Користувач:Yakovlyshka/Чернетка

Кирило Пушкін

Кирило Пушкін (1996-2023)- Воїн,має Орден Богдана Хмельницького, Народився в Харкові в сім'ї Пушкіна Павла та Пушкіної Вікторії, він пішов захищати Україну після повномасштабного вторгнення Росії.

Роки життя

Із діда-прадіда Пушкіни жили в Харкові. Вікторія з чоловіком – на Північній Салтівці. Тій самій, яку під час облоги міста навесні і влітку 2022-го найбільше руйнували артилерією росіяни.

Родина виховувала трьох синів: найстаршому, Кирилу, – 26, середньому – 12, молодшому – 6.

Кирило народився 11 листопада 1996 року. У місті Харків

“Кирило – дуже слухняний, добрий, завжди всім допомагав, у нас на ньому все трималось. Завжди казала: «Ти – найбільш безпроблемна дитина», – голос Вікторії починає тремтіти. – Ніколи нічого не просив. У крамницю зайдемо, він питає: «Мамо, ти можеш мені це купити?» Кажу: «Сьогодні – ні». І він із розумінням ставився. Не заходився в істериках, як, буває, інші діти. Як народився, спав-їв, спав-їв. Я навіть казала: як такі діти, то їх і десять можна народити”.

Коли Кирило народився, їй було 18. Первісток не плакав. Чоловік спершу навіть думав, що малюк німий. Уперше Кирило заплакав у чотири місяці.

“Ми викликали «швидку», виявилось, у нього животик болів. Він такий – плакати лиш по ділу, – посміхається жінка. – Ніколи не скаржився. У школі у нього все завжди було гаразд, на фронт пішов – “усе 4.5.0”.

У молодших класах хлопця дражнили “Катя Пушкарьова” – тоді по телебаченню саме йшов російський серіал “Не народись красивою”. А мама його заспокоювала: “Розумієш, синку, у тебе прізвище – видатного поета”.

У 7-му класі проблеми з цькуванням розв’ящалися дуже просто – Кирило Пушкін виявився найвищим у класі. Його боялися чіпати.

“Він у нас був метр вісімдесят дев’ять заввишки”, – посміхається мама.

У дитинстві Кирило дуже любив ліпити з пластиліну. Підлітком захопився трюками на велосипеді. На це йшли всі вихідні та вільні вечори. “Велик” був справжньою стихією, продав його хлопець лише кілька років тому.

Після школи він пішов вивчати будівництво мостів до Харківського національного автомобільно-дорожнього університету.

Далі був інститут. У мирний час син спочатку працював на фармацевтичному складі, потім заробляв на життя будівельними роботами, робив ремонти у квартирах, приватних будинках. Він мав золоті руки, авторитет, тому замовлень вистачало.

“Зрештою, будував, але не мости, – посміхається мама. – Робив ремонти. Його кликали туди, де треба були відповідальність, щоб усе чітко. У нього завжди був порядок. Ми, як їздили на Донеччину забирати речі [після загибелі сина], все так акуратно складено в його сумочках. Навіть у цьому жаху він підтримував порядок”.

18 лютого Пушкіни поїхали забирати Кирила на Донеччину. Вікторія всю дорогу жахалася: картина за вікном була страшнішою за Північну Салтівку.

“Я казала чоловіку: тут так страшно, у мене навіть немає сил дихати. На узбіччях стоять розбиті машини. Ти їдеш і розумієш, що твоя машина може за мить перетворитися на таку ж, – розповідає Вікторія. – Просто в підрозділі сина побило всі машини, і його нікому було відвезти до міста, де ходить транспорт”.

18 лютого Кирило освідчився дівчині – подарував каблучку з діамантом.

“Він турбувався про неї. Вона живе з нами, ми її ні в якому разі не покинемо. Сказали їй: «Діаночко, ти – тепер наша донечка», а вона: «А ви – тепер мої батьки»”, – зітхає Вікторія.

Поет мріяв про сина і доньку, велику машину, аби всіх туди посадити і мандрувати.

