Ксиліт
| Ксиліт | |
|---|---|
| |
| |
| Систематична назва | (2R,3R,4S)-Pentane -1,2,3,4,5-pentanol |
| Ідентифікатори | |
| Номер CAS | 87-99-0 |
| Номер EINECS | 201-788-0 |
| DrugBank | 11195 |
| KEGG | D00061 і C00379 |
| Назва MeSH | D02.033.800.936 і D09.853.936 |
| ChEBI | 17151 |
| SMILES | OC1COC(O)C(O)C1O |
| InChI | InChI=1S/C5H12O5/c6-1-3(8)5(10)4(9)2-7/h3-10H,1-2H2/t3-,4+,5+ |
| Номер Бельштейна | 1720523 |
| Номер Гмеліна | 82893 |
| Властивості | |
| Молекулярна формула | C5H12O5 |
| Молекулярна маса | 152,15 |
| Тпл | 92-96 |
| Ткип | 216 |
| Якщо не зазначено інше, дані наведено для речовин у стандартному стані (за 25 °C, 100 кПа) | |
| Інструкція з використання шаблону | |
| Примітки картки | |
Ксиліт — п'ятивуглецевий цукровий спирт, що використовується як замінник цукру, природний підсолоджувач. Біла кристалічна речовина, без запаху, добре розчиняється у воді, приблизно настільки ж солодка, як і цукроза, але містить лише дві третини її енергетичної цінності. Енергетична цінність 2,4 ккал/г (сахароза — 3,87 ккал/г).
Одержання[ред. | ред. код]
Міститься у волокнах багатьох фруктів та овочів, включаючи суниці, кукурудзу та гриби[1]. Ксиліт може бути виділений з волокон кукурудзи[2], берези, малини і сливи. Його одержують гідролізом бавовняного лушпиння, кукурудзяних качанів або березової кори. Спочатку отримують ксилозу, яку відновлюють до ксиліту.
Промислове виробництво ксиліту було налагоджене в СРСР, адже для його виготовлення можна було використовувати відходи сільського господарства — зокрема соняшникове або ж бавовняне лушпиння, які для інших цілей просто не використовували. Не дивно, що перший завод з виробництва ксиліту був побудований в узбецькій Фергані — радянській «столиці бавовни». Трохи пізніше виробництво ксиліту налагодили в Японії і Німеччині. А сьогодні головним постачальником цього підсолоджувача стала Фінляндія. Там як сировину використовують головним чином відходи деревини[3]. В Україні виробництво його не налагоджено, хоча його можна отримувати на цукрових заводах без особливих змін технологічного процесу.[4]
Ксиліт засвоюється повільніше ніж глюкоза, тому при застосуванні значних доз він затримується в кишечнику, що приводить до його розладу (діареї), причому засвоєння ксиліту майже не залежить від рівня інсуліну в крові. Добова доза — 30-50 г, разова 5-10 г, вживання в кількості понад 50 г в день може викликати діарею.[5][6]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Gare, Fran (1 лютого 2003). The Sweet Miracle of Xylitol. Basic Health Publications, Inc. ISBN 1-59120-038-5. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 7 березня 2008.
- ↑ R Sreenivas Rao, Ch. Pavanajyothi, RS Prakasham, PN Sharma, L Venkateswar Rao (2006) Xylitol production from corn fiber and sugarcane bagasse hydrolysates by Candida tropicalis Bioresource Technology 97:1974-1978.
- ↑ Михайло Мустафін. Цукор. Солодка (може, навіть занадто) історія — К., 2018, с.58
- ↑ Бальон Я. Г., Сімуров О. В. Синтез та біологічні властивості цукрозамінників // Вісник Черкаського університету Науковий журнал [Архівовано 7 червня 2009 у Wayback Machine.]. 2007, Вип.87 [Архівовано 14 вересня 2011 у Wayback Machine.]
- ↑ Клячко В. Р., Перелыгина А. А., Домарева И. В. // Сов. Медицина. — 1968. — № 3. — С. 78-81
- ↑ Крышень П. Ф., Гафес Ю. И. Сорбит, ксилит, глицерин и их применение в медицине. — К.: Наукова думка. — 1979. — 288 с.
Посилання[ред. | ред. код]
- КСИЛІТ [Архівовано 6 квітня 2016 у Wayback Machine.] //Фармацевтична енциклопедія
|
Це незавершена стаття з біохімії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |