Обговорення:Стояновська Галина Михайлівна
Депутатка
Стояновська (Ганна) Галина Михайлівна, по паспорту Дудко-Стояновська, народилась у Черкасах 18 серпня (ст.ст.) 1903 року, померла у Києві від наслідків інсульту, що трапився з нею у серпні 1986 року (спаралізувало усю ліву сторону тіла), 29 грудня 1991 року в Києві. Похована на Північному цвинтарі 31 грудня 1991 року Сєдих Ольгою Леонідівною. Вона ж і доглядала її лежачу п’ять з половиною років.
Ось життєвий шлях Галини Михайлівни Стояновської, викладений у реєстраційному бланку члена КПРС:
Висновок секретаря райкому, міському про видачу партквитка:
Обміняти партквиток зразка 1936 року № 3678774 Секретар РК, МК підпис 25 червня 1954 року РЕЄСТРАЦІЙНИЙ БЛАНК ЧЛЕНА КПРС Партквиток № 05741426 Первинна організація Молкомбіната Райком, міськом Залізничний райком міста Києва Область, край, республіка Київська область УРСР 1.Прізвище, Ім’я, по-батькові Стояновська Галина Михайлівна 2.Стать жіноча 3.Рік народження 1907 4.Місце народження Черкаси 5.Національність Українка 6.Рідна мова Українська 7.Суспільний стан службовець 8.Заняття батьків а) до 1917 року
б) після 1917 року
батько робітник у підрядника-грабара, помер у 1912 році, мати на утриманні брата робітника теслі
мати на утриманні дітей
9.Час вступу до КПРС
а) у кандидати
б) у члени КПРС
липень 1938 року Плисківський райком КП(б)У
березень 1941 року Плисківський райком КП(б)У
10.Перебування у лавах ВЛКСМ не перебувала
11.Освіта
В яких освітніх закладах вчився, де коли, чи закінчив Вища
Закінчила педагогічний інститут у місті Черкаси Київської області у 1935 році
12.Основна професія і спеціальність
а) згідно з освітою, стаж
б) згідно з досвідом роботи, стаж
вчителька середньої школи 6 років
вчителька середньої школи 13 років
13.Рід занять з початку трудової діяльності
З якого по який час (місяць, рік) Назва місцевості
(село, район, місто, округа, область, край республіка) Заняття або посада, в якій установі, підприємстві
з липня 1921 по лютий 1925 місто Черкаси Шевченківської округи хатня робітниця у приватних осіб
з лютого 1925 по вересень 1925 місто Черкаси Шевченківської округи курсантка курсів друкарок
з вересня 1925 по червень 1928 село Балаклія Балакліївського району Шевченківської округи друкарка Райвиконкому
з червня 1928 по серпень 1928 місто Черкаси Шевченківської округи друкарка спілки «Совторгслужбовців»
з серпня 1928 по жовтень 1928 місто Черкаси Шевченківської округи Курсантка курсів вчителів I-IV класів
з жовтня 1928 по жовтень 1932 село Соболівка Шполянського району Шевченківської округи Вчителька I-IV класів неповної середньої школи
з жовтня 1932 по серпень 1935 місто Черкаси Київської області Студентка педінституту
з серпня 1935 по жовтень 1938 село Дзюньків Плисківського району Вінницької області Вчителька середньої школи
з жовтня 1938 по червень 1941 містечко Плисків Плисківського району Вінницької області Завідувачка Райнаросвіти
з липня 1941 по вересень 1941 Евакуація
з жовтня 1941 по листопад 1944 селище Альшеєво Альшеєвського району Башкирської АРСР не працювала через хворобу
з листопада 1944 по теперішній час Місто Київ не працює через хворобу інвалід ІІ групи персональний пенсіонер
14.Чи перебуває на військовому обліку і в якості кого (командний, політичний, керівний чи рядовий склад, військове звання)
не перебуває
15.Чи має вчене звання, ступінь, наукові праці, винаходи чи відкриття (які і до якого часу відносяться)
не має
16.Якими мовами (іноземними і народів СРСР) вільно володіє російською
17.Які має почесні звання та урядові нагороди орден «Знак пошани»
18.Чи перебував у братських компартіях (яких, коли і де) не перебувала
19.Чи перебував у КПРС раніше (коли, де, причини вибуття) не перебувала
20.Чи перебував в інших партіях (яких, коли і де) не перебувала
21.Чи брав участь в опозиціях та антипартійних угрупуваннях (яких, коли, де) не брала участі
22.Чи служив в арміях і загонах, що боролись проти радянської влади (яких, коли і у якості кого) не служила
23.Чи притягався до кримінальної відповідальності органами соввлади (коли, за що, до чого засуджений) не притягалась
24.Чи має партстягнення (які, за що, коли і ким накладені) не має
Підпис члена КПРС підпис Бланк склав підпис
Бланк перевірив підпис
Галина Михайлівна була людиною цілеспрямованою з твердим характером і вмінням за будь-яких обставин досягати поставленої мети. Можливо такі суто чоловічі якості були набуті у зв’язку з її вкрай непривабливою зовнішністю як жінки.
