Японсько-китайська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Друга японсько-китайська війна
Японсько-китайські війни, Друга світова війна
Japanese Occupation of China 1940.svg
Територія Китаю, окупована Японією до 1940 року
Дата: 7 липня 19379 вересня 1945 (незначні військові зіткнення з 1931)
Місце: Китай
Привід: Обстріл японцями Моста Марка Поло.
Результат: Капітуляція Японії
Територіальні зміни: Повернення Китаю Маньчжурії, Тайваню та Пескадорських островів
Сторони
Flag of the Republic of China.svg Китайська Республіка
US flag 48 stars.svg США[1]
Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg Радянські добровольці[2]
Flag of Japan.svg Японська імперія
Колабораціоністська китайська армія
Командувачі
Flag of the Republic of China.svg Чан Кайші
Flag of the Republic of China.svg Чень Чен
Flag of the Republic of China.svg Янь Сішань
Flag of the Republic of China.svg Фен Юйсян
Flag of the Republic of China.svg Лі Цзунжень
Flag of the Republic of China.svg Сюе Юе
Flag of the Republic of China.svg Бай Чунсі
Flag of the Republic of China.svg Пен Дехуай
US flag 48 stars.svg Джозеф Стілвелл
US flag 48 stars.svg Клер Лі Шеннолт
US flag 48 stars.svg Альберт Ведемеєр
Flag of Japan.svg Хірохіто
Flag of Japan.svg Коное Фумімаро
Flag of Japan.svg Тодзіо Хідекі
Flag of Japan.svg Канін Котохіто
Flag of Japan.svg Іване Мацуі
Flag of Japan.svg Суґіяма Хадзіме
Flag of Japan.svg Хата Сюнроку
Flag of Japan.svg Тосідзо Нісіо
Flag of Japan.svg Окамура Ясудзі
Flag of Japan.svg Умедзу Йосідзіро
Військові сили
5,600,000 китайців
більше 700 військових США
більше 5000 радянських добровольців
3,200,000 японців
900,000 китайських колабораціоністів[3]
Втрати
3,220,000 військових
17 530 000 цивільних
227 радянських добровольців[4]
1,100,000 військових


Японсько-китайська війна (7 липня 1937 — 9 вересня 1945) — війна між Китаєм та Японською Імперією.

Попри те, що обидві держави вели періодичні бойові дії з 1931 року, повномасштабна війна розгорнулась в 1937 році та закінчилася капітуляцією Японії в 1945 році. Війна виявилася наслідком курсу Японії направленого на досягнення політичного та військового панування в Китаї для захоплення величезних сировинних та інших ресурсів. До 1937 року сторони схоплювалися в невеликих сутичках, так званих «інцидентах», оскільки обидві сторони з багатьох причин утримувалися від розв'язування тотальної війни. У 1931 році відбулося вторгнення в Маньчжурію (також відоме як «Мукденський інцидент»). Останнім з подібних інцидентів став інцидент на Луґоуцяо — обстріл японцями Моста Марка Поло 7 липня 1937 року, який і є офіційним початком повномасштабної війни між двома країнами.

З 1937 по 1941 роки Китай бився сам. Після нападу японців на Перл-Харбор Друга японо-китайська війна стала частиною Другої світової війни.

Передісторія конфлікту[ред.ред. код]

Конфлікт бере свій початок в Японсько-китайській війні 1894–1895 років, в якій Китай, керований маньчжурською династією Цін, був розгромлений Японією і згідно з Сімоносекським договором був вимушений віддати Тайвань та визнати незалежність Кореї.

Династія Цін перебувала на межі краху через внутрішні революційні виступи та експансії інших країн, тоді як Японія стала великою державою завдяки ефективним заходам в ході модернізації. Китайська Республіка була проголошена в 1912 році в результаті Сіньхайської революції, що повалила династію Цін.

У 1915 році Японія опублікувала «Двадцять одну вимогу», просуваючи свої політичні та комерційні інтереси в Китаї. Після Першої світової війни Японія придбала німецьку сферу впливу в Шаньдуні. Китай під управлінням республіканського уряду в Пекіні перебував в стані роздробленості та не міг чинити опір іноземній експансії. В 19261928 роках партією Гоміньдан (Китайською націоналістичною партією) був організований так званий Північний похід. Північний похід проходив по території Китаю, очищаючи його від конкурентів Гоміньдану, поки не був зупинений в Шаньдуні силами пекінського уряду, підтриманого японцями, які намагалися перешкодити армії Гоміньдан об'єднати Китай під своєю владою. Кульмінацією даних подій став Цзінаньський інцидент в 1928 році. У тому ж році правитель Маньчжурії Чжан Цзолінь був вбитий у зв'язку з ослабленням співпраці з японцями. Услід за цими подіями гоміньданівський уряд Чан Кайші досяг своєї мети — об'єднання Китаю. Це сталося в 1928 році.

