Психологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Психоло́гія (від грецького (psyche) — душа, дух; λογος (logos) — наука) — наука, що вивчає поведінку, мислення, емоції та почуття людини.

Зміст 1 Завдання 2 Історія 3 Психологія у Галичині 4 Галузі психології 5 Див. також 6 Література

[ред.] Завдання

Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою та ін.

Отже, психологія, як наука, вивчає факти, закономірності та механізми психіки.

Психологія (від грец. душа і слово, вчення) — наука про закономірності виникнення і діяльність психіки у людини і вищих тварин, про психічні процеси, які є складовими діяльності та спілкування людей, поведінки тварин.

Об'єктом вивчення психології є психіка як функція мозку.

Вихідною категорією психології є відображення.

Вищою, хоча й не єдиною, формою відображення у людини є її свідомість.

[ред.] Історія

Психологія, початково наука про душу і про душевні явища, акти та функції, їх виникання, перебіг і розвиток. З часу звільнення П. з метафізичних засновків — наука про процеси волі, почувань та розуму у свідомому й несвідомому житті людини у їх взаємопов'язанні й структурній цілості, про фізично-фізіологічну основу цих процесів і про природні індивідуальні нахили людини до психічних переживань та актів. З поширенням поля досліду це також наука про психічні законності взаємовідношення людей між собою та їх співжиття у соц. групах (соціопсихологія). Приблизно до пол. 19 ст. П. залишалася інтегральною частиною поодиноких філос. систем, не відокремившися в окрему науку.

До пол. 18 ст. У цьому останньому розумінні можна говорити про початки філос. П. в Україні вже у княжі часи: київ. митр. Никифор († 1121), розвиваючи у своїх богословсько-філос. творах христ. тезу про подвійну — душевно-тілесну — природу людини, аналізував основні данності волі, почувань та розуму й п'яти органів чуттів. З занепадом релігійно-філософської думки в потат. часи завмирає і психологічна проблематика, але питання подвійної природи людини знову виразно з'являється у 16 ст. у полемічно-філос. писаннях І. Вишенського. Систематичніше П. присвячено увагу в Київ. Колегії, згодом у Киево-Могилянській Академії. Курс П. читав І. Ґізель (1600-83), а проф. Академії Л. Баранович (1620-93) та Й. Ґалятовський († 1688) приділяли П. увагу у своїх творах, спираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. З Т. Прокоповичем (1681—1736), який виявився також прихильником душевнотілеоної «двоїстости істини», навчання раціональної П. переноситься до Слов'яно-Гр.-Латинської Академії у Москві. Традиції Могилянської Академії продовжував і її вихованець, укр. філософ Г. Сковорода, який у своїй антропоцентричній системі з наголошенням внутр. «пізнання себе» багато уваги присвятив і «мікрокосмосові» — живій людині з її земними справами. Виходячи від категоричного монізму двох «сродностей» — душевно-невидимої і тілесно-видимої, — Сковорода вбачає істоту буття у мислі, не в зоївн. плоті, яка мала б бути тільки тінню істинної людини. З пол. 18 ст. на Центр. і Сх. Землях. Перші матеріалістичні елементи у психологічних підставах філос. системи зустрічаються у Я. Козельського (1729 — 95?), який навчав, що дії людської душі пов'язані з нервово-фізіологічною структурою організму, і послідовно захищав позиції сенсуалізму, доводячи, що пізнання починається з відчуттів. Продовження матеріалістичних тенденцій у філософії помітне у сенсуалізмі І. Ризького (1761 — 1811), для якого всяке пізнання починається відчуттям, при нерозривній єдності чуттєвого і раціонального елементів, що без них не можна збагнути суті явища; він же вказував на вплив матеріального світу на свідомість людини. На подібних сенсуалістичних позиціях стояв і П. Лодій (17641829), доводячи одночасно залежність душі від тіла, психічного від фізичного. Паралельно існували також і більше традиційні вчення про перевагу психічного, зокрема в науці проф. Київського університету І. Гриневича та О. Новицького і, особливо, у «філософії серця» П. Юркевича (1827 — 74), який на відміну від ідеалістичного раціоналізму Г. Сковороди підкреслював ролю почуттів у житті людини та вказував у своєму підручнику педагогіки на вагу емоціонального моменту у вихованні.

