Користувач:Нагорний Олександр Миколайович/Чернетка

Нагорний О. М., лінгвіст, підприємець, публіцист, перекладач, політик, м. Львів

ТОВАР, ІНФОРМАЦІЯ, КОНСТИТУЦІЯ ЯК СЕМАНТИЧНИЙ КОД ТА СУТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ Й НАЦІЇ (Науково-публіцистичний есей)

Семіотика, семантика, знак, інформація. Сутність буття людини й нації. Інформаційні, смислові й знакові підґрунтя процесів обміну в ринку товарів, капіталів та робочої сили як продуцентів послуг і як реципієнтів…

Людство в інформаційно-комунікативному середовищі споконвіків послуговується як природженими, так і набутими засобами/способами мислення, мови й мовлення, жестикуляції включно особистий зоровий, слуховий, тактильний, смаковий, інтуїтивно-чуттєвий, інсайтний інструментарій тощо, так і штучними, тобто створеними генієм Homo Sapiens з метою розширення й поглиблення пізнавально-комунікативних, акумулятивно-репродуктивних та архівно-накопичувальних можливостей в частині збирання, оброблення, зберігання та репродукції інформації як носія історії й досвіду діяльності людства. Наука визначає цей інструментарій як семантизовану систему знаків, значень і смислів/сенсів. Сам по собі знак, предмет, явище тощо набуває значення, змісту й сенсу/смислу, словом, семантику тоді, коли об’єкт/суб’єкт комунікації або постає як відомий з особистого досвіду пізнання, або з отриманням зовні певних даних й відтворюється у процесах комунікації у форматах звуків, букв/слів, тактильних знаків та інших носіїв інформації. Семіотика як наука про форму, зміст і структурні співвідношення феноменів знакових систем останнім часом виходить за межі самодостатньої теорії. Людство переходить кордони індустріальної епохи і входить в царину інформаційної цивілізації. Таким чином, теорія знакових систем набуває рис універсального інструментарію для пізнання та діяння в безмежжі феноменів природи, суспільства й людини у максимально можливих обсягах і сферах діяльності.

  Мова, мовлення, мислення є засобами реалізації розумової діяльності та обміну інформацією, думками, словом, – комунікації. Суб’єкти комунікативного процесу встановлюють контакти й адекватно реагують за умови порозуміння, відповідної семантичної ідентифікації інформаційних  елементів, що вживаються в процесах спілкування. 

Структурне – зовнішнє в системі мови, мовлення й мислення має форму знаків: символів, звуків, сигналів тощо. Внутрішнє − змістовне, сутнісне інформації – це є семантика, без чого процес комунікації втрачає будь-який сенс. Семантикою тут ми називаємо сукупність або єдність в одному змісті, значенні й сенсі одиниць мови, мовлення, мислення (знаків, звуків, слів, понять, категорій) та інших усвідомлених предметів, явищ і відносин суб’єктивної та об’єктивної дійсності. Семантичне, як таке, що досі залишається tabula rasa в українській філософії й прикладній науці, є невід’ємною гранню триєдиного феномена семіотики: прагматика, синтактика і семантика. Власному зверненню до семантичної проблематики ми завдячуємо традиціям Львівсько-Варшавської школи логіків, математиків, філософів, психологів та лінгвістів першої третини ХХ ст., які успішно продовжуються на традиційних читаннях пам’яті професора К. Твардовського у м. Львові.

У процесах пізнання людство доходить висновку про спільність феноменів природи, суспільства й духовного буття людини. Поняття «семантика» сьогодні зустрічається в філософії, лінгвістиці, інформатиці й почасти в медицині. Разом з тим цей феномен є універсальною природною категорією, яка відображає внутрішню сутність, даність предмета, явища, мови й інших феноменів буття та свідомості. Скажімо, сонячне проміння є знаком для рослин розкрити пелюстки й подати знак бджолам для споживання нектару та запилення. Хіба це не є комунікація у природі?						Медична наука й практика так само послуговується поняттям «семантика» в якості сукупності чи окремості показників, симптомів тощо стану пацієнта чи окремого органу людського тіла, що свідчить про єдність буття природи, людини, суспільства й науки.			

Отже, людство стоїть на порозі не елементарно простого ототожнення буття з волею Всевишнього, але й адекватного епосі інформаційної цивілізації трактування феноменів буття природи, людини й інтелекту як натурального, так і штучного. Так, в економічній науці вартість як міра корисності товару, капіталу чи робочої сили є внутрішнім феноменом грошових знаків та правил їхнього існування й функціонування з огляду на суспільну потребу. Знаменитий семіотичний трикутник Ордена-Річардса (знак-сигніфікат, значення-десигнат, означуване-денотат) актуальний сповна і для світських наук, і для теології. З філософської точки зору, вартість в економічній науці є не що інше, як відображення сутності знаків, які є еквівалентом товару (послуги), що відіграє роль внутрішнього мотиватора в процесах комунікації в суспільстві. Адже, приміром, грошові знаки є абстракцією третього порядку, до осягнення чого нездатні живі, але не одухотворені суб’єкти та штучні предмети, такі, як комп’ютери. У природному й тваринному середовищі семантичні процеси так само є іманентною реальністю буття: квітка розкривається під променем сонця, а тварина реагує на предмети, запахи й до певної міри на кольори… Адже семантика, семантична сутність і семантичне на загал – це все феномени нелінійного/квантового й почасти нематеріального порядку, які щойно сигналізують реципієнту певну інформацію про форму, стан, зміст, властивості об’єкта/суб’єкта, явища тощо. Адже сенси/смисли й полісемія знаків людської комунікації вирізняють на духовно-інтуїтивному рівні людські усвідомлені риси від інстинктивних таринних чи природних. Сенс процесу й результату взаємин в ринку між виробником, посередником та споживачем товарів/послуг полягає у задоволенні потреб, зокрема отримання певного результуючого ефекту: біологічного, фізіологічного, духовного, морального, матеріального тощо. Потреба виникає як наслідок певного евристичного позову чи дискомфорту й спричинюється як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми впливами. Необхідність задоволення матеріальних і духовних потреб людини спонукає до самореалізації в житті особи й соціуму в цілому, до творчості й отримання ментального задоволення, що власне й вирізняє людину від інших живих істот, які користають з потреб інстинктивного фізичного насичення/задоволення. Смисл/сенс товару й грошам, як знакам у процесах обміну товарами й послугами, задає ринок, споживач, а наповнює цей сенс відповідно до свого розуміння власник бізнесу/товару/послуги як продавець. Міра вартості, як і міра значимості, у процесі комунікації/обміну виробляється і встановлюється на підставі суспільної угоди. Основною метою товарно-грошового дійства, зокрема бізнесу, є адекватне ситуації вираження відношення міри вартості до споживчих якостей, до відповідності пропозиції запиту/потребі з метою її задоволення. Умовою успіху в бізнесі є отримання сторонами або бодай однією з них певного зиску – вигоди матеріальної, чи моральної, чи вітальної, чи духовної, або усього одночасно. Відсутність вигоди чи інтересу зводить нанівець ринок і товарно-грошовий обмін. Наука соціоніка довела, що у суспільстві взаємовідносини стаються, як правило, за умови, що суб’єкти формулюють свої наміри й домовляються у триєдності іпостасей: замовник – посередник – виконавець. Якщо посередників (суб’єктів) на певному етапі немає, то посередницькі функції виконують грошові знаки і їхнє вартісне значення (семантика). Третій учасник як критерій у двосторонніх відносинах: внутрішня воля й потреба самореалізації, – це об’єктивна даність і Божого, й іншого наприклад, третейського суду. На початках семантичного дійства людини у будь-якій сфері діяльності стається невгамовний евристичний пошук істини буття. У ринковому середовищі, коли процес виробництва переростає сам себе та виходить з-під контролю у сферу надвиробництва, роль посередника зростає надзвичайно, але в першу чергу задля прискорення процесу товарно-грошового обігу. На передній план виходить не власне послуга/товар, якого завжди надто багато, щоб покупець міг адекватно зорієнтуватися, а знання про властивості й переваги над іншими послугами/товарами, включно найповніша інформація про послугу/товар і про можливості й способи придбання та споживання. Так само й посередник між продавцем і покупцем – реклама: згенерована заціквленою стороною віртуальна реальність – це є не що інше, як екологічно чисте товарне виробництво, а саме: ідеально/інформаційно сформований феномен/об’єкт для задоволення інтелектуальних потреб людства, як правило, без механічного втручання у природні процеси буття. Конкурентною виявляється найповніша інформація про предмети продажу, про способи їх придбання та споживання, адекватність розуміння сутності товарів, капіталів і робочої сили, процесів, їхньої взаємодії з усіма учасниками ринкового дійства у будь-якій точці перебування. Відтак, віртуальний всеосяжний банк знання й пізнання − інформаційне суспільство – це нині є об’єктивна даність людського існування, коли власне інформація постає повноцінним товаром, а семантика, як сутнісний феномен даних, інформації про певний феномен, прирівнюється до вартості, що здатна задовольнити будь-яку потребу, а на початках суто інформаційно.

Гроші у формі знаків, як міра вартості, як засіб і еквівалент обміну, людського існування на загал, були, залишаються й пребудуть одним із найважніших засобів спілкування між людьми, між юридичними та фізичними особами. Адже товарно-грошова комунікація так чи інакше вчиняється щомиті, навіть подумки, про що часто-густо «стидаємося» говорити. Мова грошей, товарно-грошових та обмінних операцій − це є чи не найупливовіша за своїми аргументами сила суспільного буття.		

Усілякі ділові чи навіть звичайні домовленості та переговори мають сенс лише тоді, коли є обопільний чи принаймні односторонній інтерес і коли вони завершуються угодою (усною чи письмовою), однією зі складових якої є ціна, що виражає вартість предметів, процесів чи стосунків у грошовому вираженні та/або у моральному задоволенні потреб. Виконання чи невиконання таких угод контрагентами спонукає до певних застережень, дій чи протидій задля задоволення потреб сторін. В інших випадках попередні домовленості нібито не мають сенсу. Але вони не завжди є марними з огляду на набутий інформаційний досвід. Такий формат переговорів, торгів, приміром, між клієнтом/пацієнтом та представником установи/лікарем, як позитивний, так і негативний, стає латентною передумовою майбутніх успіхів і мусить бути врахований у процесі обопільних домовленостей/угоди.

