Користувач:Lee O'Hara/Чернетка

ПОЛЬСЬКА «СОЛІДАРНІСТЬ» ТА УКРАЇНА В 1980-1991 рр Спроби налагодження контакту членів «Солідарності» з українською меншістю у Польщі і, відповідно, через це із самою Україною, були невипадковими та мали свої витоки. Складність польсько - українських відносин послужила тематикою для сотні наукових робіт . Проте, говорячи про період 1980-х рр. та обставини налагодження цих стосунків, слід брати до уваги ще доволі сильний антиукраїнський та антипольський ресентимент у середовищах польських і українських опозиціонерів. Унікальна заслуга у налагодженні польсько-українських контактів лежить на університетських осередках, знаних українознавчими студіями та скупченнями українських студентів і зацікавлених полоністів. На перший погляд короткочасні семінари, конференції, дискусійні вечори та обговорення книг, що присвячувались польсько-українським стосункам, створювали мережу контактів між проукраїнськими інтелектуалами, політиками та студентством. Прикладом закладу, де студентське середовище здійснювало постійну та активну кооперацію із українцями Польщі і «світочами» польської науки й культури, а згодом із членами «Солідарності», був Люблінський католицький університет. Цей ВНЗ одним із перших видавав підпільну пресу у Польщі та писав про Україну й українців. Особливістю було також і те, що майже всі греко-католики навчались у Люблінській вищій семінарії та студіювали богослов’я в Люблінському університеті . Студенти та викладачі Люблінського університету пережили так звану «копіювальну революцію». У Любліні виникло перше незалежне видавництво – Книгодрукарня без цензури, згодом це поширилось на інші інтелектуальні середовища. Цей осередок довго був відомий як центр української проблематики, зокрема, завдяки часопису католицької молоді «Spotkania», який Єжи Ґедройць називав послідовником концепції «Kultury» . Часопис почав виходити на початку 1977 р. та закликав до солідарності з пересліду¬ваними народами, нагадував про необхідність забезпечення прав національних меншин у Польщі, зокрема української . Першим систематичним заходом, який був пов’язаний з укра¬їнцями і відбувався на межі легального, стали тижні української культури у Люблінському католицькому університеті, які організували середовище полоністів та українські студенти. Важливість цього середовища і, зокрема, тижнів української культури полягала у нав’язанні контакту з польською опозицією. Як зазначає тодішня студентка та активна організаторка вищезгаданих ініціатив Богуміла Бердиховська, саме через друзів з люблінського підпілля вони почали шукати контакт з Я. Куронем, а опісля з Комітетом науки та культури (підпільна структура «Солідарності» часів воєнного стану). Співпраця з Я. Куронем стала причиною його приїздів на тижні української культури. Для усвідомлення всієї ваги цієї події потрібно пригадати, що ім’я Я. Куроня вживалося в офіційній пропаганді виключно в негативному світлі, Куронь навіть піддавася більш жорсткій критиці, аніж лідер «Солідарності» Лех Валенса.

Офіційне ставлення «Солідарності» до національних меншин відображене в «Ухвалі в справі національних меншин», прийнятій на з’їзді делегатів у Ґданську (7 жовтня 1981 р.). Основною ідеєю документа було, аби польські громадяни, котрі належать до інших народів (білоруси, цигани, греки, литовці, лемки, німці, українці, татари, євреї та інші) змогли мати разом з поляками умови для вільного розвитку своєї культури та передачі її майбутнім поколінням. Українці в Україні не знали про постанову «Солідарності» 1981 р. Проте, ця та подальша «мовчанка» була спровокована не лише пасивністю чи незацікавленістю українців, важливим був фактор, що у 1980 ті майже все українське дисидентство сиділо в таборах. Однак, із урахуванням того, яким чином це подавала радянська преса, дисиденти знали про «Солідарність» та підтримували профспілку. Зокрема, у спогадах Василя Стуса «З таборового зошита» є пасаж, де згадується про захоплення подіями в Польщі та народом, який у тоталітарному світі так вільно захищає своє «людське та національне право». Окрім того, поет зазначав: Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного – святого патріотизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя . Запровадження воєнного стану у грудні 1981 р. та подальший підпільний стан «Солідарності» викликали більш активне зацікавлення польської опозиції геополітикою. Причину придушення «Солідарності» поляки часто вбачали у «слабкості свого геополітичного розташування», і, зокрема, грудень 1981 р. змусив більшість людей змінити своє ставлення. Популярними серед дисидентів стали думки про необхідність вдосконалювати польську східну політику та долати упередження, вкорінені в польському соціумі. Проблема українського питання особливо актуалізувалась, оскільки говорили, що від польсько-українського порозуміння залежить доля народів Східної Європи . У молодіжних опозиційних середовищах проявилась нова лінія сприйняття та бачення діалогу «поляки-українці». Автори «Звернення до українців, білорусів та литовців», виданого у зв’язку з виборами до польського Сейму у 1985 р., стверджували, що «укладаючи нові відносини, ми розраховуємо на зміну поколінь! Не дратуймо почуттів старших людей, які так важко пережили війну, але й критично оцінюймо ці почуття». Саме з цього часу можна спостерегти, як посилюється зацікавлення українською проблематикою загалом та проблемою української меншини та, що найважливіше, молоді поляки та українці почали співпрацю на рівних . Наступною важливою ініціативою Я. Куроня, хоча його ім’я знову не фігурувало, був лист від національних меншин до Леха Валенси з нагоди організації «круглого столу» . В основі листа був заклик ввести в дискусію «круглого столу» проблему націо-нальних меншин у Польщі. Наголошувалось на поступовому погіршенні культурного та політичного становища національних меншин у ПНР. Тому організатори піднімали питання реформ – «зміни сталінської моделі суспільно-культурних товариств на-ціональних меншин», зміни у сфері ЗМІ та програм навчальних закладів, які лише погіршують стереотипи. Головною потребою для національних меншин було створення можливості «інституційного представництва». Лист підписали від українців Михайло Лесів, Степан Козак, Володимир Мокрий, від білорусів Юрій Туронек, від литовців Броніслав Маковський . Важливо, що спочатку цей лист апелював до Л. Валенси, але в кінцевому варіанті був змінений. Коли Б. Бердиховська з професором Мокрим поїхали до Ґданська передати цей лист Валенсі, професор Мокрий вирішив усунути з цього листа заголовок. Головною причиною слугувало переконання, що із зверненням до Леха Валенси цього листа ніхто в офіційній пресі не надрукує. Тоді професор Мокрий вирішив надрукувати це як відкритого листа. Однак оригінал, переданий до Валенси, має чітко встанов¬леного адресата (Інтерв’ю з Б. Бердиховською ). 18 грудня 1988 р. у Варшаві під час зустрічі групи інтелектуалів та членів «Солідарності» була утворена Комісія співпраці з національними меншинами . Ця комісія була однією з новоутворених 15-ти комісій, її очолив член «Солідарності» Марек Едельман. 2 серпня у Варшаві було створено Сеймову комісію національних та етнічних меншин, до складу якої ввійшло 24 посли. Очолити новостворену комісію вдалось Я. Куроню. Новообраний міністр праці та соціальної політики у своєму інтерв’ю з Мирославом Чехом так представив бачення майбутньої політики: Потрібно подолати взаємні негативні настанови, а це треба починати з тих, хто мешкають тут… Замість казати білорусам, литовцям, українцям, як вони собі мають укладати відносини з поляками, котрі мешкають поруч з ними, слід лиш подати їм добрий приклад… Замість чинного в міжвоєнний період принципу «Ви допікаєте нашим – ми вашим» слід застосувати принцип «Ми йдемо назустріч, допомагаємо вашим, котрі врешті-решт є водночас нашими» . Одним з наслідків візиту Б. Гориня до Польщі була участь представників «Солідарності» у Першому з’їзді Народного руху України за перебудову, який відбувався 8-10 вересня 1989 р. Без цих зустрічей не було би запрошення з України і не відомо, чи з польської сторони хтось би відчув відповідальність її відвідати, якби не спілкувався з представником української опозиції. Отож, до польської опозиції було вислано офіційне запрошення до сейму. Броніслав Ґеремек офіційно дав згоду на поїздку. Польську делегацію представляли: Богдан Борисевич, Збігнєв Янос, Адам Міхнік, Володимир Мокрий, Францішек Сак, Богуміла Бердиховська. Офіційну промову від «Солідарності» виголошував Адам Міхнік. Промова Міхніка була короткою, але наприкінці його слова «Хай живе вільна, демократична і незалежна Україна» викликали неймовірну хвилю овацій. Коли Міхнік закінчив свій виступ, цілий зал почав скандувати «Солідарність!». Сам доповідач про цей момент згадує: «Це найбільші овації, які я коли-небудь отримував». Похід до пам’ятника Тараса Шевченка Міхнік також згадує, як щось особливе: «Богдан Борусевич та Володимир Мокрий несли польський прапор та вигукували “Хай живе вільна Польща! Хай живе “Солідарність”» . 1989-1990 рр. представляють зовсім новий та відмінний рівень міжнародних контактів між Польщею та Україною. Зникнення «польсько-української завіси» дозволило реальне спілкування між двома сусідніми народами. Така можливість напрочуд швидко винесла ці стосунки на рівень державної політики. Прямими наслідками плідної співпраці польської та української опозиції стало те, що Польща 2 грудня 1991 р. першою у світі офіційно визнала державну незалежність України, а 4 січня 1992 р. встановила з Україною дипломатичні відносини. 18 травня 1992 р. відбулося підписання міждержавного українсько-польського Договору про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Це все важко уявити без зміни національної політики Польщі, візитів між представниками опозиції обох держав, вихід опозицій на державний рівень та особистого заанґажування Адама Міхніка, Яцека Куроня та Богуміли Бердиховської.