Японія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Японія

Прапор Японії Емблема Імператора Японії
Прапор Емблема Імператора
Гімн: Кімі ґа йо
Розташування Японії
Столиця ТокіоКоординати: 35.41° пн. ш. 139.46° сх. д. / 35.41° пн. ш. 139.46° сх. д. / 35.41; 139.46[1]
Найбільше місто столиця[2].
Офіційні мови Японська
Державний устрій Конституційна монархія
 - Імператор Імператор Акіхіто
 - Прем'єр-міністр Абе Сіндзо (ЛДП)
Історія  
 - Заснування 11 лютого, 660 до н.е.[3] 
 - Сьоґунат Едо 12 лютого 1603 
 - Конституція 1890 29 листопада 1890 
 - Конституція 1947 3 травня 1947 
Площа
 - Загалом &&&&&&&&&0 377 944,&&&&00377 944 км² (62-а) [4]
 - Води (%) 0.8
Населення
 - оцінка 2010 р. &&&&&&0128056026.&&&&00128 056 026 (10-а) [5]
 - перепис 2010 р. &&&&&&0128056026.&&&&00128 056 026 [6]
 - Густота 339 осіб/км² (30-а)
ВВП (ПКС) 2006 р., оцінка
 - Повний $4.220 трильйонів[7] (3-я)
 - На душу населення $33,100[8] (12-а)
ВВП (номінальний) 2006 р., оцінка
 - Повний $4,911 трильйонів[9] (2-а)
 - На душу населення $38.341 (14-а)
ІРЛП  (2004) Green Arrow Up Darker.svg 0,949 (високий) (7-а)
Валюта Єна (¥) (JPY)
Часовий пояс JST (UTC+9)
Коди ISO 3166 JPN
Домен інтернету .jp
Телефонний код +81

Япо́нія (яп. 日本, にっぽん / にほん, МФА: [nip̚.poɴ] / [nihoɴ]) — держава у Східній Азії. Офіційна назва — Япо́нська Держа́ва[10]. Розташована на Японському архіпелазі, у північно-західній частині Тихого океану. Складається з 47 адміністративних одиниць — префектур. Столиця — Токіо. Одна з найбільш технологічно розвинутих країн світу.

Загальні відомості[ред.ред. код]

Японія — це острівна країна, розташована на східному узбережжі Азії, у північно-західній частині Тихого океану. Зі сходу і півдня її омиває Тихий океан, з заходу — води Японського та Східнокитайського морів, а з півночі — Охотське море. Японський архіпелаг простягнувся дугою з північного сходу на південний захід. Він складається з чотирьох великих островів Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю, а також понад 3 тисяч дрібних островів. Країна лежить у зоні помірного кліматичного поясу. Її найвіддаленішою точкою на сході є острів Мінамі-Торі села Оґасавара метрополії Токіо (153°59' східної довготи), на заході — містечко Йонаґуні префектури Окінава (122°56' східної широти), на півдні — острів Окіносіма села Оґасавара метрополії Токіо (20°25' північної довготи), а на півночі — острів Бентен міста Вакканай префектури Хоккайдо (45°31' північної довготи)[11]. Площа Японії становить &&&&&&&&&0377929.0990000377 929,99 км²[12].

Більша частина Японських островів укрита горами, серед яких багато вулканів. Найвищий з них — гора Фудзі (3 776 м над рівнем моря).

Результати археологічних досліджень доводять, що люди заселили Японський архіпелаг у добу пізнього Палеоліту. Перші писемні згадки про Японію з'являються у китайських історичних хроніках 1 століття по Р. Х. В цілому, історія Японії демонструє динамічні зміни двох парадигм за якими розвивалася країна — активні відносини із зовнішнім світом та ізоляція від нього. Такі зміни зумовили формування самобутньої японської культури.

Згідно з конституцією, Японія є унітарною конституційною монархією. Головою держави є імператор, але виконавча влада в країні зосереджена у руках прем'єр-міністра. Законодавча влада належить Парламенту, який є одним із найстарших демократичних інститутів Азії. Оскільки Японія була першою країною світу яка пізнала жах ядерної війни, її сьогоднішній уряд сприяє боротьбі за мир і руху роззброєння.

Японія є другою за величиною економічною державою світу. Вона посідає 6-е місце за обсягами імпорту та експорту товарів і є членом «Великої вісімки».

Японія посідає 10-е місце у світі за чисельністю населення, яке становить близько 127 мільйонів осіб. Столиця країни, Токіо, нараховує понад 8 мільйонів мешканців (агломерація нараховує більше 30-ти мільйонів мешканців і є найбільшою у світі).

Назва[ред.ред. код]

Слово «Японія» означає «Країна, де сходить сонце» (Святилище Іцукушіма, Хацукаїчі, Хірошіма).

У доісторичну епоху Японію називали Тойо-Ашіхара-Мідзухо-но-куні[13] — «Багата країна очеретяних рівнин і водянистих рисових колосків» та Ашіхара-но-Накацу-куні[14] — «Центральна країна очеретяних рівнин». Ці назви зустрічаються у стародавніх японських хроніках «Записи про справи давнини» та «Аннали Японії», найбільших зібраннях японських міфів та легенд[11].

З 4 століття Японію називали Ямато, за назвою давньояпонської держави, яка контролювала більшу частину Японського архіпелагу. Ця держава мала дипломатичні відносини з Китаєм, де її зневажливо іменували Во — «край карликів». Під впливом сусідів стародавні японці вживали на письмі для позначення власної країни китайський ієрогліф «карлик», але читали його на свій лад — «Ямато»[11].

Близько 7 століття принизливу назву було змінено на нову, що вказувала на східне розташування Японії. Її записували трьома ієрогліфами — «Країна, де сходить сонце». У 8 столітті цей запис спростили на «Основа сонця». Початково обидва ієрогліфічні сполучення читали як «Ямато», проте згодом стали вимовляти на китайський лад — Ніппон. З 10 століття слово «Ніппон» перетворилося на основне, яким позначали Японію як усередині країни, так і за кордоном[11].

У 13 столітті венеціанський мандрівник Марко Поло поширив у Європі китаєзований варіант японського слова «Ніппон» — Cipangu[15]. У французькій, іспанській та португальській мовах воно трансформувалося у Japon та, за їх посередництва, потрапило до української мови, перетворившись на Японію.

З кінця 19 століття в Японії широко вживалося альтернативне прочитання слова «Ніппон» — Ніхон. У березні 1934 року, за ініціативи Міністерства культури Японії, японський уряд визнав таке прочитання помилковим, закріпивши за «Ніппон» офіційний статус. У чинній Конституції Японії від 1947 року формальною назвою країни визнано Ніппон-коку — «Японська держава». Попри це, слово «Ніхон» продовжує вживатися в Японії на офіційному і побутовому рівнях[11].

Географія[ред.ред. код]

Японія у Східній Азії.

Японія — це острівна країна, розташована вздовж тихоокеанського узбережжя Східної Азії. Основні острови — Хоккайдо, Хонсю, Сікоку і Кюсю. Острови Рюкю (Окінава) розташовані на 600 км південніше острова Кюсю. У цілому, Японський архіпелаг складається приблизно з 3000 малих островів. Острів Сахалін - є частиною японського архіпелагу, але зараз - окупований і русифікований Росією. Японське і айнське населення було депортоване на Хоккайдо, міста на острові перейменовані, японська архітектура - знищена.

