Користувач:Rostik98/Чернетка
СПАРТАК[ред. | ред. код]
ПОХОДЖЕННЯ І ЖИТТЯ У НЕВОЛІ[ред. | ред. код]
За вцілілими джерелами, Спартак походив з Фракії, регіону південно-східної Європи, який римляни в І ст. до н.е. часто намагались підкорити. Якийсь час він, ймовірно,
служив у римських допоміжних військах, після чого дезертирував і став чи то розбійником, чи то бунтарем. У якийсь момент він був захоплений, привезений до Риму і проданий в рабство людині, інколи зазначеної як Ватія. Ця людина мала гладіаторську школу в Капуа, у 193 кілометрах на південний схід від Риму. Опинившись в школі Спартак допоміг організувати втечу, в результаті якої вдалось вислизнути 70 гладіаторам, озброєним ножами, сікачами та іншою імпровізованою зброєю, яку вони дістали на кухні.
Поміж втікачів була й дружина Спартака, фракійка, ім'я якої втрачене в історії. Письменник Плутарх, який жив у ІІ ст., писав, що вона «була пророчицею, одержимою діонісівським безумством». Коли Спартак прокинувся від сну, в якому змія обвилась навколо його обличчя, «вона заявила, що це знак величезної і страшної сили, яка принесе йому нещасний кінець».
ПЕРШИЙ БІЙ[ред. | ред. код]
На шляху Спартак разом з іншими ватажками, Кріксом та Еномаєм, здійснювали рейди по селах з метою поповнення рядів та припасів. Рим не сприйняв зростаючу силу Спартака всерйоз. На той момент війська республіки вели бої в Іспанії, південно-східній
Європі та на Криті, а група втікачів не розглядалась як серйозна загроза для римських солдатів.
Римляни відправили претора на ім’я Гай Клавдій Глабер створити армію для придушення рабів. Він, а також Публій Валерій, якого було відправлено пізніше, «командували не регулярною громадянською армією легіонерів, а будь-якими силами, які вони могли наспіх мобілізувати на місці», — пише Аппіан, писець, який також жив у ІІ ст.
Тимчасова армія Глабера навіть не намагалась атакувати Спартака. Натомість вони перекрили основний маршрут до Везувію, розбили табір та пробували його виморити. Спартак взяв ініціативу на себе та доручив нещодавно звільненим рабам спорудити з дикого винограду канат, за допомогою якого вони спустились по схилу гори в місце, необачно незахищене римлянами. Римляни, які все ще знаходились в таборі, не помітили як прийшли повстанці. «Раби змогли оточити їх та вдарити несподіваною атакою. Коли римляни втекли, раби захопили їх табір», — пише Плутарх. Результатом цього успіху став наплив новобранців у військо Спартака. «Багато пастухів з околиць — міцнотілих та швидконогих чоловіків — прийшло, щоб приєднатись до рабів».
Розростанню армії Спартака також сприяли інші фактори. Протягом всього повстання його військо перебувало переважно в сільських районах і малих містах — місцях, які були слабо захищеними, але мали велику кількість рабів. Крім того, згідно зі стародавніми джерелами, Спартак наполягав на рівному розподілі здобичі, що також полегшувало вербування.
З часом до повстання почали долучатись не лише раби. «Їм вдалось створити таку грізну силу частково тому, що багато вільновідпущеників та інших вільних простолюдинів вступали в їх ряди разом з тисячами рабів-утікачів», — пише історик Майкл Паренті.
КРАСС[ред. | ред. код]
На той час, коли Спартак досяг протоки, римськими військами командував Марк Ліциній Красс. Як відзначає Штраус, він був заможною людиною здатною підняти в
елику армію та оплачувати її, принаймні частково, з власної кишені.
Своє багатство, за словами Плутарха, Красс нарощував за допомогою махінацій, «скуповуючи постраждалі від пожеж земельні ділянки та суміжні з ними будинки, які зі страху та невпевненості за безцінь продавали власники».
Ще жорстокішим він був у військовому житті. Оскільки до його армії входили залишки переможених Спартаком легіонів, які раніше належали Геллію та Лентулу, аби змусити солдат забути свій страх перед гладіаторським військом «Красс велів кинути жереб і стратити кожного десятого консульського легіонера», — пише Аппіан. Таким чином він відродив практику децимації, коли в підрозділах, які бігли від ворога, шляхом жеребкування вибиралась десята частина солдат та забивалась до смерті палицями або камінням.
