Обговорення:Торчиця

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

Історія села Торчиці Ставищенського району Київської області

(З Обговорення:Форум, автор AndriyKomishnuk) Село Торчиця Ставищенського району Київської області розташуване південніше на 45 км від міста Біла Церква, правобіч на 8 км, від автомобільної дороги Київ-Одеса. Місце розташування села знаходиться на дуже порізаній місцевості, що є далеким продовженням Волинсько-Подільської височини. Біля села протікає невелика річка Торч, що витікає з ярів сіл Стрижавки і Сухого Яру. Вона впадає в річку Рось біля містечка Володарки. За річкою Торч розташоване невелике село Плютенці, яке колись було самостійним, а на даний час об`єднане з селом Торчицею. Про давнє історичне минуле села Торчиці є дуже багато легенд, переказів, які в значній мірі підтверджуються історичними даними, зокрема літописами.

Так, вважається, що на місці  теперішнього села Торчиця знаходився древній город Торч або Торчевськ, столиця племен торків. Торчевськ згадується письменником С. Скляренком у творі «Володимир» - Київ – 1962 стор. 323, що відноситься до подій 980-986 р.р. В хрестоматії по історії СРСР частина перша згадується, що в 1098 році місто Торчевськ було частково зруйновано і спустошено половцями , але продовжував існувати і згадуватися в літописах до монголо-татарської навали. Монголо-татари зруйнували Торчевськ. Після цього згадок про місто Торчевськ не збереглося, а очевидно, що він був у певній мірі відновлений у період Польсько-Литовського панування, тому що в центрі села на високому березі над річкою і досі видно сліди древніх земляних валів. За земляними валами є залишки древніх мурів (фундамент) та підземні ходи – пещери.
 Про те, що на місці теперішнього села Торчиці був древній город Торч, говориться і в творах історика Похілевича та даних Києво-Печерської лаври за 1864 р. де говориться, що церква в селі Торчиця будувалася в 1728-1741 р.р. на місці старовинної польської фортеці. Тут же вказується, що Торчиця до 1813 року офіційно називалася містечком. Є дані, які дозволяють вважати, що на території села Торчиці та околиць, знаходилася стоянка первісних людей. Так, в околицях села Торчиці знайдено кам`яне вугілля раннього-кам`яного віку. Ці експонати, як наочний посібник, зберігаються в краєзнавчому музеї школи. 
 За переказами жителів села перед самим початком Великої Вітчизняної Війни в село Торчицю приїзджала для вивчення історичних пам`яток, але так і не встигла розгорнути своїх робіт, в зв`язку з початком війни. В селі Торчиця є багато доказів про участь населення села у визвольній війні проти поляків 1648 – 1654 р.р. під проводом  Б. Хмельницького. Проте цілком ймовірно, що участь ця була активна, так як с. Торчиця знаходиться за 18 км. від Ставищ, які вславились своєю боротьбою з поляками в 1863-1864 р.р. С. Чернецького. 
 В центрі села Торчиці при ремонті дороги виорано невеликий горщик із срібними монетами польської і австрійської печетки 1662-1670 р.р. крім того, дрібні мідні монети невідомого часу. Це дозволяє думати, що відоме село Торчиця було не в стороні від активних подій давньго часу. Гніт польської шляхти над населенням України був дуже тяжкий, він ще більше посилився після того, як Лівобережна Україна залишилась в кінці 18 століття без Правобережної. Серед населення с. Торчиці до цих пір збереглися згадки  про перебування в навколишніх лісах гайдамацьких загонів, що виступали проти гніту польської шляхти і ходили допомагали М. Залізняку і І. Гонті під м. Умань 1768 р.
 Багато серед населення Торчиці смутних, переказів про заховані і ненайдені скарби, заховані в різні часи в селі та околицях. Були навіть зроблені спроби шукати ці скарби і дещо навіть вдалося знайти. Про це розповідав житель с. Торчиці Касян М.Я. Ці перекази стверджують, що на високому шпилі на шляху в село Стрижавку над річкою, в колись дрімучому лісі стояв монастир.
 Село Торчиця з усіх боків за винятком 300 метрового проходу в напрямі смт. Ставищ, оточена глибокими ярами, де колись дрімучі ліси. Тепер ці ліси винищені. Про них лишилася згадка лише в назвах ярів – «Березина», «Касянів лісок», «Дубина» і т.д. На навколишніх полях і в лісах водилося багато дичини: різні птахи, зайці, лиси, дикі кози, дикі свині, лосі, багато було і хижаків вовків. У річках і штучно створених водоймищах водилося багато риби: щуки, карасі, окуні, лини, а також раки.
