Користувач:Світлана Шмигелюк

Теорії політичної ролі ЗМІ являються головним провідником, який доносить до публіки інформацію про політичні проблеми, програми і про варіанти вибору кандидатів або партій. 

Проте існують самі різні погляди на політичну роль ЗМІ. Серед теорій, що склалися на цей рахунок, головними є наступні моделі: плюралістична модель, модель панівної ідеології, ринкова модель і модель цінностей еліти. В моделі плюралізму ЗМІ надається суто позитивне значення: вважається, що вони створюють «інформоване громадянське суспільство», підвищують рівень його демократичності і дозволяють тримати державу під контролем суспільства. Плюралістична модель страждає серйозними недоліками. Адже не можна випускати з уваги того, що слабкі і неорганізовані групи не мають повноцінного доступу до основного потоку друку і мовлення, через що ЗМІ фактично працюють на інтереси істеблішменту і аж ніяк не настільки різноманітні, як може здатися. Нарешті, приватна власність у сфері ЗМІ та їх формальна незалежність від держави самі по собі ще не дають підстав говорити про їх політичну опозиційність, особливо сьогодні, коли зв'язку журналістів і мовників зі всілякими органами уряду переростають вже в якійсь симбіоз. У моделі панівної ідеології ЗМІ зображуються політично консервативною силою, яка в принципі служить інтересам економічних і соціальних еліт, а маси відсторонює на узбіччя політики. У марксистській версії цієї моделі, що йде від таких теоретиків, як Грамші, стверджується, що ЗМІ є провідниками буржуазної ідеології і завжди працюють на зміцнення капіталізму, діючи виключно в інтересах великих корпорацій та інформаційних магнатів: яку б політичну інформацію ЗМІ ні поширювали, передбачається, що все це в кінцевому підсумку визначається формою власності, - власність ж все більше концентрується в руках невеликої кількості глобальних інформаційних корпорацій. Найбільшими з них є Microsoft, AOL-Time Warner, Disney і Rupert Murdoch's News Corporation. З точки зору цієї моделі, ЗМІ відіграють і все більш важливу роль у процесах глобалізації : поширюючи ідеї, образи і цінності західної споживчої філософії, вони, по суті, створюють нові ринки і сприяють проникненню великого бізнесу в усі куточки планети. Як насправді працює модель панівної ідеології, найпереконливіше показали Наум Хомски і Ед Херман (Ed Herman) у книзі «Фабрикація згоди» (Manufacturing Consent, 1994), де вони описали так звану «модель пропаганди». Автори показали п'ять «фільтрів», або факторів, через які новини і політична інформація спотворюються всередині самих ЗМІ: • ділові інтереси власників інформаційних компаній; • необхідність рахуватися з поглядами та інтересами рекламодавців і спонсорів; • отримання новин та інформації від «агентів влади» - урядових органів і великих дослідницьких корпорацій, що фінансуються бізнесом; • епізодичний тиск на журналістів, включаючи і такий момент, як загрозу судового переслідування; • постійна переконаність самих журналістів в достоїнствах ринкової конкуренції та споживчого капіталізму. В іншій концепції ЗМІ – моделі цінностей еліти – фокус уваги переноситься з питання про те, хто володіє ЗМІ, на запитання, за допомогою яких механізмів контролюється їх зміст. Тут передбачається, що журналісти та мовники користуються достатньою професійної незалежністю і що навіть найбільш авторитарні з їхніх господарів втручаються в процес хіба що тим, що ставлять загальні завдання перед своїми співробітниками, але аж ніяк не контролюють їх повсякденну роботу, політичне ж обличчя видання визначають цінності тієї групи, яка якраз на повсякденному рівні і керує даними ЗМІ. Є, однак, кілька версій цієї моделі, що відрізняються одна від одної тим, що в них вважається головним. «Ринкова модель» ЗМІ відрізняється від інших тим, що для неї взагалі не важливо питання, наскільки об'єктивно чи необ'єктивно ЗМІ висвітлюють дійсність: її головний постулат полягає в тому, що газети і телебачення швидше просто відображають, ніж формують, погляди своєї аудиторії. ЗМІ дають людям в основному те, «що вони просять», і не можуть дозволити собі нічого такого, що могло б не сподобатися існуючій або потенційно можливій аудиторії, даючи, скажімо, політичні точки зору, з якими та свідомо не погодиться. Від такого тиску вільні, може бути, лише державні мовні компанії, які безпосередньо не пов'язані з рекламою і взагалі економічною діяльністю, але тиранія «рейтингу» дає про себе знати навіть і тут. Хоча «ринкова модель» і заперечує політичне значення ЗМІ, парадоксальним чином саме вона, можливо, найкраще пояснює, як саме спосіб подачі новин впливає на сьогоднішній політичний процес. Відбувається це, крім іншого, тому, що якісь моменти особистого життя і чисто особистої ж поведінки політиків для ЗМІ нині стали чи не важливіше політичних та ідеологічних проблем. Словом, для ЗМІ взагалі, але більш за все, природно, для телебачення, «картинка» куди цікавіше суті справи. У Великобританії й інших парламентських системах все це проявляється назовні в тому, що можна визначити непростим словом «американізація» політики. І ось що: для ЗМІ це аж ніяк не свідома лінія поведінки – просто працює повсякчасне прагнення «продати політику» тієї аудиторії, величезної за своїми масштабами, яка в іншій упаковці її, може бути, і не «купила» б. За тих же самих причин і виборчі компанії, потрібно сказати, перетворилися на «стрибки», під час яких усі з азартом стежать за тим, хто ж зрештою прийде до фінішу першим незалежно від політичного сенсу результатів забігу: зрозуміло, що «серйозні» новини і всякі там політичні дискусії при цьому мало кого хвилюють. Звичайно, все це можна було б списати на вимоги ринку, не будь самі ЗМІ, власне кажучи, початковою причиною. Адже коли політичні дебати висвітлюються як змагання гасел і конкурс афоризмів, не тільки мало місця залишається для скільки – небудь незалежного і глибокого аналізу політичних проблем, але підривається інтерес і власне до політики, політичні діячі ж постають такими собі несерйозними хлопцями з явно вираженою «ЗМІ – манією».