Японські війська входять в Шеньян під час окупації Маньчжурії

Північний похід об'єднав Китай лише номінально — громадянські війни між колишніми воєначальниками та гоміндановськими фракціями ламали цю єдність. До того ж, китайські комуністи бунтували проти центрального уряду. Внаслідок цього, китайський центральний уряд відволікався на громадянські війни та більше переймався внутрішніми проблемами ніж опором зовнішнім ворогам. Така ситуація призводила до незначного опору японській агресії. У 1931 році Японія вторглася в Маньчжурію. Після п'яти місяців боротьби, в 1932 році, в Маньчжурії був встановлений прояпонський режим — держава Маньчжоу-Го. Не маючи можливості кинути виклик Японії безпосередньо, Китай попросив допомоги у Ліги Націй. Ліга провела розслідування після якого засудила Японію за вторгнення в Маньчжурію та виключила Японію з Ліги Націй. З другої половини 1920-их років і впродовж 1930-их мирне урегулювання було основою політики світової спільноти, і жодна з держав не бажала добровільно зайняти активнішу позицію.

Японські війська атакують Велику Китайську стіну (1933 рік)

За Мукденським інцидентом послідували безперервні конфлікти. У 1932 році китайські та японські солдати зустрілися в короткій війні, так званий «Інцидент 28 січня». Ця війна привела до демілітарізації Шанхаю, в якому китайцям було заборонено розміщувати свої військові сили. У Маньчжоу-Го йшла тривала кампанія по боротьбі з антияпонськими добровольчими арміями. У 1933 році японці атакували район Великої Китайської стіни, в результаті чого японці отримали контроль над провінцією Жехе та створили демілітаризовану зону між Великою Китайською стіною та районом Пекін-Тяньцзінь. Метою японців було створення буферної зони між Манчжоу-Ґо та китайським націоналістським урядом, столицею якого був Нанкін.

Японія продовжувала використовувати внутрішні конфлікти між китайськими політичними угрупуваннями для зменшення їх впливу. Це ставило нанкинський уряд перед фактом, що впродовж декількох років після Північного походу політична влада націоналістичного уряду поширювалася тільки на області довкола дельти річки Янцзи, тоді як інші регіони Китаю, по суті, знаходилися в руках регіональних властей.

Під тиском Японії в 1935 році Китай підписує японські умови нормалізації обстановки в Північному Китаї, які заборонили Комуністичній партії Китаю (КПК) партійну діяльність в Хебеї та покінчили з китайським контролем Північного Китаю. У тому ж році з'явилася угода між китайськими властями в провінції Чахар та японцями про демілітаризацію східної частини провінції і зняття з поста її губернатора. Таким чином, до кінця 1935 року китайський центральний уряд фактично залишив Північний Китай. Відповідно, на його території були засновані підтримувані японцями органи влади.

Причини війни[ред.ред. код]

Flag of Japan.svg Японська імперія: Японія почала війну, маючі на меті повалення китайського центрального уряду Гоміньдану та встановлення прояпонських режимів на території Китаю. Проте, нездатність Японії привести війну в Китаї до бажаного закінчення, сполучене зі все несприятливішими торговельними обмеженнями Заходу, приводило до великих потреб Японії в натуральних ресурсах, які були в Малайзії, Індонезії та Філіппінах, які були під контролем Великобританії, Нідерландів та США відповідно. Японська стратегія опанування цих ресурсів привела до атаки на Перл-Харбор та відкритті Тихоокеанського театру військових дій Другої світової війни.

Flag of the Republic of China.svg Китайська Республіка (Гоміньдан): До початку повномасштабних бойових дій націоналістичний Китай зосереджував зусилля на модернізації армії та створенні життєздатної оборонної промисловості для збільшення своєї бойової потужності на противагу Японії. Оскільки Китай був об'єднаний під владою Гоміньдану лише формально, він знаходився в стані постійної боротьби з комуністами та різними мілітаристськими об'єднаннями. У цілому, Китай переслідував такі цілі: протистояти японській агресії, об'єднати Китай під керівництвом центрального уряду, звільнити країну від іноземного військ та перемогти комуністів.

Flag of the Chinese Communist Party.svg Китай (Комуністична партія Китаю): Китайські комуністи побоювалися широкомасштабної війни проти японців. Комуністична партія уникала прямих бойових дій проти японців, змагаючись у той же час з націоналістами за вплив у Китаї з метою залишитися головною політичною силою в країні після вирішення конфлікту.

Flag of the Soviet Union.svg Радянський Союз: СРСР, у зв'язку із загостренням ситуації на Заході, був вигідний мир з Японією на сході, щоб уникнути в разі можливого конфлікту війни на два фронти. У зв'язку з цим Китай представлявся ідеальною буферною зоною між сферами інтересів СРСР та Японії. СРСР було вигідно підтримувати будь-яку центральну владу в Китаї, щоб вона могла ефективніше організувала відсіч японській інтервенції, відводячи японську агресію від радянської території. Природною представлялася також підтримка китайських комуністів у світлі ідей «Світової революції».

Flag of the United Kingdom.svg Велика Британія: У 1920-х та 1930-х британська позиція по відношенню до Японії була миролюбною. Так, обидві держави входили в Англо-японський союз. Багато представників британського співтовариства в Китаї підтримували дії Японії, які ослабляли націоналістичний китайський уряд. Це відбувалося через відміни китайськими націоналістами більшості іноземних концесій та відновлення права встановлювати власні податки і тарифи, без британської адміністрації. Велика частина британських озброєних сил була зайнята війною в Европі і могла приділити лише дуже невелику увагу війні на Тихоокеанському театрі.