  Що ж є спільного феноменами вартість та семантика? По-перше, обидві ці категорії поєднує належність до внутрішнього стану відповідних субстанцій досвіду людства:  грошей та мови (мовлення, мислення). По-друге, як гроші (міра вартості), так і мова (мовлення, мислення) – це є засоби трансформації внутрішнього (семантики) у свідомість учасників комунікативних процесів. 		                                              
   Семантизовані системи знаків, які ґрунтуються на певному досвіді індивідів та/або соціумів і збуджують відповідні нейронні комбінації у центральній нервовій системі, в першу чергу у головному мозку, спричиняють  комунікативні процеси віртуального задоволення та/або спонук відповідних потреб людей, інших живих істот та/або систем віртуального оброблення інформації.	                                                                 До комунікаційних потреб відносяться як вітальні (життєдайні), так і змішані – фізіолого-емоційні, до яких зокрема належать сексуальні потреби, релаксації, ризику, сміху, страху, пізнання, оцінки, ейфорії, агресії, депресії, перемоги, підкорення чи навіть приниження тощо.					                            
    Система задоволення людських потреб взаємодіє в контексті таких невід’ємних складників буття, як матеріальних, так і ідеальних процесів: дихання, їжа, одяг, житло, навколишній природній світ, суспільство, праця, комунікація, секс, кохання, любов, ненависть тощо. Власне людину задовольняє не сам предмет/особа (товар, послуга), але в першу чергу реалізація мети/потреби як фізіологічної, так і духовно-ментальної, що, як правило, упосліджує стан комфорту душі, тіла й свідомості, що на загал відбувається в царині віртуалізації реальності.

Товарно-грошові знаково-семантичні процеси після певної інформаційної взаємодії (діалогу, переговорів, торгів тощо) передбачають двосторонні заходи з підготовки, укладання, продовження та/або припинення цивільно-правових угод купівлі/продажу товарів/послуг, дарування, спадкоємності, обміну тощо. В науці відсутні критерії семантичної оцінки названих процесів, адже по суті вони є нелінійними. Так само, як і комунікаційні, бізнесові, семантичні процеси характеризуються параметрами, що притаманні нелінійним системам, в першу чергу гіпотетичним матеріальним часткам – кваркам, а саме: зачарування, дивовижність, колір, форма, мелодія, смак, ерос та ін. Як приклад слід навести найвпливовіші елементи засобів масової комунікації: рекламні блоки на телебаченні чи на радіо, довколишні візуальні блоки, найрізніший контент ґаджетів, мережі Інтернет тощо, які невпинно упливають і на свідомість, і на підсвідомість кожного. Приміром, дітвора під час демонстрації такого ролика без стороннього спонукання відкидає іграшки й зосереджує свою увагу на рекламі. Інакше на це реагують дорослі.

   Інколи ми навіть не сподіваємося, що купимо певний товар, який і не збиралися придбавати. Мотивація типу «лихий поплутав» – це є поверхове пояснення феномену купівлі. Тут спрацьовує система нейролінгвістичного програмування (НЛП/NLP), яка стала окремою наукою, на жаль, тільки не в системі науки й освіти України. Згідно з цією наукою, програма, що закладається для трансляції у свідомість та підсвідомість, структурована згідно з класичними правилами драматургічного жанру: зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка та епілог: реципієнт збирає кошти/дістає банківську картку/вмикає ґаджет тощо і придбає товар/послугу.						Комунікаційні дійства завжди відбуваються згідно з певною системою правил і являють собою таку собі «гру» осіб – учасників ринкового дійства. В ідеалі вигравати мають усі сторони, що вони беруть участь або мають намір/потребу включитися. В реальній дійсності хтось виграє, а хтось і програє. В ідеалі виграють всі: автори, виробники, посередники, споживачі. Та й саме поняття програшу є відносним, адже аналогічне дійство можна спланувати й повторити на іншому рівні, за інших умов і в решті-решт таки отримати бажаний результуючий ефект: корисний товар/послугу, виграш, задоволення потреб.	

Суто інформаційні семантичні процеси (обмін інформацією, сигналами, думками) є наслідком взаємодії як природних, так і живих (включно тварини) суб’єктів, процесів та явищ взагалі. До прикладу, хмари вкрили небо – це є сигнал навіть для рослинного й тваринного світу про можливі наслідки: вітер, дощ, сніг, грім-блискавка тощо. Сигналами, знаками передаються не самі явища, а інформація про них, унаслідок чого відбувається семантична взаємодія істот і природи, стається відповідне реагування. Інформаційні потоки у природі невпинні і невичерпні, а суб’єкти/об’єкти реагують на ці феномени відповідно до наявної програми буття. Не реагує взагалі те, що не існує. Зміни стану навколишнього середовища спричиняють структурні зміни: а) неживої природи (вода замерзає чи випаровується, сніг падає або тане, дерево завмирає або розпускається); б) живої природи (людина/тварина засинає чи прокидається, птах відлітає чи прилітає). Сигнали природи спонукають людей відповідно реагувати: мислити й діяти задля задоволення потреб і в першу чергу вітальних (готуй санчата влітку, а воза взимку). Ступінь точності прогнозування настання чи певного перебігу подій з огляду на наявний досвід ще не є ґарантом адекватності реагування суб’єкта. Власне суб’єкт не завжди застрахований від помилок у процесі вибору реакцій чи ухвалення рішень.

 Нерідко стаються семантичні диверсії, коли або бажане видається за дійсне, або істинні наміри суб’єкта приховуються й натомість реципієнтові пропонується сурогат товару, послуги, капіталу чи робочої сили. Власне заради застереження від певних семантичних диверсій на ідеологічному, політичному та соціальному рівнях на початку ХХ ст. виникла й  розвинулась філософія позитивізму, неопозитивізму й аналізу (аналітична філософія), до якої доклали зусиль логіки, математики, психологи, філософи та лінгвісти. Тепер ця філософія досягла своєї семантичної стадії й не в останню чергу силами послідовників професора Казімєжа Твардовскєґо / Казиміра Твардовського, який заснував і розвинув на Галичині, у м. Львові, Львівсько-Варшавську філософську школу.										Важливість і актуальність проблематики в доробках Львівських філософів-подвижників важко переоцінити. Єдине, що хотілося, аби держава на загал не відмовлялася від гуманітарних засад державотворчої ідеології, аби відбувся розвиток національного меценатства у напрямку філософського обґрунтування цивілізованих ринкових реформ, щоб не повторилися ті «десять днів, котрі потрясли світ»...										Позитивне світобачення, яке сповідували власне Львівські філософи-аналітики, навіть у невдачах підносить на вівтар істини до болю близьке й корисне: невдалий досвід. І саме такий досвід – це є важка сходинка до вершини успіху, без чого й вершин не буває. Бо той, хто не «літає», а вперто твердо стоїть на землі, не є в стані навіть подумки злетіти. Отож, назавтра його у справах, чи в побуті обійдуть мудріші, ті, хто швидше оперують інформацією. 	Звісно ж, без грошей в житті неможливо обійтися, бо грошові знаки ніколи без діла не лежать: вони переходять з рук в руки, а їхня семантична сутність працює благотворно в упорядкованому середовищі радше на креативних, підприємливих інтелектуалів, аніж на бездуховних крамарів чи нуворишів. Епоха інформаційного суспільства у тисячі разів прискорює й систему інновацій соціальних ідей. Ось чому в цивілізованих країнах є упевненість у силі знань. Кожному варто замислитись і перш, ніж розпочинати якусь справу, розробити сценарій міні-вистави й виступити автором, режисером та продюсером власного товарно-грошового (бізнесового) або чисто інформаційного, доброчинного дійства.					

Всесвітньо відомий американець Лі Яккока [1, c. 11] підкреслював: «Приобретение навыков продажи требует времени и больших усилий. Надо постоянно тренироваться, до тех пор, пока эти навыки не станут вашей второй натурой. В наши дни не все молодые люди понимают это. Они смотрят на преуспевающего бизнесмена и не думают о том, сколько ошибок он в свое время допустил по молодости лет. Ошибки – это часть нашей жизни, и избежать их невозможно. Можно лишь надеяться, что они не обойдутся слишком дорого и что удастся избежать их повторения.» Адже товар/послуга мусить знайти свого покупця/споживача, а можливо, й ту немічну людину, якій допоможе наша доброчинність. І задоволення отримується не тільки завдяки грошам, але й завдяки увазі, що ми її приділили із задоволенням.

