Психологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Грецька буква Псі — символ психології

Психоло́гія (від грецького ψυχή (psyché) — душа, дух; λόγος (logos) — вчення, наука) — наука, що вивчає психічні явища (мислення, почуття, волю) та поведінку людини, пояснення яких знаходимо в цих явищах.

Психічне — філософська категорія, що відображає явища як людського, так і тваринного, навіть, рослинного світу. Зоопсихологію, яка досліджує явища елементарної психіки, поведінки, пізнавальних процесів у тварин, відносять як до психологічних, так і до біологічних наук. Коли йде мова про психіку людини, притаманні їй явища, слід пам'ятати, що вона структурно та якісно відмінна від своїх еволюційних попередниць.

Психологічне знання розвивалося з доісторичних часів в магічній та міфологічній традиціях. Вперше як галузь наукового знання психологія постає в філософських вченнях античних мислителів. В працях европейських, арабських філософів та медиків розроблялись такі питання: природа сприйняття, структура психіки, природа афектів, психосоматика, процеси мислення, природа снів та марень, природа взаємин (любов, дружба, рідство) тощо. Досьогодні значний вплив на наукові уявлення про душу, психічний світ справляє розвиток суміжних наук (медицина, педагогіка) та людських практик (мистецтво, релігія, управління), які, в свою чергу, користуються з досягнень психології.
Психічне (його природа, межі, принципи існування) все ще є terra incognita для наукового знання та постійно стає простором спекуляцій і містифікацій з боку шарлатанів. Психічне залишається також у фокусі уваги релігій, які стверджують його універсальність та примат відносно фізичного світу. Психічне є унікальною цариною, в якій живемо всі ми; незалежно від віку, статі, професії, освіти — кожен з нас є «психологом» на побутовому рівні.

Психологічне знання є основою специфічних практик. Традиційно прикладною психологією називають галузі науки орієнтовані на застосування психологічних знань у конкретних сферах діяльності (музична, політична психологія, психологія освіти або праці); практична психологія — це галузь знань та досліджень щодо форм та методів використання психологічних знань фахівцями-психологами (консультантами, тренерами). Практична психологія включає в себе психодіагностику, консультування, корекцію.

Вживання терміну[ред.ред. код]

Пам'ятник Маркові Марулічу в Загребі

Слово психологія з'являється в XVI столітті[1]. Вперше вжите в назві книги, що не збереглась, але згадана в списку праць хорватського гуманіста Марка Маруліча (1450–1524). Визнання термін зажив завдяки працям Кристіана Вольфа (1679–1754) Psychologia empirica та Psychologia rationalis, згаданих у французькій Енциклопедії.
Сьогодні, крім назви системи наукових знань, слово психологія та його похідні вживаються щодо широкого спектру побутових, професійних, соціальних явищ:

  • в побуті психологією називають світ переживань, мотивів, взаємин, тобто те, що є предметом психологічної науки і описується категорією психічне;
  • навчальна дисципліна психологія викладається у всьому світі як майбутнім психологам, так і студентам суміжних дисциплін. В Україні з 1998 року психологія входить у навчальну програму середньої школи;
  • про психологізм, говорять у випадках, коли психологією пояснюють явища та факти (термін поширений у мистецтво- та правознавстві);
  • на ринку послуг присутні пропозиції психологічних тренінгів, тестів, консультацій — практик, що часто не мають наукового підґрунтя, але «використовують бренд».