“Він дуже любив приходити до нас у гості. У мене є повідомлення від нього: «Мамо, я мрію, щоб уже була перемога, і ми знову ходитимемо одне до одного в гості і смажитимемо шашлики». Він робив це відмінно. У Кирила все було побудоване на дружбі. «Сім’я – це команда», – каже чоловік. І ми так завжди жили і живемо: якщо комусь добре, всім добре, якщо комусь потрібна допомога, всі допомагають. Є навіть відео, де він знімає у бліндажі своїх бійців і каже: «Подивись: це – наша дружня сім’я», перераховує їхні імена, а потім каже: «Все буде Україна»”, – розповідає мама.

Повномасштабне вторгнення

8 березня 2022-го родина евакуювалася з Харкова, з-під обстрілів, у Звенигородку на Черкащину. Фактично це була поїздка в нікуди, адже Пушкіни не мали там ані рідні, ані знайомих.

“Ми були на Черкащині місяць. Увесь цей час Кирило обходив військкомати, ходив і в ТрО, де тільки не був. Прийшов одного дня і каже: «Я скрізь був, мене ніде не беруть, сказали призиватися з Харкова». І ми приїхали 8 квітня у Харків заради нього. Оселились у свекрухи, на Салтівці”, – розповідає Вікторія.

Вона іноді переходить на російську, та дуже старається говорити українською.

Після закінчення військової кафедри Кирило отримав звання молодшого лейтенанта, і йому довго шукали посаду.

“Він їм щодня дзвонив, ходив туди, питав, скільки ще чекати. 1 серпня його забрали”.

Кирило відмінно закінчив місячне навчання в Одеській військовій академії за фахом воєнного розвідника, пройшов злагодження в Києві. Його призначили командиром взводу у 206-й батальйон 241-ї київської бригади тероборони ЗСУ.

Наприкінці листопада їх перекинули у Вовчанськ, що на півночі Харківщини. "Ми спочатку думали, що там не так страшно, як десь на Донеччині. Але вороги постійно обстрілювали їхні позиції із танків, важкої артилерії, ракетами. Кирило був командиром взводу і розповідав, що у Вовчанську вони втратили п’ятьох побратимів, було багато поранених." На кордоні з РФ підрозділ пробув два місяці.

Любов до тварин та історія Фугаски

У Вовчанську Кирило і знайшов цуценя та назвав його Фугасом.

Втім, звірів носив додому змалку. Батьки не сварились, а лікували їх. Кирило казав: “Мамо, він сидів такий нещасний, такий мокрий, я не міг його покинути”. У нього жили не тільки коти й собаки, а хом’ячки, морські свинки, пацюки, навіть великий американський тарган.

“І він (тарган) такий живучий, жив і жив у нас. Потім якийсь друг прийшов у гості до Кирила і випросив у нього. Я йому: «Синку, віддай, віддай», – сміється Вікторія. – А якось на смітнику знайшов крихітне кошеня, годував його з піпетки, навіть узяв на роботі відпустку за власний рахунок, бо треба було шість разів на день годувати і животик чухати. Назвав Лакі, він виріс, але його потім сусіди отруїли”.

Якось хлопчак знайшов маленьке кошеня з відірваною лапкою. “Мамо, сиділо біля під’їзду і плакало!”. Кирило взяв кішечку на руки, укрив ковдрою, бо зима, холодно, і шість годин не вставав з одного місця: “Мамо, я боюсь поворушитися, щоб їй не було боляче”. Дочекався, поки батько приїде з роботи і відвезе машиною у клініку.

Лапу пришили, кицьці вже 11 років, вона бігає і стрибає, як усі, розповідає Вікторія Пушкіна.

У бабусі, з якою Кирило мешкав після повноліття, і досі живуть його п’ятеро котів.

“Він буквально за 10 днів до загибелі купив їм величезний, 20-кілограмовий, мішок корму, щоб ніхто через те не клопотався. І коли він на фронті сказав, що знайшов собачку, ми зовсім не здивувалися. Це було абсолютно на нього схоже”, – каже мама.