Flag of the United States.svg США дотримувалися політики ізоляціонізму до нападу Японії на Перл-Харбор, проте допомагали Китаю добровольцями та дипломатичними заходами. США також вводили ембарго на торгівлю нафтою та сталлю проти Японії, вимагаючи виведення її військ з Китаю. З втягуванням в Другу світову війну, зокрема, війну проти Японії, для США Китай став природним союзником.

Flag of Philippe Pétain, Chief of State of Vichy France.svg Режим Віші у Франції: Основні шляхи поставок американської військової допомоги пролягали через китайську провінцію Юньнань та Тонкін, північну область Французького Індокитаю, тому Японія намагалася блокувати китайсько-індокитайський кордон. У 1940 році після поразки Франції і встановлення пронімецького режиму Віші Японія здійснила вторгнення до Індокитаю. У березні 1945 року японці остаточно витіснили французів з Індокитаю, проголосивши там власні колонії.

Flag of Free France 1940-1944.svg Вільна Франція: У грудні 1941 року після японського нападу на Перл-Харбор лідер Вільної Франції Шарль де Голль оголосив війну Японії. Французи виступали виходячи із загальносоюзницьких інтересів, а також в цілях утримання азійських колоній Франції під своїм контролем.

Сили сторін[ред.ред. код]

Японська імперія[ред.ред. код]

Прапор Імперської армії Японії

В японській армії, виділеній для бойових дій в Китаї, було 12 дивізій, що налічували 240–300 тисяч солдатів та офіцерів, 1200–1300 літаків, близько 1000 танків та бронемашин, більше 1,5 тисяч гармат. Оперативний резерв складали частини Квантунської армії та 7 дивізій, розміщених у метрополії. Крім того, було близько 150 тисяч маньчжурських та монгольських солдатів, що служили під керівництвом японських офіцерів. Для підтримки з моря дій сухопутних військ виділялися значні сили військово-морського флоту. Японські війська були добре навчені та оснащені.[5]

Також разом з японськими військами діяли дивізії китайських колабораціоністів. У 1938 році в Колабораціоністську китайську армію входило 78 тис. чоловік і їх кількість постійно зростала[6] На кінець війни в армію колабораціоністів входило 1,186,000 чоловік.

Китайська республіка[ред.ред. код]

Китайська кавалерія, озброєна мечами та пістолетами

На початок конфлікту в Китаї було 1900 тисяч солдатів та офіцерів, 500 літаків (за іншими даними літом 1937 року в китайських ВПС налічувало близько 600 бойових літаків, з них 305 винищувачів, але боєздатною була не більше половини[7]), 70 танків, 1000 гармат. При цьому безпосередньо головнокомандуючому НРА Чан Кайші підкорялися тільки 300 тисяч, а всього під контролем нанкинського уряду було приблизно 1 мільйон чоловік, решту військ же представляли сили місцевих мілітаристів. Додатково, боротьбу проти японців номінально підтримували комуністи, що мали в північно-західному Китаї партизанську армію чисельністю приблизно в 150 тисяч чоловік. Гоміньдан склав з 45 тисяч цих партизан 8-у похідну армію під командуванням Чжу Де. Китайська авіація складалася із застарілих літаків з малодосвідченими китайськими або найманими іноземними екіпажами. Резерви були відсутні. Китайська промисловість не була підготовлена до ведення великої війни.

В цілому, за чисельністю китайські озброєні сили перевершували японські, проте істотно поступалися в технічній оснащеності, у виучці, за моральним станом, а головне — у своїй організації.

Китайський флот складався з 10 крейсерів, 15 сторожових та торпедних катерів.[8]

Плани сторін[ред.ред. код]

Японська імперія[ред.ред. код]

Японський план окупації Китаю

Японська імперія ставила за мету утримувати китайську територію, створюючи в тилу різні структури, що дозволяли б максимально ефективно контролювати захоплені землі. Армія повинна була діяти за підтримки флоту. Активно використовувалися морські десанти для стрімкого захоплення населених пунктів без необхідності фронтального наступу на далеких підступах. В цілому армія використовувала переваги в озброєнні, організації та мобільності, перевагу в повітрі і на морі.

Китайська республіка[ред.ред. код]

Китай мав погано озброєну армію з неефективною організацією. Багато військ не мали абсолютно ніякої оперативної мобільності, будучи прив'язаними до місць своєї дислокації. У зв'язку з цим оборонна стратегія Китаю ґрунтувалася на жорсткій обороні, локальних наступальних контропераціях та на розгортанні партизанської війни в тилу противника. На характер військових дій вплинула політична роз'єднаність країни. Комуністи та націоналісти, номінально виступаючи єдиним фронтом в боротьбі проти японців, погано координували свої дії і часто виявлялися втягнутими в міжусобну боротьбу. Маючи дуже нечисельні ВПС з погано навченими екіпажами та застарілою технікою, Китай вимушений був просити допомогу у СРСР (на ранньому етапі) та США, яка виражалася в постачаннях авіаційної техніки та матеріалів, відправці фахівців-добровольців для участі у військових діях та навчанні китайських льотчиків.