Японія посідає 19 місце за щільністю населення у світі. 70—80% поверхні островів вкривають ліси і гори, непридатні для сільського господарства, промисловості чи мешкання через часті тайфуни, зсуви і землетруси. Більшість населення сконцентровано у прибережних зонах та на рівнинах.

Розташування Японії на стику трьох тектонічних плит Тихого Океану, є причиною частих землетрусів і підвищеної вулканічної активності на архіпелазі. Найвищою горою-вулканом країни є гора Фудзі висота якої становить 3 776 м. Останні найбільші землетруси сталися 1995 (землетрус в Кобе), 2004 (землетрус в Ніїґата), а також 2011 років. Існує багато гейзерів і гарячих природних ванн онсен, які використовуються для відпочинку.

Клімат[ред.ред. код]

Японські острови, які простягаються з півночі на південь, лежать у шести кліматичних зонах.

Сезон дощів починається у травні на Окінаві і закінчується наприкінці липня на Хоккайдо, проносячи дощовий фронт уздовж усього архіпелагу на північ. У центральних областях Японії сезон триває впродовж декількох тижнів, починаючи з середини червня. Наприкінці літа та на початку осені тайфуни приносять сильні дощі.

Флора і фауна[ред.ред. код]

Японія має багату флору і фауну. Їхні особливості обумовлено відносною ізоляцією Японського архіпелагу від Азійського континенту та протяжністю архіпелагу з півночі на південь. За даними Союзу біологічної систематики Японії, станом на 2003 у країні налічувалося понад 600 видів бактерій, 6200 видів найпростіших, 9300 видів рослин, близько 13 тисяч видів грибів та понад 60 тисяч видів тварин[16]. Значна їх частка є ендемічними та реліктовими видами, які за межами Японії не зустрічаються.

Представників фауни Японії класифікують за двома регіонами — палеоарктичним та індомалайським. До першого входять території Хоккайдо, Хонсю, Шікоку та Кюсю, а до другого — Рюкю та південні острови.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Японії

Стародавність[ред.ред. код]

Японські аристократи 11 століття.

Перші люди заселили територію сучасної Японії в пізньому палеоліті. 13 тисяч років тому на Японських островах виникла неолітична культура Джьомон, носії якої були мисливцями-збирачами і творцями «пламенистої» декоративної кераміки. З настанням доби Яйой (900 до Р.Х. — 300) в Японії поширилися поливне рисівництво і техніка обробки металів, які принесли з собою переселенці з Маньчжурії та Кореї. У 3 столітті нашої ери в китайських хроніках «Пізня хроніка Хань» та «Записи Вей» з'являються перші згадки про державні утворення стародавніх японців на Японському архіпелазі. Серед цих держав найбільшою була країна Яматай, на чолі з шаманкою Хіміко.

Період Ямато, який тривав з 3 по 8 ст. ознаменувався виникненням і розвитком державного утворення на чолі з «кімі» (імператором) у регіоні Ямато (префектура Нара). У першій половині цього періоду на архіпелазі з'являється культура курганів кофун, поширення якої засвідчує межі впливу імператорського двору Ямато на місцеву знать.

У період Асука, у середині 6 століття, з Корейського півострова до Японії потрапляють континентальні наукові знання і буддизм. Їх поширенню сприяв принц-регент Шьотоку. На основі буддистського вчення він склав так звану «Конституцію сімнадцяти статей».

Після перевороту Тайка у 645 р., нове керівництво Японії провело ряд реформ, які перебудували державний лад і адміністрацію на зразок китайської імперії Тан, утворивши тим самим японську «правову державу» ріцурьо-кокка. Столиця країни була перенесена до міста Нара.

У період Нара за японським монархом закріпився титул «тенно» (імператор), а за державою — назва «країна Вранішнього Сонця» (日本 — Японія). У цей час було складено основні історичні хроніки Кодзікі та Ніхон сьокі, у яких «доводилося» божественне походження імператора від богині сонця Аматерасу.

Із перенесенням столиці країни до міста Хей'ан (суч. Кіото) починається нова епоха, яка тривала з 794 до 1185 рр. Ця доба позначилася тотальною політичною диктатурою регентів і радників з аристократичного роду Фудзівара. Період Хей'ан був часом започаткування японськомовної літератури, зразком якої є «Оповідання про Ґендзі», що було складене придворною фрейліною Мурасакі Сікібу. Кінець періоду ознаменувався економічним занепадом аристократії та виходом на політичну арену нового суспільного стану — самураїв

Середньовіччя[ред.ред. код]

Самурайський бій.

Поява самураїв поклала початок боротьбі за перерозподіл влади, яка здавна належала аристократам. Першими самураїськими диктаторами стали представники роду Тайра, який 1185 року було повалено зусиллями родини Мінамото. Останні, на чолі з Мінамото но Йорітомо заснували перший самурайський уряд — сьоґунат у місті Камакура. Цей уряд спромігся відбити монгольські навали 1274 і 1281 років, але занепав через невдалу внутрішню політику.

Другим самурайським урядом був сьоґунат Муроматі, заснований 1338 року Асікаґою Такаудзі. Його нащадкам не вдалося створити ефективний централізований апарат, що стало причиною поступового розпаду Японії на регіональні протодержавні утворення провінційних володарів. Війна Онін (14671477) прискорила децентралізацію країни. Доба самурайських міжусобиць отримала назву період «воюючих країн».

Покласти край безвладдю в Японії спромоглися троє полководців — Ода Нобунаґа, Тойотомі Хідейосі та Токуґава Ієясу. Перший, за допомогою європейської зброї, ліквідував 1573 року сьоґунат Муроматі. Другий об'єднав країну, але не зміг передати владу своїм нащадкам. Третій спромігся знищити усіх відкритих опонентів і заснував 1603 року третій і останній сьоґунат у місті Едо, сучасному Токіо.

Із заснуванням нового сьоґунату розпочався період Едо. Центральна влада країни, вбачаючи небезпеку у християнстві розірвала усі зв'язки із Західним світом і здійснювала політику сакоку (ізоляції країни від Європи). Винятком були Нідерланди, які отримали дозвіл на торгівлю у порту Дедзіма у місті Нагасакі.

Ця доба ознаменувалася відсутністю внутрішніх воєн, стрімким розвитком економіки та «японізацією» іноземних запозичень. Були записані самурайські кодекси честі бусідо та закладено основи японської національної філософії та науки кокугаку. Поширення писемності, спільні культурні риси, відносна централізація влади та тривалий мир у країні сформували основи сучасної політичної японської нації.

Новий і новітній час[ред.ред. код]

Атомне бомбардування американцями міста Хіросіма, 6 серпня 1945 р.

1854 року, під тиском американської ескадри американського комодора Меттью Перрі, японський уряд був змушений відкрити країну для Заходу. Під час реставрації Мейдзі 1868 року було ліквідовано сьоґунат і встановлено уряд на чолі з Імператором. Громадянська війна Босін (18681869) ліквідувала самурайську опозицію прибічників, забезпечила єдиновладдя Імператорського уряду і сприяла вестернізації країни. Японія була перетворена на парламентську монархію британського типу.

Реформи періоду Мейдзі допомогли країні стати поряд із найсильнішими країнами Європи та США, та вступити у гонку озброєнь та здобуття колоній. Перемоги у першій японсько-китайській війні (18941895) та японсько-російській війні (19041905) забезпечили домінування Японії у Східно-азійському регіоні. На 1910 році японці контролювали Корею, Тайвань та південь Сахаліну. Наступного року було скасовано нерівноправні договори із країнами Заходу.

