Обговорення:Старий Угринів

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

УГРИНОВІЯ: з туману віків

  Угриновія у сучасному розумінні – це територія (60 тис. кв. км.),  що знаходиться на півдні Калуського  та  півночі  Рожнятівського районів, Івано-Франківської області. Тут розташовані села, що носять (або носили колись) назву Угринів: Старий Угринів, Середній Угринів, колишні Новий Угринів, Угринів-Слобода, Вижній Угринів (теперішня Петранка), пов»язані спільним походженням населення, якого на даний час нараховується  майже 5 тисяч  чоловік.  
 Географічні межі цього мікрорегіону досить виразні: зі сходу і півдня – лісові масиви, які відділяють  його від найближчих сіл: Завій, Грабівка, Красне, західні околиці - це поля й пагорби з боку таких населених пунктів: Новиця (колишнє містечко), Зелений Яр (поселення німецьких колоністів), на півночі – Бережниця (Шляхотська), Підмихайля (колишнє при монастирське поселення).  Про те, що навколо Угриновії були важко прохідні місця й контакт із зовнішнім світом, якщо й відбувався, то в основному в напрямку течії  рік Бережниці, а далі- Лімниці, свідчить наявність навколо аж кількох монастирів, а їх, як відомо, в ті часи розміщували в найбільш «глухих» місцях, недоступних таким чином як для татарських наскоків, так і польської католицької експансії. Найвідоміші  з них: Монастир св.Михайла (біля сучасного Підмихайля), «Лукванський монастир» (поблизу Грабівки). Згадується в текстах про Манявський скит і «подорож блаженного старця і Феодосія через тривожний час по бездоріжжю пустинними дорогами на Угринівський монастир».
  Якщо власне між поселеннями Угриновії  практично нема прогалин - забудова йде «хата в хату»протяжністю майже 20 км, то від сіл-сусідів відстані були доволі значними, але протягом останніх десятиліть Старий Угринів розширювався, в основному, в бік Калуша, а отже, відповідно,  дещо наблизився до Новиці та Бережниці.
Основною водною артерією Угриновів є ріка Бережниця, заселення краю відбувалось від нижньої течії й догори, звідси й назви: найнижче – Старий Угринів, посередині – Середній і у верхів»ях Угринови Новий та Вижній (інша назва – Угринів-Слобода). Браку води тут не відчували ніколи, крім Бережнички, місцевістю протікають ще кілька річок, які, щоправда, у ХХ ст. значно зміліли: Солонець (на західній околиці),Саджівка  (на сході), досить бурхливими під час дощів та повеней стають й інші численні потоки,  притоки   Бережниці, найбільшу – Семнін, у Середньому Угринові, можна назвати й невеличкою річкою. 	
Назва Солонця, як і первинна історія заселення  пов»язана з соляними джерелами, яких було вдосталь в усіх Угриновах, саме можливості соляного промислу, поряд з потужними ресурсами для рибальства приваблювали все нових поселенців. Епіцентром розселення, на нашу думку, слід вважати частину Старого Угринова, яку досі самі угринівці називають «Селом». Семе тут завжди була найгустіша забудова, тут, за переказами старожилів, знаходиласть найдавніша церква та цвинтар біля неї. Показовими в цьому контексті є й назви інших кутків села: Гора, Загора, Німецький Кут ( в напрямку німецької колонії), що підтверджують гіпотезу про локалізацію перших помешкань саме на північному березі Солонця, від «Довгих Нив» з боку  Новиці до місця впадіння цієї річки сама назва якої доводить її цінність як джерела продукування солі в р.Бережницю.  На Горі «у місці впадання Солонця у Бережничку»,  на пагорбі з крутими спусками до річок, за опосередкованими свідченнями, знаходився форпост князів Угринівських – невеликий замок. Попід валом проходила дорога , неподалік знаходився міс через річку. На жаль, тепер від укріплень нічого не залишилось, однак, за особливостями рельєфу місцевості можна з вилкою долею ймовірності реконструювати їх зовнішній вигляд та внутрішню структуру.    
Назва річки, як і села Бережниці, за книгою Р.Процака «Назви населених пунктів», «пов»язана із розташуванням на горбистій місцевості, де помітні значні схили гір та пагорбів, так звані «береги». Назва річки передалася й селу. Перша письмова згадка – 1378р.» (с. 47).
Отож, ми підійшли до найцікавішого й, водночас, найконтроверсійнішого питання угринівського минулого – походження назви та датування виникнення першого Угринова. Найпершою слід вказати «природню» гіпотезу етимології топоніма «Угринів»., за якою «угри» - це круті гори, пагорби  й урвиська, які дійсно характерні понад берегами р.Бережниці. Сумнівів додає тільки дуже чітке дублювання назви без жодних змін у всіх Угриновах, зберігався не тільки корінь, а ціле слово, що виглядає дивним, якщо припустити, що вказані назви виникали стихійно й автономно у кожному окремому випадку.

Автор книги «Назви поселень Івано-Франківщини (Бойківщина, Гуцульщина, Опілля). Історико-етимологічний словник» Мирослав Габорак дає наступне тлумачення: «Старий Угринів -давня назва від антропоніма Угрин».(с. 160).

Коваль А.П. («Знайомі незнайомці – походження назв поселень України.-К.:Либідь, 2001.-с.124) вказує наступне: «Села Угринів, Угорці, Угерці, Угорське (всього 17 назв у прикарпатських районах; Угринь (Тернопільська та Івано-Франківська обл.), Угриничі (Волинська обл.). Слов угри- («угорці») належить слов»янам (так за літописом ми їх називали); самі себе вони називали мадярами; венграми їх називали поляки, а в них цю назву запозичили росіяни. Назва угри стосувалася деяких угорських племен у V-VІ ст., а сліди від тієї давнини збереглися – крім назв поселень, є й прізвища людей. Ті назви сіл, які в основі мають давнішу форму угр , теж утворені від прізвищ, як і ті, що в основі мають пізнішу форму угор». 

