Церква Воздвиження Чесного Хреста (Львів)
| Церква Воздивження Чесного і Животворящого Хреста | |
|---|---|
 | |
| 49°48′20.3″ пн. ш. 24°01′03.8″ сх. д. / 49.805639° пн. ш. 24.017722° сх. д. | |
| Тип споруди | церква |
| Розташування |  Україна, Львів |
| Архітектор | Юрій Горалевич |
| Інженер | Степан Філь |
| Початок будівництва | 2010 |
| Належність | УГКЦ |
| Настоятель | Михайло Сарабаха |
| Адреса | вул. Наукова, 19а |
  Церква Воздвиження Чесного Хреста (Львів) (Львів) | |
 | |
 Церква Воздвиження Чесного Хреста у Вікісховищі | |
Церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста — чинна мурована церква у Львові, на вулиці Науковій, 19А, що належить до Львівської митрополії УГКЦ. Будівля характерна поєднанням образності української архітектури із візантійською столичною традицією.
Історія церкви
Храм розташований на перетині важливих магістралей загальноміського значення - вул. Наукової та Княгині Ольги, на місці зарезервованому, згідно Генплану, для розміщення домінантної споруди (в радянський період тут панувалось розмістити висотний житловий будинок).[1] Перший проект будівлі у модерністському стилі, був виконаний львівським архітектором Олександром Вендзиловичем у 2003 році. На його основі було виконано містобудівне обґрунтування, яке 24 вересня 2010 року було затверджено виконавим комітетом Львівської міськради[2]. Однак, на той момент, модерністська хвиля, характерна для сакральної архітектури Львова у 1990-ті років минула, популярними стали традиціоналістські образи оперті на історичних аналогіях. В зв'язку із цим, у 2008 році, був виконаний новий проект авторства архітектора Юрія Горалевича, остаточна розробка якого завершилась у 2010[a], після чого розпочалися будівельні роботи.
10 серпня 2014 року, після літургії, митрополитом Ігорем (Возьняком) було освячено надкупольні хрести[3], а 27 вересня 2016 року ним було освячено головний престол та всю церкву.[4] Після цього у церкві продовжились завершальні та внутрішні опоряджувальні роботи.
Архітектура
Споруда має оригінальне об'ємно-просторове вирішення, що являє собою синтез традиційної образності українських центричних п'ятиверхих церков[b] із хрестоподібним, у плані, розміщенням куполів, та ранньовізантійських константинопольських церков купольно-базилікального типу[c]. Таким чином сформовано просторовий образ, в якому українська ідентичність пірамідального, центричного, п'ятиверхого храму поєднана із урочистою мовою найбільш репрезентативних культових Константинополя.[5]
Характерною особливістю вирішення церкви Воздвиження Чесного Хреста є переваження української традиційної образності у зовнішньому образі споруди і ранньовізантійської у внутрішньому.
Конструкція будівлі, проект якої розроблявся протягом 2010-2012 років, складається із поєднання монолітного залізобетону і цегляної кладки стін. Для монтажу купола використано металічні та дерев'яні елементи.
Настоятелі
Михайло Сарабаха
Зауваги
- ↑ Проектування стосувалось не лише церкви, але і комплексу духовного центру, поряд
- ↑ таке вирішення сакральних споруд особливо характерне для церков Козацької доби -Наддніпрянщини та Причорномор’я (XVII-XVIII століть)
- ↑ Прикладами такого типу споруд є Софійський собор, церква св. Сергія і Вакха, св.Полієвкта, св. Ірини у Константинополі
Примітки
- ↑ Криворучко Ю. (2018) Феномен сакрального у розвитку міст та територій, дис. доктора архітектури, -К.: Київський Національний університет будівництва і архітектури, -С. 369
- ↑ УГКЦ збудує у Львові на вул. Науковій церква Воздвиження Чесного Хреста Відвідано: 27.05.2018
- ↑ Владика Ігор освятив надкупольні хрести церкви Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього у Львові Духовна велич Львова, Релігійний Інтернет ресурс, Відвідано:27.05.2018
- ↑ Митрополит Ігор освятив церкву Воздивження Чесного і Животворящого Хреста у Львові Католицький оглядач, Відвідано: 27.05.2018
- ↑ Франків Р. Б., Хаджинов В. В. Новий Рим, як ідеальна ієратопія у галицькій сакральній архітектурі доби Незалежності // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Серія "Архітектура": науковий журнал. – 2020. – Vol. 2, iss. 2. – С. 204–211