О. Новицький, перший проф. філософії Київського університету (1834 — 50), ввів також виклади П. і написав підручник «Руководство к опытной психологии» (1840). Його треба вважати ініціатором відокремлення П., як окремої науки, від філософії, тим більше, що його підручник де в чому навіть випереджав погляди визначних тодішніх психологів. Стоячи виразно на позиціях психо-фізичного дуалізму, Новицький вказував на нервовофізіологічну основу пам'яті, поєднуючи досвід і дослід з самоопостеріганням та наголошуючи активний характер сприймання з спеціальною ролею уваги. Проте, у зв'язку з реакційним обмеженням викладів філос. наук в університетах Рос. Імперії 1850 розвиток наук. П. припинився. Продовжувачами Новицького були: І. Скворцов (з 1850). С. Гогоцький (в 185186 pp.) та О. Козлов (у 1876-87 pp.), які повернулися до раціональної П. в рамках заг. філософії. З важливіших психологічних праць з'являється тоді тільки «Мысль и язык» (1862) мовознавця О. Потебні, який глибоко дослідив взаємовідношення мови й мислення з погляду мовознавства, твердячи, що нема понять без слів і що «не можемо уявити свідомости з нічого». Новий поворот у П. в Україні з наголошенням експерименту пов'язаний з рос. природознавцем І. Сєченовим, що працював у Одеському Університеті (1871 — 76) і як засновник рос. фізіологічної школи мав виключний вплив на всю пізнішу рефлексологію. Його послідовник П. Ковалевський (1849 — 1923) заснував, бувши проф. Харківського університету, в 1880-их pp. першу в Україні дослідну психологічну лабораторію при клініці душевних і нервових хвороб. Подібна лабораторія постала 1895 в Одесі за ініціативою М. Лянґе, проф. Одеського Університету (1888 — 1921), який вважається одним з засновників експериментальної П. в Росії. Не відходячи від традиційного психофіз. дуалізму, Лянґе намагався поєднати його з рефлексологією. Заснування експериментальної лабораторії у Києві пов'язане з рос. філософом Г. Челпановим, проф. Київського університету (1892—1907), який вперше в Україні запровадив практичні й семінарійні зайняття з студентами. З ідеалістичних позицій традиційного дуалізму він зібрав великий і цінний психологічний матеріал. З цих самих позицій вийшов також І. Сікорський (1845—1918), проф. психіатрії та нервових хвороб у Київському університеті, який перший у світовій науці застосував експеримент у вивченні дитячої П. Залишивши близько 20 праць з цієї ділянки, крім близько 50 з заг. П., Сікорський поклав підвалини під розвиткову П. З Київ. Унтом пов'язаний також (1912-25) С. Ананьїн, що багато зробив для вивчення проблематики трудового виховання, аналізи зацікавлень та ролі естетики в педагогіці. Слідами Челпанова ішов його учень В, Зенькозський, що поєднував ідеалістичні погляди на природу психіки з даними досвідного її вивчення.

[ред.] Психологія у Галичині

У Галичині психологія була пов'язана до 1939 з польським вченими, професором Львівського Університету, зокрема з К. Твардовським, який 1901 заснував першу польську психологічну лабораторію. На Україні науку він мав посередній вплив через своїх учнів — українців, з яких найвідоміший С. Балей (1885—1952), що в перший період своєї діяльності досліджував психологічні творчості Т. Шевченка і дав перший український підручник "Психологія на Західних Українських землях", професор педагог психології таємного укр. університету у Львові (1921-25) і Варшавського Університету (з 1928). автор праць з цієї ділянки і з розвиткової психології.