Тут слід наголосити, що наведена цитата заперечує версію про неукраїнське коріння угринівців. Якщо б предки сучасних угринівців були етнічними угорцями, вони не називали б себе слов»янським терміном. Окрім того, досі не виявлено жодних слідів, які хоча б опосередковано свідчили б про угорський етнічний слід в угринівській історії (мадярські назви топонімів чи щось подібне відсутні). Навпаки, доречним видається твердити протилежне: перші угринівці могли бути мимоволі задіяні у тогочасних бурхливих українсько-угорських взаєминах, які набували різного характеру: збройного протистояння, соціально-економічних змін тощо. Зробімо невеличкий екскурс у давнішу історію. Біля 830 року печеніги витіснили сім племен угрів на захід – на територію між Дністром і дельтою Дунаю. У 892 році угри (мадяри) воювали в Карпатському краї в союзі з імператором Священої Римської імперії Арнульфом проти Великої Моравії, а далі, за допомоги візантійського імператора Лева УІ, перебравшись на правий беріг Дунаю, розбили військо болгарського царя Сімеона. У 895р. народ угрів, очолюваний Арпадом, переселився в Прикарпаття. По дорозі до Карпат вони грабували й убивали русичів і багато полонених продали в рабство у Візантію. У 898 р. літопис відзначає появу угрів під Києвом. Угорські племена довго йшли на захід, але ніде не зупинялися на довге проживання допоки не прийшли в Прикарпаття. Землі Прикарпаття на ті часи були малозаселеними але малопридатними для випасання великих табунів худоби. А вожді знали, що за Карпатами є благодатні рівнинні землі на яких проживають західні слов»янські народи. Була осінь. Погода не відповідала важкому переходу через важко прохідні заросші пралісами Карпатські гори. Тому угри вирішили перепочити. Уграм легко вдалося заключити союзний договір і отримати дозвіл на заселення в Притиссі тому, що, на той час, Велика Моравія була не тільки послаблена міжусобною боротьбою, але і очікувала загрози загарбання з боку Східнофранкської імперії і Болгарії, і сама шукала для себе будь-якого союзника. А угри, на той час, були сильним і войовничим народом. Літописець Нестор писав, що угри спочатку прийшли (найшли) в Русь, але не закріпилися в ній (Русі), а пронеслися далі на південний захід, через гори великі, в Панонію, де проживали тоді словени з волохами,останні (волохи) були покорителями угрів, але потім, угри їх прогнали і самі сіли із словенами, оволодівши землею волохів, що стала з тих часів зватися землею угорською (мадярською).

Багато давньоруських літописних пам’яток розкриває тісні і постійні зв’язки Угрів з її східним сусідом – Древньою(Київською) Руссю.

На київській княжній був жонатий брат Іштвана І – Ласло Сар, майбутній король Ендре І і його брат Левенте з 1034 по 1046 р.р. жили при дворі князя Ярослава Мудрого, де Ендре женився на дочці князя – Настасії(Анастасії). Ставши угорською(мадярською) королевою, Анастасія заснувала в мадярському королівстві два греко-східних монастиря. На угорській герцогині був жонатий внук Ярослава Мудрого, Тмутараканський князь Ростислав Володимирович. В 1065 р., після смерті чоловіка, герцогиня повернулася на батьківщину. Жінкою князя Ярослава Святополковича була дочка короля Ласло І. Головним об’єктом наступальної політики мадяр був їх східний сусід – Галицько –Волинське князівство. Перший похід на схід здійснив Ласло І в 1092 році. А в 1099 році військо мадярського короля Кальмана було розбито під Перемишлем. В 1123 році на Володимир-Волинський ходив з своїм військом Іштван ІІ. Бейла ІІ(Бела ІІ) і Гейза ІІІ(Геза ІІ) приймали участь у феодальних війнах на Русі, посилаючи на боці то одних то інших князів та бояр, в 1139,1144, на весні 1148, взимку 1150, восени 1150, на весні 1151 влітку 1152 років. Бейла ІІІ посилав своє військо на Русь в 1188,1189,1190,1202 р.р. Галицький князь Володимир був взятий в полон, забраний з сім»єю в Мадярщину і посаджений там у вязницю, а на престол в Галичі було посаджено сина Бейли ІІІ – Андрія, майбутнього короля Мадярщини Ендре(Ендрю)ІІ. Судячи з грамоти 2 травня 1189 року, Бейла ІІІ присвоїв собі титул „короля Галича”. Але не дивлячися на те, що в 1189 р. на допомогу Ендре прийшло мадярське військо, галицькими боярами при підтримці польського короля Казиміра вдалося у 1190 році вигнати Ендрю. За правління Ендрю ІІ, угорські феодали часто здійснювали військові походи на Галич 1205, 1206, 1208, 1211, 1212, 1213, 1214, 1216, 1220р.р.), намагаючись встановити там своє правління і владу. В 1215р. їм вдалося досягти визнання частиною галицького боярства молодшого сина короля Калмана у якості „короля Галича”, але в 1219 році його було вигнано з руського князівства. Подальші конфлікти були не такими інтенсивними і частими… Чи є якийсь тут якийсь зв»язок із появою Угриновів? Відповідь може дати тільки детальне вивчення тогочасних угорських джерел…