В цілому, як націоналісти, так і комуністи планували чинити лише пасивний опір японській агресії (особливо після вступу до війни проти Японії США і Великої Британії), сподіваючись на розгром японців силами союзників і докладаючи зусилля до створення та зміцнення базису для майбутньої війни за владу між собою (створення боєздатних військ та підпілля, посилення контролю над неокупованими районами країни, пропаганда тощо).

Хронологія війни[ред.ред. код]

Початок війни[ред.ред. код]

Китайські війська обороняють міст Луґоуцяо

Більшість істориків пов'язують початок Японсько-китайскої війни з інцидентом на мосту Луґоуцяо (інша назва — на мосту Марко-Поло). Проте деякі китайські історики встановлюють відправну точку війни на 18 вересня 1931, коли стався Мукденський інцидент, під час якого Квантунськая армія під приводом захисту залізниці, що пов'язувала Люйшунь з Мукденом, від можливих диверсійних дій китайців в ході «нічних вчень» захопила мукденський арсенал. Китайським військам довелося відступити, і до лютого 1932 року вся Маньчжурія опинилася в руках японців. Після цього аж до офіційного початку Японсько-китайскої війни йшли постійні захоплення японцями територій в Північному Китаї та різні за масштабом бої з китайською армією.

7 липня 1937 року японські війська зіткнулися з китайськими на мосту Луґоуцяо недалеко від Пекіну. Під час «нічних вчень» пропав японський солдат. Японці ультимативно зажадали від китайців видати солдата або відкрити ворота міста для його пошуків. Відмова китайських властей привела до перестрілки між японською ротою та китайським піхотним полком. Справа дійшла до обстрілу моста артилерією. Це послужило приводом для повномасштабного вторгнення до Китаю, яке японці назвали «Китайським інцидентом».

Перший період війни (липень 1937 — жовтень 1938)[ред.ред. код]

10 липня, 1937 місто Лушань: Чан Кайші оголошує основи політики Гоміньдану по обороні від японських військ

Після серії провальних переговорів між Китаєм та Японією, 26 липня 1937 року Японія вдалася до повномасштабних бойових дій. Перший повномаштабний японський наступ відбувся у північному від Хуанхе напрямку силами 3-х дивізій та 2-х бригад (близько 40 тисяч чоловік при 120 знаряддях, 150 танках та бронемашинах, 6 бронепоїздах та підтримці до 150 літаків). Японські війська швидко захопили Пекін (28 липня) та Тяньцзінь (30 липня). У наступні декілька місяців японці просувалися на південь та захід, зустрічаючи слабкий опір, захопили провінцію Чахар та частину провінції Суйюань, дійшовши до річки Хуанхе біля міста Баодін. Але до вересня через збільшення боєздатності китайської армії, наростання партизанського руху та проблем з постачанням, наступ сповільнився, тому японці до вересня були вимушені перекинути до Північного Китаю до 300 тисяч солдатів та офіцерів.

8 серпня — 8 листопада розвернулася Друга шанхайська битва, в ході якого багаточисельні японські десанти у складі 3-го експедиційного корпусу Мацуі Іване, при інтенсивній підтримці з моря та повітря, зуміли захопити місто, не зважаючи на сильний опір китайців. В цей час японська 5-а дивізія Ітаґакі Сейсіро потрапила в засідку і була розгромлена на півночі провінції Шаньсі 115-ою дивізією (під командуванням Не Жунчженя), яка входила до складу 8-ої похідної армії Китаю. Японці втратили 3 тисячі чоловік та основне озброєння. Пінсіньґуанська битва мала велике пропагандистське значення в Китаї та стала найкрупнішою битвою комуністичної армії з японцями за весь хід війни.

Файл:Nanjing Massacre infants.jpg
Трупи дітей вбитих японськими військовими в Нанкіні

У листопаді — грудні 1937 року японська армія розгорнула наступ на Нанкін по річці Янцзи. 12 грудня 1937 японська авіація зробила наліт на англійські та американські кораблі, що стояли поблизу Нанкіну. В результаті був потоплений канонерський човен «Панай». Проте дипломатичними заходами конфлікту удалося уникнути. 13 грудня Нанкін був захоплений, уряд евакуювався в місто Ханькоу. Японська армія протягом 5 днів влаштувала в місті різанину цивільного населення, в результаті якої загинуло 50 тисяч чоловік. В результаті битви за Нанкін китайська армія втратила всі танки, артилерію, авіацію та військово-морський флот.[9]

У січні — квітні 1938 року відновився японський наступ на півночі Китаю. У січні був захоплений Шаньдун. Японські війська стикалися з сильним партизанським рухом та не могли ефективно контролювати захоплену територію. У березні — квітні 1938 розвернулася битва при Тайерчжуані, в ході якої 200-тисячне угрупування регулярних військ та партизан під спільним командуванням генерала Лі Цзунженя оточило 60-тисячне угрупування японців, яким зрештою вдалося пробитися з кільця, втративши 20 тисяч чоловік вбитими та велику кількість військової техніки.