Хочеться комусь чи ні, в сучасній буржуазній республіці головне протиріччя, що є рушійною силою і механізмом процвітання, – це протиріччя між працею і капіталом. Саме ця квазі єдність антагонізмів не дозволяє з'їдати більше, ніж вироблено, а відтак, не «пожирати» одне одного економічно.		                                Ось чому формулювання «единственное что нужно для триумфа зла – это чтобы хорошие люди ничего не делали», слід перефразувати таким чином: єдине, що необхідно для тріумфу добра – це навчити й змусити не сповна хороших людей працювати чесно і якісно. Адже від народження мікроорганізмів і до найвищих мавп’ятників, окрім літературних «обломівців», усе живе на цім світі здійснює природній рух заради пошуку елементів живлення, сприятливого для продовження життя середовища, а також собі подібних для комунікації і взаємин та з огляду на необхідність подолання протидії конкурентів.										    
Кажуть: «дурному не скучно (не сумно) й одному». Це неправда. Одинокість потрібна кожному в різній мірі для того, аби розібратися у собі, у природі й у інших суб’єктах чи у соціумі загалом та сформулювати власну думку. Спробуймо бодай на секунду відключити свій власний процес мислення й осмислення, віддаймо собі команду: «Я не думаю ні про що! Я не думаю цієї миті взагалі! Не думаю...». І ми переконаємося, що думку спинити неможливо. Мисль, як свідчить досвід людей, котрі якимось чином повернулися з того світу, помирає останньою... І приходить останньою після усвідомлення інстинктивних рухів та необхідності їхнього удосконалення для життя-буття, для його осмислення й продовження владарювання своїм єством, а також єством істот, яким ми це життя приречені дарувати, яких ми народжуємо у собі й народжуємо на світ Божий.										Щоденно кожна людина послуговується природженими й набутими засобами мислення, мови, мовлення, жестами включно особистий зоровий, слуховий, тактильний, смаковий, інтуїтивно-чуттєвий, інсайтний інструментарій. Штучні, тобто створені генієм Homo Sapiens інформаційні засоби значно розширюють і поглиблюють пізнавально-комунікативні, акумулятивно-репродуктивні та архівно-накопичувальні можливості в частині збирання, оброблення, зберігання та репродукції інформації як носія історії й досвіду діяльності людства. Наука семіотика визначає цей інструментарій як семантизовану систему знаків, значень і смислів/сенсів.				                   
Значить, існуючи, мислимо, а мислячи, – діємо і взаємодіємо. Неправдою слід вважати і той факт, що хтось є дурний чи недоумкуватий. Просто той, хто таким себе видає, знайшов свою соціальну нішу, аби бути вільним від соціумних посягань на його власну волю чи свободу. Розплата за таку „свободу" − це часто-густо мінімізація життєвих благ і дискомфорт від спілкування з агресивним соціумом. Бо соціум проявляє себе як небайдужий і агресивний до тих своїх членів, котрі мають наміри, або стоять на шляху чийогось особистісного процвітання й розквіту, тобто до самодостатніх особистостей.										Тисячоліття за тисячоліттям особливо на їхньому перетині, Україна, як спадкоємець найдавніших у світі цивілізацій, постає не щойно географічним   центром Європейського кола націй, але згодом і віссю історичного колеса з ментальними, ідеологічними, політичними та релігійними сегментами євразійського, європейського та арабського полів. Силові лінії, що сходяться у цьому епіцентрі межи Карпатами, Дністром і Доном, пророчать Придніпров'ю пікову глобальну ринкову активність. Цей факт підтверджується, якщо розумно використати основу трикутника над віссю Бразилія ≤=≥ УКРАЇНА≤ = ≥Китай і як моделі для власної модернізації та технологічного прориву, і як потенційних ринків збуту наших „тяжких" товарів та кваліфікованих інтелектуальних послуг. Це означає, що з Китаю ми маємо історичне право й сенс дозволити імпортувати переважно шовк, а з Бразилії, звісно, каву та заокеанські фрукти й аж ніяк не щось інше, чого хоч греблю гати і вдома, й у близькому зарубіжжі. 			

Стратегічним інвестором нині покликана відбутися національна українська підприємницька ментальність, помножена на освічену хазяйновитість, запозичена й набута на «мінних» фіскальних полях, бізнесовість, помножена на традиційну новаційну, креативність та поділена на регіональну конкурентоспроможність. Хай там як би не демпінгували у ціні український живий, духовний та інтелектуальний – людський капітал чужоземці усіх мастей, так видається, Україна намарно не відлучила їхніх інвесторів від далекоглядної євро-доларизації національної економіки. Так само, а можливо, й жорстокіше, ніж то було вчинено в минулому, нація спрацювала у плані «дерублізації» гривні, щоправда, громада досі не повстала супроти галопуючої інфляції та новітньої дерибанізації національного надбання. Замість експериментувати над злиденним народом держава зобов'язана здійснити тотальну дезінфекцію: ментальну і моральну, а так само й «дератизацію»: управлінську та політичну; національну приватизацію: економічну й соціальну: ґрунтовну, без зайвих демагогічних та демократичних гасел і обіцянок. Де-юре республіка Україна досі є ще недостатньо республіканізованою ментально, морально й фахово, якщо говорити про плебс-еліту й про основну масу громадян, − імущих чи неімущих, все єдино. Кожен і суспільство в цілому має усвідомити, що об'єктивно республіка – це є ринкова триєдність влади, капіталу й труда, це є триєдність свободи, відповідальності й ризиків, це є рівність перед законом, нерівність майнова та пріоритет інтелекту й здравомислія перед глупством, пожадливістю та убогістю.

Не питаймо, чому „мізки" переливаються за океан. Націю в Україні на шлях суїциду поставили хами – «етноцидзекономісти». І було б помилковим не проголосити наше підприємницьке вето існуючим від каденції до каденції цим антиреспубліканським сов-ком-депам. А натомість запровадити на національному рівні всезагальну систему формування Особистості:  громадянина, патріота й Хазяїна, що вони мають відбутися свідомими національних інтересів та приватної власності, без чого адекватного національного республіканства ринкового типу не буває.			

Як професійний політик, лінгвіст і політолог, як приватний підприємець і кризовий менеджер з 30-літнім стажем ведення венчурного бізнесу, як науковець, публіцист і письменник, загалом як „університет" українського новітнього покоління типу Self-made-man, від імені 3-мільйонної армії суб'єктів підприємницької діяльності, які працюють за спрощеною системою оподаткування й звітності, маю право опублікувати рішуче національне підприємницьке слово, волю і право на здобуття квоти «малого бізнесу» у кількості 50 (п'ятдесяти) місць у Верховній Раді України. Адже виборча ціна одного депутатського значка дорівнює 60 тисяч голосів. Щоправда, ці голоси/мандати допоки скуповуються грошовитими «панами» на користь слухняних плебс-негідників… Понад вчерть століття нація не створює приріст робочих місць, втрачає своє лице як вітчизна-мати, виганяючи галасвіта десятки мільйонів співгромадян-емігрантів, вихованих і навчених національним коштом, принижуючи громадян до «плінтуса» ґастарбайтерів. Натомість в Україні десятки й сотні мільярдів національних коштів у СКВ від ВВП, з таким трудом створеного народом, незмінно падають до кишень „крутих" міфотворців. При цьому ЗМІїні їхіні «казки» про «добробут співгромадян» перетворюються на віртуальну буденну сюрреальність, на нескінченні кладовища з могилами, з нездійсненними планами та надіями... Дилетанти, наворочені владою та бюджетним дерибаном, власною недоторканністю, навіть не спромоглися збагнути, що нація − це є гуманітарна система взаємовідносин і взаємодії елементів політичної, а не підкилимної, міжсобойчикової моделі державотворення від бариг. Відтак підім’яли під себе засадничі, ідейно-теоретичні філософські, соціально-економічні, словом, суб'єктно-об'єктні відносини, цінності й чинники у системі координат: народ (громадяни) і нація (держава), а також продажних модераторів та експертів суспільного буття й суспільної свідомості на грані ментальної та матеріальної ницісті... При цьому владна тригранна „піраміда" (ВРУ, Президент, КМУ) всередині України, хочемо цього чи ні, переломлює структуру й зміст, а вірніше, структуру й семантику Нації України – співзасновника ООН від 1945 р. у власний кишеньковий міжсобойчик… Відтак, сформовано нелюдський «спектр» приватних владотримачевих інтересів, що викликають у націй близького й далекого зарубіжжя та ненаситних неоглобалістичних формувань нестримне бажання поработити народ, зруйнувати незалежну державність і національне товарне виробництво, відтиснути чорноземи й усе, що росте, квітує, мислить, діє та стоїть на цій землі… Хто нині дає гарантії, що десь у ядерному глобальному світі червоне або фіолетове, з лівого чи правого краю політичного спектра не викличе ультрареакцію і спокусу силою притиснути український пагін народовладдя, що він вже розбився об асфальтобетон неоглобалізму, зокрема «серпом та молотом» семантико-валютнимх інтервенцій від ВТО, МВФ, Світового Банку, РЄ, ЄЕС, ЄЕП, а нині ще й від сусіднього антинаціонального монстра? Якщо нація опинилася безпорадною перед агресією й не застрахована від ризиків деструкції, у такім разі постає нагальна необхідність реконструкції військово-промислового потенціалу України, принаймні бодай до рівня 1990 року, проте на якісно новому інформаційно-технологічному рівні. На часі всезагальна модернізація бойових чинників захисту держави та негайна пріоритетна розбудова усіх видів національних транспортних засобів, шляхів сполучень і засобів зв'язку включно аерокосмічні. Чомусь унікальні космічні технології в Україні не використано для вдосконалення наймодернішим чином національної медтехніки. Мабуть, націю, громадян України декотрі прирекли не на процвітання, а на животіння аж до вимирання… Реакція напівзнекровленої й на третину окупованої нації, має бути однозначною: якщо нині «розтерзана» Україна раптом проголосить себе офшорною територією, що станеться? За таких умов усі близькі й далекі „друзі" не забаряться оголосити українське чорноземне багатство, доведене до стану «лахміття», зоною їхніх інтересів, й відбудеться мілітарне окупаційне втручання з усіх боків, сторін та сфер упливу. Час вимагає активізувати видобуток горючих корисних копалин за найновішими технологіями, скеровуючи ці багатства у стратегічні державні резерви. Інакше не буває, якщо увесь народ, воліє замовити собі розквіт України вже і негайно, якщо кожен громадянин відчує значно більшу вигоду не від „голого" імпорту товарів і капіталів, не від нищівного експорту національної робочої сили, не від залучення „голих” інвестицій за наш "дешевий" кошт. Найважніше – це здолати власний страх перед нечестивцями й відбутися на національній землі хазяїном, господарем і ВЛАСНИКОМ. Інформаційну та артобстрільну інвазію ми наразі вже маємо аж до кровопролиття. А, оскільки не тільки „голь" хитра на вигадки, а й олігархофренія не спить, не дрімає, то криваве повторення тут рукйнації по типу Югославії, чи Іраку, чи тієї ж таки Сирії, вочевидь, можливе, але не станеться. Позаяк хазяйський класс нації вже є дієвою силою, попри той факт, що під брязкання зброєю наші потенційні супротивники вже «святкують» певні здобутки, аби інвестиції в Україну заклякли з огляду на техногенні коливання в українських, майже спрацьованих системах. Ну, не має права нація існувати без власного середньокласного Хазяїна, інакше почне захлинатися у власному... майні. Натомість знівельована КПРС національна українська пропаганда й контрпропаганда за відсутності в квазі незалежній нації дієвої, переможної політики та войовничої духовності зазнає з усіх-усюд семантичних інвазій і територіальних посягань, як ніби Україна й не є засновником ООН з 1945 року Хочеться комусь чи ні, але в сучасній республіці не сповна ринкового штибу головне протиріччя, що є рушійною силою й механізмом процвітання, – це непорозуміння між працею та підкилимним капіталом. Саме ця антиєдність антагонізмів не дозволяє українцям відбутися незалежними і повноправними громадянами – господарями, а віддавати/з'їдати більше, ніж вироблено, й поготів. Зате владою роздмухується небезпека пожирання найбідніших українців економічно. Ось чому формулювання „единственное что нужно для триумфа зла – это чтобы хорошие люди ничего не делали," слід перефразувати таким чином: єдине, що необхідно для тріумфу добра – це навчити й змусити не сповна свідомих людей працювати чесно і якісно. Адже навіть від народження мікроорганізмів і до найвищих мавп’ятників, окрім самовпевнених «літературних обломовців», усе живе на цім світі здійснює природній конкурентний рух заради пошуку елементів живлення, сприятливого для продовження життя середовища, а також гуртування собі подібних супроти суперників. Говорять: «дурному не скучно (не сумно) й одному». Це неправда. Одинокість потрібна кожному в різній мірі для того, аби розібратися у собі, у природі й у інших, чи у соціумі на загал. Спробуймо бодай на секунду відключити свій власний процес мислення й осмислення, віддаймо собі команду: «Я не думаю ні про що! Я не думаю цієї миті взагалі! Не думаю...» І ми переконаємося, що думку спинити неможливо. Мисль, як свідчить досвід людей, котрі якимось чином повернулися з того світу, помирає останньою... І приходить останньою після усвідомлення інстинктивних рухів та необхідності удосконалення мислення та діяння задля життя-буття, щоденного клопоту, самоосмислення й пошуку гармонії зі своїм власним єством, а також з єством істот, яким ми це життя приречені дарувати, яких ми народжуємо у собі й народжуємо на світ Божий. Значить, існуючи, мислимо, а мислячи, – діємо і взаємодіємо.