Щоб спробувати розібратись у всіх перипетіях потрібен більш глибокий  і широкий  історичний відступ.  Звернімо увагу на початок статті тому «Історії міст і сіл Української РСР»(С. 512), присвяченої Івано-Франківській області про селище Перегінське: «…- перша письмова згадка – перша половина ХІІІ ст., коли монголо-татарські завойовники вторглися в Галицько-Волинське князівство, звідти – в Угорщину і Чехію. Гірськими  шляхами, що вели на Закарпаття, вони гнали полонених, роблячи зупинки на переправі через бурхливу Лімницю. Ймовірно назва поселення походить від «переганяти»…  Якщо взяти до уваги той факт, що в Старому Угриновів досі найпоширенішим прізвищем є «Перегіняк» (перегнаний  звідкись), а також активно побутує прізвище «Рученчин» (заручник, невільник), які не зустрічалися ніде поза Угриновом, додати середньоугринівське прізвище «Перегінець», то вимальовується історичний слід, детальніше вивчення якого, за наявності нових документів, дало б можливість не тільки чіткіше визначитись із походженням назви «Угринів», але й значно посунути вглиб історії початок літочислення перших поселень угринівців…Можна припустити,  що саме в ХІІІ ст. на берегах Бережниці з»явились перші Перегіняки та Рученчини. Ким, у такому разі вони були: вцілілими невільниками, яких монголо-татари гнали з підлеглих тогочасним угорським володарям слов»янських земель, можливо із Закарпаття, чи навпаки полоненими галичанами, яких недоправили в Угорщину..? Поки-що, це ще  одна загадка історії.       
  Можливий і соціально-економічний аспект походження назви «Угринів». Петро Сіреджук у своїй статті «Як і коли заселялось Прикарпаття» (журнал «Жовтень».- 1984р.-С.102-108) пише про дещо пізніші події: «бажаючи мати свою опору на загарбаних землях, польські королі надають маєтки шляхті і магнатам волоської, польської, німецької, угорської національностей». За його ж словами перші поселення, найчастіше, виникали у місцях, де були соляні джерела. Якщо розвинути його теорію, виходить наступне: польська влада надала у володіння багаті на сіль землі князю Угрину – то й з»явилась назва Угринів, можливо й для уже існуючого сільця, де жили нащадки Перегіняків та Рученчиних. А далі відбувалось так зване «роїння» - поділ на «дублетні» села: від старовинного Угринова «відбрунькувались» Середній та Новий (Слобода). 
Вже згадувані князі – це, на думку Сіреджука, ніхто інші, а нащадки різних категорій галицьких княжих слуг, які за службу в польських магнатів одержували право заселення нових місцевостей. Знаючи про непросту історію відносин галицьких князів із угорськими королями: від дружніх союзів до воєн, цілком можна припустити присутність при княжому дворі якогось «Угрина», що пов»язав свою долю з нашим  краєм.   
Польська історіографія намагалась довести «високу цивілізаційну місію» польської корони для Галичини, твердила, що заселення й господарське освоєння земель  починалось виключно з волі поляків і тоді, коли вони утвердились в краї, у ХVІ-ХVІІ ст. Так, наприклад, академік Володимир Грабовецький наводить витяг із польських документів, про те, що у 1565р. «Угринів – сільце, яке їх милостивий пан воєвода руський два роки тому почав зселяти при старому селі Новиці  в   Дуброві над р. Берізницею» (Національний музей Львова, відділ рукописів і стародруків.- Фонд. 622, одиниця зберігання -16).
Цікаві свідчення з давньої історії Старого Угринова містить нещодавно виявлена "Хроніка парохії Бережниці Шляхетської та Угринова Старого...", написана парохом Дмитром Березовським у 1934р. "на основі записок парохіяльного архіву, митрополичих книг і розповідей старих людей". У цьому документі, з посиланням на літопис, сказано про те, що Станіслав Жолкевський польний гетьман коронний у порозумінні з князем Юрієм (прізвище дуже нерозбірливо) і Савкою Угринівським, хотячи поширити Калуське староство в 1606р., просив короля Сігізмунда III, щоби дозволити осадити на королівський землі між Бережницею, Угриновим Новим - власністю князів Угринівських, Новицею та Красним (місце, де була розміщена тогочасна садиба князів Угринівських) осадників князя Угринівського на   корчунках, що король грамотою 18 лютого 1609р. у Варшаві дозволив".
Насправді ж, навіть за наявними, однозначно достовірними документальними даними перша згадка про Угринів набагато давніша.   У "Історії міст та сіл Української РСР" перша письмова згадка про Старий Угринів датується 1447 роком. Щоправда у своєму "Нарисі Історії Прикарпаття" В. Грабовецький перераховуючи села, які вперше згдуються в 1440р., називає і Старий Угринів. Отже, остаточна дата згадки про село ще потребує уточнення. При цьому, згадки  ці – це польські люстрації (переписи населення й маєтностей), тобто на час цього «переобліку» Угринів, як населений пункт уже існував, і, можливо, вже немало років, або й десятиліть.
1603р. було засновано Угринів-Слободу, також у джерелах зустрічаються назви-Новий Угринів, Вижній Угринів, Нова Бережниця, тоді ж уперше зустрічається й осібна назва Середнього Угринова. З 1630р., коли закінчився термін звільнення від феодальних повинностей, за  Угриновом-Слободою закріпилася остаточна сучасна назва - Петранка, «що є семантичним утворенням від однойменного мікротопоніма – назви лісу, а також потоку. Первісне значення: «Поселення, що появилося біля лісу (на потоці) Петранка. На початку ХХст. було розділене на дві частини: Petranka dolna і Petranka gorna. Атрибутивні означення у цих назвах указували на місцезнаходження поселень стосовно гірського масиву» (з книги Мирослав Габорака, с. 123).                                                         
Найстарішим із Угриновів, за наявними на даний час письмовими джерелами, залишається ще один Угринів, який знаходиться за кільканадцять кілометрів від самої Угриновії  над річкою Бережницею, з іншого боку Чорного Лісу – біля колишнього Станиславова (тепер – Івано-Франківськ). Ось що вказує «Історія міст і сіл…»: « Угринів вперше згадується 1440р. На території села знайдено крем»яні знаряддя праці доби міді». Далі цікавіше. Виявляється Угриновія має свої «анклави» не тільки в Галичині, але й по всій Західній Україні.
1450р. – початок сільського літопису Угринова біля Підгайців на Тернопільщині. Порівняно пізно датували радянські історики появу на карті Угринова сучасного Горохівського району на Волині – аж 1629 роком, хоча за іншими даними дата має бути  набагато давніша – 1489р. 

Приблизно тоді ж знаходимо дані про ще один Угринів – теперішнього Сокальського району на Львівщині. Деякий час село називалось ще й Дібровкою (1951-1991рр.). У 1515-1780 рр. цей Угринів навіть був містечком, якому було надано магдебурзьке право.

 Наймолодшим із Угриновів був  і найшвидше зник з історичних документів Угринів Шляхетський – село засноване поляками біля Верхнього Угринова біля Станиславова, хоча за даними джерел з 1880р. тут проживало у 28 господарствах 108 українців, 4 євреї, 4 німці і тільки 9 поляків.
Які ж висновки можна зробити з такого розмаїття Угриновів на карті України. На нашу думку, цей  факт: наявність 11 майже одноіменних населених пунктів, при чому заснованих (чи точніше буде сказати вперше згаданих у писемних джерелах), здебільшого,  майже одночасно (середина-друга половина  ХV ст.) є ще одним аргументом на користь версії про походження власної назви «Угринів» від антропоніма «Угрин». Схоже на те, що дійсно в часи закріплення польського панування на українських землях території названих сіл стали власністю одного чи кількох «князів» Угринів (пізніше їх називають Угринівськими) і володіння ці були розкидані в різних околицях колишньої  Галицько-Волинської держави. На жаль, залишається тільки гадати – чи були ці особи представниками одного роду, можливо українізованих вихідців з Угорщини, що перебували на службі підкарпатського королівства, чи зовсім чужими поміж собою (своєрідними «тезками»)?..     

Доречним на цьому місці буде ще один невеличкий «ліричний відступ». У Сенкевича в його історичній трилогії романів ("Огнем і мечем", "Потоп" і "Пан Володийовський") виступає як один з головних героїв романів Володийовський Михайло, що мав, по звичаю польсько-католиків, ще друге ім"я Юрія (Jerzy). Романістом художньо змальовано Володийовського, як щирого поляка, великого польського патріота, першого рицаря Речі - Посполітої, знаменитого войовника, непереможного дуелянта і т. ін. Виявляється, ця постать не вигадана Сенкевичем. Такий діяч дійсно існував в другій половині ХVII ст., в часи, описані в трилогії Сенкевичем, і автор змалював його більш-менш правдиво й близько до дійсности, як це виявляється з історичних документів, але не все, описане у Сенкевича, сходиться з історичною дійсністю. Як розглянути по історичних документах походження польського героя Юрія - Михала Володийовського, то виявляється, що він був українець, родом з Поділля. Рід Володийовських належав по крові й кості до місцевих українських родів, що гніздилися на Поділлю ще з ХV ст. Це були дрібно-шляхетські роди, що мали невеликі частки землі, вели сільське господарство своїми силами, мали між собою звязок по родинним і маєтково-господарським справам. Більш відомі з історичних документів такі українські роди, що мали стосунки з Володийовськими: Лостовські, Ярмолинські, Сутківські, Дяковські, Угринівські та ін. Сільське господарство в ХV-ХVІ ст. вели вони в тяжких умовах, бо тут, на Поділлю, особливо в південно-західному його кутку-на Кам"янеччині, на пограниччю, в ті часи життя було дуже трівожне, небезпечне, бойове. Татари, що розташовувались в причорноморських степах, по степах херсонських, балтських, буджацьких и бесарабських, постійно нападали на подільські поселення, грабили їх, забірали все, що мало якусь цінність-забірали майно, урожай, худобу, а особливо робили тяжкі шкоди населенню забіраючи людей, щоби їх зробити невільниками и продати десь на причорноморських ринках, або щоб самим користуватися ними як робочою силою в своїх господарствах. В цих нападах допомагали татарам і турки, під зверхністю яких були татари. А часом такі наскоки на подільські поселення робили й інші сосіди-волохи (румини), що жили за Дністром і були також під зверхністю Туреччини. Державна влада Польщі, що її підлягала тоді Подільська країна, не давала достатної збройної допомоги місцевому суспільстві, щоби недопускати тих грабіжницьких нападів, і місцевому населенню приходилося самому відбиватися від грабіжників, вести постійну боротьбу з ворогами. Пізніше, коли місцеві сили окріпли в боротьбі, коли й держава більш зорганізувала озброєнний захист окраїнних земель, склад землевласників на Поділлю став змінятися; сюда на подільські землі, богаті черноземом, придатні для сільсько-господарських заходів, для прибуткової експлуатації, стали насуватися польські колоністи, культур-трегери, виганяти аборігенів з давніх їх гнізд, захвачувати великі обшари землі за милостивою допомогою польської зверхности і тут, на Поділлю, з"явилися великі маєтки польських магатів. Але в південно-західному кутку Поділля, на Кам"янеччині, було менше таких захватів; тут поки-що господарювали місцеві люди-дрібні землевласники, українці, що себе вважали за шляхту, подібну до польської шляхти.

Ретроспективно канва подій виглядає наступним чином.  За словами уже згадуваного П. Сіреджука, ХV ст. було часом чисельної хвилі переселення людності з Волині, Придніпрянщини та Поділля на галицькі землі. У цей період з»являються багато нових, або «ущільнених» старих поселень, у тому числі й більшість Угриновів. Напрошується  гіпотеза: переселення князів Угринівських на території тодішнього Руського воєводства й стало поштовхом подальшого «буму Угриново-творення». Надалі князі Угринівські будуть згадуватись в документах ще неодноразово, й, наприклад, їх майбутня участь у антипольському повстанні під проводом священика Івана з Грабівки на Калущині у 1648р. переконливо свідчить про українське походження й тісний зв»язок з корінним українським людом.  

 Останніми роками значно активізувались контакти між громадами Угриновів. Проведено ряд спільних масштабних культурно-масових заходів (наприклад, щорічні «Угринівські фестини», взаємний обмін делегаціями, спортивні змагання тощо), започатковано ряд перспективних проектів соціально-економічного плану на майбутнє. Однією із найважливіших спільних справ стало відкриття в приміщенні Народного Дому Середнього Угринова музейної кімнати, яка вже переросла в Угринівський музей ім. родини Марчаків (священика патріотична сім»я). Тут зібрано цікаві місцеві старожитності: рідкісні світлини, документи, церковні атрибути, ужиткові речі, що свідченнями оригінального історичного шляху мікрорегіону «Угриновії». Поповнюються фонди музею і матеріалами із сіл-побратимів, що дасть можливість у майбутньому перетворити цей заклад у справжній осередок відродження неповторної історико-етнографічної спільноти.

