Обговорення:Олевська республіка

Ця стаття є частиною Проєкту:Історія (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — створення якісних та інформативних статей на теми, пов'язані з історією. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Історія.
	Чим допомогти: Запрошуємо Вас взяти участь у написанні статей на історичну тематику! Додайте, будь ласка, шаблон {{Стаття проєкту Історія}} до всіх обговорень нових і старих статей, а також категорій з даної тематики. Статистика відвідуваності статті «Олевська республіка»

Нейтральність

У статтях, що є досить важливими (та спірними) для української історії, особливо важливо дотримуватись нейтральності. Вислови на кшталт "більшовицькі окупанти" не є енциклопедичними. Краще б пасувало, скажімо, "радянська влада" — без особистої оцінки цього явища. І таких висловів у статті є чимало. Flinn 13:14, 14 червня 2010 (UTC)

Це не стосується нейтральності. Нічого спірного. Очевидні історичні факти. --Tomahiv 13:19, 14 червня 2010 (UTC)

Згоден. Але вираз не енциклопедичний, а оціночний. Flinn 13:27, 14 червня 2010 (UTC)

Перепрошую, але радянська влада це зовсім не те саме, що більшовицькі загони. Те що такі загони були окупаційні - цілковито енциклопедично і об'єктивно. Чи є спіргим те, якої ідеології дотримувались радянські партизани?

Прізвища

Прізвища не варто писати у форматі [[Омелянів]]. Доречно писати [[Омелянів Іван Іванович|Омелянів]], чи як там його. Flinn 13:18, 14 червня 2010 (UTC)

Сиголенко

Згідно самого ТББ сотник Сиголенко не брав ніякої участі в розстрілах євреїв http://sb7878.ucoz.ru/publ/317-1-0-2172 : "Повернувшись до Олевська десь коло 12 листопада 1941 року, ми застали там одного „гавптштурмфюрера есес" з Житомира. Він ні менше, ні більше, а тільки привіз наказ обласної команди СД з Житомира Поліській Січі негайно „ліквідувати всіх жидів" в Олевську та інших районах. Я наказав сотникові С. Сиголенкові дати цьому „фюрерові" та Ґебітскомісарові таку відповідь: 1. Поліська Січ — це українська військова частина, яка не підлягає юрисдикції німецької цивільної влади і має своїм завданням боротися не з цивільним населенням, а лише з озброєним противником, в цьому разі з совєтською військовою диверсією. 2. З уваги на те, що останні наші переговори з генералом Кіцінгером щодо дальшого існування Поліської Січі, як окремої української частини, не дали позитивних наслідків, ця формація 15 листопада 1941 року розв'язується. Олевський штаб ліквідується. Всі люди йдуть по домах. „Гавптштурмфюрер" трагічно розвів руками, що в такому випадку на „ліквідацію" жидів їм доведеться стягати їх мішану поліцію з кількох областей. На це сотник С. Сиголенко відповів, що це вже їх справа. З моментом приїзду Гебітскомісара до Олевська та перебрання ним цивільної влади датою 5 листопада 1941 року, ми не маємо вже нічого спільного з тим, що тут діється. Сотник С. Сиголенко повернувся до мене дуже схвильований та обурений, що ті гітлерівські людоїди трактують масову „ліквідацію" безборонних людей, як якусь зовсім нормальну річ. Цих людей не могла врятувати жодна сила. Публічне видовище масового розстрілювання старців, жінок та дітей викликало в Олевську страшне враження та обурення. Старе та мале відразу заговорило: „Це варварство! Сьогодні їх, а завтра нас!" З 485 душ, громадян Олевська жидівської національности врятувалося втечою всього коло 25 людей та одна 16-літня дівчина Соня (прізвища не пригадую). Вона працювала в нашій їдальні для старшин. Вона добре володіла українською мовою і не була рисами обличчя подібна до жидівки. Всі наші люди знали, що вона жидівка, але ніхто її не видав. Навпаки, в часі загальної облави по всьому місті сотник С. Сиголенко, з мого дозволу, сховав її у своїй квартирі. Вночі відпровадив її з одним козаком до своєї нареченої в с. Борове Рокитнянського району. Її матір та сестру розстріляли. Ця дитина мало що не збожеволіла. Все хотіла сама потім бігти до Олевська, щоб її застрілили разом з усіма іншими, але її заспокоювали і нікуди з хати не випускали. Потім вона трохи заспокоїлась, отримала нові документи, як українка і все було гаразд. Жила і працювала у наших довірених селян, найбільше в Бистричах. Де вона тепер — не знаю. Між іншим, я ніколи не припускав, що жидівський народ є аж настільки фаталістичний. В Олевську вже давно було відомо, що сталося з жидами в Києві, Рівному та Житомирі. В наших казармах працювало багато жидів по всіх варстатах, як шевці, кравці, гарбарі та інші ремісники. Коли був виданий ґебітскомісаром наказ про те, що 16 листопада 1941 року всі жиди повинні зібратися з своїми речами на одній площі для „переїзду" в інше місце, ми зробили звечора так, що сотник С. Сиголенко „проговорився" перед головою жидівської громади, що цей „переїзд" означає. Він виразно підказував, щоб жиди вночі тікали, поки ще є час. Голова громади, старша людина, подякувавши нам, сказав, що він про це повідомить всіх своїх людей, але чи хто з них буде тікати — він сумнівається. По-перше тому, що нема куди тікати, їх однак половлять і постріляють, а по-друге, коли Бог допускає таку кару на Ізраїля за його гріхи, вони не мають права противитись Божій волі. З уваги на те, що українсько-жидівські відносини ще й далі залишаються натягнутими, незважаючи на зусилля певних українських та жидівських груп чи поодиноких людей якось ці відносини унормувати, варто тут бодай в кількох словах кинути трохи світла на цю запутану проблему України. "

--Lute88 19:57, 23 лютого 2011 (UTC)