенням (вона знаходиться на краю села) і технічним станом не задовольняє потреб наших селян. Отже, селу потрібна нова Церква, яка була б просторіша і знаходилася б в центрі села. Таке місце уже підготовлено, план нашої церкви накреслено і розпочалось будівництво. Але в теперішній кризовий в країні час, коли народ щодень зубожіє, добудувати Дім Божий не маємо можливостей.

Гаврилюк Ілько Дмитрович= Відомі вихідці і жителі села =

Бойків Олександр Миколайович — хорунжий УГА, визначний діяч УВО і ОУН, особистий секретар лідера ОУН Євгена Конвальця. Селезінка Василь Михайлович — Заслужений діяч мистецтв України Любомир Луканюк — журналіст

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Обговорення:Спас_(Коломийський_район)&oldid=32445662