Угриновія

УГРИНОВІЯ: з туману віків

 Угриновія у сучасному розумінні – це територія (60 тис. кв. км.),  що знаходиться на півдні Калуського  та  півночі  Рожнятівського районів, Івано-Франківської області. Тут розташовані села, що носять (або носили колись) назву Угринів: Старий Угринів, Середній Угринів, колишні Новий Угринів, Угринів-Слобода, Вижній Угринів (теперішня Петранка), пов»язані спільним походженням населення, якого на даний час нараховується  майже 5 тисяч  чоловік.  

Географічні межі цього мікрорегіону досить виразні: зі сходу і півдня – лісові масиви, які відділяють  його від найближчих сіл: Завій, Грабівка, Красне, західні околиці - це поля й пагорби з боку таких населених пунктів: Новиця (колишнє містечко), Зелений Яр (поселення німецьких колоністів), на півночі – Бережниця (Шляхотська), Підмихайля (колишнє при монастирське поселення).  Про те, що навколо Угриновії були важко прохідні місця й контакт із зовнішнім світом, якщо й відбувався, то в основному в напрямку течії  рік Бережниці, а далі- Лімниці, свідчить наявність навколо аж кількох монастирів, а їх, як відомо, в ті часи розміщували в найбільш «глухих» місцях, недоступних таким чином як для татарських наскоків, так і польської католицької експансії. Найвідоміші  з них: Монастир св.Михайла (біля сучасного Підмихайля), «Лукванський монастир» (поблизу Грабівки). Згадується в текстах про Манявський скит і «подорож блаженного старця і Феодосія через тривожний час по бездоріжжю пустинними дорогами на Угринівський монастир».
  Якщо власне між поселеннями Угриновії  практично нема прогалин - забудова йде «хата в хату»протяжністю майже 20 км, то від сіл-сусідів відстані були доволі значними, але протягом останніх десятиліть Старий Угринів розширювався, в основному, в бік Калуша, а отже, відповідно,  дещо наблизився до Новиці та Бережниці.
Основною водною артерією Угриновів є ріка Бережниця, заселення краю відбувалось від нижньої течії й догори, звідси й назви: найнижче – Старий Угринів, посередині – Середній і у верхів»ях Угринови Новий та Вижній (інша назва – Угринів-Слобода). Браку води тут не відчували ніколи, крім Бережнички, місцевістю протікають ще кілька річок, які, щоправда, у ХХ ст. значно зміліли: Солонець (на західній околиці),Саджівка  (на сході), досить бурхливими під час дощів та повеней стають й інші численні потоки,  притоки   Бережниці, найбільшу – Семнін, у Середньому Угринові, можна назвати й невеличкою річкою. 	
Назва Солонця, як і первинна історія заселення  пов»язана з соляними джерелами, яких було вдосталь в усіх Угриновах, саме можливості соляного промислу, поряд з потужними ресурсами для рибальства приваблювали все нових поселенців. Епіцентром розселення, на нашу думку, слід вважати частину Старого Угринова, яку досі самі угринівці називають «Селом». Семе тут завжди була найгустіша забудова, тут, за переказами старожилів, знаходиласть найдавніша церква та цвинтар біля неї. Показовими в цьому контексті є й назви інших кутків села: Гора, Загора, Німецький Кут ( в напрямку німецької колонії), що підтверджують гіпотезу про локалізацію перших помешкань саме на північному березі Солонця, від «Довгих Нив» з боку  Новиці до місця впадіння цієї річки сама назва якої доводить її цінність як джерела продукування солі в р.Бережницю.  На Горі «у місці впадання Солонця у Бережничку»,  на пагорбі з крутими спусками до річок, за опосередкованими свідченнями, знаходився форпост князів Угринівських – невеликий замок. Попід валом проходила дорога , неподалік знаходився міс через річку. На жаль, тепер від укріплень нічого не залишилось, однак, за особливостями рельєфу місцевості можна з вилкою долею ймовірності реконструювати їх зовнішній вигляд та внутрішню структуру.    
Назва річки, як і села Бережниці, за книгою Р.Процака «Назви населених пунктів», «пов»язана із розташуванням на горбистій місцевості, де помітні значні схили гір та пагорбів, так звані «береги». Назва річки передалася й селу. Перша письмова згадка – 1378р.» (с. 47).
Отож, ми підійшли до найцікавішого й, водночас, найконтроверсійнішого питання угринівського минулого – походження назви та датування виникнення першого Угринова. Найпершою слід вказати «природню» гіпотезу етимології топоніма «Угринів»., за якою «угри» - це круті гори, пагорби  й урвиська, які дійсно характерні понад берегами р.Бережниці. Сумнівів додає тільки дуже чітке дублювання назви без жодних змін у всіх Угриновах, зберігався не тільки корінь, а ціле слово, що виглядає дивним, якщо припустити, що вказані назви виникали стихійно й автономно у кожному окремому випадку.

Автор книги «Назви поселень Івано-Франківщини (Бойківщина, Гуцульщина, Опілля). Історико-етимологічний словник» Мирослав Габорак дає наступне тлумачення: «Старий Угринів -давня назва від антропоніма Угрин».(с. 160).

Коваль А.П. («Знайомі незнайомці – походження назв поселень України.-К.:Либідь, 2001.-с.124) вказує наступне: «Села Угринів, Угорці, Угерці, Угорське (всього 17 назв у прикарпатських районах; Угринь (Тернопільська та Івано-Франківська обл.), Угриничі (Волинська обл.). Слов угри- («угорці») належить слов»янам (так за літописом ми їх називали); самі себе вони називали мадярами; венграми їх називали поляки, а в них цю назву запозичили росіяни. Назва угри стосувалася деяких угорських племен у V-VІ ст., а сліди від тієї давнини збереглися – крім назв поселень, є й прізвища людей. Ті назви сіл, які в основі мають давнішу форму угр , теж утворені від прізвищ, як і ті, що в основі мають пізнішу форму угор». 