У молодості вона була аж занадто худорлявої статури з чорним як смола кучерявим волоссям, невиразними очима, тонкими губами, трошки гачкуватим носом і важкою нижньою щелепою. З часом, відсутність чоловічої уваги до неї, спричинили неохайність в її одязі та зовнішньості і зумовили незворотні зміни у її загальній поведінці і надали їй характерних рис жінок – партійних функціонерок 1930-х – 1950-х років.
Але, зі слів Сєдих Ольги Леонідівни у молодості, ще коли вона була звичайною вчителькою, у неї був роман з Петром Семеновичем Семизом але щось там не склалось. Тетяна Леонідівна Настіна підтвердила існування роману і згадала, що він також був вчителем.
При зустрічі 8 квітня 2017 року з Анатолієм Юрійовичем Гуріним та Тетяною Леонідівною Настіною, я мав змогу сфотографувати поштовий конверт від листа, що був надісланий батьком Петра, Семизом Семеном Івановичем з села Михайлівки Кам’янського району Черкаської області на адресу Стояновської Галини Михайлівни, у кінці листопада 1962 року. Конверт для фотографування, люб’язно надала Тетянка Настіна.
Завдяки отриманій інформації з цього документу, я в інтернеті вирахував червоноармійця Семиза Петра Семеновича, який був призваний Плисківським РВК, у Вінницькій області України і зник безвісти у квітні 1944 року. Усі дані, що були зазначені у пошукових документах його батьком Семеном Івановичем, підтвердились, за винятком року народження. Не може бути, що він народився 1921 року, бо тоді втрачається сенс існуючого зв’язку між вчителями Галиною Михайлівною і Петром Семеновичем майже одного віку, і набувають підстав звичайні відносини, які існують між вчителем Галиною Михайлівною і учнем Петром. А саме така різниця у віці, 18 років, підтверджує помилку, якогось з писарчуків, який записав рік народження зниклого безвісти червоноармійця, як 1921. Швидше за все, Петро Семиз був 1901 року народження, що дотично підтверджується і світлиною, що була зроблена в Черкасах 1938 року, на якій ймовірно є і Петро Семенович.
На мою думку, Галина і Петро врешті решт оженились би, якби не його трагічна загибель на війні.
Привертають увагу дві розбіжності даних в анкеті, із справжніми даними у метричному записі про народження Галини Михайлівни. Це ім’я Галина замість справжнього – Ганна, та рік народження – 1907 замість 1903 року. Мені здається, що це було викликано з метою приховати своє справжнє походження. Одна справа писати в анкетах, що ти – дочка робітника, а інша – царського військовослужбовця, нехай і звичайного фельдфебеля. Тоді це вирішувало ціну життя а не тільки кар’єри.
Судячи з усього, Галина Михайлівна викладаючи у Дзюнківській школі, займалась крім того і активною громадською роботою. Це був час перших п’ятирічок і початок третьої з них, мабуть тому районне керівництво містечка Плисків однойменного району визначило її, як кандидатку на отримання ордена «Знак пошани», яким її згодом і нагородили, а також, як кандидата в депутати Верховної Ради УРСР від Погребищенського виборчого округу. Відомо, що в совєцькі часи все надходило зверху донизу згідно із рознарядкою керівних органів, ордени і відзнаки не були виключенням. Тому тут треба визначити послідовність подій в кар’єрі 35-річної вчительки:
1.Отримання ордена «Знак пошани» - ? 2.Депутатка Верховної Ради УРСР – червень 1938 року 3.Вступ до лав КПРС – липень 1938 – березень 1941 років 4.Завідувачка РайВНО – жовтень 1938 року
Орден «Знак Пошани» — державна нагорода СРСР, орден, який був заснований Постановою ЦВК СРСР від 25 листопада 1935 року для нагородження за високі досягнення у виробництві, науково-дослідній, державній, соціально-культурній, спортивній й іншій суспільно корисній діяльності, а також за прояви цивільної доблесті. Опис ордена був доповнений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 червня 1943 року. Статут ордена остаточно затверджений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 березня 1980 року.