Початок 20 ст. ознаменувався встановленням «демократії Тайсьо». Японія вступила у першу світову війну на боці країн Антанти, що дало змогу посилити позиції країни в тихо-азійському регіоні. 1920 року Японія приєдналася до Ліги Націй, але вийшла з неї через 13 років внаслідок окупації Маньчжурії. 1936 року Японія підписала Антикомінтернівський пакт з Німеччиною, а 1940 року приєдналася до країн Осі.

1937 року Японія розпочала другу японсько-китайську війну. Превентивний напад на США 1941 року втягнув країну до другої світової війни, яка завершилася для Японії поразкою. У серпні 1945 року США здійснили ядерне бомбардування міст Хіросіми і Наґасакі, а 2 вересня країна капітулювала.

Кінець війни ознаменувався окупацією Японії силами союзників — США та СРСР. 1947 року, під тиском окупаційної американської влади було ухвалено Конституцію Японії, яка проголошувала принципи демократії, пацифізму та міжнародного співробітництва. 1951 року уряд Японії підписав із США договір про мир та безпеку, вступивши до холодної війни на боці західних держав. Окупація основних островів архіпелагу американцями тривала до 1952. 1972 року США передали Японії її колишні володіння на о. Окінава. В той же час, СРСР відмовився передавати Японії Курильські острови та південну частину о. Сахалін.

За допомоги США Японія змогла відбудувати свою економіку, яка з середини 1960-х років посідає друге місце у світі за темпами зростання. У 1990-х роках країна увійшла до економічної кризи, з якої почала поступово виходити з середини 2000-х років

Політика[ред.ред. код]

Державний устрій[ред.ред. код]

Парадний кам'яний міст Токійського Імператорського палацу.

Японія є унітарною демократичною національною державою з парламентською конституційною монархією. Її основний закон — Конституція 1947 року, ухвалено під тиском США після поразки країни в Другій світовій війні. Він базується на недоторканності прав людини, принципах пацифізму та визнанні японської нації носієм державного суверенітету[17]. За Конституцією влада в Японії поділяється на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову. Першу представлено Парламентом, другу — Кабінетом міністрів і місцевими органами виконавчої влади, третю — Верховним і регіональними судами. Місцеві громади різних рівнів мають широкі права самоврядування. Основний закон передбачає відмову Японії від війни як засобу вирішення міжнародних проблем та відсутність інституту збройних сил[17].

Формальним головою держави є Імператор Японії, символ державності і національної єдності. Він позбавлений права керувати країною й виконує лише церемоніальні функції[17]. Чинним Імператором країни є Його Величність Імператор Акіхіто. Фактичним головою держави виступає прем'єр-міністр, голова Кабінету міністрів. З 30 серпня 2011 року цю посаду обіймає Нода Йосіхіко.

Найвищим органом державної влади є двопалатний Парламент, найстаріший в Азії. Він складається з нижньої Палати представників і верхньої Палати радників. Перша формується з 480 депутатів, які обираються на 4 роки[18]; друга — з 242 депутатів, які обираються на 6 років[19]. Парламент зобов'язаний приймати закони та бюджет країни. Він обирає прем'єр-міністра, надає уряду вотум довіри і позбавляє його довіри, звільняє некомпетентних суддів[17]. Правлячою партією в Парламенті є Демократична партія Японії. Основна опозиційна парламентська сила — Ліберал-демократична партія. Обидві партії є послідовниками поміркованого лібералізму.

Кабінет міністрів покликаний керувати державою. Він виконує закони і бюджет, ухвалені Парламентом. Кабінет складається з профільних міністерств і адміністрацій. Усі міністри є цивільними особами, половина з яких має бути членами Парламенту. Прем'єр-міністр, голова Кабінету, має права розпуску Палати представників, призначення міністрів і суддів[17][20].

Судова влада Японії є незалежною від законодавчої і виконавчої. Її представляють суди двох рівнів: Верховний суд Японії і суди нижчої інстанції — вищі, районні, сімейні та дисциплінарні. Верховний суд має право конституційного контролю. Судочинство здійснюється на основі «Шести кодексів» — збірки усіх головних законів країни. Воно поділяється на цивільне і кримінальне[17][21].

Національна безпека[ред.ред. код]

Японські СС на параді.
Японські кораблі на навчаннях.

Згідно з Конституцією японська держава не має збройних сил. Замість них в країні діє державна організація Сил Самооборони Японії (СС). Політику національної безпеки визначає Міністерство оборони Японії. Головнокомандувачем усіх воєнізованих формувань вважається прем'єр-міністр. За рішенням японського уряду витрати Японії на оборону не перевищують 1% щорічного ВВП країни. Зокрема, в 1997 році загальна сума витрат становила 4,9 трильйонів єн. З них близько 800 мільярдів було витрачено на закупівлю озброєння і 160 мільярдів на дослідження та розробки у військовій сфері[22].

Сили Самооборони складаються з трьох компонентів — сухопутних, морських та повітряних сил. В офіційних внутрішніх і міжнародних документах ця організація не називається військом, хоча має всі ознаки збройних сил, окрім відповідного статусу. Члени організації називаються державними службовцями, а не військовими. Станом на 30 червня 1997 року сухопутні СС мали в постійному контингенті 180 тисяч осіб і близько 43 тисяч в запасі. Вони поділялися на 5 загальнояпоських округів. До складу сухопутних СС входили 12 звичайних (піхотних) і 1 танкова дивізії, 2 змішані бригади, 4 особливі (артилерійські) групи, 8 високострільних особливих (протиповітряних) груп, 1 десантна бригада, 1 танкова група, 1 вертолітна бригада. На озброєнні сухопутних СС перебувало 1100 танків, 730 бронетранспортерів, 86 протитанкових і протиракетних гармат, 86 протитанкових вертольотів, 489 бойових вертольотів. Морські СС мали в постійному контингенті 45 тисяч осіб і близько 1,1 тисяч в запасі. На озброєнні морських СС перебували 58 ескортних кораблів, тоннажністю 181 тисяч тон; 16 підводних човнів, тоннажністю 37 тисяч тон; 156 бойових кораблів, тоннажністю 349 тисяч тон; 99 патрульних протикорабельних літаків P-3C і 100 патрульних вертольотів. Повітряні СС мали в постійному контингенті 47 тисяч осіб і близько 800 в запасі. На озброєнні повітряних СС перебували 190 літаків-винищувачів F-15, 112 палубних багатоцільових винищувачів F-4EJ, 155 допоміжних та сповіщу вальних літаків[22].

Охороною державних кордонів і захистом японських територіальних вод займається Берегова охорона Японії.