Тут слід наголосити, що наведена цитата заперечує версію про неукраїнське коріння угринівців. Якщо б предки сучасних угринівців були етнічними угорцями, вони не називали б себе слов»янським терміном. Окрім того, досі не виявлено жодних слідів, які хоча б опосередковано свідчили б про угорський етнічний слід в угринівській історії (мадярські назви топонімів чи щось подібне відсутні). Навпаки, доречним видається твердити протилежне: перші угринівці могли бути мимоволі задіяні у тогочасних бурхливих українсько-угорських взаєминах, які набували різного характеру: збройного протистояння, соціально-економічних змін тощо. Зробімо невеличкий екскурс у давнішу історію. Біля 830 року печеніги витіснили сім племен угрів на захід – на територію між Дністром і дельтою Дунаю. У 892 році угри (мадяри) воювали в Карпатському краї в союзі з імператором Священої Римської імперії Арнульфом проти Великої Моравії, а далі, за допомоги візантійського імператора Лева УІ, перебравшись на правий беріг Дунаю, розбили військо болгарського царя Сімеона. У 895р. народ угрів, очолюваний Арпадом, переселився в Прикарпаття. По дорозі до Карпат вони грабували й убивали русичів і багато полонених продали в рабство у Візантію. У 898 р. літопис відзначає появу угрів під Києвом. Угорські племена довго йшли на захід, але ніде не зупинялися на довге проживання допоки не прийшли в Прикарпаття. Землі Прикарпаття на ті часи були малозаселеними але малопридатними для випасання великих табунів худоби. А вожді знали, що за Карпатами є благодатні рівнинні землі на яких проживають західні слов»янські народи. Була осінь. Погода не відповідала важкому переходу через важко прохідні заросші пралісами Карпатські гори. Тому угри вирішили перепочити. Уграм легко вдалося заключити союзний договір і отримати дозвіл на заселення в Притиссі тому, що, на той час, Велика Моравія була не тільки послаблена міжусобною боротьбою, але і очікувала загрози загарбання з боку Східнофранкської імперії і Болгарії, і сама шукала для себе будь-якого союзника. А угри, на той час, були сильним і войовничим народом. Літописець Нестор писав, що угри спочатку прийшли (найшли) в Русь, але не закріпилися в ній (Русі), а пронеслися далі на південний захід, через гори великі, в Панонію, де проживали тоді словени з волохами,останні (волохи) були покорителями угрів, але потім, угри їх прогнали і самі сіли із словенами, оволодівши землею волохів, що стала з тих часів зватися землею угорською (мадярською).

Багато давньоруських літописних пам’яток розкриває тісні і постійні зв’язки Угрів з її східним сусідом – Древньою(Київською) Руссю.

На київській княжній був жонатий брат Іштвана І – Ласло Сар, майбутній король Ендре І і його брат Левенте з 1034 по 1046 р.р. жили при дворі князя Ярослава Мудрого, де Ендре женився на дочці князя – Настасії(Анастасії). Ставши угорською(мадярською) королевою, Анастасія заснувала в мадярському королівстві два греко-східних монастиря. На угорській герцогині був жонатий внук Ярослава Мудрого, Тмутараканський князь Ростислав Володимирович. В 1065 р., після смерті чоловіка, герцогиня повернулася на батьківщину. Жінкою князя Ярослава Святополковича була дочка короля Ласло І. Головним об’єктом наступальної політики мадяр був їх східний сусід – Галицько –Волинське князівство. Перший похід на схід здійснив Ласло І в 1092 році. А в 1099 році військо мадярського короля Кальмана було розбито під Перемишлем. В 1123 році на Володимир-Волинський ходив з своїм військом Іштван ІІ. Бейла ІІ(Бела ІІ) і Гейза ІІІ(Геза ІІ) приймали участь у феодальних війнах на Русі, посилаючи на боці то одних то інших князів та бояр, в 1139,1144, на весні 1148, взимку 1150, восени 1150, на весні 1151 влітку 1152 років. Бейла ІІІ посилав своє військо на Русь в 1188,1189,1190,1202 р.р. Галицький князь Володимир був взятий в полон, забраний з сім»єю в Мадярщину і посаджений там у вязницю, а на престол в Галичі було посаджено сина Бейли ІІІ – Андрія, майбутнього короля Мадярщини Ендре(Ендрю)ІІ. Судячи з грамоти 2 травня 1189 року, Бейла ІІІ присвоїв собі титул „короля Галича”. Але не дивлячися на те, що в 1189 р. на допомогу Ендре прийшло мадярське військо, галицькими боярами при підтримці польського короля Казиміра вдалося у 1190 році вигнати Ендрю. За правління Ендрю ІІ, угорські феодали часто здійснювали військові походи на Галич 1205, 1206, 1208, 1211, 1212, 1213, 1214, 1216, 1220р.р.), намагаючись встановити там своє правління і владу. В 1215р. їм вдалося досягти визнання частиною галицького боярства молодшого сина короля Калмана у якості „короля Галича”, але в 1219 році його було вигнано з руського князівства. Подальші конфлікти були не такими інтенсивними і частими… Чи є якийсь тут якийсь зв»язок із появою Угриновів? Відповідь може дати тільки детальне вивчення тогочасних угорських джерел…

