Користувач:Nastia31

Пана́с Ми́рний (Пана́с Я́кович Ру́дченко; 1 (13) травня 1849, Миргород — 28 січня 1920, Полтава) — український прозаїк та драматург

Один із найвідоміших класиків Панас Мирний був творцем українського соціально – психологічного роману, визначним майстром реалістичної прози.

Біографія

Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в Миргороді на Полтавщині у сім’ї зубожілого дворянина – чиновника. Яків Григорович, батько митця. Був бухгалтером повітового скарбництва і подбав про забезпечення дітей освітою та майбутньою чиновницькою посадою. Панас навчався у Миргородській церковно – парафіяльній школі, згодом – у Гадяцькому повітовому училищі. Здібний випускник мріяв про гімназію та університетську освіту, проте, за наполяганням батька, вже з чотирнадцяти років розпочав роботу в повітовому суді. З одного боку, рано розпочата кар’єра мала переваги: Панас служив канцеляристом у різних установах Гадяча, Прилук, Миргорода, поки в 1871 році назавжди не оселився в Полтаві, поступово піднявшись по службовій драбині на найвищий щабель і ставши дійсним статським радником. З іншого боку – казенне середовище, оточення бюрократів і хапуг жорстоко травмувало вразливу душу юнака, особливо в перші роки служби.

Велику роль у вихованні Панаса відіграла його мати Тетяна Іванівна, дочка миргородського дрібного чиновника Гординського, яка прищеплювала своїм дітям змалку любов до української мови й народної пісні. П’ятеро дітей відчували її повсякденною турботою й виховувалися за принципами української етнопедагогіки. У народному дусі виховувала дітей у сім’ї Рудченків і няня Оришка – Ірина Константинівна Батієнко, яку майбутній письменник дуже любив і яка стала прообразом багатьох героїнь його творів. Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка "Унія", який був утворений у Полтаві; під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.

Панас Мирний не був у житті самотнім. 1889 року він одружився із Олександрою Михайлівною Шейдеман, дочкою поліцейського чиновника. З народженням дітей сім’я потребувала все більших коштів, тож Рудченко мусив шануватися на посаді, багато сил віддати службі. Сучасники Панаса Яковича свідчили, що він ретельно виконував свої службові обов’язки, хоч ніколи не запобігав перед начальством, не спокушався перспективою отримати прибутковіше місце ціною компромісів. Навіть рідному братові, який кликав його до Києва зануритися в бурхливе мистецьке життя і заробити більше, ніж у провінційному місті, Панас Якович відповів, що прагне мати державну роботу,яка забезпечувала його хлібом насущим, але не призводила до непорозумінь із власною совістю. Олесь Гончар, задумуючись над долею Панаса Мирного, підкреслював неординарність його становища: «Ця людина свого часу здавалася для декого дивною, навіть загадковою:як, мовляв, співіснують в одній особі затягнутий у мундир чиновник, що ревно виконує свої обов’язки, і такий нещасний критик існуючого ладу, пристрасний викривач соціальної несправедливості, чиї кращі твори протягом багатьох років були під забороною царської цензури?»

Батька Панаса Мирного. Тетяна Іванівна та Яків Григорович Рудченки

Підтримував Мирний тісні зв'язки з багатьма діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, в яких закликає до єднання всіх прогресивних сил у боротьбі за свободу й рівноправність жінок, співробітничає в журналі "Рідний край", що 1905 року почав видаватися в Полтаві, у ряді своїх творів ("До сучасної музи", "Сон", "До братів-засланців") відгукується на революційні події. Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення ганебними діями царизму. Не дивно, що в 1915р. поліція розшукує "політично підозрілу особу" Панаса Мирного. В зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виключної скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І. Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма: "Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирный, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного" Після встановлення Радянської влади на Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.

Введіть повідомлення

Творчість

Уже в зрілому віці Панас Якович писав про необхідність свідомої й діяльної вдячності кожного українця Кобзареві: «Що ми зробили задля тієї правди, якій слугував покійний? Задля його діла, за котре він свою душу поклав і страждання приймав?». Дитячі враження від «Кобзаря» й роль цієї книги для різних верств українського суспільства митець згодом висвітлив у оповіданні «Пригода з «Кобзарем»»(1906). Старший брат Панаса Іван, який віршував ще школярем, заохочував до творчості та збирання фольклору й майбутнього письменника. Згодом Іван опублікував у «Полтавських губернских відомостях» записані ним народні пісні про Палія та Мазепу. Білика, а саме такий псевдонім придбав собі старший з дітей Якова Рудченка, знали в часописі «Правда». Редактор цього львівського журналу запросив до співробітництва й Панаса, надрукував його вірш «Україна» та оповідання «Лихий попутав» (1872). Обидва твори були підписані псевдонімом Панас Мирний. Окрилений успіхом, у цьому ж році митець розпочав писати драму «Лимерівна», яка згодом побачила світ у львівській «Зорі», взявся за переспів українською мовою «Слово о похід Ігорів…», надруковано під назвою «Дума про військо Ігорове». Про причину, яка спонукала Панаса Яковича до творчості, він писав у своєму етюді: «Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи». Навесні 1872 року письменник задумав створити роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». У нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» Панас Мирний згадує розповідь хлопчика – візника про полтавського розбійника Василя Гнидку. Розбурхана творча уява не давала спокою письменникові, спонукала його взятися за перо.