У СРСР перше десятиліття під радянською владою психологія розвивалася однобічно, винятково як рефлексологія, наука, що намагається все психічне життя звести до рефлексів, тобто автоматичних відповідів на подразнення з виключенням застанови чи актів волі. Рефлексологія була відома й на Заході як один з психологічних напрямів, але не в такій крайній формі. В СРСР, і зокрема в Україні, питання П. зв'язане з розкритикованим ідеалізмом, натомість рефлексологія, утотожнена з матеріалізмом, стала ортодоксальною наукою; П. послідовно зникає з шкіл, зникає й саме її визначення. Центром укр. рефлексології був Харків з Укр. Н.-Д. Інститутом Педагогіки (УНДІП); найвизначніший її представник — психіатр В. Протопопов, який щоправда визнавав ще сам «суб'єктивну стор. особистости», отже психіку, але П уважав за зайву науку, бо психіка, як епіфеномен, не входила в детермінізм природничих процесів. Цього самого погляду тримався й другий харківський психіатр Є. Попов, а І. Соколянський (з 1926 дир. УНДІП) взагалі заперечував людську психіку та свідомість, подаючи з цих позицій рефлексологію одиниці. В. Залужний поширив цю теорію на «рефлексологію колективів» на засаді — «все суспільне життя є рефлексом». Рефлексологія стала просто світоглядом. Такий самий інститут у Києві заснував психіатр А. Володимирський, що один з перших в Україні почав експериментальне вивчення психічних аномальностей дітей.. У Київському Інституті Народився Освіти рефлексологію викладав К. Мокульський. Поступово рефлексологія поширилася і на педагогіку; Дерново-Ярмоленко намагався застосувати павловеьку теорію умовних рефлексів при вихованні дітей. У Харкові виходив «Укр. Вісник рефлексології та експериментальної педагогіки» (1925-30). Щойно у 1930-их pp. почалася реакція проти однобічної механістичної концепції людини, як пасивного організму, поведінка якого зумовлена фізіологічними даними і середовищем; сама рефлексологія була визнана «вульґарною спробою біолО'Гізувати соц явища». Не заперечуючи фізіологічної основи, сов. вчені приймають автономію психіки, як «прикметности високоорганізованої матерії», що підпадає власним закономірностям; зокрема підкреслюється свідомість одиниці, відповідальної за свої вчинки (у протилежність до попереднього вчення про зумовленість вчинків індивідуума середовищем). Концепція залишається матеріалістична з запереченням субстанціальности незмінної душі, з підкресленням постійної еволюції свідомости, як продукту природи й історії. П. і далі залишається узалежнена від офіц. діалектичного матеріалізму і навіть від ужиткової доцільности, зумовленої потребами внутр. політики. Поворот від механістичної рефлексології до П. наступив від усвідомлення, що «будь-яка боротьба проти свідомости, намагання викинути її за межі науки стає на перешкоді соц. будівництву; зокрема, не дослідивши проблеми свідомасти, не можна зрозуміти ні соц. змагання, ні ударництва». Поворот до П, був найґрунтовніше арґументований Г. Костюком (з 1945 дир. Н.-Д. Інституту Психології у Києві, гол. укр. секції Всесоюзного Товариства Психологів, упорядник і основний автор першого укр. підручника П. для вузів), що з підстав матеріалістичного монізму тлумачив свідомість як одну з властивостей матерії на найвищих ступенях її розвитку. У цьому самому напрямі пішов і Д. Елькін (*1895; з 1930 завідувач кафедри Одеського Університету), який підкреслив індивідуальність овідомости, що належить конкретному суб'єктові.

Відтоді психологічні досліди розчленовуються на різні ділянки, чому сприяють різні дослідні інститути, які спершу концентрувалися у Харкові (реорганізований 1937 Психоневрологічний Н.-Д. Інститут, психологічний відділ Н.-Д. Інституту Педагогіки Народився Комісаріату Освіти УССР, Інститут Праці, Н.-Д. Інститут Дефектології), у яких однак гол. увага присвячується захворінням чи вродженим дефектам, що мають безпосередній чи посередній вплив на психіку людини. Згодом більшого значення набирає Київ, де 1944 створюється перша самостійна катедра П.; 1945 постає Н.-Д. Інститут Псилохогії Міністерства Освіти УССР, основним завданням якого є координація праці укр. дослідників. Інститут має відділи: заг. П., дитячої П., П. навчання, П. виховання, П. політехн. навчання, П. проф. освіти і праці, спеціальної П.; видає «Наук. Записки», тематичні зб., наук.-популярну літературу. ,1959 створено укр. Секцію Товариства психологів при Акад. Пед. Наук РРФСР, тепер Акад. Пед. Наук СССР.

З поодиноких ділянок психології найбільше розвинулися: дитяча й розвиткова П., над якою працювали серед ін.: Л. Балацька, Н. Вовчик-Блакитна, О. Запорожець, П. Зінченко (* 1903; автор історії П. і праць над П. пам'яті), Т. Косма (1931-35 pp. у Харкові на катедрі П.), Г. Костюк, О. Леонтьев, Д. Ніколенко, Павло Чамата (редактор підручника психології для педагогічних училищ, 1954); над філос. та фізіологічними основами П. працювала школа у Києві з Г. Костюком та О. Раєвським (з 1945 завідувач кафедрою П., вивчав також, поряд з П. Пелехом, історію П., а поряд з М. Жінкіним П. мови); досить добре розвинулася П. праці (Є. Мілерян).

На Україні рано почали також цікавитися зоопсихологією (С. Балей, М. Паргамін). яка пройшла, процес розвитку: від антропоморфізації тварин через стадію механістичних теорій рефлексології, коли уважалося, що в психічності тварин та людей є тільки кількісні різниці, аж до новіших теорій (Н. Ладигіна-Котс, В. Протопопов, Г. Рогінський, А. Хільченко), які доводили, що психіка тварин зумовлена винятково біол. факторами, а людська свідомість — визначена ще й соц.

З цілком спеціалізованих дослідів треба назвати питання сприймання часу, зокрема впливу переживань на суб'єктивну деформацію відчування часу (Д. Елькін, Т. Козіна, В. Ярощук). Ю. Мошбиця працює над П. розв'язування матем. задач, Б. Баєва — техн. конструкцій.