Щоб спробувати розібратись у всіх перипетіях потрібен більш глибокий  і широкий  історичний відступ.  Звернімо увагу на початок статті тому «Історії міст і сіл Української РСР»(С. 512), присвяченої Івано-Франківській області про селище Перегінське: «…- перша письмова згадка – перша половина ХІІІ ст., коли монголо-татарські завойовники вторглися в Галицько-Волинське князівство, звідти – в Угорщину і Чехію. Гірськими  шляхами, що вели на Закарпаття, вони гнали полонених, роблячи зупинки на переправі через бурхливу Лімницю. Ймовірно назва поселення походить від «переганяти»…  Якщо взяти до уваги той факт, що в Старому Угриновів досі найпоширенішим прізвищем є «Перегіняк» (перегнаний  звідкись), а також активно побутує прізвище «Рученчин» (заручник, невільник), які не зустрічалися ніде поза Угриновом, додати середньоугринівське прізвище «Перегінець», то вимальовується історичний слід, детальніше вивчення якого, за наявності нових документів, дало б можливість не тільки чіткіше визначитись із походженням назви «Угринів», але й значно посунути вглиб історії початок літочислення перших поселень угринівців…Можна припустити,  що саме в ХІІІ ст. на берегах Бережниці з»явились перші Перегіняки та Рученчини. Ким, у такому разі вони були: вцілілими невільниками, яких монголо-татари гнали з підлеглих тогочасним угорським володарям слов»янських земель, можливо із Закарпаття, чи навпаки полоненими галичанами, яких недоправили в Угорщину..? Поки-що, це ще  одна загадка історії.       
  Можливий і соціально-економічний аспект походження назви «Угринів». Петро Сіреджук у своїй статті «Як і коли заселялось Прикарпаття» (журнал «Жовтень».- 1984р.-С.102-108) пише про дещо пізніші події: «бажаючи мати свою опору на загарбаних землях, польські королі надають маєтки шляхті і магнатам волоської, польської, німецької, угорської національностей». За його ж словами перші поселення, найчастіше, виникали у місцях, де були соляні джерела. Якщо розвинути його теорію, виходить наступне: польська влада надала у володіння багаті на сіль землі князю Угрину – то й з»явилась назва Угринів, можливо й для уже існуючого сільця, де жили нащадки Перегіняків та Рученчиних. А далі відбувалось так зване «роїння» - поділ на «дублетні» села: від старовинного Угринова «відбрунькувались» Середній та Новий (Слобода). 
Вже згадувані князі – це, на думку Сіреджука, ніхто інші, а нащадки різних категорій галицьких княжих слуг, які за службу в польських магнатів одержували право заселення нових місцевостей. Знаючи про непросту історію відносин галицьких князів із угорськими королями: від дружніх союзів до воєн, цілком можна припустити присутність при княжому дворі якогось «Угрина», що пов»язав свою долю з нашим  краєм.   
Польська історіографія намагалась довести «високу цивілізаційну місію» польської корони для Галичини, твердила, що заселення й господарське освоєння земель  починалось виключно з волі поляків і тоді, коли вони утвердились в краї, у ХVІ-ХVІІ ст. Так, наприклад, академік Володимир Грабовецький наводить витяг із польських документів, про те, що у 1565р. «Угринів – сільце, яке їх милостивий пан воєвода руський два роки тому почав зселяти при старому селі Новиці  в   Дуброві над р. Берізницею» (Національний музей Львова, відділ рукописів і стародруків.- Фонд. 622, одиниця зберігання -16).
Цікаві свідчення з давньої історії Старого Угринова містить нещодавно виявлена "Хроніка парохії Бережниці Шляхетської та Угринова Старого...", написана парохом Дмитром Березовським у 1934р. "на основі записок парохіяльного архіву, митрополичих книг і розповідей старих людей". У цьому документі, з посиланням на літопис, сказано про те, що Станіслав Жолкевський польний гетьман коронний у порозумінні з князем Юрієм (прізвище дуже нерозбірливо) і Савкою Угринівським, хотячи поширити Калуське староство в 1606р., просив короля Сігізмунда III, щоби дозволити осадити на королівський землі між Бережницею, Угриновим Новим - власністю князів Угринівських, Новицею та Красним (місце, де була розміщена тогочасна садиба князів Угринівських) осадників князя Угринівського на   корчунках, що король грамотою 18 лютого 1609р. у Варшаві дозволив".
Насправді ж, навіть за наявними, однозначно достовірними документальними даними перша згадка про Угринів набагато давніша.   У "Історії міст та сіл Української РСР" перша письмова згадка про Старий Угринів датується 1447 роком. Щоправда у своєму "Нарисі Історії Прикарпаття" В. Грабовецький перераховуючи села, які вперше згдуються в 1440р., називає і Старий Угринів. Отже, остаточна дата згадки про село ще потребує уточнення. При цьому, згадки  ці – це польські люстрації (переписи населення й маєтностей), тобто на час цього «переобліку» Угринів, як населений пункт уже існував, і, можливо, вже немало років, або й десятиліть.
1603р. було засновано Угринів-Слободу, також у джерелах зустрічаються назви-Новий Угринів, Вижній Угринів, Нова Бережниця, тоді ж уперше зустрічається й осібна назва Середнього Угринова. З 1630р., коли закінчився термін звільнення від феодальних повинностей, за  Угриновом-Слободою закріпилася остаточна сучасна назва - Петранка, «що є семантичним утворенням від однойменного мікротопоніма – назви лісу, а також потоку. Первісне значення: «Поселення, що появилося біля лісу (на потоці) Петранка. На початку ХХст. було розділене на дві частини: Petranka dolna і Petranka gorna. Атрибутивні означення у цих назвах указували на місцезнаходження поселень стосовно гірського масиву» (з книги Мирослав Габорака, с. 123).                                                         
Найстарішим із Угриновів, за наявними на даний час письмовими джерелами, залишається ще один Угринів, який знаходиться за кільканадцять кілометрів від самої Угриновії  над річкою Бережницею, з іншого боку Чорного Лісу – біля колишнього Станиславова (тепер – Івано-Франківськ). Ось що вказує «Історія міст і сіл…»: « Угринів вперше згадується 1440р. На території села знайдено крем»яні знаряддя праці доби міді». Далі цікавіше. Виявляється Угриновія має свої «анклави» не тільки в Галичині, але й по всій Західній Україні.
1450р. – початок сільського літопису Угринова біля Підгайців на Тернопільщині. Порівняно пізно датували радянські історики появу на карті Угринова сучасного Горохівського району на Волині – аж 1629 роком, хоча за іншими даними дата має бути  набагато давніша – 1489р. 

Приблизно тоді ж знаходимо дані про ще один Угринів – теперішнього Сокальського району на Львівщині. Деякий час село називалось ще й Дібровкою (1951-1991рр.). У 1515-1780 рр. цей Угринів навіть був містечком, якому було надано магдебурзьке право.