Від 1988 — Орден Пошани.
Орден «Знак Пошани» виготовляється зі срібла, висота ордена — 46 мм, ширина — 32,5 мм. Срібного вмісту в ордені — 29,767±1.388 г (на 18 вересня 1975 року). Загальна вага ордена — 32,85±1,75 г.
Перше нагородження орденом «Знак Пошани» відбулося згідно з Постановою ЦВК СРСР від 26 листопада 1935 року. До початку 1941 року орденом було нагороджено більш 14500 людей.
Як бачимо, кар’єрний зріст товаришки Стояновської розпочався 1938 року, можливо саме під час роману з Петром Семеновичем Семизом. Чи не був він часом, тим принцем-партфункціонером, що перетворив, свою кохану-«попелюшку» з небуття звичайної сільської вчительки, звичайної сільської школи, на таку собі товаришку орденоносицю-депутатку-більшовичку-завідувачку РайВНО і хто-зна, якби не та клята війна, то можливо Ганнуся Стояновська досягла б ще більших висот у своєму житті. Можливо і особисте життя якось налагодилось.
Але гримнув 1941 рік і Галина Михайлівна з матір’ю, старшою сестрою Олею і її двома дітьми опинились у Башкирії в евакуації.
У подальшому через хворобу вона не працювала. Що то була за хвороба, яка призвела до другої групи інвалідності наразі невідомо. Зі слів Настіної (Захарченко) Тетяни Леонідівни їй робили трепанацію черепа, під час її перебування в евакуації у Башкирії.
Верховна Рада УРСР обиралась безпосередньо громадянами Української РСР протягом одинадцяти скликань на основі загального, рівного і прямого права. З 1938 року обирали одного депутата на сто тисяч населення. На практиці вибори здійснювався під жорстким контролем правлячої комуністичної партії. Термін повноважень був 4 роки. Серед депутатів переважали члени компартії (62—69% загальної кількості).
Перші вибори до Верховної ради Української РСР відбулися 26 червня 1938 року. Було обрано 304 депутати. Перша сесія ВР відбулася в Києві 25-28 липня 1938 року. Головою її було обрано Михайла Бурмистенка, Президію ВР УРСР очолив Леонід Корнієць.
У роки Радянсько-німецької війни Верховна Рада працювала в умовах воєнного часу. У зв'язку з окупацією в 1941році території України Президія ВР Української РСР була евакуйована до міста Саратова. 29 червня 1943 року був прийнятий Указ Президії ВР УРСР «Про відстрочку виборів до Верховної ради УРСР», згідно з яким вибори відкладалися на один рік, а строк повноважень ВР УРСР 1-го скликання подовжувався. Згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 8 січня 1944 року, було прийнято рішення про переїзд Президії ВР УРСР у січні 1944 року зХаркова до відвойованого Києва. 26 листопада 1946 року прийнято Указ Президії ВР УРСР «Про проведення виборів до Верховної Ради УРСР» 9 лютого 1947 року. У 1947 році було обрано ВР УРСР 2-го скликання.
Стояновська Галина Михайлівна була депутаткою з липня 1938 по лютий 1947 року, тобто 8 років і 7 місяців.
У 1939 році у Плискові вона допомагала своєму небіжу, Олександру Антоновичу Левицькому у підготовці до екзаменів у Ленінградській військово-медичній академії Червоної Армії імені С.М.Кірова. Він мабуть був у тітки у відпустці.
Вона дуже багато зробила для родини Левицьких та інших своїх братів і сестер. Допомогала їм з житлом і працевлаштуванням, і на той післявоєнний час це була неабияка допомога.
Хоча, окрім її сестри, Марії Михайлівни цього зрештою не визнавав ніхто. Навіть більше, усе її особисте життя викликало незрозуміле глузування з боку рідні, і одночасно її допомога сприймалась як належне. Я вважаю, що така невдячність була викликана притаманною Левицьким та іншій рідні зарозумілістю, зверхністю і заздрістю. Ці риси роду Левицьких та інших будуть детально проаналізовані у розділі «Левицькі» та інших відповідних розділах.