Науковий апарат[ред.ред. код]

За півтора століття, з того часу як психологія почала самостійне існування, точаться суперечки щодо основних положень науки.
Визначення її предмету різними школами відображало не лише світоглядні, методологічні установки дослідників, але й носило ідеологічний характер, як у випадку з радянською наукою. Там психологія мусила боротись за виживання, адже визначення психіки як функції мозку було «затверджене та освячене» КПРС. В той же час існувала психофізіологія, яка вивчає функції мозку; з іншого боку, в прокрустове ліжко не поміщались дослідження, наприклад, змісту суб'єктивних переживань, закономірностей психічних образів, що жодним чином не пояснюються хімічним складом нейрогормонів або особливостями проходження нервового імпульсу.
Дещо іншими були проблеми науковців Європи та США. Тут все більшого впливу набував позитивізм, який ставив під сумнів науковість методів описової та структурної психології. Слухняним відгуком на цю критику стала поява поведінкової психології, яка проголосила свідомість пережитком схоластичної науки та нівелювала сенс психології як науки про людину в усій складності та неповторності останньої. На іншому крилі з'явились маргінальні течії, що відкидали наукові методи, проголошуючи психологічну теорію та практику сферою «вільного мистецтва».

На сьогодні компромісним виглядає таке визначення:
Психологія — наука про сукупність психологічних явищ та поведінку людини, вищих тварин, яка пояснюється на основі цих явищ[2].
Отже, об'єктом науки є людина, істота наділена свідомістю та внутрішнім суб'єктивним світом (вивчення тваринної психіки належить, головне, біологічним наукам і в психології такі знання використовуються в якості матеріалу для порівняння).
Найкоротшим визначенням предмету науки могло бути «психіка» або «психічне», однак це було б невірним, надто обширним. Категорія психічного розглядається філософською онтологією, а з такими продуктами психіки як людські стосунки, творчість мають справу соціологія та мистецтвознавство.
Специфічним для психології є дослідження психічних явищ, які керують діяльностями та відносинами людини.

Базовими категоріями вітчизняної психології (за визначенням Петровського та Ярошевського[3]) є:

ці категорії (наведені вище) притаманні багатьом живим істотам, а наступні є специфічно людськими:

Причому три останні мають особливий статус мета- та екстрапсихологічних, як такі, що описують найскладніші форми психічної реальності, розгляд яких, навіть, виходить за межі психології. Всього автори пропонують 24 категорії, які, на їх думку, «формують каркас психологічного пізнання».

Завданням психології поряд із вивченням психологічних фактів і закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою та ін.
Серед завдань науки:

  • вивчення індивідуальних якостей, закономірностей і шляхів їх формування в сучасних умовах;
  • вивчення впливу провідної діяльності на психіку людини, міжособистісні і міжгрупові взаємини;
  • визначення психологічних засобів впливу колективу на особистість та способів захисту від таких впливів;
  • встановлення закономірностей динаміки працездатності;
  • визначення заходів і засобів психологічного комфорту для роботи та життя;
  • визначення інформативних методів діагностики і психокорекції;
  • вивчення закономірностей психологічної підготовки.

Методи психології[ред.ред. код]

Метод — це сукупність прийомів або операцій, які націлені на вирішення конкретної задачі.

Основні пізнавальні методи психології:

Методи активного психологічного впливу:

Історія розвитку психологічних знань[ред.ред. код]

Прийнято говорити про історію психології в контексті західної культури, хоча наукова думка арабського світу, Індії, Східної Азії має свої давні традиції та безсумнівні досягнення в теорії та практиках психічної діяльності.
Існує декілька підходів щодо періодизації розвитку психології[4]. Як наука, в сучасному позитивістському значенні слова, сформувалась наприкінці XIX ст, коли у 1879 році почала роботу заснована В. Вундтом (1832–1920) в Лейпцигу лабораторія експериментальної психології. З названої точки зору, дослідження минулих тисячоліть є «передісторією науки».
Вітчизняна традиція в цьому питанні відміна від західної. М. Г. Ярошевський (1915–2001), В. А. Роменець (1926–1998) та інші історики психології воліють бачити свій предмет в ширших часових рамках, тому їх праці носять назви «Історія психології стародавнього світу і середніх віків», «Історія психології епохи Відродження» тощо.

Отже, перші вчення та практики психічної діяльності виникали в доісторичні часи, в рамках магічної традиції та анімістичних культів. Впродовж тисячоліть люди мислили психічні явища як прояв душі, складової людської істоти, яка керує тілом. Такий погляд притаманний сучасним релігійним та ідеалістичним течіям, які проголошують душу нематеріальною сутністю людини.

