Перегляд вихідного коду сторінки Міжнародні відносини Грузії

{{Мало джерел|дата=жовтень 2024}}

[[Грузія]] стратегічно розташована між [[Чорне море|Чорним морем]], [[Росія|Росією]] та [[Туреччина|Туреччиною]]. Вона зв'язує чорноморський регіон із [[Кавказ|Кавказом]] та більш загальним Каспійським регіоном, та водночас є буфером між Росією та Туреччиною. У Грузії довга та важка історія взаємин із Росією, та при тому Грузія намагається вибудувати відносини з іншими сусідами та геополітично переорієнтуватись на Захід у пошуках альтернатив та можливостей. Вона підписала договір про партнерство та співробітництво з [[Європейський Союз|Європейським союзом]], бере участь в програмі [[Партнерство заради миру]] та сприяє іноземним інвестиціям. Франція, Німеччина, Південна Корея, Велика Британія та Сполучені Штати усі мають посольства у [[Тбілісі]]. У 2004-2008 роках Грузія прагнула вступити до [[НАТО]], проте їй довелось відкинути ці прагнення через заперечення Росії<ref>{{cite journal|last=Tsygankov|first=Andrei P.|year=2013|title=The Russia-NATO mistrust: Ethnophobia and the double expansion to contain 'the Russian Bear'|journal=Communist and Post-Communist Studies|volume=46|issue=1|pages=179–188|doi=10.1016/j.postcomstud.2012.12.015}}</ref>.

Грузія є членом [[Організація Об'єднаних Націй|ООН]], [[Рада Європи|Ради Європи]] та [[Організація з безпеки і співробітництва в Європі|ОБСЄ]]. Через своє стратегічне розташування, Грузія є як в російській, так і в американській сферах впливу<ref>{{cite web|url=http://www.e-ir.info/2014/06/04/why-is-a-small-state-like-georgia-important-for-the-usa-the-eu-and-russia/|title=Why Is a Small State Like Georgia Important for the USA, the EU and Russia?|last1=Utiashvili|first1=Tamta|date=4 June 2014|website=e-ir.info/|access-date=21 October 2014}}</ref>, проте грузинсько-російські відносини є найгіршими з часів [[Радянсько-грузинська війна|Радянсько-грузинської війни]] через [[Російсько-грузинська війна (2008)|Російсько-грузинську війну 2008 року]]. Внаслідок вторгнення, Грузія розірвала зв'язки з Росією та покинула [[Співдружність Незалежних Держав|СНД]]<ref>{{cite news|url=https://www.nytimes.com/2008/08/30/world/europe/30russia.html|title=Georgia and Russia Cut Diplomatic Ties|last1=Kramer|first1=Andrew|date=29 August 2008|newspaper=The New York Times|access-date=21 October 2014}}</ref><ref>[[Nana Bolashvili]], Andreas Dittmann, Lorenz King, Vazha Neidze (eds.): ''[[National Atlas of Georgia]]'', 138 pages, Steiner Verlag, 2018, {{ISBN|978-3-515-12057-9}}</ref>.

== 80-90 роки ==
У другій половині 1980-х pp. у республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989&nbsp;р. масова демонстрація в Тбілісі була розстріляна радянськими військами. У жовтні 1990&nbsp;р. в Грузії відбулися перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, на яких перемогу здобула коаліція «Круглий стіл» на чолі з колишнім дисидентом 3. Гамсахурдіа, який був обраний головою Верховної Ради Грузинської PCP. 3. Гамсахурдіа взяв курс на створення унітарної грузинської держави, що викликало спротив абхазької і південноосетинської автономій.

== 1990-ті роки ==
[[Файл:Georgia diplomatic relations.png|thumb|280x280px]]
У березні 1991&nbsp;р. було проведено всегрузинський референдум, 93&nbsp;% учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. У річницю розстрілу демонстрації в Тбілісі 9 квітня 1991&nbsp;р. Верховна Рада Грузинської PCP ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918&nbsp;р. і Конституцію Грузії 1921&nbsp;р. Наприкінці квітня 1991&nbsp;р. Верховна рада Грузії прийняла нову конституцію держави, а 26 травня 1991&nbsp;р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув 3. Гамсахурдіа, отримавши майже 87&nbsp;% голосів виборців.