 Наймолодшим із Угриновів був  і найшвидше зник з історичних документів Угринів Шляхетський – село засноване поляками біля Верхнього Угринова біля Станиславова, хоча за даними джерел з 1880р. тут проживало у 28 господарствах 108 українців, 4 євреї, 4 німці і тільки 9 поляків.
Які ж висновки можна зробити з такого розмаїття Угриновів на карті України. На нашу думку, цей  факт: наявність 11 майже одноіменних населених пунктів, при чому заснованих (чи точніше буде сказати вперше згаданих у писемних джерелах), здебільшого,  майже одночасно (середина-друга половина  ХV ст.) є ще одним аргументом на користь версії про походження власної назви «Угринів» від антропоніма «Угрин». Схоже на те, що дійсно в часи закріплення польського панування на українських землях території названих сіл стали власністю одного чи кількох «князів» Угринів (пізніше їх називають Угринівськими) і володіння ці були розкидані в різних околицях колишньої  Галицько-Волинської держави. На жаль, залишається тільки гадати – чи були ці особи представниками одного роду, можливо українізованих вихідців з Угорщини, що перебували на службі підкарпатського королівства, чи зовсім чужими поміж собою (своєрідними «тезками»)?..     

Доречним на цьому місці буде ще один невеличкий «ліричний відступ». У Сенкевича в його історичній трилогії романів ("Огнем і мечем", "Потоп" і "Пан Володийовський") виступає як один з головних героїв романів Володийовський Михайло, що мав, по звичаю польсько-католиків, ще друге ім"я Юрія (Jerzy). Романістом художньо змальовано Володийовського, як щирого поляка, великого польського патріота, першого рицаря Речі - Посполітої, знаменитого войовника, непереможного дуелянта і т. ін. Виявляється, ця постать не вигадана Сенкевичем. Такий діяч дійсно існував в другій половині ХVII ст., в часи, описані в трилогії Сенкевичем, і автор змалював його більш-менш правдиво й близько до дійсности, як це виявляється з історичних документів, але не все, описане у Сенкевича, сходиться з історичною дійсністю. Як розглянути по історичних документах походження польського героя Юрія - Михала Володийовського, то виявляється, що він був українець, родом з Поділля. Рід Володийовських належав по крові й кості до місцевих українських родів, що гніздилися на Поділлю ще з ХV ст. Це були дрібно-шляхетські роди, що мали невеликі частки землі, вели сільське господарство своїми силами, мали між собою звязок по родинним і маєтково-господарським справам. Більш відомі з історичних документів такі українські роди, що мали стосунки з Володийовськими: Лостовські, Ярмолинські, Сутківські, Дяковські, Угринівські та ін. Сільське господарство в ХV-ХVІ ст. вели вони в тяжких умовах, бо тут, на Поділлю, особливо в південно-західному його кутку-на Кам"янеччині, на пограниччю, в ті часи життя було дуже трівожне, небезпечне, бойове. Татари, що розташовувались в причорноморських степах, по степах херсонських, балтських, буджацьких и бесарабських, постійно нападали на подільські поселення, грабили їх, забірали все, що мало якусь цінність-забірали майно, урожай, худобу, а особливо робили тяжкі шкоди населенню забіраючи людей, щоби їх зробити невільниками и продати десь на причорноморських ринках, або щоб самим користуватися ними як робочою силою в своїх господарствах. В цих нападах допомагали татарам і турки, під зверхністю яких були татари. А часом такі наскоки на подільські поселення робили й інші сосіди-волохи (румини), що жили за Дністром і були також під зверхністю Туреччини. Державна влада Польщі, що її підлягала тоді Подільська країна, не давала достатної збройної допомоги місцевому суспільстві, щоби недопускати тих грабіжницьких нападів, і місцевому населенню приходилося самому відбиватися від грабіжників, вести постійну боротьбу з ворогами. Пізніше, коли місцеві сили окріпли в боротьбі, коли й держава більш зорганізувала озброєнний захист окраїнних земель, склад землевласників на Поділлю став змінятися; сюда на подільські землі, богаті черноземом, придатні для сільсько-господарських заходів, для прибуткової експлуатації, стали насуватися польські колоністи, культур-трегери, виганяти аборігенів з давніх їх гнізд, захвачувати великі обшари землі за милостивою допомогою польської зверхности і тут, на Поділлю, з"явилися великі маєтки польських магатів. Але в південно-західному кутку Поділля, на Кам"янеччині, було менше таких захватів; тут поки-що господарювали місцеві люди-дрібні землевласники, українці, що себе вважали за шляхту, подібну до польської шляхти.

Ретроспективно канва подій виглядає наступним чином.  За словами уже згадуваного П. Сіреджука, ХV ст. було часом чисельної хвилі переселення людності з Волині, Придніпрянщини та Поділля на галицькі землі. У цей період з»являються багато нових, або «ущільнених» старих поселень, у тому числі й більшість Угриновів. Напрошується  гіпотеза: переселення князів Угринівських на території тодішнього Руського воєводства й стало поштовхом подальшого «буму Угриново-творення». Надалі князі Угринівські будуть згадуватись в документах ще неодноразово, й, наприклад, їх майбутня участь у антипольському повстанні під проводом священика Івана з Грабівки на Калущині у 1648р. переконливо свідчить про українське походження й тісний зв»язок з корінним українським людом.  

Останніми роками значно активізувались контакти між громадами Угриновів. Проведено ряд спільних масштабних культурно-масових заходів (наприклад, щорічні «Угринівські фестини», взаємний обмін делегаціями, спортивні змагання тощо), започатковано ряд перспективних проектів соціально-економічного плану на майбутнє. Однією із найважливіших спільних справ стало відкриття в приміщенні Народного Дому Середнього Угринова музейної кімнати, яка вже переросла в Угринівський музей ім. родини Марчаків (священика патріотична сім»я). Тут зібрано цікаві місцеві старожитності: рідкісні світлини, документи, церковні атрибути, ужиткові речі, що свідченнями оригінального історичного шляху мікрорегіону «Угриновії». Поповнюються фонди музею і матеріалами із сіл-побратимів, що дасть можливість у майбутньому перетворити цей заклад у справжній осередок відродження неповторної історико-етнографічної спільноти.