Неправдою є той факт, що хтось десь є дурний чи недоумкуватий. Просто той, хто таким себе видає, знайшов свою соціальну нішу, аби бути вільним від соціумних посягань на його власну волю чи свободу. Розплата за таку «свободу» − це буде мінімізація життєвих благ і дискомфорт від спілкування з агресивним соціумом. Адже соціум є небайдужий і агресивний до тих своїх членів, котрі мають наміри, або стоять на шляху процвітання та особистісного розквіту, − до самодостатніх особистостей.						                                   Рушійною силою національно поступу новітньої ринкової доби в Україні є і пребуде середній клас, який єдино спроможний сягнути цивілізованого рівня розвитку підприємництва, влади й держави [2].						Наразі абстрактне (віртуальне) чи конкретне (реальне) вічеве єднання, цивілізованих продуцентів, ідей, товарів і капіталів з числа достойних нащадків та спадкоємців Київської Русі, волею, щирістю, інтелектом прогресивної меншості українства заповзятливо вкорінює громадську думку про рівність громадян не лише перед законом, але й апріорі в частині правовідносин кожного й усіх як соціальних індивідів.								До слова, «рівність, братерство і щастя» ми вже проходили упродовж першого етапу комуністичного будівництва. Вочевидь, мало тих незламних «граблів», що мій народ на них наступав на протязі XX століття. Вигадана штука рівності навіть під час Віче «спотикається» об час і тривалість виступу перед аудиторією, яку проплачено першим серед рівних, не кажучи вже про інформаційний простір. Тисячоліття за тисячоліттям особливо на їхньому перетині, Україні випадає постанути центром кола, а згодом і віссю історичного колеса з усім розмаїттям ментальних, ідеологічних, політичних та релігійних  сегментів євразійського, європейського та арабського цивілізаційних полів.		Силові лінії, що вони сходяться у цьому епіцентрі межи Дністром і Доном, пророчать Придніпров'ю пікову глобальну ринкову активність, якщо розумно й до пуття використати основу трикутника над віссю Бразилія – Китай і як моделі для власної модернізації та технологічного прориву, і як потенційних ринків збуту наших «тяжких» товарів. Це означає, що з Китаю ми маємо історичне право дозволити імпортувати шовк, а з Бразилії – каву і аж ніяк не щось інше, чого хоч греблю гати є вдома й у близькому зарубіжжі. 		                               
 Стратегічним інвестором має бути національна українська підприємницька ментальність, помножена на освічену хазяйновитість, запозичена та/або набута на мінних фіскальних полях бізнесовість, помножена на традиційну новаційну креативність і поділена на регіональну конкурентоспроможність. Хай там як би не демпінгували у ціні наш національний живий, духовний та інтелектуальний капітал чужоземці усіх мастей, мусимо відлучити їхніх інвесторів від далекоглядної доларизації та європеїзації національної української економіки [3].	

З особистого приватновласницького досвіду пропонуються такі висновки: аби вижити й адаптуватися в ринку й відбутися щасливим, необхідно: 1) Обрахувати себе, свій власний і сімейний бюджет, звести баланс і вивести сальдо. У кожного початківця це сальдо власного балансу на даний час є від’ємне або потенційно від’ємне. 2) Примусити полюбити Себе, як найвищу цінність на цьому світі, що означає жити, бути самодостатніми, продукувати й споживати найбільш якісне вже і завжди, тут і зараз. Направду, іншої, вищої цінності, ніж кожен для Себе-коханого / Себе-коханої, немає і не буде. Забудьмо оту совкову брехливу шкалу цінностей, від якої нині усі негаразди. Не нам, а комусь потрібне те, що у матеріальному вимірі залишиться після нас. Ми заберемо на той світ усе найцінніше: враження, досвід, знання і власне життя, якщо не полишимо доброго сліду за собою. Хіба може жебрак полишити добро і багатство після себе? Ніколи. Бо має на меті лиш чуже та власний шлунок. А господар?.. Отож, ради цього, ради Себе-Хазяїна треба жити й творити.

 Нам не вдасться змінити щось у житті без того, аби змінити самих себе. Бо вчора ми мали любити народ, партію, родіну, а вони нас фактично ненавиділи, морили то голодом, то гулагами, то копійчаними зарплатами. Ота «любов» між народами і партією виявилась міфом, бо водночас усі народи відвернулися від своїх кумирів. Сьогодні ми хочемо любити незалежну державу, а вона нас матеріально ненавидить. Ми любимо ближніх, а вони нас до тих пір, поки маємо готівкові гроші. Коли гроші закінчуються, і ближні, й держава тут як тут, аби не підтримати, а напакостити, здерти останнє.				                                                                        
 Так само підлягає ринковому аналізу та переосмисленню й вікопомна істина «Бог є Любов». Той, хто не має Бога в душі, той не має й Любові. Хто не любить себе, той ніколи не полюбить ближнього, як самого себе, бо не має Бога в душі. Логічний і закономірний висновок: обернімо усю нашу Любов на самих себе, а відтак усі з того будуть мати: і ми, й наші близькі та рідні, й держава.		                                                             
  Звідси наступний постулат або істина, назовімо це як завгодно: 

3) Зміни себе, свої уявлення й душу на краще – і побачиш, як все навкруги зміниться на краще: і світ, і люди в світі. Той, хто швидше зміниться, стане багатшим і успішнішим, того не будуть дратувати чужі статки й надприбутки, взагалі й багачі зокрема. Настане цивілізоване конкурентне середовище. Усмішка на обличчі справді щасливої людини від багатства не буде сприйматися як виняток з джунглів «дикого» ринку. Заможність, здоров’я та краса стануть упливовими чинниками національного державного устрою.

 Хто не зміг чи не зумів відбутися цінним працівником для власника, господаря у ринку, той не є в стані бути господарем себе, а капіталістом і поготів. Адже ринок – це не базар, де господарюють МММ та ЖЖЖ… Ринок – це ринґ, де у маркетинговому поєдинку на інтелектуальному рівні сходяться й розходяться троє: виробник, продавець і покупець. Залишається зовсім небагато: із невибагливого («очередь»нєвого) «совкового» покупця відбутися спочатку продавцем, а потім, якщо зможеться, – і виробником чужого та власного товару.											Первісне накопичення капіталу не буває без товарно-грошових обмінів на стадії торгівлі. Хто цього не зрозуміє, того чекає кабала не тільки хазяйська, але й своя власна. Той заплутається у своїх парадоксах: вища освіта і безробіття;  такий умний і не такий багатий... Ось чому інформаційне «джакузі», ментальне айкідо, менеджмент себе та власних забаганок – це є сфери інформаційно-інноваційного самовдосконалення, це конвертація інформаційних потоків у поняття, у знання, у досвід, у системне осмислене діяння на практиці. 			          
   В системах взаємовідносин держава˂=˃народ˂=˃нація комунікаційні процеси відбування принаймні на трьох рівнях: вербальний (політичні заходи, засоби масової комунікації, документи управління); невебрально-образний (художні твори, література, мистецтво, самодіяльна творчість, кіно, театр та інше, санкціоноване державною дійство); фінансово-економічний (легітимність чи обмеження приватної власності, ціна робочої сили, ставлення до майна і коштів громадян).												Найгостріші і найзлиденніші протиріччя між державою-хамом, що її очолювали хамидла, і власним народом-плебсом на теренах України-Руси  відбулися у ХХ столітті, зокрема, після 1917-го року. Проте й нині у ХХІ ст. мало що з того змінилося… 
  Вербальні гасла від більшовицького минулого: обіцянки раю земного й спонукання до кривавого насильства, підкріплені літературно-мистецькими соцреалізмом (образною семантичною диверсією), неминуче оберталися й досі активізуються фінансово-економічним, бандитським геноцидом стосовно власного народу: голодомори, війни, розкуркулення, заслання, розстріли, продрозверстки, натуроплата, інфляційний та фіскальний рекет супроти громадян. Попри підневільну відданість нації ситим «союзникам», попри ризики та факти втрати територій і громадян, часткової національної незалежності й свободи дієвої допомоги чи бодай запобігання інтервенції Україні нині не ґарантує ніхто й нізвідки.		
  Усі три названі види комунікаційного терору проти співгромадян ми спостерігали і до знаменних подій листопада 2004-го, й опісля 2014 рр., коли народ України свідомо чи підсвідомо постав жертвою голослівних гасел та брехливих обцянок, облудного панування «хамів» з їхньою невмирущою ще з часів княжої доби ідеологією та філософією зверхності, марнослав’я і марнослів’я тощо. 											Та ж слова, поняття, мова на загал несуть у собі коди тисячолітнього народного й національного досвіду боротьби за виживання. Історичне лінгво-семантичне декодування досі не сприймається серйозно в консервативних наукових колах.
  Разом з тим заледве кому вдається спростувати один із варіантів дешифрування семантичних кодів невід’ємних ознак української нації, цитую: «ІСТИНА − ІСТИ НАн (заперечені) − прочитані (дешифровані) тайнописи. ПРАВДА − ПРАщурів Воля Ди (втрачена) Аріями (слов’янами). 		                                              
 СЛОВО − споглядання, любов, оглядини, воля (психологічна установка споглядання, бачення) − БОГ. БОГ (три цикли думання), − БОГ у бога, а відтак і СЛОВО у бога. 											ХОХОЛ/ЛОХ − Любов (бог, рус) двічі Оглянув Хрест − волхв, котрий залишився живим після двох страт на хресті. 							ТИТЛА − передовий (авангард) − двічі Тлумачений любов − (бог) аріїв − хохол. 												КАЦАП − КАка (опаскудив) і Цидес (вбив) Аріїв Пам'ять − князі, котрі приховували від народу книги русів − аріїв. 						КНЯЗЬ − КАка (паскудно не по-руськи, по-дикому) Нан (заперечує) власне "Я" Зіштовхуванням (вбивством, братовбивством). 						                                                
  ПАН − Пиз (статевий член) Агнця Нан (заперечує) − ґвалтівник − кумир (князь, цар, генсек, президент). 							УКРАЇНА – У К(крові) РАЙ (суспільний устрій Арійської Русі) Нан (заперечений).											Неспростовно слід стверджувати, що нам вдалося почасти  підійняти завісу втаємниченності кириличного письма за допомогою численних досліджень давньоруського (слов’янського) абревіатурного словотворення й зазирнути в минулі тисячоліття до витоків своєї успадкованої Духовності. Вірую, врешті-решт наш народ полегшено зітхне, знайшовши дорогу до забороненої до пори мудрості, що ця упокоїлася в могилах Великих Пращурів... [4; 5; 6; 7; 8; 9; 10; 11; 12; 13; 14].
  Помаранчева революція в Україні, що розпочалася 2004-го року, ще не завершена, оскільки названі рівні комунікативних процесів не набули достатнього позитивного під’йому й поширення в масах за рахунок креативної енергетики бюджет формуючої сили, класу приватних власників, працедавців і взагалі людей з ідеалами свободи в душі, у серці й на духу. 