Міжнародні відносини[ред.ред. код]

Японки в українських костюмах

Кордони японської держави встановилися на межі нової і новітньої епохи. У середині 19 століття її суверенітет поширювався на всю територію Японського архіпелагу за винятком південного ванства Рюкю на Окінаві, що перебувало у подвійній васальній залежності від Японії та Китаю. 1879 року японський уряд скасував ванство, перетворивши його на японську префектуру. Північні кордони Японії визначалися японсько-російськими договорами 1854 і 1875 років. Вони визнавали належність японській стороні острова Хоккайдо та усіх Курильських островів. 1895 року, після першої японсько-китайської війни, Японія захопила Тайвань та Пескадорські острови, а 1905 року, в результаті японсько-російської війни, отримала південну частину острова Сахалін та концесії в Маньчжурії. 1910 року вона анексувала Корею, а після Першої світової війни отримала мандат Ліги Націй на керівництво тихоокеанськими островами північніше екватора. Через поразку Японії у Другій світовій війні площа країни, що становила близько 680 тисяч км², скоротилася вдвічі, а Окінава і Курили з південним Сахаліном опинилися під окупацією США та СРСР. 1971 року американці повернули Окінаву японському уряду, однак північні території залишилися під окупацією СРСР[11]. Внутрішні води Японії простягаються на 12 морських миль від японського берега, а морська промислова зона — на 200 морських миль. Країна має невизначений кордон в районі Курильських островів, острова Такесіма та островів Сенкаку[11].

Японія визнала незалежність України 28 грудня 1991 року та встановила дипломатичні відносини з нею 26 січня 1992 року. 1995 року Україна відкрила своє посольство у Токіо.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Японія складається з 47 префектур. Префектура є найбільшою адміністративною одиницею країни. Органи влади у префектурі представлені виборними радою префектури та префектом (губернатором). За поділом влади ці органи належать до виконавчої гілки, однак за характером діяльності рада може бути віднесена до законодавчого органу. Судова влада представлена префектуральним судом. Задля зручності префектури часто групують у регіони. Ці регіони, склалися історично, вони не мають адміністративного апарату і не є адміністративними одиницями.

Таблиця показує загальноприйнятий поділ префектур з півночі на південь.

01. Хоккайдо
02. Аоморі
03. Івате
04. Міяґі
05. Акіта
06. Ямаґата
07. Фукусіма
08. Ібаракі
09. Тотіґі
10. Ґумма
11. Сайтама
12. Тіба
13. Токіо
14. Канаґава
15. Ніїґата
16. Тояма

17. Ісікава
18. Фукуй
19. Яманасі
20. Наґано
21. Ґіфу
22. Сідзуока
23. Айті
24. Міє
25. Сіґа
26. Кіото
27. Осака
28. Хьоґо
29. Нара
30. Вакаяма
31. Тотторі
32. Сімане

33. Окаяма
34. Хіросіма
35. Ямаґуті
36. Токусіма
37. Каґава
38. Ехіме
39. Коті
40. Фукуока
41. Саґа
42. Наґасакі
43. Кумамото
44. Ойта
45. Міядзакі
46. Каґосіма
47. Окінава

Регіон Префектури
Хоккайдо Хоккайдо
Тохоку Акіта, Аоморі, Фукусіма, Івате, Міяґі, Ямаґата
Канто Тіба, Ґумма, Ібаракі, Канаґава, Сайтама, Тотіґі, Токіо
Тюбу Айті, Фукуй, Ґіфу, Ісікава, Наґано, Ніїґата, Сідзуока, Тояма, Яманасі
Кінкі Хьоґо, Кіото, Міє, Нара, Осака, Сіґа, Вакаяма
Тюґоку Хіросіма, Окаяма, Сімане, Тотторі, Ямаґуті
Шікоку Ехіме, Каґава, Кочі, Токушіма
Кюсю Фукуока, Каґошіма, Кумамото, Міядзакі, Наґасакі, Ойта, Саґа
Окінава Окінава
Адміністративний поділ

Префектури поділяються на дрібніші адміністративні одиниці — міста, містечка та села. Особливе місце у адміністративній системі посідає мегаполіс Токіо, який розділено на 23 міста. Щодо цих міст вживається окрема назва — спеціальний район. Решта міст країни поділяються на райони. В усіх містах Японії чиновників обирають.

Наразі у країні відбувається інтенсивний процес адміністративної реорганізації, який спричинив хвилю поглиннання багатьох містечок і сіл містами. Цей процес має на меті скоротити адміністративні одиниці нижнього рівня і зменшити адміністративні витрати. Японський уряд планує здійснити у майбутньому адміністративну реформу, якою префектури буде об'єднано у більші адміністративні одиниці.

Економіка[ред.ред. код]

Докладніше: Економіка Японії
Офіси в Сіндзюку, Токіо.
Токійська біржа— друга у світі за розміром біржа, з ринковою капіталізацією у 4 трильйони доларів США.

Економіка Японії є однією з найпотужніших у світі. Вона посідає друге місце після США за показниками ВВП ($4,5 трильйони у 2005) і третє місце після США і КНР за показниками купівлеспроможності. Японська економіка є найбільшою в Азії. Вона дуже залежить від поставок сировинних матеріалів з інших країн через нестачу природних ресурсів.

Співпраця уряду і промисловців, розвинена культура бізнесової етики, розробки високих технологій та порівняно невеликі витрати на оборонні потреби забезпечили стрибкоподібне зростання японської економіки після другої світової війни. З 1960-х по 1980-ті роки воно було вражаючим: 10% у 1960-х, 5% у 1970-х, 4% у 1980-х роках. Зростання призупинилося у 1990-х роках через надмірне інвестування наприкінці 1980-х та внутрішньополітичний курс, спрямований на виправлення спекулятивних ексцесів на біржі і ринку. Спроби уряду покращити ситуацію лише забуксували японське господарство у 2000 і 2001 роках.

Однак у 2005 з'явилися ознаки одужання японської економіки після періоду застою. ВВП зріс на 2,8%, перегнавши показники ЄС і США. Основним фактором одужання стало зростання внутрішнього попиту. Сьогодні економіка Японії продовжує утримувати позиції світового лідера.

Фундаментальними принципами післявоєнної японської економіки були:

  1. Тісна співпраця підприємств, постачальників, дистриб'юторів, банків і великих фінансових груп кейрецу (Міцубісі, Сумітомо, Фуйо, Міцуї та інші);
  2. Кооперація роботодавців і профспілок;
  3. Всебічна підтримка починань підприємців державними службовцями («господарчий патріотизм»);
  4. Система найму робітників на все життя на великих підприємствах.

Останнім часом багато японських фірм, особливо малого і середнього бізнесу, переглядають вищезгадані принципи задля збільшення продуктивності праці і прибутків.

Торгівля[ред.ред. код]

Докладніше: Торгівля Японії

Експорт — невід'ємна частина японської економіки. Головними експортними партнерами є США (22,7%), КНР (13,1%), Південна Корея (7,8%) і Гонконг (6,3%). Японці здебільшого експортують транспортне обладнання, двигуни, електротовари, електронні прилади і хімікати.

Оскільки Японія дуже залежить від міжнародної торгівлі, вона імпортує широке коло товарів. Основними партнерами з імпорту є КНР (20,7%), США (14%), Південна Корея (4,9%), Австралія (4,3%), Індонезія (4,1%), Саудівська Аравія (4,1%), ОАЕ (4%) (за даними 2004 року). Японія ввозить переважно запчастини, пальне, харчові продукти, хімікати, текстиль і сировину для власної промисловості.

Транспорт[ред.ред. код]

Демографія[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Традиційна японська родина (1957)
Сучасна японська родина (2003).