У травні — червні 1939 року японці перегрупувалися, зосередивши понад 200 тисяч солдатів та офіцерів і близько 400 танків проти 400 тисяч погано озброєних китайців, практично позбавлених бойової техніки, та продовжили наступ, внаслідок чого був узятий Сюйчжоу (20 травня) та Кайфен (6 червня). У цих боях японці застосовували хімічну та бактеріологічну зброю.

У травні 1938 року була створена Нова 4-а армія Китаю під командуванням Е Тіна, яка була сформована в основному з комуністів, та дислокувалася переважно в японському тилу на південь від середньої течії Янцзи.

Японські солдати в битві при Ухані

У червні — липні 1938 року китайці зупинили стратегічний наступ японців на Ханькоу через Чженчжоу, зруйнувавши греблі, що не давали розлитися річці Хуанхе. При цьому загинула безліч японських солдатів, велика кількість танків, вантажівок та знарядь опинилося під водою або зав'язнуло в грязі.

Взявши напрям наступу південніше, японці оволоділи Ханькоу (25 жовтня) в ході тривалих, виснажливих боїв. Чан Кайші залишив Ухань та переніс свою столицю в Чунцін.

22 жовтня 1938 японський морський десант, доставлений на 12 транспортних судах під прикриттям 1 крейсера, 1 есмінця, 2 канонерок та 3 тральщиків висадився по обидві сторони протоки Хумень та узяв штурмом китайські форти, що охороняли прохід до Кантону. Того ж дня китайські частини 12-ої армії без бою залишили місто. До міста увійшли японські війська 21-ої армії, що захопили склади із зброєю, боєприпасами, спорядженням та продовольством.

Другий період війни (листопад 1938 — грудень 1941)[ред.ред. код]

Наслідки массової паніки під час бомбардувать японською авіацією міста Чонґінґ в червні 1941 року. Більше ніж 5000 жителів було вбито за перші два дні бомбардувань[10]

Японія вирішила змінити стратегію активної боротьби на стратегію вимотування. Японська імперія обмежується лише локальними операціями на фронті та переходить до посилення політичної боротьби. Це було викликано надмірною напругою сил та проблемами контролю над ворожим населенням окупованих територій. Після захоплення більшості портів японською армією, у Китаю залишилися тільки три шляхи для отримання допомоги від союзників — це вузькоколійна дорога з Хайфону в Куньмін у Французькому Індокитаї; Бірманська дорога, яка пролягала до Куньміну через Британську Бірму і, Синьцзянський тракт, що проходив від радянсько-китайського кордону через Сіньцзян та провінцію Ганьсу.

1 листопада 1938 року Чан Кайші закликав китайський народ продовжити опір Японії до переможного кінця. Комуністична партія Китаю схвалила цю промову в ході зборів молодіжних організацій Чунціна. У цьому ж місяці японським військам вдалося узяти міста Фусінь та Фучжоу за допомогою морських десантів.

Японія зробила пропозиції гоміньданівському уряду про перемир'я. Це підсилило внутріпартійні суперечки китайських націоналістів. Як наслідок цього послідувала зрада китайського віце-прем'єра Ван Цзінвея, який втік до захопленого японцями Шанхаю.

У лютому 1939 року в ході Хайнаньської десантної операції японська армія під прикриттям кораблів 2-го флоту Японії захопила міста Цзюньчжоу та Хайкоу, втративши при цьому два транспортні судна та баржу з військами.

З 13 березня по 3 квітня 1939 розвернулася Наньчанська операція, в ході якої японським військам у складі 101-ої та 106-ої піхотної дивізії за підтримки авіації, десанта морської піхоти та канонерських човнів вдалося зайняти місто Наньчан та декілька інших міст. В кінці квітня китайці зробили успішний контрнаступ на Наньчан, звільнили місто Хоань. Проте потім японські війська завдали локального удару у напрямі міста Ічан. До Наньчану японські війська знову вступили 29 серпня.

У червні 1939 морськими десантами були узяті китайські міста Шаньтоу (21 червня) та Фучжоу (27 червня).

У вересні 1939 китайським військам удалося зупинити японський наступ за 18 км на північ від міста Чанша. 10 жовтня китайські війська перейшли в успішний контрнаступ проти частин 11-ої армії у напрямі Наньчана, який їм вдалося зайняти 10 жовтня. В ході операції японці втратили до 25 тис. чоловік та більше 20 десантних суден[11].

Китайські солдати під час битви за Сюйчжоу

З 14 по 25 листопада японці десантували 12-тисячне військове угрупування в районі Панкхою. У ході Панкхойської десантної операції японцям вдалося взяти міста Панкхой, Циньчжоу, Дантонґ і 24 листопада, після запеклих боїв — Наньін. Проте наступ на Ланьчжоу було зупинено контратакою 24-ої армії генерала Бай Чунсі. Японська авіація приступила до бомбардувань міста. 8 грудня китайські війська за сприяння Чжуньцзіньської авіагрупи радянського майора С. Супруна зупинили японський наступ з району міста Наньін на рубежі Куньлуньґуана. 16 грудня 1939 року силами 86-ої та 10-ої армій китайці почали наступ з метою оточення Уханьського угрупування японських військ. З флангів операцію забезпечували 21-а та 50-а армії. У перший день операції японська оборона була прорвана, але подальший хід подій призвів до зупинки наступу, відступу на початкові позіції та переходу до оборонних дій. Уханьська операція провалилася через недоліки системи управління китайської армії.