Легальне українське підприємництво зробило свій відчайдушний, ризикований, але єдино вірний вибір: всевладні хами й халявщики, що їх розвінчав народ, мусять бути зметені на звалище історії. Натомість в українському соціумі й політикумі має постанути національна, шляхетна, некорумпована еліта, яка свідома політкоректності в інформаційному полі, вищої шкали етико-моральних та естетичних ідеалів, цивілізованої бізнесовості та бізнес-совісті у стосунках з працівниками, з державою і найближчим оточенням. Цей, так званий середній клас, характеризується не в першу чергу розкішшю чи надлишковими статками, але радше раціональними й гуманними життєвими принципами, які завжди окрилені найвищою метою: задоволення потреб СПОЖИВАЧА. Сучасні наукові дослідження в царині ринкової теорії і практики базуються на досягненнях попередніх цивілізацій з тисячолітнім досвідом приватновласницьких стосунків, що вони сягнули нашої епохи у формі канонів давньоримського приватного права. Праксеологія й прагматика як теорія і практика оперування індивідів у приватновласницькому соціумі у посттоталітарній країні орієнтовно ґрунтується на таких принципах: 1. Розроблення й упровадження у внутрішній та міжнаціональний обіг інформаційних технологій у процесі творчості, менеджменту, маркетингу товарів, капіталів і робочої сили, ідей та ідеологій, систем освіти і виховання; постановка й вирішення соціальних, економічних, культурних, релігійних, етнічних і ментальних, політичних і філософських проблем. 2. Приведення чинного українського законодавства у відповідність до норм і вимог постіндустрійного, посттоталітарного суспільства на засадах відкритості й загальнодоступної реалізації громадянських ініціатив. 3. Зовнішньополітична та економічна інформаційна експансія України й Українства у світовий простір і в систему міжнародних цивілізаційних процесів. 4. Формування автоматизованої системи контролю і захисту національних інтересів у сферах безпеки громадян, держави, технологій, інформації, культури, мови та приватної власності. 5. Абсолютний пріоритет прав і можливостей національного підприємництва й громадянства над прибулими. На зміну ієрархії номенклатурних і технологічних персон, посад і цінностей слід формувати авторські системи ідей та проектів, що такі мають різнитися суспільною значимістю й користю, спочатку для людини – громадянина, а відтак − для держави і нації.

   Проте без ідеологічних засад цивілізованого державного устрою ринкового типу, без лібертаріанської ідеології, без адекватної сучасності Конституції цивілізованої нації в Україні повноцінне державотворення ХХІ ст. ризикує не відбутися. Навіть за наявності вікопомних конституційних традицій національного державотворенн, які віками жертовно закладалися генієм українських інтелектуальних та духовних подвижників.     
   Геніальним прикладом матеріального самообмеження, звільнення серця й особистісного духу від пут повсякдення є подвижництво мандрівника й філософа Григорія Савича Сковороди, який в історії, філософії і в культурі України (в ті часи Слобожанщини та Малоросії), а відтак і Галичини, й Закарпаття, та Буковини, осяяв духовні обрії становлення національної самосвідомості українства. Політичною складовою, яка обумовила появу українського філософського пошуку націє- та державотворчої істини постала  Конституція (Вивід прав України) Гетьмана Пилипа Орлика (1712 р.).

Цей чи не найперший в цивілізованій Європі документ засвідчив факт зародження ліберальної, буржуазно-націоналістичної демократії на теренах прадавньої Київської Русі, розквіт сиротливої зорі папороті, якій не судилося плодоносити благополуччям для народу українського аж до самого ХХІ сторіччя. Не судилося Української держави в межах етнічних поселень вкраян, що визначалося ще в 1649 році Зборівським миром, а поділу влади в державі на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман та Уряд) та судову (Генеральний Суд) й понині. Судова влада в Україні 21-го сторіччя залежить від примх людців чи владоможців, так само, як і закони, що пишуть одні, а підписують інші, як правило, не питаючи думки громад. Насіння аскетизму матеріального та багатства ідейного Сковороди здійнялося щедрим духовним деревом української нації, коріння котрого зміцніло на ґрунті посилення боротьби козацтва за національну незалежність у ХVІІ сторіччі та інтелектуальної інтеграції в Європейський цивілізаційний процес – мислями, духом, серцем і знаннями І.Федорова («Буквар», «Граматика»), П.Могили (братські школи, Києво-Могилянська колегія). Його мудрість зіп’ялася на ноги старанням розбурханої московсько-варшавським та литовсько-турецько-австрійським свавіллям української національної свідомості, що її коронували Львівський Університет (1661р.) та Харківський університет (1805р.). Тілесним насильством над собою в образі філософа, який зрікся світських щедрот і блюзнірств заради жаданого щастя, радості й полегшеності спілкування з Богом, словом, заради СВОБОДИ етнічної та національної української особистості, Г.Сковорода вчинив щось на зразок «інтел-харакірі» на тлі смертельної хвилі, що та поглинула вольнодумних гетьманів-бунтівників І.Мазепу, П.Орлика, П.Полуботка, Д.Апостола. На піднебессі громовбивчих, кривавих антифеодальних змагань за соціальне й національне визволення українського народу у формі повстань козаків (К.Булавін), гайдамаччини, опришківського руху (О.Довбуш, В.Баюрак), Коліївщини (М.Залізняк, І.Гонта), аж до селянської війни вихідців з Лівобережної та Слобідської України і запорозького козацтва під проводом О.Пугачова, – жив, творив і служив Богові, а не земним владикам в короні чи в разі славетний Українець. Ось яку духовність вклав Г.Сковорода у вуста літературного персонажу в «Розмові п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті»: «Потрібно стояти хоробро й не уступати місця дияволу – противитесь і (диявол) втікає від вас. Соромно бути настільки жінкою й немовлям, щоб не встояти нам супроти одного ледачого вершника, а хоча б і проти маленької партії. А оскільки не навчаємось з Авансумом стояти на цій божественній стороні й продовжувати цю дуже корисну війну, то ми тому стали цілком безпорадні, глухі, дурні, лякливі, невправні й взагалі розслаблені бійці для того, щоб і сама велика до нас милість Божа, та нами не зрозуміла, так колотила нашим сердцем, як вовк вівцями.» Чим ці мудрі світсько-біблійні істини не ключ до пізнання української ментальності, яка так і не здобула собі істинної свободи у триєдності держави, нації та ідеології, які б раз і назавжди постали волею народу й слугували народу українському довічно. Цими, перекладеними М.Кашубою на сучасну українську мову, словами Г.Сковороди осягаються не лише наші українські реалії буття, але й «всезагальний і світ населений, де живе все нарожденне, тобто − великий світ, − складений із нелічених світ–світів, так само, як і − часткові, малі світи – мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина, а також − світ символічний, тобто Біблія». Відтак актуальність філософії Великого Українця Г.Сковороди тільки тепер, у ХХІ сторіччі, як ніколи є очевидною: світ у пошуках істини дійшов до Бога, як критерія істинності Духа, розуму й серця, а в наступні тисячоліття йтиме від Бога до Людини, як до образу й подобія Господнього. Хіба це не висновок від фундаментальних світських наук з їхніми інколи антилюдськими богохульними експериментами. Тож власний духовно-ментальний експеримент Г.Сковороди вдався, якщо теоретикам і практикам, як західноєвропейської, так і сучасної російської філософії, що уособлюють цілий світ – світів любомудрості, досі не вдалося спіймати Його. Філософія, за Г.Сковородою, є головною метою людського життя. «Філософія, або любов мудрості, спрямовує все коло своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія.» «Українська ментальність як дисгармонія – сродності» з філософією Г.Сковороди, без сумніву, уособлює собою генератора ідей та ідеології українськості в сенсі її духовного і, вужче, культурного поля. «Культурна матриця українського менталітету (термінологія і висновки – А.Бичко) в дохристиянський період пов’язана з жіночим началом (матір’ю-землею) та принципом – антеїзму від назви античного образу Антея, котрий загинув, відірваний від годувальниці. Роздвоєння моралі й цінностей українства відбувається у часи поширення християнства (Божественної премудрості) та захоплення спадковими (легендарними) пригодами земних героїв» – билинних багатирів, які символізували захисників народу. До речі, нації тоді ще не існували ніде. Внаслідок окупаційних впливів на Україну від агресивних сусідів з півночі, з півдня, з заходу і сходу в новій та новітній історичній епосі українство народило поетичну форму представлення себе та своїх сподівань − народну творчість, що вона ґрунтується на засадах індивідуалізму та постає символом борні проти усілякого деспотизму й гноблення. Світосприйняття українського народу та його волевиявлення через серце народило – «серцеві» філософські пагони Г.Сковороди та П.Юркевича, котрих слід вважати первістками не лише європейського, але й світового екзістенціалізму. Шкода, що й досі не розпрацьовано проблематику символічної теорії культури. Найглибше прихованою в ментальності українців вважається ідея свободи від Г.Сковороди та Е.Кассірера, що така протиставляється поняттю воля. Невизнання геніїв українства обумовлено в першу чергу відверто ворожим зверхнім ставленням будь-якої держави, яка панувала на теренах України, до простолюдина взагалі й до особистості чи індивідуума зокрема. Та ж причина є банальною: Україна як нація не мала свободи, було відсутнє національне самоусвідомлення, а відтак і національна держава, а політична нація і поготів. Тож яскраво як Божою дниною пломеніє факт національного Українського сьогодення: привладні проімперські реакційні сили свідомо цураються ідей лібералізму філософії позитивізму й методу метафізики, яким сповна володів, жив і творив Григорій Сковорода.

