Користувач:Anna2mi
Поняття «регіональна еліта» має декілька змістовних характеристик. Найперше, її можна розуміти як регіональну владну еліту, що складається з осіб, котрі займають основні посади в органах державної влади й місцевого самоврядування в регіоні й безпосередньо, так би мовити, за посадами, впливають на процес прийняття політичних рішень.
До цієї когорти відносять і парламентарів, які представляють регіон на загальнодержавному рівні.
Інше поняття – «регіональна політична еліта» – набагато ширше. Сюди включають осіб, які не тільки мають владні повноваження, а й представляють регіональну партійну еліту, провідні громадські організації, ділову еліту. «Регіональна еліта» в цілому додає до цього переліку й представників інтелектуальної та культурно-просвітньої еліти.
Регіональну політичну еліту можна класифікувати за такими структурними підходами:[1]
1) соціогенетичний – визначає регіональні еліти через призму соціально-професійного походження (професійні, кар’єрні,освітні критерії);
2) географічний – визначає регіональну еліту за її територіальним походженням (в його розрізі передбачається поділ на «своїх» (вихідці із місцевого регіону) і «чужих» (вихідці з іншого регіону));
3) етнічний – визначає етнічну структуру регіональної еліти відповідно до національної структури регіону (поліетнічності).
Процес регіонального елітотворення не є завершеним. Однією із характерних ознак сучасної регіональної політичної еліти України стала її пасивність щодо законодавчих ініціатив, що безпосередньо стосувалися її статусу та компетенції. Так, на початку 90-х рр. в Україні було прийнято низку законів, що призвели до фактичного одержавлення місцевих органів влади. Місцева еліта повністю підпорядкована Києву. Звідси відповідь на запитання деяких київських аналітичних центрів, чому в Закарпатській області дія адмінресурсу є досить потужною. До того ж, економічний потенціал регіональної еліти є незначним, а відносини центру і регіонів створюють прецедент розбіжностей на рівнях політичної свідомості,політичної активності й політичної діяльності в центрі та на місцях. Незважаючи на це, регіональна політична еліта є
базисом загальнодержавної еліти, постійно кадрово підживлює й оновлює її. Вона формується шляхом призначення (органи державної адміністрації тощо) або шляхом участі й перемоги в регіональних виборах (так складається система рад).
Таким чином, на формування політичного образу регіону впливають його об’єктивні особливості, ступінь важливості регіонального фактору в системі владних відносин, персоналізація електорального вибору (фактор особистості політичного лідера).
В умовах трансформації політичної системи України, яка знаходиться в пошуку збалансованої моделі державного управління та на фоні світової тенденції до децентралізації особливо зростає науковий інтерес до феномену регіоналізму. Відзначимо, що тенденція до регіоналізації на противагу глобалізації як способу зберегти свою власну політичну, культурну, економічну, історичну ідентичність заторкнула навіть такі держави, які традиційно вважалися оплотом унітарного централізованого устрою: Великобританію, Іспанію та Францію. Регіоналізм також став ідейною основою значної частини загальнонаціональних політичних партій в ряді західноєвропейських країн.
Проблема регіоналізму є надзвичайно актуальною і для України, передусім з огляду на існування об’єктивних розбіжностей між різними регіонами країни, зокрема економічних, історико-культурних, геополітичних, так і на штучне «роздмухування» цієї проблеми. Не можна залишити поза увагою той факт, що складне історичне минуле України сприяло появі глибокого регіонального розколу по лінії «схід-захід», що найяскравіше виражається в різних типах політичних культур. Але особливої гостроти проблема регіоналізму таки набула в період «помаранчевої» революції, коли за пост глави держави боролися представники двох різних ідейно-політичних систем. Незважаючи на об’єктивно дуже важливий регіональний фактор в політичному процесі України, часто він стає предметом політичних маніпуляцій та спекуляцій, сприяє появі нав’язаних стереотипів та міфів, які згодом активно використовуються у виборчих кампаніях.