Японія входить до числа найбільш заселених країн світу. За попередніми результатами перепису 2010 року в ній проживало &&&&&&0128056026.&&&&00128 056 026 осіб, а середня густота населення становила 339 осіб/км². За даними перепису 2005 року, дані якого є остаточними, в Японії проживало &&&&&&0127767994.&&&&00127 767 994 осіб[23], а густота населення становила 343 осіб[23]. Між 2000 — 2005 роками спостерігався повільний ріст населення, що в 2005 — 2010 роках змінився спадом[24]. Японському населенню притаманний високій рівень урбанізації. Близько трьох четвертей мешканців країни живе в містах. В 1920 році міське населення становило 18% , в 1940 році — 38%, в 1970 році — 72%. Основна маса жителів проживає в районах Токіо, Осаки і Наґої. Чверть усього населення країни мешкає в східнояпонському регіоні Канто[24].

За прогнозами японських демографів в наступні десятиліття кількість мешканців країни буде неухильно зменшуватися через низький рівень народжуваності. Вона була високою в часи існування Японської імперії і особливо високою в 1947 — 1949 роках, під час повоєнної відбудови країни. До 1950-х років рівень народжуваності становив 4,5%, а після різко спав до 2%. В 1960 — 1970-х роках, в період економічного зростання, народжуваність в Японії знизилася до 1,5%[24]. У 2002 році була зафіксована рекордно низька позначка в 1,32%. Причинами низької народжуваності є вестернізація й фемінізація суспільства, а також наявність системи соціальних гарантій і пенсій для літніх людей. Якщо до 1945 року середня японська сім'я мала 4-5 дітей, то на початок 21 століття — лише 1-2 дітей. Великі сім'ї, в яких жило декілька поколінь, змінилися малими сім'ями з трьох-чотирьох осіб. Догляд за людьми пенсійного віку часто здійснюють державні або громадські організації, а не члени їхнії сімей. Попри те, що в Японії кількість жінок переважає над кількістю чоловічого населення, шлюби реєструються рідше, порівняно з серединою 20 століття[24].

Однією з причин тривалого зростання населення країни було поступове зниження рівня смертності у 20 столітті. Так, середня тривалість життя чоловіків становила 42 роки в 1920 році й 78 років у 2000 році; для жінок цей показник становив 43 роки в 1920 році й 85 років у 2000 році[24]. Станом на 2010 рік рівень смертності в Японії був одним найнижчих у світі. Через високу тривалість життя і низьку народжуваність, Японія є однією з найстаріших націй світу. За даними перепису 2000 року, близько 17,3% усіх мешканців країни були старшими 65 років. Це приблизно вдвічі більше за кількість осіб, молодше 15 років. За прогнозами, в 2033 році літні люди складатимуть близько 30% населення, що спричинить проблеми в сфері пенсій, працевлаштування, охорони здоров'я, тощо[24].

Японія — мононаціональна країна. Близько 90% населення становлять етнічні японці. Окрім них в державі мешкають корінні меншини — айни та рюкюсці. Під час загальнонаціональних переписів їх реєструють як японців. Питання чи є ці меншини окремими етносами чи етнографічними групами японського народу дискусійне. Разом з японцями в країні мешкає незначна частка іноземців. Станом на 2001 рік їх нараховувалося 1 778 462 осіб — 1,4% від населення Японії. Протягом 1950 — 1980-х років вони становили лише 0,6%, але в результаті економічного злету та глобалізації їх кількість поступово зростає. Основні групи іноземців — корейці (36%), китайці (21%), бразильці (15%), філіппінці (9%), перуанці (3%) і громадяни США (3%). Кількість українців в Японії станом на 2005 рік становила близько 907 осіб[24].

Найбільші міста Японії. Кількість мешканців на 2010 рік[25]
TokyoMetropolitanGovernmentOffice.jpg
   
Kobe Mosaic06s4s3200.jpg
   
HiroshimaNight.jpg
   
Niigata Station area.JPG
1. Токіо &&&&&&&&08949447.&&&&008 949 447[26] 6. Кобе &&&&&&&&01544873.&&&&001 544 873 11. Хірошіма &&&&&&&&01174209.&&&&001 174 209 16. Ніїґата &&&&&&&&&0812192.&&&&00812 192
Yokohama MinatoMirai21.jpg
Kinkaku3402CBcropped.jpg
Sendai city - Hirose river 2005.jpg
Hamamatsu castle.jpg
2. Йокогама &&&&&&&&03689603.&&&&003 689 603 7. Кіото &&&&&&&&01474473.&&&&001 474 473 12. Сендай &&&&&&&&01045903.&&&&001 045 903 17. Хамамацу &&&&&&&&&0800912.&&&&00800 912
Osaka Castle 03bs3200.jpg
20100720 Fukuoka 3704.jpg
門司港.JPG
Kumamoto Castle 13s5s3200.jpg
3. Осака &&&&&&&&02666371.&&&&002 666 371 8. Фукуока &&&&&&&&01463826.&&&&001 463 826 13. Кіта-Кюшю &&&&&&&&&0977288.&&&&00977 288 18. Кумамото &&&&&&&&&0734294.&&&&00734 294
Nagoya Castle Tower in Spring.jpg
Musashi-kosugi skyscrapers.jpg
Makuhari, Chiba.jpg
Hashimoto, Sagamihara.jpg
4. Наґоя &&&&&&&&02263907.&&&&002 263 907 9. Кавасакі &&&&&&&&01425678.&&&&001 425 678 14. Чіба &&&&&&&&&0962130.&&&&00962 130 19. Саґаміхара &&&&&&&&&0717561.&&&&00717 561
Hokkaido Prefectural Office02s5s4272.jpg
Japanese Saitama Shintoshin west building.jpg
Senboku New-Town001.JPG
Mt Fuji at Nihondaira.jpg
5. Саппоро &&&&&&&&01914434.&&&&001 914 434 10. Сайтама &&&&&&&&01222910.&&&&001 222 910 15. Сакай &&&&&&&&&0842134.&&&&00842 134 20. Шідзуока &&&&&&&&&0716328.&&&&00716 328

Мова[ред.ред. код]

Великий словник японської мови — найбільш у світі словник японської мови.
Приклад письма: японська казка «Журавлина подяка», аналог української казки «Кривенька качечка».

Єдиною державною офіційною мовою в Японії є японська мова. Це рідна мова для більш як 120 млн осіб. Хоча японська належить до найпоширеніших мов світу, вона рідко вживається за межами Японії. Причинами, які заважають цій мові стати мовою міжнаціонального спілкування, є складна система письма, географічна та культурна ізоляція Японії протягом раннього нового часу, поразка японської політичної експансії в середині 20 сторіччя. Класифікація мови залишається нез'ясованою. У старих мовознавчих працях японську відносили до урало-алтайської мовної сім'ї. Проте цю теорію було відкинуто лінгвістами другої половини 20 століття. Новітні дослідження японської мови вказують на те, що вона є мовою-ізолятом, сумішшю південно-азійських і північно-азійських мов. Найближчою до японської є рюкюська мова, яку разом з японською об'єднують в японсько-рюкюську мовну сімю або вважають її діалектом японської. Іншими близькими мовами є айнська і корейська, проте чітких доказів їхньої належності до спільного предка або єдиної мовної сім'ї немає. В японській мові виділяють три діалекти або наріччя — східне, західне і кюсюське. Літературною нормою вважається говірка Яманоте токійського говору східного наріччя. В японській мові існує п'ять голосних [a], [i], [u], [e], [o] та близько 20 приголосних — [k], [g], [s], [ɕ], [d͡z], [d͡ʑ], [t], [t͡ɕ], [t͡s], [d], [n], [ɲ], [h], [ɸ], [b], [p], [m], [ɾ], [j], [w], [ɴ]. В фонетичній системі переважають відкриті склади. Існує протистояння дзвінких та глухих звуків. Приголосні з предиханням нетипові. Для синтаксису характерна конструкція «підмет-додаток-присудок». Мова належить до аглютинативних мов, в якій граматичні форми й похідні слова утворюються за допомогою додавання суфіксів. Для дієслів, прикметників і дієприкметників існують дієвідміни. Час, відмінки, підсилення виражаються за допомогою додавання змінюваних закінчень до незмінюваних частин слова. Закінчення іменників і часток незмінні. Категорії числа і роду відсутні[27].