Зайве говорити про залізну дисципліну у військах під командуванням Красса. Проте, оскільки кращі римські солдати все ще знаходились за межами Італії, до плану
подолання Спартака потрібно було підійти ретельно. Замість того, щоб відкрито боротись зі Спартаком в південній Італії, Красс побудував систему укріплень з центром на Мелійському хребті, аби загнати Спартака до пастки та заморити голодом його війська.
У відповідь Спартак запропонував укласти мирну угоду, яку Красс швидко відхилив. Можливо побачивши вагання серед своїх людей, Спартак вирішив зміцнити їх рішучість показово розіп'явши римського солдата. Це мало «візуально продемонструвати його людям, що з ними станеться, якщо вони не переможуть», — пише Аппіан. Зрештою Спартаку вдалось пробитись: повстанці заповнили одну з траншей (нібито людськими тілами) і вирвались верхи на конях.
І хоча Спартак вислизнув із пастки Красса, він зіткнувся з серйозними наслідками. За словами стародавніх писців, під час прориву він втратив тисячі солдатів. Крім того, у таборі повстанців відбувся розкол. Група дисидентів на чолі з Кастом та Ганніком, в яку увійшли багато кельтських та германських вояк, відділилась від Спартака і відправилась своєю дорогою. Ніби цього було мало, на додаток до військ Красса, які на той момент залишались практично неушкодженими, на підході була інша сила, на чолі з Марком Теренцієм Варроном Лукуллом, який збирався висадитись в порту Брундізій,
КІНЕЦЬ СПАРТАКА[ред. | ред. код]
Навесні 71 року до н.е. справи Спартака були кепські. Каст і Ганнік зазнали поразки від Красса, ймовірно, десь перед квітнем у битві при Кантенні.
Тепер Спартак був ще більш ізольованим. Після битви при Кантенні він дізнався про прибуття сил Лукулла до Брундізію, що розбило надії повстанців на втечу з Італії через цей порт.
Що сталось далі — важко пояснити. Спартак міг би спробувати інший порт, або іншу частину Італії. Його військо не було повністю в пастці, і він, швидше за все, мав принаймні 30 000 людей, готових до боротьби.
Але, з невідомих причин, він вирішив розвернутись і атакувати Красса. Чи то сам Спартак цього хотів, чи то його люди вирішили це за нього, невідомо.
Фінальна битва відбулась в квітні 71 року до н.е. Як розповідає Штраус, ми не можемо бути впевненими, де саме вона велась, але, швидше за все, десь у долині річки Сілар. Очевидно, стратегія Спартака складалась з двох частин — для атаки на лучників та метальників Красса мала бути використана кіннота, в той час як сам Спартак очолив піхоту, сподіваючись покінчити з Крассом власноруч.
Красс велів рити траншеї аби стримати кавалерію Спартака, але повстанці старались всіляко завадити будівництву. Зрештою Спартак вишикував своїх людей до бою, а Красс — своїх.
За записами Плутарха, перед битвою Спартак вбив свого коня, сказавши своїм людям, що «в разі перемоги матиме багато прекрасних коней, які належали ворогові, а в разі поразки не матиме необхідності в коні взагалі». Битва проходила погано. Кавалерія Спартака не змогла дістатись до римських метальників та лучників. Але Спартак був невідступним і кинувся прямо на Красса.
Однак все було марно — до Красса Спартак не пробився, лише повалив двох центуріонів, які трапились йому на шляху. Існують різні свідчення про смерть Спартака, але всі вони зводяться до того, що його було оточено та вбито. Зі смертю лідера його армія розвалилась, а Красс разом з іншими римськими силами вистежили решту повстанців.
Тіло Спартака так і не вдалось ідентифікувати. Як відзначає Штраус, перед битвою він вбив свого коня і, ймовірно, не став прикрашати свої обладунки. «Після останньої битви від Спартака могло залишитись лише сильно понівечене тіло солдата, вдягненого у звичайну броню». Можливо, він був похований у братській могилі разом зі своїм військом. І навіть якби археологи знайшли його тіло, вони не змогли б відрізнити славнозвісного командира від рядового повстанця.
Проте, хоча повстання Спартака і було врешті придушене, пам'ять про нього продовжує жити, навіть дужче, ніж про римлян, які воювали проти нього. «Хто сьогодні пам'ятає Красса? Помпея? Навіть Цицерона не всі пам'ятають», — пише Штраус. З іншого боку, — «всі чули про Спартака».