Психічне
Психічне або душевне — означення ряду категорій та понять в гуманітарних науках, зміст його залежить від ідеологічних уставок автора.
Нині найчастіше психічне означає внутрішній суб'єктивний світ живої істоти, доступний для вивчення у своїх поведінкових проявах, відповідає іменнику психіка[1].
Етимологія[ред. | ред. код]
Психічне — похідне від психея або психіка. Слово на наших теренах ввійшло у науковий вжиток у XIX ст. як синонім душевного. Останнє, щільно пов'язане з богослов'ям, було витіснене в XX ст. в роки панування комуністичного режиму. За цієї доби "психічне" вживається як похідне від "психіка". Якщо ж бути точним, обидва слова є кальками д.-гр. ψυχικός або фр. psychique (значення однакове — душевне, духовне ).
Підходи[ред. | ред. код]
У матеріалістичному світогляді психічне означає внутрішній суб'єктивний світ живої істоти, доступний для вивчення у своїх зовнішніх проявах. У цьому випадку послуговуються терміном психіка, а психічне зводиться до індивідуальних та колективних явищ, які досліджуються методами психології. В безпосередньому досвіді, це — знайомі кожному о́брази, смисли, психічні процеси (мова, мислення, уява,..) стани та властивості. Близьким до цього розуміння психічного є слово психологічне, яке позначає все, що може цікавити психологію як науку.
У метафізичній традиції психічне розуміється як особлива сутність, що характеризується довільним рухом та відчуттям (Арістотель, "Про душу") або мисленням (у працях Декарта душа тотожна його поняттю "свідомість").
Обидва мислителі розглядали відношення психічного та тілесного, і по-різному його бачили. Для першого душа — принцип існування всього живого, ентелехія живих організмів. Другий[2] бачить свідомість як окрему субстанцію, на рівні з матерією; здатність до відчуття та переживання закладена в живому тілі, вищі ж прояви психічного (пізнання, мислення) притаманні лише людині. У метафізиці проблема природи психічного є складовою основного питання філософії.
У філософсько-релігійній та ідеалістичній традиції поширені поняття: психічна (або душевна) субстанція, психічне буття, світ душі та ряд подібних. Психічне (душевне) розглядається у відношенні до тілесного, з іншого боку до духовного[3]. Спільним у творах цих напрямків є те, що індивідуальна психіка пов'язана зі всеохопним ідеальним началом (абсолютні ідеї Платона, подих Божий Книги Буття), а тіло є лиш тимчасовим (для земного життя) інструментом душі.
Психофізична та психофізіологічна проблема[ред. | ред. код]
Питання психічного постає у рамках ключових для деяких наук, зокрема, для психології проблем.
Незалежно від сфери дослідження та світоглядних установок авторів, будь-яке вчення гуманітарного циклу наук вимушене розглядати два відношення:
- об'єктивної (предметна, просторова) та суб'єктивної (внутрішня, психічна) дійсності,
- тілесного (функції мозку) та духовного (психічна діяльність та її плоди) начала людини.
Психофізична проблема, пов'язана з першим відношенням (фізичне і психічне) постала вже дві з половиною тисячі літ тому в працях античних авторів[4]. Створене з позицій гілоїзму вчення Геракліта «Про природу», матеріалізм Демокріта та ідеалістичне вчення Платона розглядали зв'язок зовнішнього світу речей та душі людини.
Не менш давньою виглядає психофізіологічна проблема.
Одним з видатних дослідників обох питань можна вважати Картезія. Концепція психофізичного паралелізму, запропонована в рамках дуалістичного вчення декартового учня Мельбранша, "розв'язувала" проблеми шляхом взаємного відчуження психічного та тілесного. Як окремі самостійні сутності, вони наділялись незалежним існуванням та власними законами; не могли бути зведеними або виведеними одна з одної. Нефізична душа здатна впливати на матеріальне тіло — от і вся можлива їх взаємодія, за Декартом[5]. Звичайно, таке розуміння не було задовільним і неодноразово критикувалось.
Важливим висновком з розглянутих проблем є невирішеність таких питань як:
- можливість/неможливість побудови об'єктивного дослідження психічного[6];
- принципів побудови практик у сфері психічного (навчання, праця, терапія);
- світоглядні установки як для наукової діяльності, так і життєдіяльности в цілому.
Дотичною до вищезгаданих є проблема психогнозису, тобто достовірності знання щодо психічної реальности.
Див. також[ред. | ред. код]
Джерела[ред. | ред. код]
- ↑ Українська психологічна термінологія: словник-довідникю. За ред. М.-Л.А. Чепи. - К.: ДП."Інформаційно-аналітичне агентство", 2010. - 302 с. ISBN 978-617-571-040-0.
- ↑ Нарис історії Ψ М. Г. Ярошевського
- ↑ див. А. Е. Лихачов. Духовно-нравственная жизнь в категориях психологии
- ↑ [1]А. В. Петровский, М. Г. Ярошевский. Основы теоретической психологии; М.: ИНФРА-М, 1998
- ↑ Психология. Словарь-справочник. Р. С. Немов, — М., ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. Т. 2, стор. 170.
- ↑ Зинченко В.П., Мамардашвили М.К. Проблема объективного метода в психологии. "Вопросы философии". 1977, №7; "Постнеклассическая психология". 2004, №1
Література[ред. | ред. код]
- Внутрішнє і зовнішнє // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
Посилання[ред. | ред. код]
- Психічна реальність // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 290.