12 жовтня 1971 року померла небога Галини Михайлівни, Гуріна Галина Луківна і чомусь так сталось, що опікуватись її малолітніми доньками взялась саме Галина Михайлівна, або як вони її називали, баба Галя. Як розповідали Ольга Леонідівна Сєдих (молодша з дівчаток) та Настіна Тетяна Леонідівна, баба Галя замінила їм і матір і бабусю. Але мені здається, що тут було трохи інакше, бо якщо співставити дати то череда подій, відтворює ось таку версію:
12 жовтня 1971 року – смерть Галини Луківни Гуріної в Києві 13 грудня 1972 року – смерть Луки Івановича Гуріна в Черкасах
5 листопада 1974 року – продаж будинку Гуріних, Ольгою Михайлівною в Черкасах
11 травня 1979 – смерть Ольги Михайлівни Гуріної в Києві
Тобто, не встигла Ольга Михайлівна оговтатись після смерті дочки, як через рік помирає її чоловік Лука. Ймовірно, перед смертю, він також потребував догляду, тому вона не мала змоги залишити його і переїхати до дочок своєї померлої дочки, які жили в Києві. В цей час опіку (неофіційну, бо їхній батько був живий) над малолітніми дівчатками, Тетянкою (15 років) та Олею (12 років) взяла Галина Михайлівна.
Після цього, Ольга Михайлівна ще два роки мешкала самотня і хвора в будинку у Черкасах. На той час майже вся її рідня опинилась в Києві і тому вона вирішує також туди переїхати. Але не до своїх онучок а до сина Юрка, тому що у дівчаток ще раніше, її місце зайняла сестра, Галина Михайлівна, яка ніколи не мала власних дітей. Почуття і вчинки Галини Михайлівни цілком зрозумілі як жінки, у намаганні хоч якось заповнити нішу відсутності власних дітей.
Хату в Черкасах Ольга Михайлівна продала і гроші поклала на ощадкнижку на ім’я сина Юрія Лукича, що теж є цілком логічним. По-перше, вона збиралась жити в його родині, по-друге, батько дівчаток, Захарченко Леонід Федосійович почав зазирати до чарки, а Галина Михайлівна при всіх її чеснотах була дуже непрактичною у повсякденному житті, тому гроші могли піти за вітром, що зрештою і сталось, але за інших обставин.
За свого депутатства, Стояновська Галина Михайлівна, в російськомовній обліковій картці депутата Верховної Ради УРСР, зазначила свою адресу в Києві у помешканні брата, Стояновського Петра Михайловича, вулиця .Жилянська (тоді Жадановського) 55. А в українській обліковій картці чомусь зазначена адреса у готелі «Марсель».
Після війни вона мешкала у Києві по вулиці Франка 15 у двох кімнатах (48 квадратних метрів) комунальної квартири № 16 (у заяві Левицького Антона Кузьмича по Чемерис Ганні Данилівні – квартира 14) та з 1980 року, після початку капітального ремонту в будинку № 15, на Оболоні. Зараз у цій трикімнатній квартирі № 178 на вулиці Прирічній 19 мешкає Сєдих Ольга Леонідівна з родиною.
Хотів би зазначити суперечливість натури Галини Михайлівни. Так, будучи ортодоксальною більшовичкою, вона одночасно вірила в Бога і відвідувала церкву. Як розповідала Настіна Тетяна Леонідівна, Галина Михайлівна завжди на Великдень пекла паски. А ще вона була українською націоналісткою, хоча мабуть сама цього не усвідомлювала і вважала, що одне іншому не завадить, тобто ортодоксальний більшовизм і український націоналізм, хоча, як відомо, це взаємовиключні речі. В побуті вона спілкувалась російською мовою, а зі «своїми», тобто всередині, чітко визначеного нею кола людей, в т.ч. і рідні (але не всієї) виключно українською. Також в партійних анкетах вона рідною мовою називає українську. В ті часи, це був неабиякий виклик. На двох світлинах, які мені пощастило дістати, вона вбрана в гарно і правильно підібраний українській наддніпрянський стрій, що свідчить не просто про добрий смак, але і про глибоке знання української традиційної етнокультури.
На відміну від цих теплих, трошки журливих світлин, де вона постає дівчиною, що «засиділась у дівках», інші її світлини, де вона у прийнятому на той час жіночому чиновно-партійному однострої з орденом і значком депутата Верховної Ради УРСР на лацкані жакета, що більше схожий на чоловічий піджак виглядає, як «жінка, що перевдяглась на чоловіка».