Перші писемні пам'ятки японської мови датуються 5 століттям. Протягом 8 — 9 століть кількість її голосних скоротилася з 8 до 5. У 16 — 17 столітті відбулася велика зміна японської граматики та словотвору. Японську мову, що передувала зміні називають «старою», а мову, яка утворилася в результаті зміни, — «новою». У старій японській мові існувало 9 дієвідмін і 2 типи прикметників; в новій мові — 5 дієвідмін і 1 тип прикметників. Основна лексика залишалася практично незмінною протягом багатьох століть. Частки й допоміжні слова змінювалися залежно від епохи. Значний вплив на розвиток японської мови мав вплив китайської мови, з якої вона запозичила систему письма та близько половини словникового запасу. Японські автентичні абетки хіраґана й катакана були розроблені на основі китайських ієрогліфів. Поряд з ними вживається латинська абетка. З другої половини 19 століття, в результаті вестернізації, японська лексика зазнала впливу європейських мов[27].

Релігія[ред.ред. код]

Торії — ворота до синтоїстького святилища (Святилище Мейдзі, Сібуя, Токіо).

Панівною релігією мешканців Японії є автохтонне язичництво — синто. Воно поєднує в собі елементи анімізму, фетишизму, тотемізму та примітивної магії. Об'єктом вшанування цього пантеїстичного культу є божества камі — духи природи, визначні діячі минулого, герої японського фольклору. Історично синто розвивалося в діалозі з буддизмом, даосизмом, конфуціанством і християнством, які справили вплив на еволюцію язичницького світогляду, пантеону та обрядовості. Синто було державною релігією Японії протягом 18701945 років. Її первосвященником виступав Імператор, нащадок богині сонця Аматерасу. Після секуляризації країни у другій половині 20 століття синто втратило державну підтримку, однак залишилося популярним серед японців. За урядовою статистикою станом на грудень 2008 року близько 105,8 мільйонів японців вважали себе синтоїстами[28]. Вони приписані до 88 тисяч громад, більшість з яких об'єднано в Асоціацію синтоїстьких святилищ[29] під егідою Святилища Ісе[11][28].

Другою за значенням релігією Японії є буддизм. Він поширився в країні у 5 — 7 століттях зусиллями корейських та китайських ченців-проповідників. Ця релігія представлена декількома течіями, найбільшими з яких є езотеричний буддизм, амідаїзм, нітірен-буддизм та дзен. Кожна з течій поділяється на ряд дрібних сект. Спільним для всіх напрямків є визначення буття як страждального кола перероджень. Спасіння від буття полягає у виході з нього, шляхом звільнення від пристрастей і досягнення просвітлення — нірвани. Існування трансцендентального Бога чи Абсолюту, людської душі та вічності заперечується. За даними Міністерства культури станом на 2008 рік понад 89,5 мільйонів жителів Японії сповідували буддизм[28]. Завдяки традиції синто-буддистського синкретизму, частина буддистів є одночасно синтоїстами. Станом на 2000 рік найбільша кількість вірян-буддистів належала до амідаїстької течії буддизму (19,5 млн), а саме Істинної секти Чистої землі (6,9 млн)[30]. Другою за величною течією був нітірен-буддизм (17 млн), з його найвпливовішою сектою Нітірен (3,5 млн). Третє місце посідали групи сект езотеричного буддизму — Сінґон (12,7 млн) та Тендай (3,4 млн). Дзен-буддизм сповідували 3,5 млн чоловік, а вірянами найстаріших сект, так званого, «нарського буддизму» були лише 0,7 млн осіб[31].

Велика статуя будди Аміди (монастир Котокуїн, Камакура, Канаґава).

Християнство — третя найбільша релігія країни. Японці познайомилися з ним у 16 столітті, завдяки діяльності католицьких місіонерів Товариства Ісуса. Церква швидко розросталася, проте через інтриги буддистського духовенства зазнала репресій і була заборонена впродовж 17 — 19 століття. 1873 року японський уряд скасував заборону і проголосив свободу совісті. Завдяки тому, що християни допомогли японцям створити новітню систему освіти, християнство стало панівною релігією в середовищі японської інтелігенції. Станом на 2008 рік кількість практикуючих японських християн різних деномінацій становила 2,14 мільйони осіб[28]. За даними 2000 року більша частина з них належала до Римо-католицької церкви — 442 тисяч осіб[31][32]. Решта була вірянами переважно протестантських конфесій. В країні також діє нечисленна Японська православна церква Московського патріархату[33] та місія Української-православної церкви Київського патріархату[34] в Токіо.

Окрім синто, буддизму і християнства в Японії представлені численні новітні японські секти, що оформилися після 19 століття, а також рухи, що виросли на базі нью-ейдж. За урядовою статистикою 2008 року загальна кількість їхніх послідовників становила трохи більше 9 мільйонів осіб[28]. На 2000 рік серед цих сект найбільшими були секта тенріїстів (1,8 млн) та Церква «Перфект Ліберті» (1,3 млн)[31].

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

Штабквартира Японської телерадіомовної корпорації (NHK).

Засоби масової інформації в Японії є одними з найрозвиненіших у світі. Вона посідає перше місце серед країн за тиражем щотижневих газет та ступенем їх поширення — 1 примірник на тисячу осіб. Японія є світовим лідером за кількістю радіо- та телеприймачів, обсягами телерадіомовлення, а також обсягами перегляду телепередач. Також вона входить до десятки провідних країн за кількістю друкованих видань (насамперед книг і журналів) на одну особу[35].

В Японії існує п'ять загальнонаціональних телекомпаній: Японська телерадіомовна корпорація (NHK), ТБ Асахі, Фудзі ТБ, Ніппон ТБ (NTV) та Токійська телерадіомовна система (TBS). Перша з компаній — громадська, решта — комерційні. NHK є найбільшою з усіх. Вона має два кабельні канали — загальний і освітній, три супутникових канали, два міжнародні англомовні канали, а також здійснює внутрішнє і міжнародне радіомовлення[36].

За законом мешканці Японії зобов'язані сплачувати за кабельне телебачення у випадку наявності телеприймача. Мільйони громадян підписуються для перегляду супутникових програм. З 2011 року в усій країні запроваджено систему телебачення високої роздільної здатності. Найпопулярніша продукція — новини, мелодрами, розважальні та спортивні шоу японського виробництва. Іноземні продукти з'являються на японському телебаченні рідко, хоча менеджери японських програм орієнтуються на формат передач США та Великобританії.[36].