Спочатку митець створив повість «Чіпка» (1872), зосередивши увагу на змалюванні безрадісних дитячих і обнадійливих юнацьких літ головного героя. Втрата землі, розпач, пияцтво й поступове сповзання Чіпки на криву стежку в цьому творі показано епізодично. Усвідомлюючи, що самостійно дати раду задуманому навряд чи вдасться, Панас Мирний звернувся за порадою до свого брата Івана Білика (1845 – 1905), на той час відомого фольклориста і перекладача творів Івана Тургенєва. Прочитавши повість  «Чіпка», Іван Якович зробив чимало зауважень, зокрема порадив Панасові оцінювати дії головного героя з погляду соціуму , в якому виріс Чіпка. Розпочинаючи написання більшого обсягом і глибшого, ніж повість «Чіпка», твору, Панас Мирний запросив брата до співавторства та обрав назву – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Найімовірніше, це риторичне запитання письменник запозичив із Біблії, з книги Йова, який в розпачі пояснює причину свого волання до Бога: «Чи ж реве віл при яслах повних ?» (6:5). Іван Білик поглибив історичним матеріалом екскурс у минуле, відтворивши історію села Піски, вивів образи предків деяких персонажів (передусім старого січовика Мирона Ґудзя), написав розділи «Новий вік», «Старе – та поновлене». Продуктивна співтворчість братів довго не тривала, бо у 80-і роки Іван занедбав літературну діяльність, ставши працівником міністерства фінансів.

Панас Мирний (праворуч) та Іван Білик 1881р.

Тим часом з’явилася друком повість Панаса Мирного «П’яниця» (1874), що обстоювала інтереси «маленької людини в чиновницькім мундирі» і перегукувалася з повістю «Шинель» Миколи Гоголя. Хоча в журналі «Правда» було надруковане ще й оповідання «Палійка» (1873) і особою митця зацікавилися шанувальники слова і в Західній, і в Східній Україні, Панас Рудченко вважав за краще своє авторство зберігати у таємниці. Його псевдонім – Мирний – ніби підкреслював недоконфліктну природу автора. Проте роздуми над суспільним гнітом, царськими заборонами української книги спонукали Панаса Мирного до активної громадської діяльності. 1874 року він взяв участь у роботі ІІІ Археологічного з’їзду в Києві, познайомився з Павлом Житецьким, Миколою Лисенком,Михайлом Старицьким. Панас Мирний почав видавати в Полтаві тижневик «Рідний край», в якому друкувалися художні твори, статті про потребу національного виховання молоді.

У 60 – 70-і роки у літературі набула актуальності тема «батьків і дітей», і Панас Мирний відгукнувся на неї оповіданням  «Народолюбець» (1874). Найважливіші думки цього твору «перемандрували» у його повість про українську інтелігенцію «Лихі люди», головний герой якої – письменник Петро Телепень – був особливо близький авторові. Цей твір вийшов друком 1877 року в Женеві у видавництві Михайла Драгоманова «Громада».

1881 року Мирний завершив соціально-психологічний роман «Повія», який літературознавці відносять до найвизначніших творів української класичної прози. Панас Мирний вважав його вершинним у своєму доробку.

Упродовж 1872 – 1919 років Панас Мирний надрукував понад тридцять високохудожніх творів. Академік Білецький визначив три тематичні струмені в його творчому набутку: соціально-психологічні романи з народного життя («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Голодна воля»); твори про життя української інтелігенції («П’яниця», «Лихі люди»); нариси й оповідання, що розробляють тему «батьків і дітей» («Як ведеться, так і живеться»). Лише 1885 року Панас Мирний зумів видати свої твори в Східнів Україні двома книгами під назвою «Збираниця з рідного поля». У 1903 – 1907 роках вийшов тритомник вибраних творів письменника.

Увічнення пам’яті

Ювілейна монета НБУ «Панас Мирний» номіналом 2 гривні

1925 року в Полтаві 3-ю Кобищанську вулицю перейменовано на вулицю Панаса Мирного. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де з 1903 року жив письменник, 1940 року утворено літературно-меморіальний музей. 1951 року в Полтаві було відкрито пам'ятник письменникові. В 1999 році на його честь було викарбувано пам'ятну монету.

7 квітня 1999 з нагоди 150-ї річниці від дня народження письменника Полтавською обласною радою засновано щорічну обласну премію імені Панаса Мирного за пропозицією Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного. Премія присуджується за кращі здобутки, які утверджують гуманістичні й національні ідеали, ідеї незалежності України, духовні цінності українського народу та є вагомим внеском у національно-культурне відродження Української держави у таких номінаціях:

• література, літературознавство;
• мистецтво;
• нродна творчість, народні ремесла;
• журналістика, публіцистика;

• благодійна та громадська діяльність (без вручення грошової винагороди).

Премію вручають щорічно 13 травня, у день народження Панаса Мирного.

Найвідоміші твори

Романи:

• " Хіба ревуть воли, як ясла повні"

• "Повія"

Повісті:

• "П’яниця"
• "Лихі люди"
• "Лихо давнє сьогочасне"

П’єса:

• "Лимерівка"

Оповідання:

• "Морозенко"
• "Лихий попута"

Більшість творів написано в 1870 - 1880 роках.