Ось світлини, де Галина Михайлівна вбрана у традиційне українське жіноче вбрання:
На голові волосся прибране під стрічку, це свідчить про те, що перед нами незаміжня дівчина. На вишиту традиційним наддніпрянським орнаментом сорочку-вишиванку (швидше за все червоними і чорними нитками) вдягнена байова безрукавка (юпка, козакин) обрамлена вузькими смужками оксамиту. Навколо дівочого стану поверх нижньої сорочки, тіло обгорнене одноплатовою картатою запаскою. Що взуто на ноги не видно. Шкода, що ці світлини чорнобілі !
Згадую, як я, ще студентом на початку 1970-х років, якось заїхав до бабусі Марії Михайлівни і застав там Галину Михайлівну. Мене вразило, що вони спілкувались між собою українською мовою !
Тепер я шкодую, що свого часу недостатньо приділяв уваги як своїй бабусі Марії Михайлівні, так і Галині Михайлівні, але це закономірно для молоді у будь-які часи. Я вважаю, що Стояновська Галина Михайлівна була найбільш яскравою особистістю з усіх своїх братів і сестер.
У серпні 1986 року у неї стався інсульт (зпаралізувало всю ліву сторону тіла і усі п’ять з половиною років до самої її смерті за нею лежачою, доглядала Сєдих (Захарченко) Ольга Леонідівна. Це було нелегкою справою, адже тоді не можна було купити найнеобхіднішого, навіть підгузків. Оля розповідала, що сморід у хаті був неймовірний. З її слів, сестра Таня, Настіна (Захарченко) Тетяна Леонідівна їй не допомагала. Але зпаралізувало її не повністю, вона зберегла ясний розум і добру пам’ять, читала газети, журнали, просто не мала змоги пересуватись.
Саме тоді приходили і розшукували заповіт Варки Авакумівни на її черкаську хату по Пушкінській 67, Петро Михайлович Стояновський та його небіж Юрій Лукич Гурін і питали про нього Ольгу Леонідівну Сєдих. Це підтвердила і Настіна Тетяна Леонідівна. Але Оля заповіт їм не віддала, оскільки була навчена гірким досвідом спілкування з Петром Михайловичем. Він ще раніше «тимчасово» взяв у Гуріних біблію, яка у совєцькі часи була досить цінним і рідкісним явищем і не повернув.
Чому дід Петро і дядько Юрко шукали цей заповіт стало зрозуміло тоді, коли було співставлено події, що відбувались тоді навколо вулиці Пушкіна і час їхнього пошуку. В цей час інтенсивно забудовувалась непарна сторона вулиці Пушкіна в Черкасах 10-ти поверховими житловими будинками. Під знищення потрапив і будинок № 67, а оскільки за нього належала виплата компенсації власникам, то відповідно, дізнавшись про це, і почали Петро Михайлович Стояновський та його небіж Юрій Лукич Гурін шукати шляхи для її отримання. На той час, враховуючи неправоздатність Галини Михайлівни, єдиним реальним спадкоємцем цього обійстя був Петро Михайлович Стояновський. А його небіж Юрій Лукич Гурін взявся допомогти своєму дядьку у залагодженні цієї справи.
Сєдих (Захарченко) Ольга Леонідівна поховала Галину Михайлівну 31 грудня 1991 року на Північному цвинтарі.
Півні́чне кладови́ще — діючий київський міський цвинтар у селі Рожни. Відкрите у 1989 році. Площа 75 га. Вважається найбільшим київським цвинтарем. На 2009 рік на ньому з часу відкриття було поховано близько тридцяти тисяч осіб. Киян на цвинтарі ховають безкоштовно: родичі померлого оплачують лише ритуальні послуги. За кошти держави на ньому зроблено понад десять тисяч поховань невпізнаних і незатребуваних тіл померлих.
На території цвинтаря знаходиться церква Святителя Миколая Мірлікійського УПЦ (МП).
Вона померла 29 грудня 1991 року вже у незалежній Україні, якраз напередодні павлівської реформи, коли за совєцькі гроші нічого не можна було купити. Незадовго до смерті вона отримала відзнаку «50 років перебування в КПРС».
- Добрий день! У вас напевно є фотокопія РЕЄСТРАЦІЙНОГО БЛАНКУ ЧЛЕНА КПРС Стояновської. Зможете її тут загрузити або переслати мені на mnort@mail.ru? -- MikeZah (обговорення) 17:41, 26 червня 2020 (UTC)