У грудні 1991&nbsp;— січні 1992&nbsp;р. внаслідок збройного конфлікту в Тбілісі стався державний переворот. Загони опозиції на чолі з Джабою Іоселіані і Тенгізом Кітовані, по суті, привели до влади колишнього очільника грузинської компартії і міністра закордонних справ СРСР доби перебудови Едуарда Шеварднадзе, який у березні 1992&nbsp;р. обійняв посаду голови Державної ради Грузії, а в жовтні 1992&nbsp;р. був обраний головою парламенту республіки.
[[Файл:Гамсахурдіа.jpg|thumb|340x340px|
Гамсахурдіа Звіад Костянтинович
]]

Законно обраний президент 3. Гамсахурдіа залишив столицю і весною 1992&nbsp;р. повернувся на батьківщину в Мінгрелію (Східна Грузія), звідки почав партизанську війну проти уряду Е. Шеварднадзе. Мінгрельські підрозділи 3. Гамсахурдіа використали частину території східної Абхазії як головну базу в протистоянні з урядовими військами, провокуючи їх вторгнення у східну Абхазію. А це у свою чергу могло викликати нове громадянське протистояння, у якому абхазький уряд виступив би проти центрального уряду в Тбілісі. Восени 1993&nbsp;р. 3. Гамсахурдіа здійснив ще одну спробу повернути владу, але в січні 1994&nbsp;р. його було убито за нез'ясованих обставин.

За складної внутрішньої ситуації режим Е. Шеварднадзе потребував підтримки ззовні. У жовтні 1993&nbsp;р. Грузія подала заяву на вступ до СНД, а 1 березня 1994&nbsp;р. парламент республіки незначною більшістю голосів ратифікував відповідні угоди. Вступ Грузії до СНД посприяв припиненню грузинсько-абхазького протистояння. У травні 1994&nbsp;р. за посередництва ООН і Росії сторони уклали угоду про припинення вогню і створення 24-кілометрової зони безпеки, до якої введено миротворчі контингенти ООН і Російської Федерації. У 1995&nbsp;р. укладено грузинсько-російську угоду «Про правовий статус російських баз в Грузії», згідно з якою Москва зобов'язувалась надавати Тбілісі додаткову військову допомогу. Усе це зміцнило позиції режиму Е. Шеварднадзе. У 1995&nbsp;р. парламент країни ухвалив конституцію, у якій поновлено посаду президента. 5 листопада 1995&nbsp;р. президентом Грузії обрано Е. Шеварднадзе.

Грузія не багата на ресурси, але має значний транспортний і транзитний потенціал. Уже під час [[карабаський конфлікт|вірменсько-азербайджанського протистояння в Нагірному Карабасі]] вона як нейтральна сторона конфлікту стала головним транспортним партнером і для Вірменії, і для Азербайджану. Чорноморські порти й автошляхи Грузії, а також залізнична магістраль до Туреччини, стали важливими термінальними пунктами кавказької ділянки так званого західно-східного транспортного коридору. Водночас серйозним транспортним ускладненням для самої Грузії залишаються її комунікації в північному напрямі, заблоковані бунтівною Абхазією.

== Відносини між Росією та Грузією ==
Ставши важливим транзитером каспійської нафти, що транспортується трубопроводом Баку&nbsp;— Джейхан, Грузія неминуче ставала конкурентом Росії, що прагнула не допустити виникнення маршрутів транспортування нафти з Каспію в обхід її території. Попри те, що 1995&nbsp;р. Міжнародний нафтовий консорціум прийняв компромісне рішення про транзит азербайджанської нафти ще й у напрямку російського порту Новоросійськ, офіційний Кремль це не цілком вдовольнило. Як і те, що 1997&nbsp;р. Грузія вступила до ГУАМ&nbsp;— об'єднання пострадянських республік, створеного для розвитку широкого транспортного коридору між Сходом і Заходом, яке Кремль одразу ж кваліфікував як антиросійське.