У березні 1940 Японія сформувала маріонетковий уряд в Нанкіні з метою отримання політичної та військової підтримки в боротьбі з партизанами в глибокому тилу. Главою уряду став колишній віце-прем'єр Китаю Ван Цзінвей.

У червні-липні успіхи японської дипломатії на переговорах з Великобританією та Францією привели до припинення військової допомоги Китаю через Бірму та Індокитай. 20 червня було підписано англо-японську угоду про спільні дії проти порушників ладу та безпеки японських військових сил в Китаї, за якою, зокрема, Японії передавалося китайське срібло на суму 40 млн доларів, яке зберігалося в англійському та французькому представництвах в Тяньцзіні.

20 серпня 1940 почалося спільний широкомасштабний (брало участь до 400 тисяч чоловік) наступ 4-ої та 8-ої китайської армії та партизанських загонів Комуністичної партії Китаю проти японських військ в провінціях Шаньсі, Чахар, Хубей та Хенань, відоме як «Битва ста полків». У провінції Цзянсу мала місце низка зіткнень між комуністичними армійськими частинами та гоміньдановськими партизанськими загонами губернатора Х. Деціня, внаслідок яких останні були розгромлені. Підсумком китайського наступу стало звільнення території з населенням більше 5 млн чоловік та 73 крупних населених пунктів. Втрати особового складу сторін були приблизно рівними (близько 20 тис. чоловік з кожною сторони)[12].

18 жовтня 1940 року Вінстон Черчилль вирішив знов відкрити Бірманську дорогу.

Протягом 1940 року японські війська обмежилися лише однією наступальною операцією в басейні нижньої течії річки Ханьшуй та успішно провели її, захопивши місто Ічан.

У січні 1941 року в провінції Аньхой військові формування гоміньдана атакували частини 4-ої армії Комуністичної партії. Її командувач Е Тін, який прибув в штаб гоміньданівських військ для переговорів, був арештований. Погіршали стосунки між комуністами та націоналістами. Тим часом 50-тисячна японська армія провела невдалий наступ в провінціях Хубей та Хенань з метою з'єднати Центральний та Північний фронти.

До березня 1941 року проти районів, контрольованих Комуністичною партією Китаю (далі — КПК), зосередилися дві крупні оперативні групи гоміньдановського уряду: на північному заході 34-а армійська група (далі — АГ) генерала Х. Цзуннаня (16 піхотних та 3 кавалерійських дивізії) і в районі провінцій Аньхой та Цзянсу — 21-а АГ генерала Л. Пінсяна та 31-а АГ генерала Т. Еньбо (15 піхотних та 2 кавалерійських дивізії). 2 березня КПК висунула «Дванадцять вимог» китайському уряду для досягнення угоди між комуністами та націоналістами.

Третій період війни (грудень 1941 — серпень 1945)[ред.ред. код]

Китайські солдати відбивають напад 50-тисячної японськоїї армії на річці Салвен

7 грудня 1941 року Японія напала на США, Велику Британію та Нідерланди, що змінило баланс сил в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Вже 8 грудня японці приступили до бомбардувань британського Гонконгу та наступу силами 38-ої піхотної дивізії.

9 грудня уряд Чан Кайші оголосив війну Німеччині та Італії, а 10 грудня — Японії (війна до цієї дати йшла без формального оголошення).

24 грудня японці зробили третій за війну контрнаступ на Чанша, а 25 грудня частини 38-ої піхотної дивізії узяли Гонконг, примусивши залишки британського гарнізону здатися в полон (12 тисяч чоловік). Японці в ході боїв за острів втратили 3 тисячі чоловік. Третя Чаншайська операція ж не увінчалася успіхом та завершилася 15 січня 1942 року відходом японських частин 11-ої армії на вихідні позиції.

26 грудня був підписаний договір про військовий союз між Китаєм, Великобританією та США. Також було створено коаліційне командування для узгодження військових дій союзників, які виступили проти японців єдиним фронтом. Так, в березні 1942 року китайські війська у складі 5-ої та 6-ої армій під спільним командуванням американського генерала Стілвелла прибули з Китаю до Британської Бірми по Бірманській дорозі для боротьби з японськими військами.

У травні-червні японці провели Чжецзян-Цзянсіцську наступальну операцію, взявши декілька міст, військово-повітряну базу Лішуй та Чженцзян-Хунаньську залізницю. Декілька китайських частин опинилися в оточенні (частни 88-ої та 9-ої армій).

Впродовж всього періоду 19411943 японці також проводили каральні операції проти комуністичних військ. Це було викликано необхідністю боротьби зі все зростаючим партизанським рухом. Так, за рік в результаті каральних операцій японських військ територія партизанських районів КПК скоротилася удвічі. Частини 8-ої армії та Нової 4-ої армії КПК в боях з японцями втратили за цей час до 150 тис. бійців.

У липні-грудні 1942 відбуваються бої місцевого значення, а також декілька локальних наступів як китайських, так і японських військ, що особливо не вплинули на спільний хід військових дій.