 Після придушення гайдамацького руху на Україні посилюється кріпацький гніт з боку польських феодалів. Село Торчиця, як й інші села та  міста правобережної України стало володінням польських панів, які часто мінялися. За даними того ж історика Похілевича, десь очевидно в 17 столітті село Торчиця належало до Володарських володінь князів Вишневських. Біля 1790 року селом володів Машкевич. Після того, як Правобережна Україна відійшла до Росії, після 2 і 3 поділу Польщі (1793-1795) феодальні володіння так і залишилися в руках польських панів. Після пана Машкевича селом Торчицею володів Валевський, а в середині 19 столітті село перейшло до володіння ЦацеліїВойцихівні, графині Понінській, а в кінці 19 століття, зокрема в 1900 р. село належало графині Альбертині Іванівній Замойській, де господарство вів орендатор Зіновій Юліанович Кульчицький. Польські пани повністю закріпачили населення Торчиці, за виключенням поодиноких козаків, яким вдалося зберегти свою свободу. Cеляни-кріпаки попали в повну залежність до панів, працювали на панських полях та відбували повинність на будівництві ставків, працювали на панській гуральні, яка була відразу за селом надворі на с. Василиху. Цієї гуральі уже не пам`ятають найстаріші люди села, але згадка збереглася в назві ставка – «гуральнянський» та решток цегляного фундаменту, що збереглися й досі.
 У відповідь на надмірний гніт польських феодалів покріпачені селяни піднімалися проти гноблення панів та їх посіпак. Начас проведення реформи 1681 рік населення села Торчиці нараховувалося 1061 чоловік обох статей, землі було 2530 десятин, церква мала 45 десятин. Так, як реформа 1861 року проводилася руками царя і наміщиків, у Торчиці, які  всій Російській імперії, основні масиви кращих земель, лісів та угідь залишилися в руках наміщиків. Селяни Торчиці дістали можливість викупляти малородючі землі і тільки в масивах дуже порізаних ярами та та шпилями з глинистим грунтом. Тому населення було дуже незадоволене і зразу ж відчувало гостру нестачу землі, тому змушене було йти працювати за дуже низьку плату до місцевих поміщиків та куркулів, а також великими групами влітку залишали село та йшли найматися в Херсонську губернію до німецьких колоністів, які жорстоко експлуатували обездолених селян.
 Під кінець 19 століття внаслідок подальшого поділу селянських наділів, розміри їх ще зменшилися, селяни обезземлювалися, що ще більше насилювали над ними гніт збоку поміщиків та куркульства. Після реформи класове розшарування на селі прискорюється. Згідно статистичних даних за 1900 рік ми маємо таку картину життя селян на селі (Торчиці і Плютенець, які злилися в єдине село колгосп в наш час). 

В селі Торчиця, як і у всій російській державі, незадоволення селян різко зростає на початку 20 століття. Стають більш неспокійними селянські сходки, на яких висловлюється пекучий бль про нестачу землі, недвозначно вказують на необхідність ділити поміщицьку землю, ходять вперті слухи про скору зміну в порядках користування землею. Поміщики села ідуть на те , що частину гірших земель продають селянам. Продають і окремі ділянки лісу, які за дуже високу ціну купують селяни, корчують і перетворюють в поля.

 Революційні події 1905-1907 р.р. захоплюють також і село Торчицю. Відгомін революційних подій знаходить підтримку особливо в найбідніших шарах селянства, яке піднімається на боротьбу з поміщиками і куркульством. 
 Селяни готові поділити поміщицьку землю, але готовність каральних загонів розгромити всякий виступ селян, утримали селян торчиці від дій. 
 У вихорі Столипінської реформи із села Торчиці виділяється цілий ряд сильних селянських господарств в окремі хутори. Декілька хуторів – Чумаки, Слухаї, Пилипенки мають по 30-40 га землі, використовують найману робочу силу, перетворюються у великі куркульські господарства, разом з поміщиками гнітять основну масу селян і мають в своїх руках повноту політичної влади на селі: 1/3 селянських господарств мали надто малі наділи землі, а то і зовсім не мали і називались бобилі. Вони були приречені на постійне наймитування, а політичних прав не мали ніяких. На селянській сходці перед її початком, завжди вставав сільський староста, який як правило обирався з найзаможніших селян і говорив: «Ану, бобилі, забирайтесь геть із зборів!» 