Незважаючи на поширеність телебачення, основним джерелом інформації для японців залишаються газети. Близько 80% громадян читають пресу[36]. Звичка до читання, а не переглядання новин, культивується з початкової школи. Японські газети поділяються на загальнонаціональні та регіональні. До перших належать такі видання як «Йоміурі сімбун», «Асахі сімбун», «Майніті сімбун», «Санкей сімбун» і «Ніхон кейдзай сімбун»; до других — «Хоккайдо сімбун», «Тюґоку сімбун», «Нісі-Ніппон сімбун» тощо. Загальнонаціональні газети мають мільйонні тиражі видаються на високоякісному папері щоранку і щовечора. Вони складають більше половини загального тиражу щоденних газет, що дозволяє говорити про монополізацію ними японського газетного ринку. Підприємства, які володіють загальнонаціональними газетами, виконують функцію керманичів японського інформаційного бізнесу[35].

Провідним інформаційним агентством Японії є агенція Кьодо.

Видавництва[ред.ред. код]

Освіта[ред.ред. код]

Типова будівля японської середньої школи.
Корпус Ясуда Токійського університету
Докладніше: Освіта в Японії

Японія є одним із світових лідерів у галузі освіти. Станом на 2009 рік рівень грамотності населення країни становив 99%[37]. У Японії діє європейська освітня модель прусського зразка, що була впроваджена в другій половині 19 століття і діє з незначними змінами до сьогодні. Доуніверситетська освіта має на чотири рівні — дошкільна для дітей 3—6 років (3 роки навчання), початкова для дітей 6—12 років (6 років навчання), молодша середня для дітей 12—15 років (3 роки навчання) і старша середня для дітей 15—18 (3 роки навчання). Загальнообов'язкова освіта надається в початковій та молодшій середній школі. Після здобуття загальнообов'язкової освіти учні вступають до вищих середніх шкіл, технікумів або спеціальних шкіл. За даними міністерства освіти Японії на 2005 рік близько 75,9% японських учнів отримують старшу середню освіту в вищих середніх школах. Повна середня освіта надає право вступу до вищого навчального закладу — університету або коледжу. Університетське навчання триває 4 роки для загальних спеціальностей і 5 років для медичних. Випускники вищої школи можуть поступати до аспірантури, де поступово здобувають звання магістра або доктора наук.

Усі японські освітні заклади поділяються на державні, громадські та приватні. Загальнообов'язкова освіта є безкоштовною у державних і громадських школах. Освіта вище старшої середньої є платною. Проте плата може бути скасована у державних закладах для студентів, що мають визначні заслуги в навчанні або науковій сфері. В початковій та молодшій середній школах обов'язково вивчають державну мову, гуманітарні науки (географія, історія, суспільство), математику (алгебра, геометрія), природничі науки (фізика, хімія, біологія, геологія), музику (опанування музичних інструментів і спільний виступ), образотворче мистецтво, англійську мову тощо. Вища середня школа поділяються за спеціалізацією на гуманітарні та природничі. В усіх освітніх закладах є факультативні заняття. Після уроків учні та студенти часто беруть участь в позакласній діяльності, вивчаючи кендо, дзюдо, кюдо, каліграфію, атлетику, політекономію тощо. Зміст загальнообов'язкової освіти визначається Міністерством освіти та автономними освітніми комітетами, що формуються органами місцевого самоврядування.

Найбільш відомими у світі японськими державними університетами є Кіотський, Кюшюський, Наґойський, Токійський, Тохокуський, Хірошімський та Хоккайдоський. Серед приватних провідними є токійські університети — Софійський, Васеда, Кейо.

Наука[ред.ред. код]

Японія — провідна країна в галузі наукових досліджень, зокрема, технології, устаткування для машин і біомедичних досліджень. Майже 700 000 дослідників отримують $130-мільярдний бюджет на наукові дослідження, він третій за величиною у світі.[38] Японія є світовим лідером в галузі фундаментальних наукових досліджень, здобувши п'ятнадцять лауреатів Нобелівської премії у галузі фізики, хімії та медицини,[39] три Медалі Філдса,[40] і одну Премію Гаусса.[41] Деякі з найвідоміших технологічних вкладів Японії є в галузі електроніки, автомобілів, машин, сейсмостійкого будівництва, промислової робототехніки, оптики, хімії, напівпровідників і металів. Японія також є світовим лідером із виробництва й використання робототехніки, вона володіє більше половини (402 200 з 742 500) промислових роботів у світі.[42]

Агентство аерокосмічних досліджень Японії (JAXA) — це космічне агентство Японії, воно проводить космічні, планетарні та авіаційні дослідження й розвиває ракети та супутники, є учасником Міжнародної космічної станції: японський експериментальний модул Кібо (Kibo) був доданий до станції під час рейсів космічних шаттлів у 2008 р.[43] Плани Японії в освоєнні космічного простору включають: запуск космічного зонда до Венери, Акацукі,[44][45] BepiColombo буде запущений в 2013 р.[46] і будівництво місячної бази до 2030 р.[47]

Культура[ред.ред. код]

Докладніше: Культура Японії

Література[ред.ред. код]

Докладніше: Література Японії

Мистецтво[ред.ред. код]

Музика і театр[ред.ред. код]

Національні свята[ред.ред. код]

Докладніше: Японські свята
Дата Українська назва Японська назва
1 січня Перший день Нового року 元日 ґандзіцу
Другий понеділок січня День повноліття 成人の日 сейдзін но хі
11 лютого День заснування держави 建国記念の日 кенкоку кінен-но хі
Третя декада березня День весняного рівнодення 春分の日 сюмбун но хі
29 квітня День Сьова
(День народження Хірохіто)
昭和の日 сьова но хі
3 травня День Конституції 憲法記念日 кемпо кіненбі
4 травня День сакури みどりの日 мідорі но хі
5 травня День дітей こどもの日 кодомо но хі
Третій понеділок липня День моря 海の日 умі но хі
Третій понеділок вересня День шанування старших 敬老の日 кейро но хі
Третя декада вересня День осіннього рівнодення 秋分の日 сюбун но хі
Другий понеділок жовтня День фізкультури 体育の日 тайїку но хі
3 листопада День культури 文化の日 бунка но хі
23 листопада День подяки за працю 勤労感謝の日 кінро канся но хі
23 грудня День народження чинного імператора 天皇誕生日 тенно тандзьобі

Кухня[ред.ред. код]

Докладніше: Японська кухня
Страви традиційної японської кухні — варений рис, закуски, суп-місо, соєвий сир тофу, смажена скумбрія, омлет і соєвий соус.

Японська традиційна кухня обумовлена кліматом, фауною і флорою японських островів. Висока вологість забезпечує багатство рослинної та тваринної їжі, а острівне розташування країни — достаток морської риби та морепродуктів. Характерною рисою японської кухні є сезонність харчування, тобто вибір продуктів та способів їх приготування залежно від пори року. Зазвичай, для страв використовуються лише свіжі харчі, які обробляються без застосування сильних приправ, з метою збереження первісного вигляду і смаку продукту[48].

Головними стравами японської кухні є рис та рисова настойка саке. Решта японських наїдків готуються, як закуски до цих страв, переважно, з овочів і фруктів. До середини 19 сторіччя японці дуже рідко вживали м'ясо, а також тваринні й рослинні жири. Через це багато японських страв мають прісний свіжий смак. Замінником м'яса були різноманітні морепродукти, а замінником жирної їжі — бульйон дасі, зварений на водоростях ламінаріях та сушеному тунці. З пізнього середньовіччя японці почали вживати як приправи соєвий соус та бобову пасту місо, які стали невіддільними складовими більшості японських страв[48].