Через захоплення японцями Бірми, постачання вантажів до Китаю скоротилися ще сильніше, та брак озброєння і боєприпасів в частинах досяг критичного рівня. Союзники почали будувати дорогу Ледо від індійського міста Ассам до Бірманської дороги.

Літаки добровольчої групи «Летючі Тигри»

У 1943 році Китай, що опинився в практичній ізоляції, був дуже ослаблений. Японія ж використовувала тактику невеликих локальних операцій, так званих «рисових наступів», що ставили за мету вимотати китайську армію, захопити провіант та позбавити його і без того голодуючого противника. У цей період активно діє китайська авіагрупа бригадного генерала Клера Ченнолта, сформована з добровольчої групи «Летючі Тигри», що діяла в Китаї з 1941 року.

9 січня 1943 нанкинський маріонетковий уряд в Китаї оголосив війну Великобританії та США.

Початок року характеризувався локальними боями японської та китайської армій. У березні японці без успіху намагалися оточити китайське угрупування в районі Хуайінь — Янчен в провінції Цзянсу (Хуайінь-Янченська операція).

25 березня Чан Кайші видав указ про мобілізацію в армію жінок у віці від 18 до 45 років.

У травні — червні 11-а японська армія перейшла в наступ з плацдарму на річці Ічан у напрямі китайської столиці, міста Чунцін, проте була контратакована китайськими частинами та відступила.

В кінці 1943 китайська армія успішно відбила один з «рисових наступів» японців в провінції Хунань, отримавши перемогу в битві при Чанде (23 листопада — 10 грудня).

Ситуація в Китаї в жовтні 1944 року

У 19441945 встановилося фактичне перемир'я між японцями та китайськими комуністами. Японці припинили каральні рейди проти комуністів. Це було вигідно обом сторонам — комуністи дістали можливість зміцнити контроль над Північно-західним Китаєм, а японці вивільнили сили для війни на півдні.[13]

Початок 1944 року характеризувався наступальними операціями локального характеру.

14 квітня 1944 року частини 12-ої японської армії Північного фронту перейшли в наступ проти китайських військ 1-го Військового району (ВР) у напрямі міст Чженчжоу та Цюешань, прорвавши китайську оборону за допомогою бронетехніки, чим поклала початок Пекін-Ханькоусській операції. На день пізніше на зустріч з 12-ою армією рушили частни 11-ої армії Центрального фронту з району міста Сіньян, перейшовши в наступ проти 5-го китайського ВР з метою оточення китайського угрупування в долині річки Хуайхе. У цій операції брало участь 148 тисяч японських солдатів та офіцерів. Наступ було успішно завершений 9 травня. Частини обох армій з'єдналися в районі міста Цюешань. В ході операції японцями було захоплено стратегічно важливе місто Чженчжоу (19 квітня), а також Лоян (25 травня). У руках японців опинилася велика частина території провінції Хенань та вся залізнична лінія від Пекіна до Ханькоу.

З подальшим розвитком активних наступальних бойових дій японської армії з'явилася Хунань-Ґуйліньська операція 23-ї армії проти китайських військ 4-го ВР у напрямі міста Люйчжоу.

У травні — вересні 1944 року японці продовжують вести наступальні операції в південному напрямі. Активність японців привела до падіння Чанши та Хеньяну. За Хеньян китайці вели наполегливі бої і у ряді місць контратакували противника, тоді як Чанша була залишена без бою.

В цей же час китайці провели наступ в провінції Юньнань силами групи «Y». Війська пересувались двома колонами, форсувавши річку Салуїн. Південна колона оточила японців в Лунліні, проте після декількох японських контратак була відтіснена. Північна колона наступала успішніше, захопивши місто Тенчун за підтримки американської 14-ої повітряної армії.

4 жовтня японським десантом з моря було узято місто Фучжоу. У цьому ж місці починається евакуація військ 4-го ВР Китаю з міст Гуйлінь, Лючжоу та Наньінь, 10 листопада 31-а армія цього ВР була вимушена капітулювати перед 11-ою армією Японії в місті Гуйлінь.

20 грудня японські війська, що наступали з півночі, з району містиа Гуанчжоу та з Індокитаю, з'єдналися в місті Нанлу, встановивши залізничне сполучення через весь Китай від Корєї до Індокитаю.

В кінці року американська авіація перекинула дві китайські дивізії з Бірми до Китаю.

1944 рік характеризувався успішними діями американського підводного флоту біля китайських берегів.

10 січня 1945 частини групи військ генерала Вей Ліхуана звільнили місто Ваньтін та перейшли китайсько-бірманський кордон, вступивши на територію Бірми, а 11-е військо 6-го фронту японців перейшло в наступ проти китайського 9-го ВР у напрямі міст Ганьчжоу, Ічжан та Шаогуань.

У січні — лютому японська армія відновила наступ в Південно-Східному Китаї, зайнявши обширні території в прибережних провінціях — між містом Ухань та кордоном Французького Індокитаю. Були захоплені ще три військово-повітряні бази американської 14-ої повітряної армії Ченнолта.

У березні 1945 японці зробили черговий наступ з метою захоплення урожаю в Центральному Китаї. Сили 39-ої піхотної дивізії 11-ої армії вдарили у напрямі міста Ґучен (Хенань-Хубейська операція). У березні — квітні японцям вдалося також узяти дві американські авіабази в Китаї — Лаохотоу та Лаохекоу.