 Всі справи на селі вирішувало куркульство. З початком Першої Світової війни 1914-1918 р.р. багато селян с. Торчиці було призвано до армії і послано на фронт битися за інтереси царя, поміщиків і капіталістів.
 Війна ще більша розорила основну масу селян села Торчиці. Селянські господарства, з яких основні працівники пішли на фронт, швидко бідніли. Коли і до цього більшість селян мали по одному коні, або й зовсім не мали коней і сільськогосподарського інвентаря, а який і був, то древяна соха і борона, так їхнє господарство розорялося. На цьому народному горі вміло наживатися куркульство. Вони брали в оренду землю в селян, здебільшого це була половинщинна. Збідніле селянство змушене було за дуже низьку плату найматися до поміщиків, куркулів, або йти, нести свої робочі руки на Херсонщину до колоністів-німців.
 Лютневу революцію 1917 року і повалення царизму, трудове селянство с. Торчиці зустріло дуже радо. Селянство піднімається на боротьбу проти ( в першу чергу) поміщиків, починається рух за поділ поміщицької землі і майна.
 Тимчасовий уряд Керенського проти революційногоселянства каральні загони, щоб не допустити захвату селянами поміщицьких земель. 
 Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і перші декрети радянської держави повністю і назавжди розв`язали питання про землю. Селяни села Торчиці вигнали місцевих поміщиків, поділили між собою їх землю і майно. Проте боротьба за встановлення Радянської влади в селі, як і по всій Україні на цьому не закінчується. 
 Буржуазно-націоналістична Центральна Рада намагається придушити революційних рух народних мас України, але коли їй це не вдається, то закликає собі на допомогу війська Німецьких імперіалістів.
 Загарбавши України влітку 1918 року німці разом з каральними загонами Центральної Ради починають починають жорстоко розправлятися з селянством. Каральний загін в обов`язки якого входило «втихомирення» сіл, в тому числі і Торчиці, базувався в с. Черепин ( за 8 км від Торчиці). Населення навколишніх сіл одностайно піднялося проти карателів, організовано було в кожному селі загони, які погоджено вступили для розгрому карателів у Черепині. В бою з карателями брав участь і загін селян Торчиці. Каральний загін в селі Черепині був розбитий, але загинуло і кілька осіб із села Торчиця. Потім цей же загін ходив на допомогу проти карателів, які накинулись на село Іванівку.
 Німецьке командування послало на допомогу карателів значні сили, які рушили по селах, розправляючись з селянами. Влітку 1918 року в с. Торчицю направилась велика німецька частина. При в`їзді в село вона була зустрінута невідомим партизанським загоном, який прибув в той час в село із села Василихи. Загін налічував біля 35 чоловік. Зав`язався бій, кілька німців було вбито, але сили були не рівні, партизанський загін, втративши кілька чоловік, відступив із села. Під час бою в селі згоріло 11 хат з господарськими будівлями. Після цього німці і карателі вступили в село , зігнали все населення на площу біля школи, для того щоб вчинити розправу. Але німці обмежилися тим, що наклали на село 150 тис. Крб. Контрибуції і наказали звезти до панської економії все майно, яке було розібране селянами під час розгрому. Панський управитель, який повернувся в село взявся відновлювати панську економію, але досить було карателям виїхати х села, як управитель, відчуваючи ворожий настрій селян, готових до подальшої боротьби протит поміщиків і карателів, втік із села. Селяни знову розібрали панське майно і поділили панську землю. Керівниками селян в Торчиці в цей час революції були члени ревкому Колеснік Г. Учасник повстання матросів на панцернику «Петемкін» 1905 року. Активними учасниками боротьби за встановлення і зміцненння Радянської влади в Торчиці крім Колесника Гавврила ще були Волошин Петро, Олексенко Філат, Петруненко Олександр. 
Після вигнання німецьких загарбників боротьба селян села Торчиця за встановлення Радянської влади ще не закінчилася. Повалені пануючі класи Російської імперії взялися за зброю і виступили проти Радянської влади, їм прийшли на допомогу іноземні імперіалісти. 1919 рік Україна була зайнята військами Денікіна. По селах ходили різні банди, які розправлялися з населеннями. В Торчиці побували банди Махна, Зеленого та багато інших банд побували в цьому селі, особливо в 1920 році. Розгромлюючи банди і армію білополяків, через район проходила перша кінна Армія М.С. Будьонного. Розгромивши різні контрреволюційні банди, вона створила умови для переходу до мирної праці. 