Від давнини до XIX століття[ред.ред. код]

Антична доба[ред.ред. код]

В античну добу психологія виникла й розвивалася як вчення про «душу». Перші давньогрецькі філософи дотримувалися матеріалістичних поглядів на природу душі.

Геракліт (близько 540–480 рр. до н. е.) вчив, що «душа» матеріальна і являє собою одне з минущих станів вічно рухомої і вічно мінливої першооснови матеріального буття — вогню.

Демокрит (близько 460–370 рр. до н. е.) вважав, що "жива істота відрізняється від неживої головним чином двома властивостями — рухом і відчуттям. Він стверджував тому, що «душа є рухливе начало», «є особливого роду вогонь і теплота» і складається з кулястих, вогняних, легко рухливих атомів — найдрібніших, неподільних часток матерії. На відміну від Геракліта він заперечував безсмертя «душі»: «душа, — вчив він, — смертна, вона знищується разом з тілом».

Згідно з ученням Лукреція, «душу» людини не можна розглядати як щось безтілесне: таке твердження невірне, оскільки безтілесною може бути тільки одна порожнеча: усе ж інше складається з матеріальних атомів. Джерелом пізнання є чуттєвий вплив речей на тілесну «душу» людини. При цьому не всяка зовнішня дія викликає відчуття: для цього вона повинна досягти певної сили.
Наприклад, процес сприйняття він розглядає так: від зовнішніх предметів відокремлюються матеріальні, дуже малі за величиною ейдоси, які впливають на органи чуття, а через них і на більш глибокі частини «душі». В результаті цього людина і отримує образ предмета який на неї впливає. У процесі сприйняття постійно відбувається уточнення та звірка відповідно до безперервних впливів від зовнішніх предметів. Ці матеріальні образи, отримані «душею», зберігаються після припинення сприйняття, причому образи подібних речей як би накладаються один на інший, їх індивідуальні особливості при цьому стираються, вони набувають загального характеру, перетворюючись на поняття речей.

Поряд з матеріалістичним в античній філософії виник і набув розвитку ідеалістичний напрям у поглядах на природу «душі».

Найяскравішим виразником ідеалізму в давньогрецькій філософії був Платон (427–347 рр. до н. е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є ні чим іншим, як «ідеєю» — безсмертною духовною сутністю, тільки на час земного життя вона з'єднуються з тілом. Душа абсолютно відмінна від тіла і міститься в ньому, як у темниці. До свого втілення «душа» живе в особливому занебесному «світі ідей», куди вона і повертаються після земного існування. За вченням Платона, світ ідей, в протилежність світу речей, являє собою справжню реальність, речі ж є лише смутними відображеннями ідей.

На противагу Платону Аристотель (4 століття до н. е.) стверджував, що «душа» людини, будучи нематеріальною, нерозривно пов'язана з тілом. Аристотель розглядав «душу» ідеалістично, як «форму», в яку втілюється матерія в людині. Тіло людини, будучи матеріальним, являє собою лише пасивне начало. Саме по собі воно ніяк і нічим не може себе проявити. Активним началом людини є його «душа», яка управляє всіма життєвими проявами тіла: без «душі» тіло не могло б існувати, і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси.

Найвагомішим внеском в розвиток психологічних знань античного періоду вважається доробок Аристотеля. Його трактат «Про душу» містить огляд і критику сучасних йому уявлень щодо предмету науки. Він розкрив роль механізму асоціації в пізнавальних процесах. Йому належить вчення про трирівневу ієрархію здатності психіки (в широкому значенні, як рослинна, тваринна та специфічно людська психіка з притаманними саме їй якостями), про формування характеру, про види мислення («практичний» і «теоретичний» розум), про вікові особливості розвитку та ін. А головне, застосовані ним принципи системності, детермінізму та розвитку, стали орієнтирами для наступних дослідників, є вони актуальними до сьогодні.

