Користувач:Раиса Кашпуренко
Кугікли[ред. | ред. код]
(або кувікли, Кувічка) Багатостовбурна флейта, російська різновид флейти Пана. Аналог українських кувиць. Виготовлялася вона зазвичай із стебел кугі (очерету). Комплект кугікл як правило складається з 3 - 5 трубок однакового діаметра, але різної довжини (від 100 до 180 мм). Грають на кугікли тільки ансамблем, групою з трьох - чотирьох виконавців. Це винятково жіночий інструмент; в народній практиці чоловіки на кугіклах ніколи не грали. Ансамблева гра на кугіклах - складне і своєрідне мистецтво. Як правило, така гра носить жвавий, танцювальний характер і супроводжується приспівками, танцями. Виконавиці не лише дмуть у дудочки, але й у певні проміжки часу роблять своєрідні вигуки, плескають у долоні, вовтузяться, присвистують, «іхают».
Опис[ред. | ред. код]
Область поширення кугіклів на Русі не надто велика, охоплює один з найдавніших районів східнослов'янського поселення, розташованого на території сучасних Брянської, Курської, Калузької, Смоленської, Тверської та Білгородської областей. Відомі як «кувиці» (укр. кувиці) в Україні (на Чернігівщині).
На кугіклах традиційно грають жінки в ансамблі з 3-4 виконавиць: одна-дві виконують награш і одночасно з ним видають голосом звуки, схожі на звук трубочок. Решта учасниць підіграє цій мелодії (придмухують) у синкопованому ритмі. Грають так: підносять верхні кінці трубочок до вуст і, рухаючи ними (або головою) з боку в бік, дмуть у зрізи.
Період гри визначається землеробським календарем; Обов'язково грали під час сіножаті.
Конструкція[ред. | ред. код]
Кугікли являють собою набір з 3-5 трубок різної довжини приблизно одного діаметру (найбільша може сягати 16-18 см). Трубки виготовляють із зрілих сухих стебел куги (болотного очерету; курська традиція), або з будь-яких інших зонтичних рослин з порожнім стеблом. В Україні трубки виготовляли з бузини, калини чи ліщини. Верхні відкриті кінці розташовані на одному рівні, нижній закритий вузлом стовбура. Трубки інструменту не скріплюють між собою, що дозволяє їх змінювати в залежності від необхідного ладу. Кожна трубочка кугіклів має свою назву (починаючи з найдовшої): гудень, підгудка, третяка (або середня), четвертака, мізютка. Назви можуть бути різними, в залежності від місця використання кугікл.
Легенда[ред. | ред. код]
За легендою лісовий бог Пан зачарувався красою німфи Сірінга. Проте глянувши на потворного козлоногого Пана, з рогами та довгою бородою, німфа злякалася і втекла. Діставшись річки Сірінга стала благати річкового бога врятувати її. Останній почув німфу і перетворив її на тростину. У момент перетворення, Пан намагався обійняти Сірінгу, та замість неї побачив у своїх руках очерет. Бог лісу не здогадався, що прекрасну Сірінгу сховали від нього. Він схопив цей оберемок очерету та зрізав ножем. Коли ж зрозумів, що насправді сталося, то дбайливо зібрав усі тростинки, почав лити сльози і цілувати їх. І сталося диво, його подих випадково потрапив в очеретяні зрізи і пролунала музика. Так народився інструмент з легким і повітряним звучанням. Цей інструмент ще називають "сирингою" або "флейтою Пана".
Кугікли або кувиці в Україні[ред. | ред. код]
Як правило кугікли в Україні називали кувицями. Професор Μ. Ф. Сумцов занотував у своїй праці, що на Чернігівщині в с. Кошові завжди в один і той самий день, 13 червня за старим стилем, відбувалася гра на кувичках. Дівчата і молоді жінки розподілялися на три—чотири групи. У першій групі кожна дівчина мала по чотири дудочки з тростини, у другій — по три, у третій — по дві, а в четвертій — по одній. Так вони окремими групами нешвидко крокують, ніби солдати, по селу і грають на своїх дудочках, видуваючи не більше чотирьох нот згори вниз, або три ноти донизу, а четверту — вгору. Такий однорідний ансамбль виконавців на кувичках, вважав Μ. Ф. Сумцов, є не що інше, як ритуальні спогади про козацьку похідну музику, а можливо, і про військову музику періоду домонгольської навали.
У сусідній з Україною Курській губернії, де проживає багато етнічних українців, також було зафіксовано використання кувичок. Зокрема, Г. Хоткевич цитує статтю А. Мордвінова за 1871 р., де йшлося про те, що на Великдень парубки й дівчата, беручи участь у хороводі, ставали в коло, в середині кола — хлопці з дудками, а молодиці й дівчата — з кувичками: по п’ять очеретяних дудок різного розміру. Дівчата й молодиці акомпанували на кувичках, швидко пересуваючи нез’єднані трубки перед губами і прикрикуючи фітю-фіть... Таке глісандо, очевидно, припадало на сильну долю такту і додавало завзяття танцюючим. «Коли грає ансамбль дудок і кувичок, то їх приємно слухати, особливо весіннього вечора, коли сади цвітуть, запах яблунь і черемухи розноситься в повітрі й звуки танків повторює луна по низькому берегу ріки, вкритому густим лісом...» [102, с. 179]. Археолог А. Оленін у своїх працях підкреслює, що в Південній Росії (читай в Україні) багатоствольна флейта називається кувиця, кувичка.
У 60—70-х рр. XX ст. чернігівський майстер О. Шльончик виготовив сім’ю кувиць, по три трубки в кожному інструменті. Ці трубки щільно входять у круглі отвори, просвердлені в невеликому бруску, і таким чином з’єднуються в один інструмент. Кожна трубка вгорі відкрита, а внизу має корок з мікропористої гуми, що, як рухомий поршень, може змінювати висоту повітряного стовпа в трубці і, відповідно, перестроювати її під час гри. Загальний діапазон такого ансамблю кувиць від ля першої октави до до третьої октави. Такі інструменти використовувалися в ансамблі кувиць Корюківського будинку культури Чернігівської обл. На початку 1980-х рр. Є. Бобровников організував у с. Дмитрівка під Києвом ансамбль кувиць, виготовивши для нього інструменти також по три трубки в кожному. Він розширив звукоряд власної сім’ї кувиць до соль великої октави, і інструменти ці зазвучали як органні труби. Свої триствольні флейти Є. Бобровников називав свирілями, тоді як це слово є синонімом більш багатоствольного і сольного інструмента, яким є флейта Пана.
Джерела[ред. | ред. код]
- Васильєв Ю.А., Широков А.С. Кугікли // Розповіді про російські народні інструменти. - 2-ге вид. - М: Радянський композитор, 1986. - С. 23-24. - 88 с.
- Вертков К. А. Російські народні музичні інструменти. - Л.: Музика, 1975. - С. 33-36. - 280 с.
Посилання[ред. | ред. код]
- Старостіна Т.А. - https://bigenc.ru/music/text/2118833 - Велика російська енциклопедія. Том 16. - М., 2010. - С. 247. - Переглянуто: 12 січня 2022 року
- http://um.co.ua/6/6-4/6-4944.html - Переглянуто: 12 січня 2022 року