Ще одна особливість японської кухні — поцінування зовнішнього вигляду їжі. Її не повинно бути багато і вона мусить гармоніювати з посудом. Страви споживають паличками, тому їжу, здебільшого, подають у вигляді невеликих скибок, щоб їх було зручно брати[48].

Загалом страви японської кухні класифікують на західнояпонські та східнояпонські. Центрами перших виступають Кіото, Осака, Хіросіма та Фукуока, а центрами других — Наґоя, Йокогама, Токіо та Сендай. Західнояпонські страви мають тендітний і невимушений смак порівняно зі східнояпонськими, які відзначаються густим смаком і сильним ароматом. Окрім цих типів страв існує багато локальних наїдків, які різняться залежно від клімату, географічного розташування та традицій регіону. Найтиповішими стравами японської кухні, що відомі за межами Японії, є суші, суп місо, сира риба сасімі, смажена птиця якіторі, локшиний суп рамен та інші[48].

Сумоїст українського походження Тайхо Кокі.

Спорт[ред.ред. код]

Найстаріший вид спорту в Японії — національна боротьба сумо. Перші згадки про неї містяться в японських міфах, описаних в історичній хроніці «Анналах Японії». Поряд із сумо стародавні японці займалися соколиними ловами, кінними перегонами, японським поло дакю та грою в м'яч кемарі. У середньовіччі набули популярності бойові мистецтва, такі як стрільба з лука, боротьба дзю-дзюцу, фехтування на мечах, алебардах і списах. Нові види спорту потрапили в Японію наприкінці 19 століття, завдяки вестернізації країни після реставрації Мейдзі. 1912 року японська команда вперше взяла участь у V літніх Олімпійських іграх у Стокгольмі[49].

Поряд із сумо найпопулярнішим спортом в Японії є бейсбол. Він був завезений з США 1872 року. Спочатку ця гра набула поширення серед студентів університетів, а з початку 20 сторіччя її стали викладати на уроках фізкультутри у середніх та вищих школах. 1934 року утворено Токійський бейсбольний клуб Великої Японії, на базі якого 1936 року було створено першу в країні Японську професійну бейсбольну асоціацію[50].

В Японії тричі відбувалися Олімпійські ігри — у Токіо (1964), Саппоро (1972) і Наґано (1998).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Оскільки під час перенесення імператорського палацу у 1868 році з Кіото до Токіо не було видано офіційного імператорського указу про перенесення столиці (遷都令), частина впливових японських правників вважає, що Токіо не столиця, а адміністративно-політичний і соціо-економічний центр Японії. На їх думку, столицею залишається стародавнє місто Кіото.
  2. Йокогама є найбільшим інкорпорованим містом
  3. Згідно японських хронік 8 століття Японія була заснована легендарним Імператором Дзімму. Реальність існування цього першого монарха Японії ставиться багатьма істориками під сумнів.
  4. «Japan Statistical Yearbook 2010». Statistics Bureau. с. 17. Процитовано 15 січня 2011. 
  5. Дані 18-го перепису населення Японії від 1 жовтня 2005 р.// Сайт Служби статистики Японії. Переглянуто 26 серпня 2008. [1]
  6. Дані 18-го перепису населення Японії від 1 жовтня 2005 р.// Сайт Служби статистики Японії. Переглянуто 26 серпня 2008. [2]
  7. Книга фактів ЦРУ; Японія — Економіка (за 19 грудня 2006)
  8. Там само
  9. Там само
  10. яп. 日本国, にっぽんこく / にほんこく, МФА: [nip̚.poɴ koku̥] / [nihoɴ koku̥].
  11. а б в г д е ж и Японія // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994–1997.
  12. Дані за 1 жовтня 2007 р.// Сайт Інституту географії Японії. Переглянуто 27 серпня 2008. [3]
  13. яп. 豊葦原瑞穂国, とよあしはらみずほのくに, тойо ашіхара мідзухо но куні.
  14. яп. 葦原中国, あしはらのなかつくに, ашіхара но накацу куні.
  15. Від китайського слова Жібен-го (кит. трад. 日本國, нов. 日本国, піньїнь rìběnguó, «країна Ніппон»).
  16. 日本分類学会連合 (Союз біологічної систематики Японії) (2003). «第1回日本産生物種数調査 (Перша інспекція з підрахунку кількікость біологічних видів у Японії». Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2011-04-15. 
  17. а б в г д е Конституція Японії // Національна парламентська бібліотека Японії
  18. Офіційна сторінка Палати представників
  19. Офіційна сторінка Палати радників
  20. Офіційна сторінка Кабінету міністрів Японії
  21. Офіційна сторінка Верховного суду Японії
  22. а б Політика, міжнародні відносини, національна безпека // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994–1997.
  23. а б Перепис населення Японії 2005 [4] // Служба статистики Японії
  24. а б в г д е ж Населення Японії // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994–1997.
  25. Перепис населення Японії 2010
  26. Токіо — не місто, а окрема столична префектура. Зазвичай, під «містом Токіо» розуміють 23 особливі райони цієї префектури. В таблиці наведено населення цих районів.
  27. а б Японська мова // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994–1997.
  28. а б в г д Міністерство культури і науки Японії. «Релігійна статистика на 31 грудня 2008» (японською). Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2010-07-23. 
  29. Офіційна сторінка Асоціації синтоїстьких святилищ
  30. Офіційна сторінка Істинної секти Чистої землі відгалуження Хонґандзі; Офіційна сторінка Союзу релігійних громад Істинної секти Чистої землі
  31. а б в Корпорація Релнет (за даними статистичних звітів Міністерства культури Японії). «Релігійна статистика станом на 31 грудня 2000» (японською). Архів оригіналу за 2012-04-15. Процитовано 2010-07-23. 
  32. Офіційна сторінка Римо-католицької церкви в Японії
  33. Офіційна сторінка Японської православної церкви Московського патріархату
  34. Офіційна сторінка місії Української православної церкви Київського патріархату в Токіо
  35. а б Засоби масової комунікації // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994–1997.
  36. а б в BBC News (Tuesday, 2 November 2010). «Japan country profile». Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2011-02-16. 
  37. Книга фактів ЦРУ. Рівень грамотності
  38. McDonald, Joe (4 December 2006). «China to spend $136 billion on R&D». BusinessWeek.
  39. http://www.kyoto-u.ac.jp/en/profile/intro/honor/nobel.htm/
  40. http://www.kyoto-u.ac.jp/en/profile/intro/honor/fields.htm
  41. http://www.kyoto-u.ac.jp/en/profile/intro/honor/gauss.htm
  42. http://www.unece.org/press/pr2000/00stat10e.htm
  43. http://www.jaxa.jp/index_e.html
  44. http://www.jaxa.jp/projects/sat/planet_c/index_e.html
  45. http://www.isas.jaxa.jp/e/enterp/missions/planet-c/index.shtml
  46. http://www.jaxa.jp/projects/sat/bepi/index_e.html
  47. http://www.moondaily.com/reports/Japan_Plans_Moon_Base_By_2030_999.html
  48. а б в г Японська кухня // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994–1997.
  49. Спорт // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994–1997.
  50. Бейсбол // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994–1997.

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Японія // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997. (яп.)
  • Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: «Аквілон-Прес», 1997.
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997.
  • Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа. – К.: Дух і Літера, 2013. – 960 с. з іл. ISBN 978-966-378-293-5

Посилання[ред.ред. код]