Серед досягнень періоду античності:

Подальший розвиток античної традиції відбувався за важких умов становлення монотеїзму в Візантії, середньовічній Європі та на арабських просторах Халіфату. Вважається, що саме арабські вчені врятували античний духовний спадок в час, коли Європа потерпала від варварства та релігійного фанатизму. Розвивалась теорія сприйняття (Ібн ал-Хайсам, знаний також як Альхазен), дослідження природи душі (Ібн Рушд або Аверроес), медична психологія, зокрема, вплив афектів на стан організму (Ібн Сіна або Авіценна). В IX столітті у марокканському Фесі працювала психіатрична клініка[6].

Середньовіччя та Відродження[ред.ред. код]

Богословські трактати та проповіді Середньовіччя містили деякі ідеї з античності. Зокрема, вчення про рефлексію, типологію й ієрархію психічних явищ Стагірита, вчення неоплатоників. Завдяки Каролінзькому Відродженню та спілкуванню з арабським світом, віднайдені та врятовані списки деяких античних першоджерел.
Поряд з тим, церква вказує задачею розуму доведення існування Бога, а методом — дослідження Святого Письма. Існує гіпотеза[7] про походження з цих юдейсько-християнських студій сучасного поняття особистості.

Нова епоха, Відродження, руйнує деякі інститути середньовічного суспільства, які утискали людську особистість (цехова, феодальна структура), а перш за все, вносить зміни в педагогічну практику, що доти базувалась на схоластичній традиції та підносить інтерес до античного спадку.
На межі XV–XVI ст. вперше у друці з'являється слово «Психологія», в працях відомого магдебурзького професора філософії Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана.

Новий час[ред.ред. код]

За Нового часу психологія продовжує свій розвиток у межах філософських систем Рене Декарта, Лейбніца, Локка, Ґартлі та інших. Для цього періоду характерним є проникнення в гуманітарне знання концепцій та законів природничих наук.
На українських теренах вивчення психології розгортається в Києво-Могилянській Академії. Курс цієї науки читав І. Ґізель (1600-83), професори Академії Л. Баранович (1620-93) та Й. Ґалятовський († 1688) приділяли їй увагу в своїх творах, спираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. У 1868 році Климентій Миколайович Ганкевич видав перший підручник «Психологія», а в 1874 — «Короткий нарис психології для ужитку в школах середніх». Климентій Ганкевич викладав психологію у Чернівецькому університеті і в нього навчався Іван Франко, щоб докінчити студії перервані арештом. У Львові Іван Франко навчався у ще одного відомого психолога — Юліана Охоровича, котрий у 1889 році організував Перший Міжнародний Конгрес Психологів.

Досягненнями періоду XVII–XVIII ст можна вважати:

Філософський емпіризм XVIII ст. проголосив дійсним лиш те, що дане у безпосередньому чуттєвому досвіді. Така установка змушувала шукати об'єктивні основи психічних процесів, а в методологічному плані — відступити від звичного споглядання на користь експериментів. Лікар Кабаніс (1757–1808), Іржи Прохазка, Ф. Мажанді і Ч. Белл (див. Белла-Мажанді закон), Франц Галль (1758–1829), фізіолог Йоганес Мюллер (1801–1858) проводили перші анатомо-фізіологічні та експериментальні дослідження нервової системи. Ними з'ясовані особливості будови та функціонування рефлекторної дуги, головного та спинного мозку. Зроблений ними висновок про локалізацію перебігу психічних процесів у головному мозку живого організму залишається незаперечним до сьогодні.

Впродовж XVIII–XIX століть активний розвиток дістала асоціативна психологія, асоціація розглядалась у механістичному значенні як сполучення, з'єднання елементів в єдине ціле. Асоціативна психологія у свій спосіб прагнула побудови об'єктивного методу. Її представник, Джон Стюарт Мілль (1806–1873) сподівався створити щось на кшталт таблиці душевних елементів: відчуттів, думок та мотивів,- а плодами їх комбінування уявляв усю сукупність психічних явищ. Крім того, він запропонував концепцію психологізму, згідно з якою всі явища культури та громадського життя (виховання, право, політика, мистецтво тощо) мають розглядатись крізь призму психологічних законів. Психологія в рамках його вчення виступила як самостійна галузь наукового знання.