     М.Гоголь після раціонального осмислення національної самобутності українців підвів риску під образами Тараса Бульби та його синів. Так само, як в окремій родині, в усій Україні віковічно тягнуться суперечності в ментальних рисах народу – європейська обережність та азійська безшабашність, простакуватість та хитрість, вольове начало діянь та надмірна лінь і млявість, устремління до розвитку й самовдосконалення, а поза цим спроба вдаваної зневаги стосовно довершеності. Внутрішній розбрат і недовіра до власних державних інституцій, що плекаються в сім’ї, призводять врешті-решт до втрати національної незалежності України від сторіччя до сторіччя.			Г.Сковорода осягнув феномен сродності праці та буття в розумінні свобідної, але не маргінальної, − національно-патріотичної особистості. 	
     Понад півтора століття опісля вже німецький філософ М.Гайдеґґер теоретично обґрунтував сутність вчення пробуття (фундаментальну онтологію), підґрунтям якого є протиставлення дійсного існування (екзистенції) та світу повсякдення, осягнення сенсу буття, що пов’язане з тлінністю людського матеріального буття. Згідно М.Гайгедеґґером, («Буття і час») світ спочатку потрапляє у свідомість як знак, як логос, котрий має значення й означає певний предмет (явище) та розчиняється в «Я» – в цілісність, що співставна з ідеєю буття – в напрямку – смерті. Власне, Гайдеґґерове опертя не на аргументацію, а на етимонологію, не на логіку, а на інтуїцію, не на факти, а на почуття проявляють власне й сутність сковородинівського: «світ ловив мене, та не спіймав». 

Світ (знак) не став тавром на тілі, на серці й у свідомості філософа якого час від часу пробували підв’язати до певної релігійної чи світської спільноти. А він, сердешний, збурений власною недовершеністю, постійно працював над собою (пособієм Господнім), що власне символізує «сродний труд», цебто спорідненість, взаємне проникнення сутності особистості та буття, свідомості і дійсності, власного з Божим. Навіть знаки «руського язика», яким спілкувалася малоросійська еліта, що ним послуговувався і Г.Сковорода, не завадили його покликанню сягнути розквіту в цім житті відбутися яко ментальна дзвіниця українства, що вийшла тілом, думкою, серцем і мовою з плебея, закріпаченого селянина, а потім із вільного найманця породила хазяїна, власника себе, результатів своєї праці та доданої вартості. Достойним патріотичним дзвоном про Україну та її мову заявив на весь світ водночас з європейськими просвіщенними націями І.Котляревський своїми вікопомними всесвітньо відомими драматургічними «ягідками» – «Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль чарівник». Таким чином, українська нація (і як народ, і як держава) в цивілізаційному сенсі зародилася під Божим духом від філософського світогляду Г.Сковороди, від літературно-художнього осмислення реалій побуту і просторіччя І.Котляревського та в горнилі політико-просвітницької боротьби Кирило-Мефодіївського братства. Проте, як завжди, з віку у вік єдність нації оминала Україну в частині порозуміння між елітами: націонал-ліберали (М.Костомаров, П.Куліш, В.Бєлозерський) заледве знайшли спільну мову з революціонерами-демократами (Т.Шевченко, М.Гулак, М.Савич). Очевидно, що і за два століття після Г.Сковороди ми в Україні не справдили його національного та філософського кредо: «всякий повинен пізнати свій народ і в народу себе». Ніхто подібних завдань не ставить, ніхто за цю невдячну працю не платить. Проте світ завжди живе подвижниками. Нам в Україні нині належить на всіх рівнях суспільного буття й свідомості утвердити в правах на існування триєдність філософської позиції Сковороди стосовно української ментальності: кардоцентризм (серце як єство людського духу), екзистенціально-особистісна множинність (поліфонія) світу (три світи), антеїстична тенденція («сродна праця»). Якщо хтось вважає, що держава стається завдяки конституції, то на прикладі України очевидно, що так буває не завжди й не обов’язково. І це попри те, що сучасні привладні комуно-соц-капіталісти вважають нинішню Конституцію України буржуазною. Конституції завжди були і будуть похідними документами після певної суспільно-політичної угоди між громадянами України. Так, Об’єднане Королівство Великобританія та Північна Ірландія ще й досі не кодифікувало власне традиційне право. Сполучені Штати Америки, навпаки, відбулися й процвітають завдяки конституційній єдності громадян. Американці вибороли свій життєвий простір і побудували демократичну федеративну республіку. Велика французька революція дала світові Декларацію прав людини і громадянина. Західний істеблішмент будувався як на власних, так і на завойованих землях, але тримався гурту вільними людьми, приватними власниками, або такими, котрі були носіями генетичного коду приватної власності. І ці націєтворчі факти слід затямити кожному у цьому ХХІ столітті на усіх рівнях української спільноти. Бо ми, на жаль, не є «закодовані» приватновласницькими інстинктами. Навпаки, ми «закодовано-зачаровані» отим совковівсько-сатанинським – відніманням і діленням чужого. Словом, руйнівними принципами суспільних відносин. І то не дивина, а біда всеукраїнська спільна, що господнє: додавання та примноження суспільного багатства й добра власного з нас, українців, вогнем і мечем витравлювали століттями яничари. Україні, мабуть, так судилося народжуватися і вмирати як державі, залишаючись васалом на рідній землі. Оскільки сильна людська спільнота ніколи не жила й не ставалася без ідейної єдності, то варто нагадати, що упродовж минулих сторіч на українських землях панувала триєдність ідей: Бога, Царя й Отєчества. Саме на таких «стовпах» відбулася й досі існує Російська імперія. Усі «дожовтневі» «на всіх язиках» співали: «за царя, за родіну, за вєру...».

       Після 1917-го богозневажники тягнули усіх за собою, цебто, «за Родіну, і за царя», а «вєрою» стала комуністична ідеологія, котра підсвідомо по- диявольськи підсікала й наших «славних» законодавців, що вони за ніч нібито скерували українське суспільство до «капіталістичного майбутнього». 

Далася взнаки й щедра обіцянками вкодована радянщиною конституція України чи то сталінського, чи то брежнєвського пошибу, все єдино. Адже тепер у нас кожному зайді ґарантуються однакові права з повноправними громадянами... Цікаво, яким способом і чиїм коштом?..

       Шкода і прикро усвідомлювати, що за примарним економічним «чудом», якого так і не сталося, усі абсолютно причетні й непричетні до української політики люди раптом спокусилися ідеєю, нібито вінцем держави має бути конституція. Але ж людина тим і різниться від інших істот, що насправді вірує не в фетиш, не в документ, а в ідею, яку закладено до цього документу.		
       Попередні тоталітарні конституції, що не говорімо, були сильні саме ідеологією, духом, а не буквою. Вони закладали у свідомість суспільства, у масову свідомість, триєдність ідей: колективізм (тобто безвласність та безвідповідальність), матеріалізм (тобто бездуховність, безбожжя йі атеїзм), та пролетарський інтернаціоналізм (тобто самозречення національних коренів – марґіналізацію населення, як головну рушійну силу тоталітаризму. 

Обожнення когось або чогось на грішній землі веде, як відомо, на прикладі вождів та фюрерів, до краху держав, ідей та ідеалів. Народ прагне до чогось більш-менш врівноваженого. Мабуть, тут є зайвим розтлумачувати сутність комуно-соціалістичної ідейності. Вона ж бо відлунала десятками мільйонів невинно убієнних і ще багато літ буде нам аговкатися, якщо не оговтаємося.

       Так чи інакше, але необхідно враховувати, що ми усі свідомо й підсвідомо є носіями рудиментів цієї ідеології. А відтак наші діяння та закони бовваніють цими ментальними «апендиксами». Минулі роки, думалося, буцімто закони й Конституція самі собою принесуть нову українську державність і спільноту, нову людину і достаток. Сталося ж навпаки. 