 !924 року в селі повністю і назавжди влада перейшла до комітету незаможних селян. З села Торчиці з куркульських господарств було, згідно закону про розкладку, заготовлено багато пудів хліба і відправлено для армії та трудящих промислових центрів держави. Куркулі намагалися чинити опір, але марно. Запровадження НЕПу економіка села Торчиці зростає, розширюється посівна площа, врожайність полів та поголів`я худоби зростає. Особливо скоро виділяються і посилюються куркульські господарства, які користуються тим, що багато бідняцьких і селянських господарств не мали чим обробляти землю. Вони брали цю землю в оренду, з половини і на інших кабельних умовах і ще більше багатіли.
 Наприкінці 1928 року в селі почався організовуваться колгосп «Переможець». Спочатку до колгоспу вступило тридцять найбідніших селянських господарств. Першим головою був Уцеха Матвій. В 1929 році колективізацію в селі було в основному закінчено. Процес колективізації супроводжувався гострою боротьбою з куркулями та їх посібниками, які не могли примиритися з втратою свого майна та вороже ставились до подальшого зміцнення колгоспного будівництва на селі. По мірі виконання першого п`ятирічного плану, наша країна будувала важку промисловість і перетворювалася з відсталої в індустріальну. Все більше допомоги надавалося піднесенню с/г. 
 Проте мирну працю хліборобів Торчиці, як і всього Радянського Союзу, перервав віроломний напад фашистської Німеччини на нашу країну. На другий же день ВВВ все доросле чоловіче населення, яке здатне носити зброю, було мобілізоване до Радянської Армії. В силу умов, що склалися, Радянська Армія вела важкі оборонні бої з ворогами і змушена була відступати на схід. 18 липня 1941 року село Торчиця, як і більшість сіл району потрапила в тимчасову окупацію до ворога. Лише частину скота вдалося евакуювати, тому господарство було пограбоване окупантами. Спираючись на запроданців-старост та поліцаїв, фашисти встановили лютий окупаційний режим в селі Торчиця. Населення обкладалося непомірними поборами. Окупанти вивозили до Німеччини хліб, худобу. З 1942 року на фашистську каторгу було вигнано частину молоді, це продовжувалося і весь 1943 рік. Населення сіл Торчиці і Плютенець дуже вороже відносилося  до фашистських окупантів, в районі діяв партизанський загін ім. Чкалова. Декілька раз партизанські групи були в Торчиці, вчиняли розправу над німецькими посібниками. На фронтах ВВВ Радянська Армія завдавала удар за ударом армії фашистської Німечинни та їх союзнкам. Понад 200 чоловік жителів Торчиці віддали своє життя за свободу і честь Батьківщини. Багато повернулося інвалідами, багато відзначилися і були нагороджені орденами і медалями, а Фесенко О.Г. за виявлену сміливість і героїзм був нагороджений найвищою урядовою нагородою – йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він помер у 1954 році. На початку січня 1944 року село було звільнено від фашистських окупантів. Німецькі армії були розгромлені під могутніми натисками радянських військ відходили все далі на захід. Змучене населення Торчиці, як і всієї України, дуже радісно зустрічало визволительку Радянську Армію. Колгоспне господарство було повністю зруйноване. Поля запущені, забур`янені. Населення з дуже великим трудовим ентузіазмом взялося за відбудову колгоспу. Вже в 1950 році колгоспне господарство було повністю відбудоване, врожайність полів відновлена. Проте через недостатню увагу до сільського господарства за періоду культу Й. Сталіна, розвиток колгоспного виробництва йшов душе повільно. 
 Вересневий пленум ЦК КПРС 1953 року розглянув стан справ в сільському господарстві; прийняв рішення, які обумовили круте піднесення сільського господарства по всій країні, в тому числі і нашого села. В колгоспі різко зросла кількість тваринництва і його продуктивність. Продаж державою кологоспам сільськогосподарських машин та інвентаря, забезпечив колгоспне виробництво необхідними механізмами, що створило можливість краще обробляти поля і взагалі підняти рівень землеробства. Підвищення державних закупочних цін на сільськогосподарські продукти зміцнило економіку Торчицького колгоспу, збільшило оплату на трудодень, що обумовлювало піднесення трудової дисципліни та продуктивність праці колгоспників. Велике значення для піднесення економіки та організаційного зміцнення колгоспів, було обєднання маломіцних, невеликих господарств в укруплені колективні господарства. За роки радянської влади село змінило своє обличчя. В селі є типова середня школа, сільська лікарня, клуб, кооперація, бібліотека. Із села вийшла 17 спеціалістів із вищою освітою.