Розвиток психології наприкінці XIX — на початку XX ст.[ред.ред. код]

Слід визнати, що своїми попередніми досягненнями психологія мала завдячувати інтуїції й умовиводам на основі спостережень, інтроспекції. Застосування наукових (в сучасному значенні) методів було спорадичним.
Тло, на якому відбувалось становлення сучасної психології, визначали такі тенденції:

  • поступ позитивістської методології, що вимагала застосовувати об'єктивні методи природничих наук в будь-яких, в т.ч. суспільних та гуманітарних дослідженнях;
  • розвиток еволюційної теорії, яка, по-перше, поставила питання про походження психіки сучасної людини, по-друге, фактично нівелювала різницю між людиною та твариною;
  • накопичення емпіричного матеріалу, що потребував специфічних психологічних теорій, перш за все, в медицині (лікування неврозів), фізіології (вивчення органів відчуттів), педагогіці, етнографії та ін.

Сама психологічна наука переживала кризу у зв'язку з відмовою від мислення душі виключно як свідомості та введенням експериментальних методів дослідження.

Фізіологічні школи[ред.ред. код]

Психоаналіз[ред.ред. код]

Докладніше: Психоаналіз

Розвиток психології у XX ст.[ред.ред. код]

Радянська психологічна традиція[ред.ред. код]

Докладніше: Психологія в СРСР

Розвиток психології в Україні[ред.ред. код]

Сучасний стан психологічної науки[ред.ред. код]

Галузі психології[ред.ред. код]

Галузі психології:

Психологія та масова культура[ред.ред. код]

Образотворче мистецтво[ред.ред. код]

Кінематограф[ред.ред. код]

Художня література[ред.ред. код]

На сучасній літературі сильно позначились впливи таких психологів як З. Фрейд та К. Г. Юнг. Це й не дивно, адже у них або їх учнів консультувались видатні письменники (Герман Гессе). Деякі психологи самі брались до красного письменства як Віктор Франкл та Ірвін Ялом.

Американський психолог-практик Ірвін Ялом є автором популярної серії книг, жанр яких він визначив «психотерапевтична новела». В них професійно, докладно, часто іронічно змальовані процеси консультування, діагностики та терапії; позначені відмінності між сучасними підходами вирішення психологічних проблем; змавльована «кухня» американської медицини та психотерапії з усіма перевагами та недоліками.

Фантастика

  • Цикл «Фонд» Айзека Азімова прогнозує появу науки психоісторія, яка узагальнить дані психології мас, створить математичні моделі для опису, аналізу, а головне — прогнозу поведінки народів та розвитку цілого людства.
  • Валерій Гєнкін та Олександр Кацура в романі «Заповіт втікача» розглядають принципи розвитку біороботів з людиноподібною, але переважаючою людські можливості психікою. Цікавим є висновок письменників-науковців: «надінтелекту» притаманна «надсовість».

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Див. «психологія» у Вікісловнику
  2. Психологія. Словарь-справочник. Р. С. Немов, — М., ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. Т. 2, стор. 150.
  3. [1] А. В. Петровский, М. Г. Ярошевский. Основы теоретической психологии
  4. Загальна психологія. Навчальний посібник / Варій М. Й. — 2-ге видан., випр. і доп. — К.: «Центр учбової літератури», 2007.- 968 c., Розділ 1.1
  5. М. Г. Ярошевский. История психологии от античности до середины XX в. М., 1996
  6. [Ibrahim B. Syed, «Islamic Medicine: 1000 years ahead of its times», Journal of the Islamic Medical Association, 2002 (2), p. 2-9.]
  7. «Догматичне богослов'я» Лоський Володимир Миколайович

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]