Користувач:Ольга Пастернак/Чернетка
Методи вивчення карсту
Карст (від грец. σπήλαιον, spelaion – печера та λόγος – вчення, наука). – це процес розчинення гірських порід атмосферними та підземними водами з утворенням від’ємних форм рельєфу і підземних порожнин. Наука про карстові явища називається карстологією або карстознавством, а наука про підземні карстові порожнини – спелеологією (від грец. σπήλαιον, spelaion – печера та λόγος – вчення, наука) Виділяють поверхневий (голий) та покритий (похований) карст, які по-різному досліджуються.
Методи вивчення поверхневих карстових форм[ред. | ред. код]
Польові дослідження мають бути спрямовані на виявлення закономірностей розвитку карсту[1]. Оскільки карстовий процес – довготривалий і дуже повільний, то стаціонарні ділянки для вивчення його розвитку закладати недоцільно. Виконують головно експедиційні (маршрутні) спостереження.Польові експедиційні дослідження розкривають значення головних і другорядних чинників в активізації карсту. Вивчення карстових проявів виконують на фоні загального геологічного та геоморфологічного дослідження території. У польових умовах з’ясовують склад і структуру гірських порід, що карстуються, співвідношення між породами, які карстуються і тими, що не карстуються у вертикальному розрізі та горизонтальному напрямі, виходи порід, що карстуються, на поверхню. Описують відслонення. На добре розчищених розрізах вивчають тріщинуватість, пористість і кавернозність порід. Заміряють напрям, ступінь розкриття та інші характеристики тріщин, з’ясовують їхній генезис. Беруть зразки порід для наступних лабораторних аналізів на ступінь доломітизації. Зразки мають бути невивітрілі, без поверхневих кірок і значних мінеральних прожилок.Вивчають рельєф карстово-уражених районів – його горизонтальне, вертикальне розчленування, крутість, їхні зміни на площі поширення карстових форм. Виконують профілювання вздовж напряму найбільш контрастних змін геоморфологічних умов з кроком у середньому 200 м. У польових маршрутах зазначають зв’язок карстових проявів з гідрографічною мережею.
З’ясовують морфологічні обриси поверхневих карстових форм:[ред. | ред. код]
- прості чи складні. До простих форм лійок зараховують: блюдцеподібні, лійкоподібні, чашоподібні, ящикоподібні. У складних формах наявні прості лійки другого, іноді третього, порядків. Форми меншого рангу можуть бути розміщені на дні, рідше на схилах чи біля брівки головної форми. Карри поділяють на: V-подібні, жолобоподібні, U-подібні [31];
- симетричні чи асиметричні [45]. Лійки, глибина яких більша від потужності покривних відкладів, мають асиметричний поперечний профіль, різні за крутістю схили. Лійки, глибина яких дорівнює або менша потужності перекриваючої товщі, мають симетричні форми;
- за розмірами: малі (до 5 м у діаметрі), середні (5-25 м), великі (25-50 м), дуже великі (більше 50 м);
- за глибиною – малі (до 1 м), середні (1-5 м), глибокі (5-10 м), дуже глибокі (більше 10 м);
- за формою в плані: лійки – круглі, овальні, здвоєні, амебоподібні (хвостаті лійки з ярами); карри – меандруючі, прямолінійні, ламані;
- за обводненістю: сухі, періодично затоплені та заповнені водою (карстові озера).
У польових умовах отримують інформацію про характер і поширення ґрунтово-рослинного покриву, який у певних геоморфологічних та кліматичних умовах по-різному впливає на розвиток форм.
Поверхневі карстові форми, описуючи у польових умовах, одночасно наносять на карту, замальовують і фотографують.З’ясовують генетичний тип лійок та інших карстових форм.Щільність форм. Обчислюють кількість поверхневих форм (лійок, блюдець, западин) на одиницю виміру поверхні (1 км2) у різних умовах рельєфу та геологічної будови.Зазначають роль карсту у фізико-географічних процесах території досліджень
Методи вивчення підземних порожнин[ред. | ред. код]
Під час вивчення підземних порожнин з’ясовують[1][ред. | ред. код]
- ступінь закарстованості та просторове поширення масиву порід, що карстуються, їхня потужність і витриманість за простяганням;
- геологічну історію розвитку, наявність складчастих і розривних структур;
- планове поширення порожнин – картування маловідомих і невідомих ходів, визначення протяжності печер;
- петрографо-мінералогічний склад, фаціально-літологічні відміни, розчинність порід, наявність глинистих прошарків;
- гідрогеологічні умови, особливості руху вод у карстовому масиві, насиченість вод вуглекислотою, концентрацію поверхневого стоку та його потрапляння у порожнини;
- генетичний тип і величину тріщин у підземних ходах, їхню орієнтацію у просторі, збігання з простяганням головних і другорядних ходів;
- морфометричні характеристики залів і переходів між ними;
- наявність і параметри сифонів, колодязів, прямовисних стінок тощо.
- у вапнякових печерах: ускладненість сталактитами1, сталагмітами, сталагнатами, їхні типові й унікальні форми. У гіпсових печерах: скупчення кристалів – кількість, величина, приуроченість до стінок;
- тип і потужність печерних відкладів – залишкових, обвальних, водних механічних, водних хемогенних, кріогенних, органогенних, особливості їхнього утворення [42];
- мікрорельєф стінок печер (тріщини, виступи, складні форми);
- наявність у печерах рік, водоспадів, озер, снігових конусів, їхні параметри;
- температуру на вході та всередині печер;
- підземний світ печер [4].
Для визначення поширення порід, що карстуються, застосовують середньота великомасштабні геологічні карти[1]. Для з’ясування впливу тектонічних структур і активності неотектонічних рухів використовують карти розломно-блокової тектоніки, лінеаментів, планетарної та регіональної тріщинуватості, тектонічні і карти неотектоніки. Геологічну історію розвитку визначають за палеогеографічними картами. Розчинність порід, вміст у них кальциту знаходять у лабораторних умовах. Решта досліджень передбачає детальні польові знімання з використанням приладів для орієнтування, нівеліра, мірних стрічок, геологічного молотка, а також відповідного спелеологічного спорядження.