5 квітня СРСР однобічно денонсувал пакт про нейтралітет з Японією у зв'язку із зобов'язаннями радянського керівництва, даними на Ялтинській конференції.

В результаті китайського контрнаступу 30 травня був перерізаний коридор, що вів до Індокитаю. До 1 липня 100-тисячне японське угрупування було оточене в Кантоні, а ще близько 100 тисяч під ударами американських 10-й та 14-й повітряних армій повернулися до Північного Китаю. 27 липня вони залишили одну із захоплених раніше американських військово-повітряних баз в Гуйліне.

У травні китайські війська 3-го ВР провели наступ на Фучжоута зуміли звільнити місто від японців. Активні операції японців як тут, так і в інших районах, в цілому були згорнуті, і армія перейшла до оборони.

У червні-липні японці та китайські націоналісти провели лаву каральних операцій проти комуністичного особого району та армій КПК.

Четвертий період війни (серпень 1945 — вересень 1945)[ред.ред. код]

Липень 1945 року: Китайці повертаються до Лючжоу
Нанкін 9 вересня 1945 року: Головнокомандувач Китайської Експедиційної армії Окамура Ясудзі передає генералу Хе Юінгквіну «Акт про капітуляцію Японії»

8 серпня 1945 СНК СРСР офіційно приєднався до Потсдамської декларації США, Великобританії та Китаю і оголосив війну Японії. До того часу Японія була вже знекровлена, і її здатність продовжувати війну була мінімальною.

Радянські війська, використовуючи кількісну та якісну перевагу військ, перейшли в наступ в Північно-західному Китаї та швидко зім'яли японську оборону.(Радянське вторгнення в Маньчжурію).

В той же час розпочалася боротьба між китайським націоналістами та комуністами за політичний вплив. 10 серпня головком військ КПК Чжу Де віддав наказі про перехід комуністичних військ в наступ проти японців на всьому фронті, а 11 серпня Чан Кайші віддав аналогічний наказ про перехід в наступ всіх китайських військ. Як комуністи, так і націоналісти піклувалися тепер в першу чергу про встановлення своєї влади в країні після перемоги над Японією. При цьому СРСР негласно підтримував в першу чергу комуністів, а США — націоналістів.

Вступ до війни СРСР та атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі прискорили остаточний розгром та поразку Японії.

14 серпня, коли стало зрозуміло, що Квантунська армія зазнала нищівної поразки, японський імператор заявив про капітуляцію Японії.

14 — 15 серпня було заявлено про припинення вогню. Але не зважаючи на це рішення, окремі японські частини та підрозділи продовжували відчайдушний опір на всьому театрі військових дій до 7 — 8 вересня 1945 року.[14]

2 вересня 1945 у Токийській затоці, на борту американського лінкора «Міссурі», представниками США, Великобританії, СРСР, Франції та Японії підписаний Акт про капітуляцію Японії. Так завершилася Друга світова війна в Азії.

Підсумки війни[ред.ред. код]

Японія програла в Другій світовій війні багато в чому завдяки наполегливому опору японській агресії в Китаї. Японські війська в Китаї формально капітулювали 9 вересня 1945. Японо-китайська, як і Друга світова війна в Азії, закінчилася повною капітуляцією Японії.

Територіальні зміни[ред.ред. код]

За рішенням Каїрської конференції (1943) території Маньчжурії, Тайваню та Песькадорських островів відійшли до Китаю. Острови Рюкю були визнані японською територією.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Перший добровольчий загін повітряних сил США Летючі Тигри
  2. Радянський Союз надавав військову допомогу Китаю з 1937 по 1941 рік
  3. Jowett, Phillip, Rays of the Rising Sun, ст.72.
  4. http://www.soldat.ru/doc/casualties/book/chapter4_4.html
  5. р. Е. Дюпюї, Т. Н. Дюпюї. Всесвітня історія воєн. — С-п, м: АСТ, кн.4, с.342
  6. Jowett, Phillip, Rays of the Rising Sun, ст.130-133.
  7. http://www.hrono.ru/sobyt/1937chin.html — Японо-китайская війна 1937–1945 рр. (Кампанія 1937 р.)
  8. За даними Р. Е. Дюпюї, Т. Н. Дюпюї. Всесвітня історія воєн. — С-п, м: АСТ, кн.4, с.342; а також http://www.chinaportal.ru/memories/history/16nationalwar/1/
  9. р. Е. Дюпюї, Т. Н. Дюпюї. Всесвітня історія воєн. — С-п, м: АСТ, кн.4, с.346
  10. Herbert Bix, Hirohito and the making of modern Japan, 2001, ст.364
  11. http://www.hrono.ru/sobyt/1939chin.html
  12. http://www.hrono.ru/sobyt/1940chin.html
  13. Р. Е. Дюпюї, Т. Н. Дюпюї. Всесвітня історія воєн. — С-п, м: АСТ, кн.4 ст. 418
  14. Р. Е. Дюпюї, Т. Н. Дюпюї. Всесвітня історія воєн. — С-П,М: АСТ, кн.4, с.477

Посилання[ред.ред. код]