За останній час укр. психологи перейшли до дослідження складніших питань, як формування світогляду й самосвідомости особовости (Чамата, 1956). О. Раєвський досліджує відношення закорінення свідомости у заг.-людських первнях і її залежність від конкретного середовища, зокрема суспільного класу, серед якої людина діє. Укр. психологи наближаються нині до гуманістичної П., а П. як науці приписується тепер в УССР важливе теоретичне й практичне значення в усіх галузях суспільного життя.

П. у еміграції зосереджується спершу у Празі, де Я. Ярема, проф. Укр. Вищого Пед. Інституту ім. Драгоманова розвинув у 1923 — 30 pp. жваву діяльність, досліджуючи проблеми психографії в школі й видавши підручник пед. П. О. Іванов розробляв у чеському Психотехн. Інституті Академії ім. Масарика психотехн. проблематику, бувши одночасно до 1945 р. доц. Укр. Вільного Університету, в якому, однак, більше уваги присвячено П. щойно у мюнхенський період діяльнасти університету. Катедрою заг. П. з 1946 керує О. Кульчицький, що працює у дусі цілісноструктурної П. та пед. характерології. Неврофізіолог М. Міщенко викладав експериментальну П. (1946 — 49), з 1955 катедрою соц. П. керує В. Янів, який вийшов від досліджування П. в'язня, пізніше віддався психологічній інтерпретації соц. прямувань укр. народу. Найбільше уваги мюнхенський осередок приділяє вивченню психічних властивостей українців (етнопсихології), організувавши серед ін. тематичні зустрічі з чужинецькими вченими (1953 — Мюнхен, 1954 — Лювен). У ділянці етнопсихології співдіяли також педагог Г. Ващенко, що дав також огляд рефлексології в УССР, філософ і історик української культури Іван Мірчук та філософ і літературознавець Д. Чижевський. У США працює Б. Цимбалістий (* 1918), який вийшов від експериментальної П., досліджуючи питання геометрично-оптичното обману.

[ред.] Галузі психології

Галузі психології:

• Загальна психологія
• Соціальна психологія
• Християнська психологія
  • Психологія маси
  • Політична психологія
  • Психологія реклами
  • Гендерна психологія
  • Етнопсихологія
  • Педагогічна психологія
  • Юридична психологія
    • Кримінальна психологія
    • Судова психологія
• Клінічна психологія
  • Медична психологія
  • Патопсихологія
  • Нейропсихологія
    • Експерементальна нейропсихологія
    • Клінічна нейропсихологія
    • Реабілітаційна нейропсихологія
    • Дитяча нейропсихологія
  • Психотерапія
  • Психологія здоров'я
• Популярна психологія
• Позитивна психологія

[ред.] Див. також

• Агресія

[ред.] Література

• Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
• Чижевський д. Нариси з історії філософії в Україні. Прага 1931;
• Мірчук Іван. Світогляд українського народу // Науковий збірник УВУ. III. — Прага 1942;
• Кульчицький О. Риси характерології укр. народу. ЕУ 1, стор. 708 — 18. Мюнхен — Нью-Йорк 1949;
• Нариси з історії вітчизняної психології XVII — XVIII ст. К. 1952;
• Нариси з історії вітчизняної психології XIX ст. ч. 1 — 2. К. 1955;
• Костюк Г. (ред.) Психологія. К. 1955;
• Костюк Г. Русско-украинские связи в формировании передовой отечественной психологической мысли. Известия Академии Педагогических Наук РРФСР. Выпуск 65. 1955;
• Kultschytzkyj A. Die Marxistisch-sowjetische Konzeption des Menschen im Lichte der westlichen Psychologie. Мюнхен 1956;
• Vaščenko H. Die materialistische Konzeption des Sowjetmenschen. Proceedings of Historical-Philosophical Section, т. 2. Shevchenko Scientific Society. Нью-Йорк 1957;
• Радянська психологічна наука за 40 pp. К. 1958;
• Чамата П. Психологічна наука в УРСР за 40 pp. Наук. Записки Київ. Пед. Інституту, т. 28. К. 1958;
• Чамата П., Скрипченко О., Опришко К. Бібліографічний довідник праць з психології за 40 pp. (1917 — 57). К. 1958;
• Раєвський О. Київський університет і розвиток психологічної науки. Радянська Школа, кн. 42. К. 1959;
• Психологическая наука в СССР, т. 1 — 2. М. 1959 — 60;
• Нариси з історії вітчизняної психології кін. XIX і поч. XX ст. К. 1959;
• Янів В. Укр. духовість у поетичній візії Шевченка. ЗНТШ, т. 169. Париж: — Нью-Йорк — Мюнхен 1962;
• Соколов М. Очерки истории психологических воззрений в России в XI — XVIII ст. М. 1963;
• Нарис історії філософії в Україні. АН УРСР. К. 1966;
• Петровский А. История советской психологии. М. 1967;
• Розвиток філософії в УРСР. К. 1968.

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це!