Поступово в грузинсько-російських відносинах нагромадилась низка інших проблем. Головною з них стало потурання Росії сепаратистським режимам у Сухумі й Цхінвалі. У зв'язку із цим, починаючи з 1996&nbsp;р., центральною темою грузинсько-російської дискусії стало питання перебування російських військових баз на території Грузії. Попри те, що за угодою 1995&nbsp;р. Росія отримала 25-літнє право володіння базами, парламент Грузії не ратифікував цієї угоди, що дозволило офіційному Тбілісі вимагати виведення російських баз з грузинської території. У листопаді 1999&nbsp;р. на саміті ОБСЄ в Стамбулі Росія і Грузія підписали угоду про поступове скорочення російської військової присутності в Грузії, однак Москва не поспішала її виконувати, що сприяло поглибленню напруженості у двосторонніх взаєминах і розширенню співпраці Грузії з НАТО.

На тому самому стамбульському саміті 1999&nbsp;р. між Грузією і чотирма державами&nbsp;— Азербайджаном, Казахстаном, Туркменистаном і Туреччиною&nbsp;— було підписано угоду про будівництво так званого Основного експортного нафтопроводу Баку&nbsp;— Тбілісі&nbsp;— Джейхан і транскаспійського газопроводу&nbsp;— проектів, що підривають монопольні позиції російського нафтопроводу Баку&nbsp;— Новоросійськ у регіоні. Ці угоди, а також грузинсько-російські протиріччя щодо Чечні, що призвели до введення офіційною Москвою 5 грудня 2000&nbsp;р. візового режиму для громадян Грузії, у зв'язку з «небезпекою проникнення з грузинської території чеченських терористів», ще більше ускладнили двосторонні відносини.

Президент Е. Шеварднадзе (1995—2003) намагався утримати баланс між США та Росією, однак у відносинах з останньою наростала напруженість через війну в Чечні та ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі і Гудауті (там розміщений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузинсько-абхазького конфлікту), російська влада від початку 2000-х рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських «сепаратистів» і загрожувала завдати удару по «базах терористів» у Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е. Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. У 2002&nbsp;р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в «анти-терористичних операціях» у Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М. Саакашвілі (із січня 2004) майже по суті, не зазнав змін, оскільки головна стратегічна мета Грузії&nbsp;— інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти&nbsp;— залишається пріоритетною. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М. Саакашвілі проголосив Україну. Грузинсько-російські відносини після приходу до влади М. Саакашвілі ще більше загострилися навіть попри підписання високопоставленими представниками двох країн 30 травня 2005&nbsp;р. заяви про початок виведення російських військових баз із Грузії. Погодившись на виведення своїх баз в Батумі і Ахалкалакі у трирічний термін, Росія застерігала Грузію, що вивід її військових сприятиме, мовляв, ескалації етнічних конфліктів у Грузії, як це мало місце в 2005&nbsp;р. в Самцхе-Джавахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (тоді, як відомо, спільними зусиллями грузинської і вірменської сторін ескалацію напруженості було зупинено). Нагадування офіційним Кремлем цього епізоду засвідчує побоювання Росії втратити контроль над Грузією зокрема і над державами Закавказзя в цілому, оскільки постачання свого єдиного боєздатного об'єкту на Південному Кавказі&nbsp;— 102-ї бази, дислокованої у вірменському місті Гюмрі, здійснюється росіянами через грузинську територію. Виведення російських військових баз із Грузії не вигідне Кремлю, оскільки порушує єдину систему протиповітряної оборони (ППО) на південному напрямку, оскільки дислоковані в кавказькому регіоні пункти управління російської системи ППО ще з часів СРСР розташовані на території Грузії.

Підписана Тбілісі та Москвою угода передбачає виведення військових баз Росії і штабу Групи російських військ у Закавказзі, розташованого в Тбілісі, до 2009&nbsp;р. Представники грузинської сторони назвали цей документ «новим етапом у відносинах Москви та Тбілісі» і зазначили, що «Грузія чекала цього дня більш як двісті років». Але експерти вважають, що після виведення баз російська військова присутність у Грузії не тільки не скоротиться, але й набуде легітимного характеру.

