Користувач:Maryna Reptyukh
Мерзло солодкі сльози пестили рум’янець на щоках, замерзлі фари машин кидали сліпе тепло на зустрічну полосу швидкості, і лише де-не-де горіли шибки багатоповерхівок…Тіні розбитого настрою зливаються з огидним краєвидом із вікна, де метушня проковтнула бажання людей, а вся велич Майдану десь загубилася в густо наліплених ліхтариках і в різному мотлосі, присвяченому Діду Морозові-приреченому аноніму… Ідеальність відбіленого снігу кличе промокле натхнення до малювання, проте шедеври посинілих рук нагадують сіро мертвий дим, такий як на вечірньому цвинтарі, де важко відчути самотність. Ніч на зимових вулицях схожа на сонний подих байдужого, бо в її очах такий же сум, присвячений пустоті туманних сутінків. Хочеться тихо-тихо кричати від тісного подиху зими, що живе у свідомості перехожих, що вічно поспішають, від бажання жити після смерті, від втоми жалюгідного жебрака і від промерзлої калюжі на сходах. Тіло здається важким і холодним, немов 20% води із 80 замерзли в середині, витіснивши всю примарність підсвідомості, колонії тобі подібних штовхаються в затхло темних переходах, а на табло висвітилась Алла Мазур із «ось такими» новинами на сьогодні! Твої думки про смарагдовий снігопад перебив аромат підгорілих тістечок із «Кофє-Хауса», а кульгавий собака знов викликав почуття марного жалю. Каштани нагадують гіллясті карлючки в зошиті забіяки-першокласника, десь на розі шепоче ніким не прибране сміття, а Дніпро мовчки дивиться на барвисті графіті «нічних месників», накреслених на плитах. Тиша пробуджує інтерес до шуму, а дихання мріє про вакумований простір, де немає місця роздумам про білосніжну мерзлоту зимового буття…