У підрозділі Пушкіна одразу почали називати “Поет”. Якось пізно ввечері він зателефонував батькам і сказав, що батальйон перекидають у Бахмут. Фугаса він забрати з собою не може, адже там буде небезпечно. Тож вирішив залишити цуценя військовим із 30-ї ОМБр, до якої тероборонці були прикомандировані, аби потім забрати.

Та надалі підрозділи змінювалися, і щеня загубилося. Батьки почали його шукати на Харківщині ще тоді, коли Кирило виконував бойові завдання на Донеччині. Безрезультатно.

Дорогою, якою востаннє їхали до сина, Пушкіни вирішили, що неодмінно знайдуть загублене цуценя. Спершу пробували через побратимів, потім знайома порадила писати в соцмережах.

“Збільшили фотографію, побачили, що там не Фугас, а Фугаска, – посміхається Вікторія. – А потім мені подзвонила жінка з Вовчанська і каже: «Я добре знаю вашого синочка, він – золота дитина, я їм пиріжки пекла, на позиції носила». Їх евакуювали, але вона пообіцяла поїхати за Фугаскою у середу. А в понеділок дзвонить військова і каже, що в них на позиціях бігає собачка з Вовчанська. І що її зможуть привезти до підірваної переправи у Старому Салтові”.

Переправа – це кладка, яку поставили замість підірваного мосту над річкою Сіверський Донець на деокупованій частині Харківщини. До кладки не раз їздили Пушкіни – возили синові і його побратимам передачі, серед яких неодмінно були домашні пироги. Бійці їхали назустріч із Вовчанська і забирали гостинці.

Військові привезли на кладку собачку, яку вже нарекли Білкою, і віддали мамі й татові Кирила.

Тепер Фугаска живе з родиною Пушкіних і є харківською знаменитістю – її впізнають на вулицях.

“Ми, як привезли, викупали її, і вона стала біла-біла, аж очам боляче. І плямка в неї на спині як сердечко. Дуже добра. Швидко подружилась із нашим спанієлем Робертом. Хоча спершу гарчала, коли він хотів гратися. Тепер вони п’ють з однієї миски. Роберт дуже любить яловиче вухо, може з ним носитися хоч і місяць, облизувати. Фугаска це вухо забрала і просто з’їла в його будці. Він сидів і так ображено дивився. Чоловік купив нове вухо. То Фугаска і це забрала й з’їла. Хоч те вухо більше, ніж вона”, – сміється Вікторія.

Коли собаку шукали, Вікторії писали з усієї країни: пропонували цуцика з Вінниці, Івано-Франківська. Втішали: є схожа, якщо раптом Фугас не знайдеться.

Загибель

У Бахмуті під час потужного бою Поет загубив каску. Батьки кинулися шукати нову. Знайшли, відвезли. Вікторія попросила сина берегтися.

“Він мені прислав якось відео: «Мамо, я в касці». Це було за п’ять днів до загибелі, – Вікторії важко згадувати цей період. Жінка зітхає і запинається. – Вони йшли на позиції, був потужний танковий та артилерійський обстріл. І вони і зайти не могли, і вийти теж. Їм довелось там залишитися. І Кирило наказав усім заховатися в бліндажах, сказав, що сам залишатиметься, спостерігатиме й доповідатиме про обстановку. Обстріл був дуже сильний. І Кирило загинув. І в одному окопі з ним – [загинули] батько і син. Усі – від танкового снаряду. Це сталось о третій ночі 2 березня”.

О 8-й ранку Вікторії зателефонували побратими Поета і сповістили важку новину.

“Він просив нікому не телефонувати і не турбувати, адже люди приходять із позицій втомлені, можуть спати. Завжди за всіх переживав! «Я вам сам напишу». І писав. А це не написав о першій. Чоловік каже: «Він із позицій вертається о другій». О другій нема, о третій – теж. О четвертій я сказала, що треба комусь дзвонити. А чоловік: «Та він же не дозволив. Почекаємо. Може, телефон розрядився», – розповідає Вікторія. – Ну, а тоді вже подзвонив побратим і сказав, що Кирила не стало. Сказав, його тіло відкопали. І що те місце вже під орками. Якби вони його не дістали, ми б навіть не могли його поховати. Тому я дуже їм вдячна”.