Нагадаємо, що Грузія домагається виведення російських баз зі своєї території вже давно. Ще 1999&nbsp;р. на стамбульському самі-ті ОБСЄ за договором про звичайні збройні сили в Європі Росія взяла на себе зобов'язання до 1 липня 2001&nbsp;р. розформувати і вивести з території Грузії свої військові бази з Вазіані та Гудаути й узгодити з Грузією терміни й умови функціонування військових баз в Ахалкалакі та Батумі. Однак зобов'язання щодо закриття бази в Гудауті було виконане Росією лише частково (за даними Міністерства оборони Грузії, 300 російських військових продовжують перебувати там донині), а переговори з питань функціонування і виведення двох баз, що залишилися, тривали понад п'ять років. Москва всіма способами намагалася відкласти виведення військ і стверджувала, що зробити це в терміни, на яких наполягав Тбілісі, просто неможливо. Тому підписання двосторонньої Сочинської угоди 31 березня 2005&nbsp;р. було сприйнято в Грузії з оптимізмом.

Президент країни М. Саакашвілі назвав цей документ «історично важливим», оскільки він «уперше розписує конкретний графік виведення техніки й озброєнь, графік виведення і закриття баз». Грузія в процесі переговорів наполягала, щоб обидві бази були закриті до 2008&nbsp;р., коли в країні пройдуть парламентські та президентські вибори. Однак Росії вдалося продовжити перебування своїх військових на базі в Батумі ще на один рік.

Однак найбільше занепокоєння у військових експертів викликає інша поступка&nbsp;— разом із Сочинською угодою було підписано «Угоду про організацію транзиту російських військових вантажів і персоналу через територію Грузії». Згідно з нею, Росія протягом наступних п'яти років «здійснюватиме через територію Грузії транзит персоналу і військових вантажів» (зброї, військової техніки та боєприпасів) для «забезпечення діяльності російської військової бази №&nbsp;102 у Гюмрі» (Вірменія). Інакше кажучи, Грузія стає країною, через яку Росія цілком легально поставлятиме зброю і переправлятиме війська на територію Вірменії&nbsp;— своєї союзниці по ОДКБ. А це може завадити як зміцненню [[азербайджансько-грузинські відносини|добросусідських відносин Грузії з Азербайджаном]], який в умовах невирішеної територіальної суперечки з Вірменією не хотів би зміцнення російської військової бази на її території, так і взаєминам Грузії з НАТО, адже не слід забувати, що Вірменія межує з Іраном, який входить у зону інтересів Заходу, Сполучених Штатів.

Сочинські документи також передбачають створення на місці бази в Батумі спільного російсько-грузинського антитерористичного центру. Який сенс розташовувати антитерористичний центр у Батумі? Такі центри мають розташовуватися там, де є напружена ситуація, а Аджарія в цьому сенсі радше приємний виняток на загальному тлі проблем, якими рясніє Кавказ. Антитерористичний центр на місці бази в Батумі&nbsp;— однозначно якийсь антинатовський проект. Ця база розташована на кордоні з Туреччиною, і ще з радянських часів використовувалася Москвою для стеження за Туреччиною і Чорним морем. Очевидно, Росія хоче продовжувати це робити й надалі, створюючи напружену ситуацію у взаєминах Грузії із західними партнерами. Таким чином, якщо до сочинських угод російські бази існували в Грузії під загрозою закриття, то тепер військова присутність Росії в цій країні може стати довгостроковою і юридично оформленою.

Як відомо, Грузія&nbsp;— це ключ до Кавказу і Чорноморського регіону, тож Росія за жодних обставин не може добровільно відмовитися від контролю над цією країною. Упродовж 2006&nbsp;р. Росія, що не хоче миритися з євроатлантичним курсом Грузії, послідовно здійснювала економічний і політичний тиск на Грузію, зокрема ввела спочатку заборону на імпорт з Грузії вин і мінеральної води, а в жовтні 2006&nbsp;р. оголосила, по суті, економічну і транспортну блокаду Грузії. Виходячи з того, що на російський ринок припадає понад 15&nbsp;% зовнішньоекономічного обороту Грузії, причому поставки грузинських товарів у Росію на дві третини складаються з вина (40&nbsp;%), спиртних напоїв (11&nbsp;%) і мінеральної води (18&nbsp;%), офіційна Москва фактично закрила для Грузії головний ринок збуту її товарів.