Якщо абстрагуватися від реальних атрибутів та десятків армій ненаситних казнокрадів в законі, що вважають себе «засадженими» над українською державою, то очевидно, що не сталося позитивного для більшості громадян результату якраз тому, що ми, люди, співгромадяни, змушені гуртуватися навколо недолугих законів чи сумнівних своїми ціннісними орієнтирами особистостей. І то не залежить, які ті Закони є, Основні – чи неосновні, які ті особистості – Перші чи «шості»... Маємо те, що на зміну комуністичної ідейності технократи разом з партократами підкинули нації псевдоринкові «кістки» примарної «рівності можливостей», якими, як видно, ситий не будеш. Бо людина – істота духовна й потребує адекватного ідейного та прагматичного вишколу. Націоналістична ідейність в Україні усіляко сторониться т. зв. «буржуазних» та духовних цінностей цивілізованого конкурентного державо- і націєтворення, як ніби вони й не заполонили увесь грішний світ. Отже, якщо нинішні партії воліють стати провідниками народу, то мають визначити той ідеологічний берег, до якого слід пришвартуватися, інакше годі сподіватися на масову підтримку.

        Так само закони, що прагнуть стати чинними, окрім букви забов’язані й духом своїм відповідати епосі, громадянському суспільству, державі, нації України. А оскільки наша Конституція буквою ніби й капіталістична, а духом все ж соціалістична з тоталітарним присмаком, то реформи буксують, населення вимирає. Тут ані вольові рішення, ані «клумбоносні» гасла не  працюють. Тут має звучати мудрість у слові, що зрозуміле й сприйнятне для більшості. 

До прикладу, Стаття 15 Конституції України чітко реґламентує: «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова.» І дійсно, жодна, крім соціалістичної, що є підсвідомо на даний час панівною. Держава, направду, не має права нав’язуватися свою ідеологію будь-кому у будь-якій формі. Але ж Конституція, цей Основний Закон України, що власне регламентує життя нації й держави, чому вона не зважає на той факт, що не мільйони переконаних комуно-соціалістів чи пак народних демократів (читай, комсомольців), а декілька сотень чи тисяч «буржуазних націоналістів» власною жертовністю відстояли нашу свободу й незалежність, а наразі розгублені втрачають ініціативу? Мусимо і маємо історичне право проголосити на увесь світ ідеологічні орієнтири нашої української державності та конституційної демократії, а саме: триєдність ідей Бога, Нації та Приватної Власності з великої літери. Це на практиці означає: ідеалізм у філософії, націоналізм у державному будівництві плюс буржуазний індивідуалізм у побуті, як його охрестили учорашні панівні ідеологи. Іншого провідні нації (читай, держави) світу допоки нічого не визнають. Діалектико-матеріалістичне світобачення українців на теренах власної держави не лише гальмує позитивні зміни у напрямку «суверенної, незалежної, демократичної, соціальної правової» України, але й викликає відразу у потенційних партнерів західних і східних цивілізацій. Бо триєдність Нації, Бога і Власності − це явища аксіоматичні, генетичні. Історія вчить, що так звану «народну демократію» тимчасово вдається спорудити лише на ідеологемах фашизму чи тоталітаризму і тільки на засадах ворожості певних соціальних верств, на уламках феодальних імперій чи на руїнах буржуазної демократії. Якщо, завдяки високорозвиненим продуктивним силам, Україну феодальною не назвеш, а буржуазний націоналізм у нас з горем пополам перемагає, то економічною базою цього поступу по праву належить вважати діяльність модерних українських національних і приватних підприємств.

       Час праці та борні засвідчує, що власне українському класу власників судилося відстояти свободу народу й держави як матеріально-технічно, так і ідейно-теоретично, так і військово-патріотично всупереч негативізму образів Хазяїв типу Мартина Борулі, що насаджується українству віками. На жаль, мало хто серед колишніх та нинішніх видатних та освічених українських політиків усвідомив і закарбував просту істину: Україна, незалежна держава, на протязі останніх століть не відбулася та й не могла статися, бо завжди на вершині піраміди зачіплялися спритники, що коріння плутали з кроною і заганяли в чужі землі історичні постаті – співгромадян-власників.		 	 
      Господар гинув або тікав галасвіта, бо де таке видано, щоби пана тримати за бидло, а халявщика-раба – за пана. Проте навіть Біблійні Послання Св.Павла до Ефесян проповідують класову єдність людської спільноти. Свідоме знищення власника і власності – це блудлива сутність буття, що царить там, де людину й громадянина принижено до раба держави та чиновництва, а не навпаки. Скажіть, будь ласка, хто із нинішніх владних структур бодай для сміху, бодай на один неоподаткований мінімум був оштрафований за всеукраїнське шахрайство на усіх рівнях? Ніхто. І знову вони пруться до влади. 

Безхребетних, безкласових суспільств не буває. Завжди був, є й пребуде панівний клас, з його інтересами та вартісною ієрархією, клас, якому до всього є діло, клас, який здатен без фальшивих гасел формувати розумну ідеологію, політику й економіку, який не допустить зла чи нехлюйства на усіх рівнях буття. Сьогодні в Україні такий клас формується в середовищі українських національних господарів, підприємців. І то не залежить, в якій галузі працюється. Головне, що хазяїн не дасть себе ошукати ні в країні, ні за рубежем. І влада йому потрібна затим, аби чини не заважали працювати, аби навчити державу та громадян трудитися і служити для себе й не зазіхати на чуже. З цього приводу колишній держсекретар США Маделін Олбрайт напрочуд розумно задекларувала: «Демократія – це праця на повну силу собі на благо»... Отож нехай кожен відбудется багатим власним коштом, тоді й заживемо, тоді й зрозуміємо один іншого, тоді й нас зрозуміють. Є віра, є впевненність, що Україна приречена ліквідувати як клас привладну хитро вишивану «панзенщину». Отже, наша українська триєдність ідей: Бога, а значить, вселенської Любові Нації, а значить, Українства, і Власності, а значить, багатства духовного й матеріального усіх співгромадян в Україні − переможе. Будь-який феномен (предмет, ідея, людина чи система) в ринку вважається товаром. І не треба дивуватися, коли Вам говорять, що Ви, як особистість, вартуєте стільки, скільки за Вас дають в твердій валюті. Нинішня совкова ментальність внутрішньо противиться цьому факту. Але нас, як мовиться, не питають, особливо ті, хто віками вихований в традиціях ринкової моралі й звичаєвості. Ми, українці, вартували завше стільки, що ця мізерна ціна від поработителів мірялась розмінною монетою з орлами російською, польською, австро-угорського чи паче румунського або німецького пошибу, а нині – піврабською євро-доларовою... Ціна життя українського вояка в миротворчих операціях НАТО в недалекому минулому коливалася від $50 до $130 тис. Доларів США. Ціна держави Україна на міжнародному ринку (в мирний час) розрахунково становила в середньому $5 млрд. Натомість Речі Посполитої десь у 15 більше. І ота «пропорція» є непорушною упродовж десятиліть. Вкрай важливо врешті-решт усвідомити, що наша українська самооцінка не має залежати від закордонних поработителів, адже все як східного, так і західного штибу досі вважає УКРАЇНУ недонацією… Бо зайві конкуренти ніде не є бажаними. Якщо ми такі розумні й не досить багаті, значить, така нації ціна в базарний день. Хоч як би там заморський президент не поплескував по плечу нашого. Хоч би якими суперовими проектами комерційного освоєння космосу нас не приваблювали. В основі ставлення до себе, до інших людей, до нації та до навколишнього світу лежить ментальність/менталітет, від слова mentality – склад розуму, мислення, стан психіки. Під ментальністю слід розуміти притаманні людині, соціуму, нації в цілому характерні риси світогляду, світосприйняття й світобачення, які обумовлені етно-культурними, етно-моральними, релігійними та еколого-природничими обставинами, що формувалися на протязі історичного періоду зародження, розвитку й становлення спільноти. При цьому слід мати на увазі, що нація у сенсі держави, як така відбувається тільки при капіталізмі. Отже, яким чином з меншевартісної людини, держави, нації соціум здатен перетворитися в цивілізовану систему самодостатніх співгромадян? Самостійно – і ніяким іншим чином. Для цього кожен має поглянути на себе і на спільноту зі сторони, з усіх боків і ще зсередини, обуритися на нікого окрім самого себе, не звинувачувати сторонніх, а ухвалити усвідомлене рішення про власне процвітання.

       Товарно-грошові стосунки минулого совкомуністичного суспільства відбувалися в системі цінностей безвладного люмпена, якого було позбавлено найважнішого права власності на себе, на владу й на державу. Такий постійно, починаючи з 1905 року, рвався до влади. Рвався увесь в крові через усіх в крові. За віщо? За ідею. За ідею примарну: всезагальної рівності й всезагального добробуту, згідно з потребами.									Проте людські потреби задовольнити неможливо, бо такі не знають меж.	Функцію ідеолога й замовника на відповідно ідеологізовані товари та  послуги у недавньому минулому взяла на себе командно-адміністративна система у формі держави, так звана, «диктатура пролетаріату». Який ідеолог, такими ідеями він і послуговувався. Які ідеї, така й філософія за ними ходить. Яка філософія, такий і метод, що ним керуються науковці і практики, нація і держава в цілому.

Неринкова, вірніше, недоринкова тоталітарна система розглядає людину (громадянина) не як товар, а радше як «коліщатко й гвинтик», що вони потребують не власне грошей за свою функцію, а всього лиш певний набір предметів життєзабезпечення й «мастила», здебільше сивушного. Право і свобода в цій системі – явища номенальні, декларативні. Виховання, освіта так само скеровані на пріоритет держави над громадянином, на пріоритет колективу над особистістю.

       При цьому інтернаціоналістичний люмпен за соціалізму як квазітовар, в сутності абсолютно симетричний люмпенові націоналістичному, за демократії. Наша нинішня українська реальність – наочне тому підтвердження. Адже як член ООН (Організація Об’єднаних Націй) Україна де-юре нацією вже була, а де-факто не стала навіть за по сім десятків років включно близько трьох десятиліть примарної незалежності. Чому? Не сталося ринкової ментальності і середнього класу – носія її традицій, моралі і духовності, з чого скористалося комунототалітарне привладне лихо під фінансовим покровом компрадорського олігархату. 											Філософія люмпена (негативне світобачення + дерибан національного надбання під жупелом нувориської зграї дерибанщиків всенародного майна й фінансових потоків) несе в собі генетичний код сатанинства – відняти чуже і поділити його між своїми. Це і є матеріалізм діалектичний в дії.		
       Натомість в Україні не діє правдива панська філософія та ідеологія, що вона є від Бога, від християнської духовності: додавання й примноження духовних і матеріальних благ; турбота про державу та про народ. Адже суспільно-політична єдність нації передбачає позитивне світобачення, толерантність до владного й привладного загалу зі сторони народу, якого якщо не полюбляють, то бодай поважають з огляду на Богом дану людську гідність… Правду кажучи, такі цінності буття властиві на тих теренах, де панує філософія ідеалізму, а метод досягнення національного республіканства − метафізичний. 