Щойно батьки дізнались про загибель сина, поїхали в Слов’янськ, де армійці квартирували і звідки їздили на позиції.

“Я сказала чоловікові, що хочу торкнутися тих речей, на яких моя дитина спала в останні години життя. Я хочу їх сама забрати. Не хочу чекати, поки їх хтось кудись відправить”, – схлипує Вікторія.

Кирило снився їй один раз: у перші дні після загибелі. Вони разом ішли, сіли в альтанці, а дівчина Діана показувала на комп’ютері фотографії його могили. Хлопець подивився і каже: “Мамо, ну, то якісь козли вигадали. Ти бачиш, я тут з вами, я з тобою”.

“Він із нами. Я вірю, що поки ми будемо про нього пам’ятати, він житиме, – переконана Вікторія Пушкіна. – Щойно припинимо, як пам’ять про нього згасне. Тому потрібно про нього говорити і пам’ятати”.

Бойові заслуги

17 лютого Кирилові дали 5-денну відпустку “за бойові заслуги на Бахмутському напрямку” і позачергово – звання лейтенанта.

— Під час бою підрозділ Кирила взяв у полон російського окупанта і захопив радіостанцію. Півтора тижня її слухали ЗСУ, і це принесло велику користь нашим воїнам. За це сину дали звання лейтенанта й відпустку на 5 днів.

“Його взвод узяв полоненого, вони збили ворожий дрон, він здобув дуже важливу радіостанцію в орків. Її слухали півтора тижні. І він велику користь приніс на своєму напрямку. Нам говорив командир:

«ВИ РОЗУМІЄТЕ, ЩО ВАШ СИН – ГЕРОЙ? МИ СЛУХАЛИ РАЦІЮ І ЗНАЛИ ВСЕ ПРО ВОРОЖІ ПОЗИЦІЇ, КУДИ ВОНИ ХОДЯТЬ, ЩО РОБЛЯТЬ».

Я стою, плачу на могилці, що зовсім молодий, не встиг пожити, – схлипує жінка. – А командир: «Мамо, ви розумієте, як це не боляче звучатиме, але він врятував життя інших, щонайменше дев’ять людей винні йому поклоном, за те, що врятував їх і в їхні родини не прийшло горе. Ваш син – герой”.

За особливі заслуги в захисті України Кирила представили до ордена Богдана Хмельницького посмертно.

“Сказали, нагороду точно дадуть, просто потрібен час на оформлення паперів”, – зітхає Вікторія.

“Його заступник комбата казав: «Я особисто знав Кирила, завжди такий веселий, на позитиві, з ним завжди можна було поговорити. Я йому казав: ти надто добрий для війни». І я йому завжди говорила, що він – надто добрий. А він дякував, що ми саме так його виховали”, – плаче мама.

Вона сумує за первістком. Братам Кирила теж його бракує. Хоча молодший іще не розуміє, що брата більше нема: “Як це, Кирила нема? Зовсім?..” А середній може просто серед дня розплакатися.

Вікторія теж часто плаче.

“Я дивлюсь на фотографії і думаю: як це я його більше не побачу? Він більше не прийде, не обійме, не скаже, що він завжди казав: «Оце ви зробили вітер із цією собакою! Ну ви й артисти!» – мама посміхається. – Це були його фірмові фразочки”.

Джерело інформації

“Він надто добрий для війни”. Яким був Кирило Пушкін із Харкова, що загинув під Бахмутом, та встиг знайти родину Фугасці- Новинарня

«Кирило б зрадів нашому вчинку»: після загибелі сина під Бахмутом батьки розшукали собаку, яку він мріяв забрати додому після перемоги- Факти

Відео з похорон італійскіх репортерів

Відео про Кирила та Фугаску

Меморіал жертв війни

Родина з Харкова розшукала цуценя сина-бійця, полеглого під Бахмутом. Суспільне|Новини

Лейтенант Кирило Пушкін загинув у бою з російськими окупантами під Бахмутом