Іншим знаряддям економічного тиску Кремля є продаж російським «Газпромом» з 1 січня 2007&nbsp;р. природного газу за ринковою ціною (в останні роки Грузія імпортувала з Росії близько 1,3&nbsp;млрд куб. м. газу щорічно), що розглядається грузинським керівництвом як відкритий шантаж, мета якого є очевидною. Грузинський уряд ледь не продав на початку 2005&nbsp;р. свій магістральний газопровід РАО «Газпром», однак після того, як у ході візиту до США президента Грузії у вересні 2005&nbsp;р. було підписано грузинсько-американський договір у межах програми «Виклик тисячоліття», за умовами якого США виділили 49 мли дол. на реабілітацію газопроводу, про його продаж уже не йдеться. Між іншим, ця угода, згідно з якою офіційний Тбілісі у найближчі п'ять років має отримати 295 мли дол. американської допомоги для розвитку економіки країни, є найзначнішим проектом економічної допомоги, запропонований Грузії з часу здобуття нею незалежності.

Відверта прозахідна політика офіційного Тбілісі розв'язала руки Кремлю на Південному Кавказі, передусім у стосунках з Абхазією та Південною Осетією. Росія вже не приховує, що в грузинсько-осетинському і грузинсько-абхазькому конфліктах вона бере участь не як миротворець, а як зацікавлена сторона і цілеспрямовано підтримує сепаратистські рухи в цих двох грузинських регіонах. Жителям невизнаних республік масово видають російські паспорти, унаслідок чого переважна більшість населення (понад 90&nbsp;% у Південній Осетії і 80&nbsp;% в Абхазії) сьогодні має російське громадянство.

Головною причиною підтримки сепаратистських режимів на території Грузії стало не лише прагнення РФ будь-що утримати Південний Кавказ у сфері свого впливу, але й потреба Росії в тому, щоб Абхазія й Південна Осетія стали буферними зонами між нею і розширюваним Північноатлантичним альянсом. Після російсько-грузинської війни 8-12 серпня 2008&nbsp;р. і визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абхазії, Москва досягла цієї мети. А ще в Кремлі вважають, що втрата територіальної цілісності Грузії завадить їй вступити до НАТО

Однак така політика Росії на Кавказі в перспективі може обернутися для неї самої стратегічною поразкою. Перший крок на шляху вступу Грузії в Організацію північноатлантичного договору вже оформлений і реалізується. Це індивідуальна програма партнерства. Наступним кроком має стати запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. У перспективі Грузія має стати повноправним членом НАТО, принаймні гарантії щодо майбутнього вступу країни до НАТО надані їй (разом з Україною) членами альянсу на Бухарестському саміті в квітні 2008&nbsp;р.

== Відносини Грузії з НАТО ==
Про активізацію співробітництва Грузії з НАТО засвідчує низка документів. Підписано угоду про транзит військ та вантажів НАТО територією Грузії, яка створює підґрунтя для транспортування територією Грузії вантажів, необхідних для підтримки військ НАТО і міжнародних сил безпеки в Афганістані. Ухвалено рішення про збільшення грузинського військового контингенту в Іраку, який виконує завдання з охорони об'єктів та патрулювання населених пунктів. У серпні 2003&nbsp;— лютому 2004&nbsp;рр. в Іраку несли службу 70 грузинських військових, згодом контингент було збільшено на 550 солдат. Також Грузія веде переговори з НАТО щодо можливості проведення спостерігачами від Альянсу моніторингу російсько-грузинського кордону. У свою чергу НАТО приділяє особливу увагу Південному Кавказу, про що свідчать рішення Стамбульського саміту 1999&nbsp;р. про те, що безпека Південного Кавказу&nbsp;— складова євроатлантичної архітектури безпеки, і заява генерального секретаря НАТО про будівництво «трьох мостів»&nbsp;— у Середземномор'ї, на Кавказі та в Центральній Азії. Альянс уважає Південний Кавказ важливим «мостом», що з'єднує НАТО із Близьким Сходом. Європейський Союз визначає цей регіон як "південно-східний фланг Європи та НАТО". У стратегічний оцінці вище військове керівництво США та НАТО вважає Кавказ одним з найважливіших регіонів світу, позаяк кавказький повітряний коридор відіграв важливу роль у комунікації між коаліційними збройними силами в Афганістані та американськими базами в Європі.