Регіон характеризується рядом ознак, які дозволяють виокремити його від оточення: комплексність, цілісність, спеціалізація, керованість, тобто наявність політико-адміністративних органів управління. Поняття регіону можна розглядати в кількох вимірах: географічному, адміністративно-організаційному, культурному. Згідно з механізмами впливу регіональні парадигми представлені наступним чином: регіон як квазікорпорація, регіон як ринок, регіон як квазідержава, регіон як соціум.
Слід відзначити, що з історичної перспективи дослідження регіонального фактору відбувалося в контексті розвитку з одного боку теорії просторових систем, а з іншого – теорії суверенітету і розподілу влад. Розгляд регіонального фактору в бінарній системі цих двох концепцій дозволяє глибше дослідити його природу, пояснити причини виникнення регіоналізму і передумови регіоналізації.
До основних причин виникнення та передумов поширення регіоналізму слід віднести зміни в суспільних процесах, а саме:
1) безперервна інтернаціоналізація територіальних економік, постійне розмивання міждержавних кордонів через посилення інтеграції повідомлень, ідеологій і стилів організації;
2) мобілізація периферії, регіонів і місцевостей проти національних центрів, утвердження вимог меншин із приводу культурної автономії, окремих органів територіального управління і прийняття рішень;
3) інтенсивний розпад старих і формування нових суспільних інститутів значно підсилюють трудову і соціальну мобільність індивідів, у зв’язку з чим важливого значення набуває «соціокультурне і духовне відтворювання населення на мезорівні».[2]
Найяскравіше регіональний фактор проявляє себе на рівні регіональної політичної культури, яка являє собою спільні для представників даного регіону політичні цінності та норми, які залишаються стабільними протягом тривалого періоду часу. Основною причиною диференціації різних типів політичної культури є різний історичний досвід регіонів. Різні політичні культури в свою чергу сприяють формуванню різних електоральних культур, усталених політичних преференцій виборців
Регіональні конфлікти в свою чергу можуть носити характер інституційного конфлікту, конфлікту груп інтересів, міжнаціонального, соціального, міжрегіонального, економічного, прикордонного конфлікту.
Регіональні еліти сприяють агрегації та артикуляції політичних інтересів мешканців певного регіону, виконуючи, з одного боку, класичні функції партії, а з іншого – поглиблюючи міжрегіональні відмінності.
Слід також відзначити, що недоліком пропорційної виборчої системи, за якою формується вищий законодавчий орган України є те, що вона не сприяє представництву регіональних інтересів та посилює централізм. Для України як країни, що розвивається, характерне існування так званих "вертикальних" груп еліт, що мають своїх представників і лобістів як у центрі, так і на місцях. Досить часто можна спостерігати формування в центрі "регіональних кланів", що поєднують вихідців з одного регіону. Найбільш чисельно в українському парламенті представлені вихідці з Київської області (~286 нардепів - це більше половини від усього складу Ради), Донецької (47 нардепів), Дніпропетровської області (18 нардепів) та АРК (13 нардепів). І лише по одному представнику лобіюють інтереси Рівненської та Хмельницької областей. Така диспропорція в регіональному представництві не сприятиме налагодженню збалансованої та ефективної моделі регіональної політики.
Окрім цього, на думку історика Я. В. Верменича, «українські регіональні еліти орієнтуючись на різні моделі націєбудівництва, мають відмінні зовнішні орієнтації. Регіональна біполярність виявляється і в різних оцінках минулого, ціннісних пріоритетах, у виборі полі- чи моноетнічної моделі національних відносин. Найгірше те, що ця біполярність часто відіграє роль розмінної монети в політичних іграх і від того має тенденцію до посилення»[3]
Інституційно представництво регіональних інтересів може також здійснюватися в межах регіональних політичних партій і рухів як загальнонаціонального масштабу, так і локального рівня. Особливої уваги заслуговують ті партії й рухи регіонального рівня, що не є загальнонаціональними. В Україні, на жаль, таких партій майже нема, а місцеві політичні партії є скоріше представництвами загальнонаціональних, які на місцях просто втілюють політику центру. Винятком можна вважати всеукраїнське об’єднання партії «Свобода», яке водночас не будучи представлене в парламенті, має значне представництво в ряді місцевих рад західних областей України.