Для люмпена Павки Корчагіна, пригадуймо, «самое дорогое у человека – это жизнь», а для барина О.Пушкіна – Честь, за яку він і життя не пошкодував. Ідеалістична філософія (лінія Платона) передбачає первісність духу, ідеї, а вторинність тіла, матерії. Натомість матеріалістична світоглядна система в сучасній Україні на всю потужність формулює люмпенські матеріалістичні світоглядні принципи у розбудові незалежної держави і нації, а саме: економіка і право – первинні, а ідеологія та філософія державотворення – вторинне. Виходить так, що безідейні, заангажовані вчорашніми ідеологемами особистості спроектували під себе і для власного народу таку правову та економічну систему, яка випадає з пут комуністичного колоніалізму й призводить народ до капіталістичної неоколоніальної залежності від тих, котрі замовляють «музику» і платять. Шкода, що їхня «музика» обертається реквіємом для свободи особистості українця-хазяїна, українця-господаря, українця-підприємця. За прикладом далеко ходити не треба: модель випускника Львівського національного університету, як і 100% інших навчальних закладів, під модерною назвою бакалавр, спеціаліст, магістр значить не що інше, як рядовий, єфрейтор і сержант в тоталітарній національній армії найманих працівників. Хто замовник – державний апарат. Національний роботодавець, зашморгнутий податкованими та штрафними санкціями, навіть не здогадується, що без робочої сили ринок – не ринок. І навіть не сміє мріяти про замовлення на фахівців. І тут-як-тут іноземні фонди й громадські формування, що їх плекає «нерезидентно» чужоземний капітал… З якою метою? Виходить так, що на бізнесовому рівні українські власники (буржуа) – це такі собі самоучки, адже ні спеціальності, ні кваліфікації підприємця в Україні не існує. В державі з люмпен-філософською владою не раптом, а набутим в антиринкову епоху коштом, усі владні верхи й потоки товарів, капіталів та робочої сили, словом, системні важела управління прехопив олігархат, якому вже немає рівні в країні. Своїх грошей завжди замало, так гайда! до державних розпорядників бюджетних коштів (по-ринковому – це вже не «слуги народу», а прислужники олігархату, технічні виконавці замовлень «патронів»). Нації відтак вже годі доступитися до власної скарбниці, не те щоб проконтролювати їхні маніпуляції з національним надбанням. На міжнародному ринку замість українців, як правило, мерехтять червонощокі промисловці – номенклатурні «барони» та підставні псевдопідприємці. Ідеологія тоталітаризму, войовничого комунізму й матеріалізму, що так успішно замаскувалася на кафедрах та в аудиторіях державних закладів науки, освіти, культури, мистецтва й продовжує «лазерне накачування» молоді на покірність іноземному інвестору, чужій валюті, неукраїнській товарній та інформаційній круговерті. Нам в 1960-х рр. за джинси та за бітлів не те що оголошували догану, а створювали всі умови для виключення з університету. Нам, підприємцям, нині очевидно, що квазі-кваліфікація сучасних освітян заслуговує ринкової оцінки – «незадовільно» за скалічені вчорашньою ідеологією долі українців – ровесників Незлежності України. Ми, підприємці, таким чином мислимо, що спочатку все з огляду на ринок прораховуємо наперед, а вже потім ухвалюємо на власний ризик і кошт відповідне рішення. Бо свобода – це відповідальність за трьох: за себе, за державу і за працівників. А в житті – усе навпаки: за нас усе для себе відраховують, вивозять за кордони бариші, а імпортують смерть України, українців і українства як нації…

        А тут: мільярди трудових грошей в формі балістичних ракет і шахт «зафугасили» в рідну землю: без елементарної згоди народу знищили, а не продали, як у всьому світі заведено, за достойну ціну. І ще: вандалізмом і не інакше слід називати руйнацію системи соціальних гарантій – те єдине, на що надіялись ошукані й обділені комуністами люди – громадяни України, тепер вже незалежної. Натомість примарна демократія і така сама недолуга «свобода»  як чергова хвиля безнадійності розбивається об «скелю» фінансової та ідеологічної інтервенції. Форми такої інвазії, на перший погляд, гуманні: інвестиції і товари – здебільшого секонд хенд, чи невідповідної якості. Та головно, запанували ті, що несуть в собі ідейно-філософський генетичний код, чужий українству: як державі, так і нації, так і національному підприємництву. натомість самовивищені чини почуваються «героями», прикрашаючи одне одного новітніми відзнаками та званнями. 

Природні ресурси, робоча сила та інтелект, національні цінності й валюта, здешевлені до далі нікуди, «відкачуються» з багатостраждальної землі в обмін на примарні благодіяння та псевдоякісні шмати. Внутрішня комуністична експлуатація мас трансформувалася во внутрішньо-зовнішню буржуазну експлуатацію нації в цілому. Відсутність свободи особистості девальвує національну свідомість, наркотизує національне виробництво «голкою» інвестицій і позбавляє народ стрижня: вмісту у власній товарній масі українського ідеологізму в формі вікопомної національної етико-моральної, етико-культурної та еколого-сприятливої складової. Без цього, як ще О.Пушкін зауважив, держави не буває: «...Как государство богатеет, и чем живет, и почему не нужно золота ему, когда простой продукт имеет». Відсутність власного товару в державі попри економічні негаразди, попри ліквідацію де-юре тоталітаризму, спричиняються панівною в структурі свідомості та підсвідомості керівництва в цілому ідеологією ментального рабства, покори чужоземцям, але першочергово − гуманітарною сферою суспільства, очевидною і латентною формою «привиду комунізму». Тут під покровом Ст.35 Конституції України домінує філософія, ідеологія і метод пізнання діалектичного матеріалізму та відповідних кривавих законів: заперечення, спіралевидного розвитку та переходу кількісних змін у якісні.

        Проте єдина східна народна мудрість здатна усі ці закони звести нанівець: «скільки не говори: халва-халва, − солодко не стане». Принципи співжиття та діяння в ринку діставалися людству буквально з потом і кров’ю. Ще нікому й ніде у світі не принесла щастя боротьба проти підприємництва та проти   національних підприємств. 

Рано, чи пізно ідеологи й стратеги люмпенізації повторять горезвісний шлях довжиною у ХХ сторіччя: угруповання декласованих елементів (партії) => збурення мас під личиною соціальної революції =˃ громадянська війна => голодомор => репресії проти «героїв» антибізнесу =˃ війни на своїй та на чужих територіях =˃ півголодний народ =˃ застій з масовим розкраданням держави => перемога легального й мудрого підприємництва над владою, державою і криміналітетом =˃ процвітання нації. Людям притаманний пошук Істини, бо правда є у кожного своя... Одні шукають золото, інші пригоди. Ми, національні підприємці-політики − Шукачі й Творці Істини, Інвестори й Провідники Української Національної Хазяйської Правди, якій історично судилося прокласти власний, український шлях до благополуччя для нації й для народу. Щастя хочуть всі. Не кожен знає, як його здобути для себе і для народу. Ми знаємо, принаймні, значно більше.

Бібліографія посилань:

        _________________				

1. Якокка, Ли Карьера менеджера Перевел с английского С. Э. Борич Перевод, 2005 Оформление ООО «Попурри», 2014 по изданию: IACOCCA: AN AUTOBIOGRAPHY by Lee Iacocca with William Novak. – N. Y.: «Bantam Books», 1986. Электронный ресурс. − Режим доступа: https://www.litmir.me/br/?b=151. 2. Нагорний О. М. Середній клас в Україні: як сягнути цивілізованого рівня підприємництва, влади й держави. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.seredniy-klas.org/publ/nagornij_o_m_serednij_klas_v_ukrajini_jak_sjagnuti_civilizovanogo_rivnja_pidpriemnictva_vladi_j_derzhavi/1-1-0-120. 3. Нагорний О. М. BUSINESS в Україні: Науково-публіцистична трилогія. Кн. 1: 1000 дрібниць власної справи: етапи сходження. Львів: Українські технології, 2005. – 232 с. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://api.ning.com/files/SrVkRWlstF6Cko7DOr8X9go2AJR7nSCiHfkTvbVkpQqW5oevr9A0ZEf1E62WxJ8M2mzuAtr2xB*55BVWK7QLk38vpK9wNUzy/15_BUSINESS.pdf. 4. Носовский Г.В., Фоменко А.Т. Империя. – М.: Изд – во "Факториал", – 1997.– 752 с. 5. «В мире науки» – Scientific American, 1989, N 12, с. 72. 6. Индоевропа. – Киев, 1991, с. 9. 7. Пантелеймон Куліш. Твори в двох томах. – Том другий, с. 458. 8. Монархія і Україна. В трьох томах. – Київ, 1992, с. 40. 9. Антология педагогической мысли Древней Руси и Русского государства XIV - XVIII вв. – М.: Наука, 1985. 10. Артанія. – Київ:., Bona Мente, 1995. 11. Костомаров M.I. "Закон Божий" (книга буття українського народу). – Київ: Либідь, 1991, пункт 35. 12. Зиновьев А. Тайнопись кириллицы. – Владимир, 199l, с. 24. 13. Осипчук В. Вістина. – Київ: "Хрещатик", 1996. 14. Наследие предков. – М., 1996 - 1998, с.1-5. 24 травня 1999 р. 15. Нагорний О.М. Про семантику, ідеологію і Конституцію України новітньої ринкової доби. – Львів: «Сполом», 2009-2018. – 142 с. – Електронний ресурс. Режим

 доступу: https://uascientist.ning.com/profiles/blogs/nahornyy-oleksandr-pro-semantics-ideology-and-constitution-of...