== Відносини між Грузією та Україною ==
Стратегічним партнером Грузії вже традиційно вважається Україна, відповідно Грузія є найперспективнішим партнером України у Закавказзі, який підтримує її інтереси в усьому Чорноморському регіоні. Через територію Грузії проходять стратегічно важливі для України транспортні комунікації. Взаємини між Україною та Грузією ґрунтуються на Договорі про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу (квітень 1994&nbsp;р.), який російські політики розцінили як один із серйозних кроків до встановлення горизонтальних зв'язків між пострадянськими країнами.

== Відносини між Грузією та Туреччиною ==
Щодо грузинсько-турецьких відносин, то попри їх динамічний розвиток, залишається невирішеним питання повернення турків-месхетинців до Грузії. їх спільнота склалась у XVII&nbsp;ст. у результаті прийняття грузинами ісламу і турецької імміграції до Месхетії внаслідок османської окупації району. Рятуючись від комуністичних репресій і сталінської депортації 1944&nbsp;р. частина турків-месхетинців опинилася в Туреччині. У 1996&nbsp;р. Е. Шеварднадзе зобов'язався сприяти поверненню цього народу на його історичні землі за десять років. Утім, майже нічого не було зроблено в цьому напрямку. Проблема полягає і в заселенні території, де колись мешкали турки-месхетинці, вірменами, що стає додатковим пунктом турецько-вірменського протистояння.

Невирішеність проблеми повернення турків-месхетинців не завадила офіційній Анкарі збудувати за політичної та фінансової підтримки західних держав, насамперед США, нафтовий трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан для транспортування каспійської нафти з Азербайджану через Грузію до Середземномор'я. Нафтогін уведено в експлуатацію 13 липня 2006&nbsp;р. Росія вважає цей маршрут політичним проектом, оскільки таким чином вона втрачає контроль над Каспієм та монополію на експортування нафти з моря (про своє прагнення приєднатись до поставок цим трубопроводом заявив і Казахстан). Однак Азербайджан і Грузія поставили на перший план економічний зиск, а не лояльність Москві, що остання розцінила як акт непокори.

Серед іншого, занепокоєння Анкари викликало загострення і так непростої ситуації в Грузії, конкретніше&nbsp;— в Абхазії і Аджарії, після зміни влади в країни наприкінці 2003&nbsp;р. Певний час навіть ішлося про введення до Грузії турецьких миротворців, але від ідеї відмовились. Офіційно причиною цього називають ресурсів Туреччини, але логічніше було б списати нереалізовані плани на небажання зіпсувати відносини з Росією.

== Членство в міжнародних організаціях ==
Грузія є член низки міжнародних організацій, у тому числі ООН (з 1992&nbsp;р.), Чорноморського економічного співробітництва, Північноатлантичної ради з співробітництва, Міжнародного валютного фонду, Ради Європи, від 1999&nbsp;р. Грузія є членом ВТО. Упродовж 1990-х рр. Грузія підписала договори про дружбу і співробітництво з Азербайджаном, Вірменією, Іраном, Туреччиною та Україною, особливі відносини встановлено з Німеччиною та США.

== Примітки ==
{{Reflist}}

== Посилання ==
* [https://web.archive.org/web/20130121151643/http://mfa.gov.ge/index.php?lang_id=RUS&sec_id=1 Міністерство закордонних справ Грузії]
* [https://web.archive.org/web/20141217063856/http://www.wz.lviv.ua/blogs/uzarashvili/124478 За десять років Саакашвілі змінив Грузію]
* [https://web.archive.org/web/20210731193848/http://georgia.iwp.org.ua/ukr/public/212.html Відносини між Росією і Грузією після війни]
{{Грузія в темах}}
{{Міжнародні відносини країн Європи}}

[[Категорія:Міжнародні відносини Грузії| ]]